ТА ЛІКУВАННЯ ВУШНИХ ЗАХВОРЮВАНЬ

Обстеження пацієнта із захворюванням вуха починають з бесіди з ним, під час якої з'ясовують скарги хворого,історію даного захворювання та інших захворювань (анамнез), потім виконують об'єктивне дослідження вуха, проводять функціональні дослідження слуху та вестибулярного апарату. Оскільки більшість вушних хвороб пов'язані із захворюваннями носа та глотки, їх обстеження повинно передувати дослідженню вуха.

Скарги, які примусили хворого звернутись за допомогою, можуть включати: а) біль у вухах, що має різний характер та інтенсивність; б) гноєтечу з вуха; в) зниження слуху або глухоту; г) шум у вухах (свист, гул, пульсація); д) запаморочення та порушення рівноваги тіла, є) нудоту, блювання тощо. Не менш важливо з'ясувати загальне самопочуття хворого, наявність головного болю, підвищення температури тіла, ознобу тощо.

При збиранні анамнезу даного захворювання з'ясовують, з яких проявів і причин почалося це захворювання, як воно перебігало, чи проводилось у минулому лікування і яке. Потім переходять до збору анамнезу життя (загальний стан здоров'я, інші перенесені захворювання, умови праці та побуту тощо).

Об'єктивне обстеження вуха включає у себе огляд зовнішнього вуха, пальпацію вушної раковини, козлика, соскоподібного відростка, проведення отоскопі!', а також дослідження слухової і вестибулярної функцій (акуметрія, аудіометрія, вестибулометрія тощо).

Додаткові методи обстеження вуха об'єднують лабораторні аналізи крові, сечі, спинномозкової рідини та виділень з вуха (посів на чутливість до антибіотиків); рентгенологічні методи обстеження (рентгенографію, комп'ютерну томографію) та ядер-но-магнітно-резонансне дослідження тощо.

ОГЛЯД ТА ПАЛЬПАЦІЯ ДІЛЯНКИ ЗОВНІШНЬОГО ВУХА, КОЗЛИКА ТА СОСКОПОДІБНОГО ВІДРОСТКА

Під час зовнішнього огляду звертають увагу на стан вушної раковини, зовнішнього слухового проходу, навколовушної мілянки і ділянки шиї. Видимі зміни проявляються зміною кольору чи набряком шкіри, припуханням чи деформацією вушної раковини, козлика чи навколовушної ділянки, наявністю висипань, ран, рубців тощо.

Звертають також увагу на стан та цілісність шкірних покривів, положення голови хворого: при деяких захворюваннях вуха (мастоїдит, синустромбоз) пацієнти нахиляють голову у хворий бік, щоб зменшити біль.

Пальпацію вушної раковини проводять великим та вказівним пальцями обох рук, знаходячись збоку від пацієнта, і визначають болючі ділянки та консистенцію м'яких тканин. Флюктуація визначається як переливання рідини під пальцями дослідника і може мати місце при мастоїдиті, отгематомі, перихондриті вушної раковини.

Пальпацію козлика (рис. 4.9) проводять вказівним пальцем, натискуючи на його верхівку. Поява болю при цій маніпуляції вказує на можливий фурункул, травму зовнішнього слухового проходу чи паротит. У немовлят цей симптом може бути позитивним при гострому середньому отиті, тому що у дітей до року відсутній кістковий відділ зовнішнього слухового проходу І тиск на козлик безпосередньо передається на запалену барабанну перетинку, викликаючи посилення болю та плач дитини.

Пальпацію соскоподібного відростка (рис. 4.10), навколо-вушної ділянки і м'яких тканин бокової поверхні шиї зручно виконувати великим пальцем чи чотирма пальцями однієї руки. При цьому визначають болючість, ущільнення, набряк та флюктуацію відповідної ділянки, які можуть мати місце при мастоїдиті, тромбозі внутрішньої яремної вени та сигмоподібного синуса тощо.

ОТОСКОПІЯ

Отоскопія - виконується з метою визначення стану зовнішнього слухового проходу та середнього вуха. Переважно таке дослідження виконують за допомогою лобного рефлектора.

Необхідні засоби:

1. Вушні лійки різного діаметра.

2. Вушний зонд з нарізками, на який накручують стерильну вату.

3. Багнетоподібний або колінчастий вушний пінцет.

Останні два інструменти потрібні для очистки зовнішнього слухового проходу від сірки, кірочок, виділень, які заважають огляду структур вуха.

Отоскопію проводять, користуючись лобним рефлектором, причому лівим оком дивляться через отвір у рефлекторі. Джерело світла має знаходитись праворуч від хворого, так само, як і при досліджені інших ЛОР-органів. Хворого слід правильно посадити, схиливши голову до протилежного плеча так, щоб прилаштувати вісь слухового проходу до лінії свого зору. Перед введенням вушної лійки треба оглянути зовнішній слуховий прохід і визначити його ширину, щоб вибрати лійку відповідного діаметра, а також при необхідності очистити зовнішній слуховий прохід. Вибирають лійку найбільшого діаметра, що дозволить ввести її в зовнішній слуховий прохід і не викликати неприємних відчуттів у хворого. Якщо виявлено набряк шкіри, її тріщини чи екземи, беруть лійку трохи меншого діаметра та вводять у зовнішній слуховий прохід з особливою обережністю.

Вушну лійку беруть за розширену частину великим і вказівним пальцями. Після цього іншою рукою відтягують вушну раковину вгору, назад і назовні (у маленьких дітей - вниз, назад і назовні) і легкими обертальними рухами вводять вузький кінець лійки у вхід до зовнішнього слухового проходу (рис. 4.11). Обережними рухами вушної лійки її просувають впродовж проходу на глибину до 1-1,5 см і оглядають по черзі всі його стінки: спочатку у перетинчасто-хрящовому відділі, де огляду заважають волоски, можуть бути фурункули; а потім у кістковому відділі, де огляду можуть перешкоджати кісткові нарости (екзостози).

Не пошкодь!

Вушну лійку не слід вводити у кістковий відділ зовнішнього слухового проходу, оскільки це призводить до травми тонкого шкірного покриву його стінок.

Одночасним повертанням та нахилом голови хворого знаходять положення, у якому вдається побачити барабанну перетинку, її пізнають за наявності характерних утворів - пізнавальних пунктів:

1.У центрі перетинки є лійкоподібне втягнення - пупок.

2.Вгору від пупка простягається держальце молоточка, яке при отоскопа має вигляд сірої смужки.

3.У верхніх відділах держальце переходить у невеличке випинання, яке утворене коротким відростком молоточка.

4.Від нього наперед і назад ідуть передня й задня складки молоточка.

5.Вниз і допереду від пупка при отоскопи можна бачити блискучий трикутник - світловий рефлекс (конус). Він виникає внаслідок відбиття світла від блискучої поверхні барабанної перетинки саме в тих місцях, де її поверхня перпендикулярна до променів світла, що падають від лобного рефлектора.

Нормальна барабанна перетинка має вигляд мембрани овальної форми, перламутрово-сірого кольору. Оскільки барабанна перетинка відображає стан середнього вуха як в нормі, так і при його захворюваннях, її називають "дзеркалом барабанної порожнини". Так, зміна кольору, наприклад, почервоніння барабанної перетинки, вказує на запалення середнього вуха. Зміни в розташуванні пізнавальних пунктів, особливо світлового конуса, спостерігаються при втягненні барабанної перетинки внаслідок хронічних захворювань середнього вуха.

Для клінічних цілей барабанну перетинку поділяють двома умовними лініями на чотири квадранти. Подумки проводять одну лінію вздовж держальця молоточка, а іншу - перпендикулярно до неї, на рівні пупка барабанної перетинки. Після такого поділу визначають передньо-верхній, передньо-нижній, задньо-верхній та задньо-нижній квадранти (рис. 4.12).

При отоскопії дослідження починають із здорового вуха, щоб порівняти хворе вухо із здоровим.

Поиск по сайту: