Білозір’я в полум’ї Великої Вітчизняної війни

Тяжким випробуванням для населення краю стала Велика Вітчизняна війна. Було зрозуміло, що війна, яка так зненацька застала країну,буде довготривалою. Уже 22 червня на території Київського особливого військового округу (до якого входила територія краю) згідно Указу Президії верховної Ради СРСР було оголошено з 23 червня 1941 року мобілізацію військовозобов’язаних, які народилися з 1905 по 1918 рік включно.

Органи місцевої влади звернулися до населення із закликом до боротьби з німець-фашистськими загарбниками. У зверненні Смілянських міського та районного комітетів партії, міськвиконкому та райвиконкомів, опублікованого 24 червня в газеті «Червоний стяг», говорилося, що труднощі війни, нав’язаної нам фашистами, будуть подолані силою організованості і самовідданої праці.

З села було мобілізовано понад тисячу добровольців. Жінки та підлітки рили окопи і протитанковий рів понад болотом на околиці села. Через село на Черкаську переправу йшли тисячі евакуйованих людей, гнали тварин. Білозірські колгоспники також евакували на Схід худобу та сільськогосподарську техніку. Невдовзі над селом з’явилися ворожі літаки, почали скидати бомби. Багато хатів було зруйновано, багато загинуло сімей. Однією з перших постраждала Плодиста Ганна Василівна, вся її сім’я загинула.

18 серпня 1941 року, після невдалої оборонної операції 116 стрілецької дивізії, 26і 28 армій Південно - Західного фронту, фашисти ввірвалися в село.

З перших днів окупації німці створили в селі комендатуру, а з місцевих запроданців – поліцейський участок. Фашисти почали встановлювати свої порядки. В основі окупаційної політики,яку здійснювали в Україні, лежала расова теорія про зверхність «арійців» щодо інших народів. Український народ віднесено до расово неповноцінних, а тому він був приречений нацистами на винищення більшості, а тих, хто залишиться, планувалося перетворити на слуг німецьких панів. Виконання цього плану здійснювалося постійно. На околиці села, в напрямку міста Сміли майже кожного дня страчували ні в чому не повинне населення. Так було страчено майже 300 циган та 400 євреїв.

Німці здійснювали пограбування природних багатств, народного господарства, майна громадян, експлуатацію тих українців, які вижили. Таким чином було повністю розграбоване колгоспне майно, школи.Гітлерівці не визнавали за Україною та її народом права на існування. Загарбники розглядали її територію лише як «німецький простір» та сферу своїх інтересів. [4; 6]

Щоб колонізувати захоплену територію, німецьке командування розробило план «Ост», який передбачав перетворення України на колоніальну країну, аграрно-сировинний придаток рейху, «життєвий простір» для колонізації представниками «вищої раси». На території України введено загальну трудову повинність – від 14 до 65 років. Окупаційний режим вимагав від жителів України рабської покори і виснажливої праці.

Масові арешти колишніх активістів та євреїв,відправка юнаків та дівчат на роботи до Німеччини. Так було відправлено 876 молодих людей. В селі замість колгоспів створили «Громадське господарство». Вирощений врожай, найкращий ліс, худобу насильно відбирали в населення та відправляли до Німеччини.

Окупанти з кожним днем лютішали. Від рук катів загинули колишні голови колгоспів Г.І Мишко, Микола Чепчуренко. Було страчено міліціонера Кривенду.

Окупаційний режим викликав загальне невдоволення народу України і спричинив активізацію їхньої боротьби проти фашистських загарбників.

Населення села не могло змиритися з таким злом. Микола Миколайович Атамановський, брати Володимир та Олексій Ткаченки, Василь Петрович Покутній, Забєліна Надія Юхимівна організували на території села підпільну комсомольську організацію, потім зв’язалися з смілянським підпіллям. Очолював підпілля Юрій Канарський. Підпільники знайшли в лісі стару радіостанцію, полагодили її. Микола Атамановський та Володимир Ткаченко слухали повідомлення радянського інформбюро про події на фронті і розповідали новини жителям села, піднімавши таким чином силу духу та надію на звільнення

Надія Забєліна, знаючи добре німецьку мову, влаштувалася працювати перекладачем у німецького інженера Вебера на лісопильний завод. Викрадаючи у нього аусвайси, вона передавала їх військовополоненим, даючи цим самим змогу втекти з полону до лісу. Олександр Ткаченко та Іван Васильович Блізніченко зібрали в лісі з військовополонених та жителів села невеличкий партизанський загін. Але не маючи запасів вони вирішили йти лісами до великих партизанських з’єднань, що діяли на Україні. При підході до дніпровської переправи партизанські розвідники солдат Іван(прізвище не відоме) та Олександр Ткаченко потрапили на ворожу засаду. Красноармійця було вбито на місці, а Ткаченка відправили спочатку в Смілянське гестапо,а потім в Черкаське. Маленький партизанський загін повернувся назад в рідні ліси і боровся з окупантами в міру своїх сил, проводивши різні диверсії проти фашистів. Жителі села Білозір’я підтримували їх як могли. Вони ділилися з партизанами одягом, хлібом та іншим реманентом.

За спогадами старожилів села поліцай Чубко вислідив і видав Білозірське підпілля. Після не людських катувань 7 жовтня 1942 року Миколу Миколайовича Атамановського, Володимира Ткаченка та Юрія Канарського було повішено в центрі села. Надію Забєліну разом з іншими підпільниками були розстріляно в застінках Смілянського гестапо.

В 1943 році лінія фронту приблизилася до села Білозір’я, багато жителів села пішли в партизанські загони С. Н. Пальохи. На допомогу їм в Черкаський бір висадилися десантники 5-ої і 7-ої бригад 29 гвардійської повітряно-десантної дивізії. З кожним днем з кожною годиною ненависть до ворога зростала. Так в 1943 році в лавах партизан нараховувалося 12927 бійців. Від рук партизан на черкаській землі знайшли собі могилу 12099 фашистських солдатів та офіцерів. Патріоти пустили під укіс 72 ешелони з військами та бойовою технікою, висадили в повітря 56 мостів, 604 автомашини ворога.[3;11]

Закінчувалися чорні дні фашистської окупації.. 28 листопада 1943 року воїни 62-ої стрілкової гвардійської дивізії разом з партизанським загоном та десантниками захопили північну частину села -Броди, але не рівні сили з ворогом, змусили наші війська відступити в район Дубіївки. Село Білозір’я мало стратегічне значення. Це був підступ до Сміли і вузлової станції Шевченко, де скопичені великі запаси ворожих боєприпасів,тому німці поспішали укріпитися на околиці села Білозір’я. Через село проходили залізниця та дорога Черкаси – Сміла. Майже всіх жителів села було вигнано до сіл Мала Яблунівка, Сунки, Ковалиха. Чотири піхотні полки і 5-й артилерійський дивізіон німців затято обороняли село. Кожна хата була укріпленим об’єктом ворога. Бої за село тривати понад місяць. 10 січня

1944 року полки 62-ї стрілецької гвардійської дивізії перейшли в наступ і звільнили село. За бойові дії на території нашого району Верховний Головнокомандуючий висловив подяку всьому особистому складу 62-ї гвардійської Червонопрапорної, орденів Суворова та Богдана Хмельницького стрілецької дивізії. Особливо відзначилися в боях за наше село молоді воїни 1925 року народження з Оренбурга, які поповнили ряди дивізії в місті Золотоноші. З них 65 воїнів поховано в нашій братській могилі, що знаходиться на території села. В знак пам’яті та пошани за власні кошти селян на місті могили побудовано пам’ятник.

Село Білозір’я з усього району найбільше потерпіло в роки Великої Вітчизняної війни.

В честь 30 –річчя Перемоги, в 1975 році було побудовано пам’ятний знак «жертвам фашизму».В районі меморіального кладовища при в’їзді в село зі Сміли є чотири могили. В першій могилі захоронені останки 300 розстріляних циганів, в другій – 75 військовополонених, 3 та 4 могилах сотні євреїв. Їх систематично фашисти розстрілювали на околиці села в противотанковому рові.

Багато горя принесла війна в село. Третя частина села, а це понад 350 будинків було спалено в тому числі і вся 24 –а сотня. Колгоспні приміщення пограбовані і спалені. Друга школа спалена вщент, інші школи було претворено на конюшні.

Велика кількість наших односельчан визволяли Батьківщину від ворога. Понад 515 жителів села не повернулися з фронтових доріг. В 15 сім’ях загинуло по 3 чоловіки, в 40 –по 2 чоловіки. 1130 жителів села за мужність і відвагу на фронті нагороджено урядовими нагородами. Двом уродженцям села присвоєно високе звання Героя Радянського Союзу: Чмиренко Микола Романович (посмертно). Розвідник,пройшов майже всю війну, загинув в кінці 1943 року на Аульському плацдармі (Дніпропетровська область), при форсуванні Дніпра. Стрижаченко Олексій Аврамович – пройшов війну від командира взводу до командира піхотного полку. За битву під Сталінградом нагороджений орденом Червоного Бойового прапора. За форсування Дніпра в районі Запоріжжя одержав звання Героя Радянського Союзу.

Двох жителів села нагороджено всіма ступенями ордену Слави. Це Андрій Нечипорович Бідан, відважний розвідник, пройшов всю війну. Повернувшись в село примножував його трудову славу. Мірошніченко Іван Семенович – майор, кавалер ордена Слави, загинув після Дня Перемоги в 1945 році.

Дорога ціна Перемоги. Неоціненним є подвиг, який зробили народи колишнього радянського народу під час війни 1941-1945 рр. Пам’ять про події цих років повинна залишитися назавжди.

РОЗДІЛ 2

Поиск по сайту: