Заключні положення

Ст. 68. Відповідальність перевізника

За шкоду, заподіяну під час перевезення багажу чи вантажу, перевізник несе відповідальність:

- у разі втрати або нестачі багажу чи вантажу - в розмірі вартості багажу чи вантажу, який втрачено або якого не вистачає;

- у разі пошкодження (псування) багажу чи вантажу - в розмірі суми, на яку зменшилася вартість багажу чи вантажу;

- у разі втрати багажу чи вантажу, зданого для перевезення з оголошенням його цінності, - в розмірі оголошеної цінності багажу чи вантажу.

Якщо внаслідок пошкодження (псування) багажу чи вантажу його якість змінилася настільки, що він не може бути використаний за прямим призначенням, пасажир має право відмовитися від багажу, а вантажовідправник (вантажоодержувач) - від вантажу і вимагати відшкодування завданих збитків.

Якщо багаж чи вантаж, за втрату або нестачу якого перевізник сплатив відповідне відшкодування, буде згодом знайдено, пасажир має право вимагати видачі йому цього багажу, а вантажовідправник (вантажоодержувач) - цього вантажу з урахуванням відшкодованих збитків. Вартість багажу чи вантажу визначається виходячи з ціни, зазначеної в товарному чеку, товарно-транспортній накладній або передбаченої в договорі про перевезення, а в разі відсутності цих документів - виходячи із середньої вартості такого самого товару в місці та на час видачі багажу чи вантажу згідно з договором перевезення багажу чи вантажу автомобільним транспортом. За прострочення доставки вантажу до пункту призначення перевізник несе перед вантажовідправником (вантажоодержувачем) відповідальність згідно з умовами договору про перевезення вантажу автомобільним транспортом. Перевізник звільняється від відповідальності за шкоду, заподіяну під час перевезення багажу чи вантажу, якщо доведе, що вона настала внаслідок обставин, незалежних від нього.

Ст. 69. Відповідальність суб'єктів підприємницької діяльності за порушення законодавства про автомобільний транспорт

За порушення законодавства про автомобільний транспорт до суб'єкта підприємницької діяльності застосовуються фінансові санкції за:

1) безпідставну відмову від пільгового перевезення - у розмірі десяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян;

2) самовільне відкриття автобусного маршруту загального користування - у розмірі п'ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян;

3) перевезення пасажирів та їх багажу на таксі без ліцензії - у розмірі двадцяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян;

4) перевезення пасажира на маршруті протяжністю понад 500 кілометрів одним водієм - у розмірі десяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян;

5) відсутність документів, обов'язкових для надання послуг з перевезення пасажирів чи вантажів автомобільним транспортом загального користування, - у розмірі десяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян;

6) порушення правил надання послуг пасажирського автомобільного транспорту у розмірі двадцяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян;

7) здійснення міжнародного перевезення великовагового, великогабаритного чи небезпечного вантажу автомобільним транспортом без спеціального дозволу або з відхиленням від маршруту руху чи з перевищенням габариту - у розмірі двадцяти

неоподатковуваних мінімумів доходів громадян;

8) здійснення нерезидентом України міжнародного перевезення пасажира чи вантажу автомобільним транспортом без дозволу на поїздку по території України, за умови обов'язковості такого дозволу, чи з дозволом, що не відповідає виду перевезення, - у розмірі десяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян;

9) відсутність у випадках, передбачених законодавством, списку пасажирів при здійсненні міжнародного перевезення пасажирів автомобільним транспортом - у розмірі десяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Ст. 70. Розгляд справ про порушення законодавства про автомобільний транспорт

Про порушення законодавства про автомобільний транспорт, передбачені пунктами першим - шостим статті 69 цього Закону, посадовою особою територіального органу центрального органу виконавчої влади в галузі транспорту складається протокол не пізніше двох місяців з дня вчинення цього порушення, який розглядає протягом десяти днів керівник цього територіального органу та за наявності підстав ухвалює постанову про застосування до перевізника фінансових санкцій, яку передає для виконання органу державної виконавчої служби за місцезнаходженням цього перевізника. Про порушення законодавства про автомобільний транспорт, передбачені пунктами сьомим - дев'ятим статті 69 цього Закону, посадовою особою служби міжнародних автомобільних перевезень центрального органу виконавчої влади в галузі транспорту у пункті пропуску через державний кордон України складається протокол не пізніше однієї доби з дня вчинення цього порушення, який розглядає протягом трьох днів керівник цієї служби і за наявності підстав ухвалює постанову про застосування до перевізника фінансових санкцій, припиняючи перевезення до усунення виявленого порушення та сплати перевізником застосованих до нього фінансових санкцій.

Прикінцеві положення. Цей Закон набирає чинності з дня його опублікування. Внести до Закону України "Про ліцензування певних видів господарської діяльності".

Контрольні запитання

3 Що належить до інфраструктури автомобільних шляхів сполучення?

4 Які вимоги пред’являються до інфраструктури автомобільних шляхів сполучення?

5 Як здійснюється будівництво, ремонт і утримання об'єктів інфраструктури автомобільних шляхів сполучення?

Література

1. Закон України „Про автомобільний транспорт.”// Офіційний вісник України. – 2002. - №33. – С. 1-19.

Лекція 4

ЗАКОНОДАВЧЕ РЕГУЛЮВАННЯ ПІДПРИЄМНИЦТВА ТА ДІЯЛЬНОСТІ ПІДПРИЄМСТВ В ДОРОЖНЬОМУ ГОСПОДАРСТВІ

(4 години)

План

1. Загальні положення Закону України “Про підприємництво”.

2. Умови здійснення підприємницької діяльності.

3. Регулювання відносин між підприємством та державою.

4. Загальні положення Закону “Про підприємства в Україні”.

5. Створення підприємства і порядок його реєстрації.

6. Майно підприємства.

7. Управління підприємством і самоврядування трудового колективу.

8. Господарська економічна і соціальні діяльність підприємства.

9. Підприємство і держава.

10. Ліквідація і реорганізація підприємства.

11. Особливості створення, ліквідації, реорганізації, управління та діяльності казенного підприємства.

1 Загальні положення Закону України “Про підприємництво”

Закон України “Про підприємництво” від 7.02.1991р. (з 44 змінами) містить в трьох розділах 16 статей. Закон визначає загальні правові, економічні та соціальні засади здійснення підприємницької діяльності громадянами та юридичними особами на території України, встановлює гарантії свободи підприємництва та його державної підтримки.

Ст. 1. Підприємництво в Україні.

Підприємництво – це безпосередня самостійна, систематична, на власний ризик діяльність по виробництву продукції, виконанню робіт, надання послуг з метою отримання прибутку, яка здійснюється фізичними та юридичними особами, зареєстрованими як суб’єкти підприємницької діяльності у порядку, встановленому законодавством.

Ст. 2. Суб’єкти підприємницької діяльності (підприємці)

- громадяни України, інших держав, особи без громадянства, не обмежені законом у правоздатності або дієздатності;

- юридичні особи всіх форм власності;

- об’єднання юридичних осіб.

Не допускається заняття підприємницькою діяльністю таких категорій громадян: військовослужбовців, службових осіб органів прокуратури, державної безпеки, внутрішніх справ, державного арбітражу, державного нотаріату, а також органів державної влади і управління, які повинні здійснювати контроль за діяльністю підприємств. Не можуть бути підприємцями особи з непогашеною судимістю та ті, яким це заборонив суд.

Ст. 3. Свобода підприємницької діяльності.

Підприємці мають право без обмежень приймати рішення і здійснювати самостійно будь-яку діяльність, що не суперечить чинному законодавству. Перелік видів діяльності, що підлягають ліцензуванню, а також таких, в яких підприємництво не застосовується у зв’язку з підвищеними вимогами до безпеки робіт та необхідністю централізації функцій управління, встановлюється Верховною Радою за поданням КМ України. Інших обмежень не допускається.

Ст. 4. Обмеження у здійсненні підприємницької діяльності

- діяльність пов’язана з обігом наркотичних речовин, виготовлення і реалізацією зброї та боєприпасів, видобуванням бурштину (янтарю), охороною особо важливих державних об’єктів;

- виробництво бензину А-76 Ек, А-80 Ек, А-92 Ек, А-95 Ек, А-98 Ек здійснюється нафтопереробними підприємствами, перелік яких затверджено КМ України.

Обмеженню (ліцензуванню) підприємницької діяльності підлягають тільки такі її види, які безпосередньо впливають на здоров’я людини, навколишнє середовище та безпеку держави. Ліцензія – це документ, що видається КМ України або уповноваженим ним органом виконавчої влади, згідно з яким власник ліцензії має право займатися певним видом підприємницької діяльності. Без ліцензії не можуть здійснюватися багато видів діяльності, в т. числі:

- будівельна діяльність (окремі види проектних та будівельно-монтажних робіт, інженерних вишукувань для будівництва, надання інжинірингових та інших послуг, які потребують відповідної атестації виконавця, за переліком. Визначеним КМ України);

- аерофотозйомка;

- освітня діяльність;

- судово-експертна діяльність.

Для отримання ліцензії на кожний вид діяльності суб’єкт підприємницької діяльності подає органу, що видає ліцензії, заяву про видачу ліцензії, в якій зазначається:

1) відомості про заявника:

- для громадянина-підприємця – прізвище, ім’я, по-батькові та паспортні дані;

- для юридичних осіб – найменування, місцезнаходження, банківські реквізити, організаційно-правова форма, ідентифікаційний код.

2) вид діяльності, на який заявник має намір отримати ліцензію;

3) термін дії ліцензії.

До заяви додаються такі документи:

- підприємцями-громадянами – копії документів, що засвідчують рівень освіти і кваліфікації, необхідний для здійснення відповідного виду діяльності, копії свідоцтва про державну реєстрацію суб’єкта підприємницької діяльності;

- юридичними особами – копії свідоцтва про державну реєстрацію суб’єкта підприємницької діяльності та установчих документів.

У ліцензії зазначаються:

- найменування, ідентифікаційний код органу, що видав ліцензію; прізвище, ім’я, по-батькові, адреса проживання, ідентифікаційний номер фізичної особи – платника податків та інших обов’язкових платежів або найменування і місцезнаходження, ідентифікаційний код юридичної особи; вид діяльності, на яку видається ліцензія; місце її здійснення; особливі умови та правила здійснення даного виду діяльності (ліцензійні умови); номер реєстрації ліцензії, дата її видачі та термін дії.

Орган, що видає ліцензії приймає рішення про видачу ліцензії або про відмову у її видачі у термін не пізніше 30 днів з дня одержання заяви та відповідних документів. Відмова у видачі ліцензії може бути оскаржена в судовому порядку. Термін дії ліцензії не може бути меншим за 3 роки. Дія ліцензії може бути призупинена, якщо порушені умови видачі ліцензії. Переоформлення ліцензій (при зміні місцезнаходження або найменування юридичної особи) проводиться протягом 10 діб.

Ст. 5. Принципи підприємницької діяльності:

- вільний вибір видів діяльності; залучення на добровільних засадах майна та коштів юридичних осіб і громадян; вільний найом працівників; вільне розпорядження прибутком, що залишається після внесення платежів, передбачених законодавством; самостійне здійснення підприємцем-юридичною особою зовнішньо економічної діяльності, використання будь-яким підприємцем належної йому частки валютної виручки на свій розсуд.

Ст. 6. Організаційні форми підприємства.

Будь-які – на вибір підприємця.

Ст. 7. Законодавство про підприємницьку діяльність.

Всі відносини, пов’язані із здійсненням підприємницької діяльності, регулюються цим Законом та іншими законодавчими актами України.

2 Умови здійснення підприємницької діяльності

Ст. 8. Державна реєстрація підприємництва:

- здійснюється за місцезнаходженням або місцем проживання суб’єкта підприємницької діяльності у виконанні районної або міської ради (у місті), в районній державній адміністрації (у сільській місцевості), районній міст Києва і Севастополя державних адміністраціях. Для державної реєстрації суб’єкта підприємницької діяльності – юридичної особи подаються такі документи:

- рішення власника (власників) майна про створення юридичної особи. Якщо власників два і більше, таким рішенням є установчий договір, а також протокол установчих зборів у випадках, передбачених законом;

- статут, якщо це необхідно для створюваної організаційної форми підприємства;

- реєстраційна картка встановленого зразка, яка є водночас заявою про державну реєстрацію;

- документ, що засвідчує сплату власником (власниками) внеску до статутного фонду суб’єкта підприємницької діяльності в розмірі, передбаченому законом;

- документ, що засвідчує внесення плати за державну реєстрацію.

Громадянин – суб’єкт підприємницької діяльності подає:

- реєстраційну картку встановленого зразка, яка є водночас заявою про державну реєстрацію;

- копію довідки про ідентифікаційний код;

- документ, що засвідчує внесення плати за державну реєстрацію.

Термін реєстрації – не більше 5 робочих днів.

Свідоцтво про державну реєстрацію є підставою для відкриття рахунків у будь-яких банках України та інших держав за вибором суб’єкта підприємницької діяльності в порядку, що встановлюється Національним банком України. Скасування державної реєстрації здійснюється за заявою власника, особистою заявою підприємця-громадянина, а також на підставі рішення суду (арбітражного суду) в разі:

- визначення недійсними, або такими, що суперечать законодавству, установчих документів;

- несвоєчасного повідомлення суб’єктом підприємницької діяльності про зміну його назви, організаційної форми, форми власності та місцезнаходження;

- здійснення діяльності, що суперечить установчим документам та законодавству України;

- визнання суб’єкта підприємницької діяльності банкрутом;

- неподання протягом року до органів державної податкової служби податкових декларацій, документів фінансової звітності згідно з законодавством.

Ст. 9. Право найму працівників і соціальні гарантії про використання їх праці.

Підприємець має право укладати з громадянами договори про використання їх праці. Він зобов’язаний забезпечити умови та охорону праці, її оплату не нижче встановленого мін. рівня, а також інші соціальні гарантії, включаючи соціальне і медичне страхування та соціальне забезпечення. При втраті працездатності підприємець забезпечує потерпілому відшкодування витрат у випадках і порядку, передбачених чинним законодавством.

Ст. 10. Відповідальність суб’єктів підприємницької діяльності.

Підприємець зобов’язаний не завдавати шкоди навколишньому середовищу, не порушувати прав та інтересів громадян, підприємств, установ, організацій і держави, що охороняються законом. За завдані шкоди і збитки підприємець несе майнову та іншу встановлену законом відповідальність.

Ст. 11. Припинення підприємницької діяльності: з власної ініціативи підприємця; на підставі рішення суду або арбітражного суду; у разі закінчення або анулювання ліцензії; на інших підставах, передбачених законодавством України.

3 Регулювання відносин між підприємцем та державою

Ст. 12. Загальні гарантії прав підприємців.

Держава гарантує всім підприємцям рівні права і створює рівні можливості для доступу до матеріально-технічних, фінансових, трудових, інформаційних, природних та інших ресурсів.

Якщо підприємець забезпечує державні потреби, держава сприяє забезпеченню його матеріально-технічними та іншими ресурсами.

Ст. 13. Гарантії майнових прав підприємця.

“Держава гарантує недоторканість майна і забезпечує захист права власності підприємця”. Вилучення державою у підприємця основних і оборотних фондів та іншого майна не допускається. Збитки, завдані підприємцю внаслідок порушення громадянами, юридичними особами і державними органами його майнових прав, відшкодовуються підприємцю відповідно до чинного законодавства.

Ст. 14. Державна підтримка підприємництва

- держава надає земельні ділянки (на умови і в порядку, передбачених чинним законодавством), передає підприємцю державне майно (виробничі та нежилі приміщення, законсервовані й недобудовані об’єкти та споруди, не використовуване устаткування), необхідні для здійснення підприємницької діяльності;

- сприяє організації матеріально-технічного забезпечення та інформаційного обслуговування підприємців, підготовці і перепідготовці кадрів;

- здійснює первісне облаштування неосвоєних територій об’єктами виробничої і соціальної інфраструктури з продажем або передачею їх в кредит підприємцям;

- стимулює за допомогою економічних важелів (цільових субсидій, податкових пільг тощо) модернізацію технологій, інноваційну діяльність, освоєння нових видів продукції та послуг;

- надає підприємцям цільові кредити, інші види допомоги.

Ст. 15. Державне регулювання підприємництва.

“Держава законодавчо забезпечує свободу конкуренції між підприємцями, захищає споживачів від проявів несумлінної конкуренції та монополізму в будь-яких сферах підприємницької діяльності”.

Органи державного управління будують свої відносини з підприємцями, використовуючи:

- податкову та фінансово-кредитну політику (ставки податків та процентів по державних кредитах, податкові пільги, цільові дотації, економічні санкції, тощо);

- державне майно і систему резервів, ліцензії, концесії, лізинг, соціальні, екологічні та інші нормативи;

- науково-технічні, економічні та соціальні державні і регіональні програми;

- договори на виконання робіт і постанов для державних потреб.

Втручання державних органів у господарчу діяльність підприємств не допускається (окрім контролю). Підприємець має право звернутися до суду чи арбітражного суду у разі непередбаченого законом втручання.

Ст. 16. Діяльність іноземних підприємців.

Іноземні громадяни користуються такими ж правами і несуть такі ж обов’язки, що і громадяни України, якщо інше не випливає з Конституції України, цього Закону та інших законодавчих актів.

Ст. 17. Міжнародні договори. Якщо міжнародним договором України встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені законодавством України про підприємництво, та застосовуються правила міжнародного договору.

4 Загальні положення Закону “Про підприємства в Україні”

Закон “Про підприємства в Україні” від 27.03.1991р. (з 41 змінами) визначає види і організаційні форми підприємств, правила їх створення, реєстрації, ре організації і ліквідації, організаційний механізм здійснення ними підприємницької діяльності в умовах переходу до ринкової економіки. Закон спрямований на забезпечення самостійності підприємств, визначає їх права і відповідальність у здійсненні господарчої діяльності, регулює відносини підприємств з іншими підприємствами і організаціями, органами державного управління. Закон містить 39 статей у 8 розділах.

Ст. 1. Підприємство та його основні цілі.

1. Підприємство – основна організаційна ланка народного господарства України. Підприємство – самостійний господарюючий статутний суб’єкт, який має право юридичної особи та здійснює виробничу науково-дослідницьку і комерційну діяльність з метою одержання відповідного прибутку (доходу).

Підприємство має самостійний баланс, розрахункові (поточні) та інші рахунки в установах банків, печатку зі своїм найменуванням, а також знак для товарів і послуг. Підприємство не має у своєму складі інших юридичних осіб.

2. Підприємство здійснює будь-які види господарчої діяльності, якщо вони не заборонені законодавством України і передбачені статутом підприємства.

3. Держава, якщо вважає необхідним, може надавати збитковим підприємствам дотацію.

Ст. 2. Види підприємств:

- приватне підприємство, засноване на власності фізичної особи;

- колективне підприємство, засноване на власності трудового колективу підприємства;

- господарське товариство;

- підприємство, яке засноване на власності об’єднання громадян;

- комунальне підприємство, засноване на власності відповідної територіальної громади;

- державне підприємство, засноване на державній власності, в тому числі казенні підприємства.

Незалежно від форм власності підприємство може бути віднесено до категорії малих підприємств:

- у промисловості та будівництві – з чисельністю працюючих до 200 чоловік;

- в інших галузях виробничої сфери – до 50 чоловік;

- у науці і науковому обслуговуванні – до 100 чоловік;

- у галузях невиробничої сфери – до 25 чоловік;

- у роздрібній торгівлі – до 15 чоловік.

Ст. 3. Об’єднання підприємств.

1. Підприємства мають право на добровільних засадах об’єднувати свою виробничу, наукову, комерційну та інші види діяльності, якщо це не суперечить антимонопольному законодавству України.

Форми об’єднання:

· асоціації – договірні об’єднання, створені з метою постійної координації господарської діяльності. Асоціація не має права втручатися у виробничу і комерційну діяльність будь якого з учасників;

· корпорації – договірні об’єднання, створені на основі поєднання виробничих, наукових та комерційних інтересів, з делегуванням окремих повноважень централізованого регулювання діяльності кожного з учасників;

· консорціуми – тимчасові статутні об’єднання промислового і банківського капіталу для досягнення спільної мети;

· концерни – статутні об’єднання підприємств промисловості, наукових організацій, транспорту, банків, торгівлі тощо на основі повної фінансової залежності від одного або групи підприємств;

інші об’єднання за галузевим, територіальним та іншими принципами.

Об’єднання діють на основі договору або статуту. Підприємства в складі об’єднань зберігають права юридичної особи. Рішення про створення об’єднання і статут цього об’єднання погоджуються з Антимонопольним комітетом України.

2. В об’єднання підприємств, зареєстрованих в Україні можуть входити підприємства інших держав. Підприємства України можуть входить в об’єднання, зареєстровані в інших державах. Порядок вступу в такі об’єднання здійснюються відповідно до законодавства України.

3. Об’єднання є юридичною особою, може мати самостійний і зведений баланси, розрахунковий і інші рахунки в установах банків, печатку із своїм найменуванням.

4. Об’єднання не відповідає за зобов’язаннями підприємств, які входять до його складу, а підприємства не відповідають за зобов’язання об’єднання, якщо інше не передбачено установчим договором (статутом).

5. Підприємства, які входять в об’єднання, можуть вийти з його складу із збереженням взаємних зобов’язань та укладених договорів з іншими підприємствами та організаціями. Вихід може здійснюватися за згодою власника майна чи уповноваженого ним органу та з участю трудового колективу з наданням їм права підприємства. Відмову власника може бути оскаржено трудовим колективом до суду.

6. Об’єднання ліквідуються за рішенням підприємств, які входять в нього.

7. Промислово-фінансові групи реєструються за спеціальним законодавством.

5 Створення підприємства і порядок його реєстрації

Ст. 5. Загальні умови створення підприємства.

Підприємство створюється згідно з рішенням власника майна, підприємства – засновника, організації або за рішенням трудового колективу. Підприємство може бути створено внаслідок примусового поділу іншого підприємства відповідно до антимонопольного законодавства України.

У випадках, коли для створення і діяльності підприємства потрібні природні ресурси, дозвіл на їх використання видається відповідно Радою народних депутатів при наявності позитивного висновку державної екологічної експертизи. Підприємство набуває прав юридичної особи від дня його державної реєстрації.

Ст. 6. Державна реєстрація підприємства – здійснюється відповідно до Закону “Про підприємництво”.

Ст. 7. Створення відособлених підрозділів підприємства – підприємство має право створювати філіали, представництва, відділення з правом відкриття поточних та розрахункових рахунків.

Ст. 8. Ліцензування видів діяльності – відповідно до Закону “Про Підприємництво”.

Ст. 9. Статут підприємства – затверджується власником майна, а для державного підприємства – власником майна за участю трудового колективу. У статуті підприємства визначаються власник та найменування підприємства, його місцезнаходження, предмет і цілі діяльності, його органи управління, порядок їх формування, компетенція та повноваження трудового колективу і його виборних органів, умови реорганізації та припинення діяльності. У статуті визначається орган, який має право представляти інтереси трудового колективу.

6 Майно підприємства

Ст. 10. Майно підприємства становить основні фонди та оборотні кошти, а також інші цінності, вартість яких відображається в самостійному балансі підприємства. Майно підприємства належить йому на праві власності, повного господарського володіння або оперативного управління. Майно державного підприємства належить йому на праві повного господарського володіння (тобто підприємство володіє, користується та розпоряджається зазначеним майном на свій розсуд згідно чинного законодавства та статуту підприємства). Відчуження від держави засобів виробництва, що є державною власністю і закріпленні за державним підприємством, здійснюється виключно на конкурсних засадах (через біржі, на конкурсах, аукціонах).

Джерела формування майна підприємства: грошові та матеріальні внески засновників, доходи одержані від реалізації продукції і доходи від цінних паперів: кредити банків та кредиторів; капітальні вкладення та дотації з бюджетів; надходження від приватизації власності; придбання майна іншого підприємства, організації; безплатні або благодійні внески підприємств, організацій; інші джерела не заборонені Законом України.

Підприємству надається право згідно Закону та його статуту передавати, продавати, здавати в оренду громадянам засоби виробництва.

Ст. 11. Володіння і користування природними ресурсами – підприємство здійснює

За плату або на пільгових умовах. Власники землі та землекористувачі щорічно сплачують плату за землю у вигляді земельного податку або орендної плати. Підприємство обов’язково здійснювати природоохоронні заходи за рахунок власних коштів або інших джерел. При порушенні норм охорони природи діяльність підприємства може бути повністю або частково призупинена.

Ст. 12. Участь підприємства у випуску та торгівлі цінними паперами.

Підприємство має право на випуск власних цінних паперів та реалізацію їх юридичним особам і громадянам України та інших держав. Підприємство має право на придбання цінних паперів.

Ст. 13. Гарантії майнових прав підприємства – Держава гарантує захист майнових прав підприємства. Збитки, завдані підприємству в результаті порушення його майнових прав громадянами, юридичними особами і державними органами, відшкодовуються підприємству за рішенням суду або арбітражного суду.

7 Управління підприємством і самоврядування трудового колективу

Ст. 14. Загальні принципи управління підприємства.

Управління підприємства здійснюють відповідно до статуту на основі поєднання прав власника щодо господарського використання свого майна і принципів самоврядування трудового колективу. Підприємство постійно визначає структуру управління, встановлює штати. Власник здійснює свої права по управлінню підприємством безпосередньо або через уповноважені ним органи. Призначення (обрання) керівника підприємства є правом власника майна підприємства. Рішення з соціально-економічних питань діяльності підприємства, приймаються його органами управління з участю трудового колективу та уповноважених ним органів. Вищим керівним органом колективного підприємства є загальні збори (конференція) власників майна. Виконавчі функції по управлінню колективним підприємством здійснює правління.

Ст. 15. Трудовий колектив та його самоврядування.

Трудовий колектив становлять усі громадяни, які працюють на підприємстві на основі трудового договору (контракту, угоди) і другим форм взаємовідносин працівника з підприємством. Трудовий колектив підприємства розглядає і затверджує проект колективного договору, бере участь в матеріальному і моральному стимулюванні продуктивності праці. Трудовий колектив державних підприємств: розглядає разом з засновником зміни і доповнення до статуту підприємства, визначає умови найняття керівника.

Ст. 16. Керівництво підприємства.

1. Керівник підприємства наймається (призначається власником або обирається власниками майна. З керівником укладається контракт (договір, угода), в якому визначаються права, строки найняття, обов’язки і відповідальність, матеріальне забезпечення і звільнення з посади. Власник майна не має права втручатися в оперативну діяльність керівника підприємства. Керівника може бути звільнено з посади до закінчення контракту на підставах, передбачених контрактом. Заступники керівника, керівники та спеціалісти підрозділів призначаються на посаду та звільнюються з посади керівником підприємства.

Ст. 17. Колективний договір.

Колективний договір повинен укладатися на всіх підприємствах, які використовують найману працю, між власником або уповноваженими ним органом і трудовим колективом. Колективним договором регулюються виробничі, трудові і економічні відносини трудового колективу з адміністрацією підприємства, питання охорони праці, соціального розвитку, участі працівників у використанні прибутку підприємства, якщо останнє передбачене статутом підприємства. Сторони, які уклали колективний договір, не менше двох разів на рік взаємозвітують про його виконання на зборах трудового колективу.

8 Господарської, економічної і соціальної діяльності підприємства

Ст. 18. Прибуток (доход) підприємства.

“На всіх підприємствах основним узагальнюючим показником фінансових результатів господарської діяльності є прибуток (доход). Порядок використання прибутку визначає власник (власники) підприємства. Державний вплив на вибір напрямків та обсягів використання прибутку (доходу) здійснюється через установлені нормативи, податки, податкові пільги, а також економічні санкції. У випадках, передбачених статутом підприємства, частина частого прибутку може передаватися у власність членів або трудового колективу підприємства.

Ст. 19. Трудові доходи працівника підприємства.

Власник або уповноважений ним орган встановлює фонд оплати праці на умовах, визначених колективним договором. Регулювання фондів оплати праці працівників підприємств – монополістів, визначення переліку таких підприємств здійснюється КМ України. Трудові доходи працівника підприємства визначаються трудовим договором відповідно до законодавства України, а для інших працівників – угодою між ними. Трудові доходи не повинні бути менше мінімальної заробітної плати (118 грн.). Підприємство самостійно встановлює форми, системи і методи оплати праці.

Ст. 20. Планування діяльності підприємства.

Підприємство самостійно планує свою діяльність і визначає перспективи розвитку виходячи з попиту на вироблювану продукцію, роботи, послуги та необхідність забезпечення виробничого та соціального розвитку підприємства, підвищення доходів.

Основу планів становить державні замовлення та договори, укладені з споживачами (покупцями) продукції і постачальниками матеріально-технічних ресурсів.

Ст. 21. Господарські відносини підприємства з іншими підприємствами, організаціями, громадянами.

Ці відносини у всіх сферах господарської діяльності здійснюються на основі договорів. Підприємства вільні у виборі предмету договору в рамках діючого законодавства. Порядок поставки продукції для державних потреб визначається законодавством України.

Ст. 22. Забезпечення засобами виробництва та реалізації продукції.

Підприємство самостійно здійснює матеріально-технічне забезпечення власного виробництва і капітального будівництва через систему прямих угод (контрактів) або через товарні біржі та інші посередницькі організації. Підприємство реалізує продукції на основі прямих угод (контрактів), через товарні біржі, мережу власних торгових підприємств. Реалізація продукції за межами України здійснюється самостійно або на основі ліцензій відповідно до законодавства України.

Ст. 23. Ціни і ціноутворення.

Підприємство встановлює ціни і тарифи самостійно або на договірній основі, а у випадках, передбачених законодавчими актами України – за державними цінами і тарифами. На продукцію підприємств – монополістів допускається регулювання цін державою. Державні ціни повинні забезпечувати мінімальний рівень рентабельності продукції. Якщо ця умова не виконується, то держава повинна забезпечувати його дотацію за умови, що продукція підприємства є суспільно необхідною. В разі порушення підприємством державних вимог, з підприємства стягається штраф.

Ст. 24. Фінансові та кредитні відносини.

Джерелом формування фінансових ресурсів є прибуток (доход), амортизаційні відрахування, кошти, одержані від продажу цінних паперів та інші. Підприємство користується банківським кредитом на комерційній договірній основі. Державним підприємствам забороняється виступати гарантами при наданні суб’єктам підприємницької діяльності банківським кредитам. Підприємство може поставляти продукцію, виконувати роботи, надавати послуги в кредит із сплатою покупцям процентів за користування цим кредитом. Для оформлення таких угод підприємство може застосовувати в господарському обороті векселі.

Підприємство несе повну відповідальність за додержанням кредитних договорів і розрахункової дисципліни. Підприємство, яке не виконує своїх зобов’язань по розрахункам, може бути оголошене арбітражним судом банкрутом у порядку, встановленому Законом України “Про банкрутство”.

Ст. 25. Зовнішньоекономічна діяльність підприємства.

Підприємства самостійно здійснює зовнішньоекономічну діяльність, яка є частиною зовнішньоекономічної діяльності України і регулюється її законами. Порядок використання валюти визначається валютним законодавством України. Підприємство має право одержувати кредити від своїх зарубіжних партнерів. По одержаних підприємством кредитах держава відповідальність не несе. Підприємство у своїй зовнішньоекономічній діяльності з питань економічної, технологічної, екологічної та соціальної безпеки контролюється державними органами.

Ст. 26. Соціальна діяльність підприємства.

Підприємства о зобов’язане забезпечити для всіх працюючих на підприємстві безпечні та нешкідливі умови праці і несе відповідальність за шкоду, заподіяну їх здоров’ю та працездатністю. Підприємство надає пільги працюючим випускникам вузів, полегшує умови праці жінкам, підліткам, має право скорочувати робочий день, у разі смерті забезпечує сім’ю працівника допомогою.

9 Підприємство і держава

Ст. 27. Гарантії прав та інтересів підприємств.

Держава гарантує додержання прав і законних інтересів підприємства. Втручання в господарську та іншу діяльність підприємства з боку державних, громадських і кооперативних органів, політичних партій і рухів не допускається. Збитки, завдані підприємству в результаті виконання вказівок державних чи інших органів або їх службових осіб, які порушили права підприємства, підлягають відшкодуванню за їх рахунок. Спори про відшкодування збитків вирішуються судом або арбітражним судом відповідно до їх компетенції.

Ст. 28. Правові й економічні умови господарської діяльності підприємства.

Держава забезпечує підприємству (незалежно від форм власності) рівні правові та економічні умови господарювання. Держава сприяє розвитку ринку, здійснюючі його регулювання за допомогою економічних законів і стимулів, реалізує анті монопольні заходи, забезпечує соціальну захищеність трудящих. Держава створює пільгові умови підприємствам, які впроваджують прогресивні технології, створюють нові робочі місця, використовують працю громадян, що потребують соціального захисту. Органи державного управління будують свої відносини з підприємствами, використовуючи економічні методи.

Ст. 29. Облік і звітність.

Підприємства здійснюють оперативний та бухгалтерський облік результатів своєї роботи, веде статистичну звітність. (На сьогодні бухгалтерський облік здійснюється за європейськими стандартами).

Підприємства, їх об’єднання та відособлені підрозділи зобов’язані безоплатно надавати Рахунковій палаті всі необхідні відомості про використання коштів Державного бюджету.

Річна фінансова звітність підприємств підлягає обов’язковому аудиту, за винятком тих організацій, що повністю утримуються за рахунок бюджету і не займаються підприємницькою діяльністю.

Ст. 30. Комерційна таємниця підприємства – відомості пов’язані з виробництвом, технологічною інформацією, управлінням, фінансами та іншою діяльністю підприємства, що не є державною таємницею, розголошення яких може завдати шкоди, його інтересам. Комерційна таємниця визначається керівництвом підприємства. Відповідальність за розголошенням комерційної таємниці встановлюється законодавчими актами України.

Ст. 31. Відповідальність підприємства.

Підприємство зобов’язане: охороняти навколишнє середовище від забруднення та інших шкідливих впливів; відшкодувати збитки, завдані нераціональним використанням землі; забезпечувати безпеку виробництва, захист здоров’я працівників, населення і споживачів продукції. Підприємства сплачує штрафи відповідним місцевим Радам народних депутатів.

Ст. 32. Контроль за діяльністю підприємства.

Здійснюють: державна податкова інспекція, державна контрольно-ревізійна служба (КРУ), державні органи, на які покладено нагляд за безпекою виробництва та праці, протипожежною та екологічною безпекою, інші органи відповідно до законодавства України. Контроль здійснюється в межах своєї компетенції.

Підприємство має право на одержання результатів інспектування і перевірок протягом 30 днів від їх початку. Дії перевіряючих можуть бути оскаржені власником (керівником державного) підприємства. Службові особи, що перевіряють підприємства, несуть відповідальність за збереження комерційної таємниці.

Ст. 33. Відносини підприємства з місцевими Радами народних депутатів.

Підприємство маж право на строго добровільній договірній основі брати участь у формуванні позабюджетних цільових фінансових фондів місцевих Рад народних депутатів, участь в комплексному економічному і соціальному розвитку територій. Підприємство зобов’язане створювати за рішенням Рад робочі місця для інвалідів. Ради мають право залучати підприємства в разі стихійного лиха та надзвичайних ситуацій. Ради не мають право вилучати у підприємства житло без його згоди.

10 Ліквідація і реорганізація підприємства

Ст. 34. Умови ліквідації і реорганізації підприємства.

Ліквідація і реорганізація підприємства проводяться з дотриманням вимог антимонопольного законодавства за рішенням власника, чи за рішенням суду або арбітражного суду. Реорганізація підприємства за рішенням антимонопольного комітету може здійснюватися шляхом його примусового поділу.

Підприємство ліквідується також в у випадках: визначення його банкрутом; визнання судом недійсними установчі документи; за порушенням законодавству за рішенням суду.

Підприємство вважається ліквідним чи реорганізованим з моменту виключення його з державного реєстру України. В разі злиття підприємства права і обов’язки кожного з них переходять до нового підприємства. У разі поділу підприємства до нових підприємств переходять майнові права і обов’язки за роздільним актом (балансом). При перетворенні одного підприємства в інше до нового підприємства переходять усі майнові права і обов’язки колишнього підприємства.

Ст. 35. Ліквідаційна комісія.

Ліквідація підприємства здійснюється ліквідаційною комісією, яка утворюється власником – за рішенням власника ліквідація може проводитися і самим підприємством. Власник, суд, арбітражний суд встановлює порядок і строки проведення ліквідації, а також строк для заяви претензій кредиторів, який не може бути менше 2 місяців з моменту оголошення про ліквідацію. Ліквідаційна комісія дає інформацію про ліквідацію і офіційній пресі за місцезнаходженням підприємства. Окрім того, ліквідаційна комісія проводить роботу по уточненню дебіторської заборгованості. Ліквідаційна комісія складає ліквідаційний баланс. Достовірність балансу повинна бути підтверджена аудитором.

Ст. 36. Задоволення претензій кредиторів.

Претензії кредиторів задовольняються з майна цього підприємства (в першу чергу через борги перед бюджетом і витрати на відновлення природного середовища, якому завдало шкоди ліквідоване підприємство). Претензії після терміну ліквідації, що залишилося після претензій, заявлених у встановлений строк. Претензії, не задоволені за браком майна, вважаються погашеними. Погашеними вважаються претензії, які не визнані ліквідаційною комісією (якщо кредитори протягом місяця не подадуть до суду або арбітражного суду). Вклад працівника трудового колективу видається йому в грошовій формі або цінними паперами після задоволення претензій кредиторів. Майно що залишилося після задовольняння претензій, використовується за вказівкою власника.

11 Особливості створення ліквідацій, реорганізації, управління та діяльності казенного підприємства

Ст. 37. Державне підприємство, яке відповідно до законодавства України не підлягає приватизації, за рішенням КМ України може бути перетворене в казенне підприємство, за таких умов: підприємство проводить таку діяльність, яка може здійснюватися тільки державним підприємством; головним споживачем продукції підприємства є держава (> 50 %); підприємство є суб’єктом природних монополій. Ліквідація і реорганізація казенного підприємства здійснюється за рішенням КМ України.

Ст. 38. Особливості управління казенним підприємством.

Управління здійснюють органи, уповноваженні управляти державним майном (міністерства та інші центральні органи виконавчої влади). Міністерство: призначає на посаду та звільнює керівника; затверджує статут та здійснює контроль за його дотриманням; здійснює планування та фінансовий контроль господарської діяльності, обов’язково укладає з казенним підприємством контракти на поставку продукції, визначає порядок використання прибутку; затверджує умови та оплату праці в казенному підприємстві.

Ст. 39. Особливості діяльності казенного підприємства.

Діє на підставі статуту затверджуються міністерством. Обов’язкова звітність казенного підприємства за формою, встановленою КМ України і відповідальність керівника казенного підприємства за результати господарської діяльності підприємства.

Казенне підприємство відповідає по своїм зобов’язанням коштами та майном, крім основних фондів. При недостатності у казенному підприємстві коштів та майна відповідальність за його зобов’язаннями несе власник.

Казенні підприємства мають право вступати до асоціації, консорціумів, концернів та інших об’єднань підприємств лише за погодженням з КМ України.

Контрольні запитання

1. Які документи подаються на державну реєстрацію суб’єкта підприємницької діяльності?

2. Що входить до державної підтримки підприємництва?

3. Основні види підприємств?

4. Загальні принципи управління підприємства?

5. Правові й економічні умови господарської діяльності підприємства?

6. Як здійснюється контроль за діяльністю підприємства?

Література

1. Закон України „Про підприємництво”. – К.: Україна. – 1991.–16 с.

2. Закон України „Про підприємства в Україні”. – К.: Україна. – 1991.–32 с.

ЛЕКЦІЯ 5

ЗАКОНОДАВЧІ ОСНОВИ ФІНАНСУВАННЯ ДОРОЖНЬОГО ГОСПОДАРСТВА

(4 години)

План

1. Світовий досвід фінансування дорожнього господарства.

2. Закон України “Про джерела фінансування дорожнього господарства”.

3. Закон “Про податок з власників транспортних засобів”.

4. Закон “Про концесії на будівництво та експлуатацію автомобільних доріг”.

5. Порядок визначення об’єктів концесії.

6. Порядок визначення плати за проїзд дорогами, побудованими на умовах концесії.

1 Світовий досвід фінансування дорожнього господарства

Транспортно-експлуатаційний стан автомобільних доріг в першу чергу залежить від рівня фінансування дорожнього господарства. Саме цим можна пояснити відмінний стан доріг в розвинених країнах світу. Отже, нормальне фінансування – це передумова удосконалення та розвитку мережі доріг.

За статистичними даними в 1999 році на 1 км доріг в США витрачалося 18340$, Великій Британії – 19162$, Фінляндії – 24302$, Австрії – 29157$, Німеччині – 27293$, Швейцарії – 49183$, Японії – 61963$, Україні – 1543$ (в 2000 році – майже вдвічі менше).

Які ж основні джерела фінансування в розвинених країнах світу. Це насамперед – податок на паливо, податок на транспортні засоби (на придбання та на експлуатацію), державні кошти.

В багатьох країнах світу основним джерелом фінансування дорожнього господарства є частина податку на бензин та дизельне пальне [Доклад Мирового Банка, 1998 год].

Таблиця 1

Використання податку на бензин та дизельне пальне для фінансування дорожніх робіт

Аналіз наведених даних показує, що у вартості бензину дорожній податок становить від 6,7 (Йемен, Росія) до 54,7% (Корея), а у вартості дизельного пального – від 11,1% (Гана) до 37,3% (Японія). В Україні до 2000р. Збирався податок 7%. Ці кошти становили в загальному обсязі фінансування дорожньої галузі в 1998-1999 роках біля 5%.

Значну частку в фінансуванні дорожнього господарства становить податок на придбання та експлуатацію транспортного засобу. Такий податок існує майже у всіх розвинених країнах. Середня річна сума дорожніх податків для різних типів автомобілів наведена в табл.. 2.

Одним з джерел фінансування будівництва магістралей є концесії – це надання на платній основі юридичним чи фізичним особам права на будівництво або експлуатацію доріг за умови майнової відповідальності та можливого підприємницького ризику. Доріг під концесіями найбільше у Франції – 1,0% від загальної довжини доріг, але 75% магістральних доріг. З 12 концесійних номінацій лише 1 не стала з часом державною (інші не мали необхідного прибутку при інтенсивності 50-100 тис.авт. на добу).

Таблиця 2

Середня річна сума дорожніх податків для різних типів автомобілів (в дол.. США) [дані JRF WORLD ROAD STATISTICS, 97]

Основні типи автомобілів, позначених в таблиці цифрами:

1. Легковий автомобіль з об’ємом двигуна 1000 см³ при пробігу 15000 км з витратою палива 1200 літрів.

2. Легковий автомобіль з об’ємом двигуна 1500,0 см³ при пробігу 15000 км з витратою палива 1500 літрів.

3. Легковий автомобіль з об’ємом двигуна 4500 см³ при пробігу 15000 км з витратою палива 2700 літрів.

4. Вантажівка 16 тонн при пробігу 50000 км і витраті палива 40 літрів на 100 км 20000 літрів.

5. Вантажівка 32 тонни при пробігу 80000 км і витраті палива 50 літрів на 100 км 40000 літрів.

Що стосується Росії, то сума податку прихована в акцизному зборі під час придбання автомобіля.

Слід відзначити, що в багатьох країнах з ринковою економікою, держава також приділяє увагу фінансування дорожнього господарства. Так, наприклад, в США з 110 млрд. дол., що витрачено на дороги, 21 – кошти федерального бюджету, а 36 млрд. – кошти бюджетів штатів. Отже 51,8% - це державні кошти.

В країнах, що переходять від планової до ринкової економіки, на першому етапі, як правило залишається централізована система фінансування. Це характерно для Росії (до 2000р.), України (до 1999 року) та інших країн СНД. До 1.01.2001 року в Росії ставки податку становила 2,3% від об’єму виробництва всіх підприємств + 1,25% мали право додатково збирати суб’єкти федерації (2,5-3.75%). Окрім цього – податки на автомобілі, бензин, дизельне пальне та інші збори. В Україні до 1.01.2000 року діяла ставка податку – 1,2% (90% від всього об’єму фінансування дорожнього господарства). Отже, за дороги сплачували всі, незалежно від рівня користування дорогами.

Аналізуючи системи фінансування, можна визначити, що в світі існує два основних підходи:

1) ринковий, коли за дороги переважно сплачують кошти то, хто ними безпосередньо користується;

2) загальносуспільний, коли за дороги переважно сплачує все суспільство, яке в цілому є користувачем мережі доріг.

Визначити однозначно, який підхід краще, неможливо. Для однієї економічної системи кращим буде один підхід, для другої – інший. Важливо лише, в якій мірі один чи інший підхід задовольняє потреби в фінансуванні дорожнього господарства.

З світового досвіду дуже важливе – це формування дорожніх фондів. Основні їх властивості: 1) позабюджетні; 2) прозорі; 3) витрачання коштів тільки на дорожні роботи; 4) контроль суспільства (митників податків) за витратами коштів з фондів.

Такі фонди створено в більшості країн світу, в тому числі в країнах СНД (Латвія, Росія, з 2000р. – Україна).

Окрім того розглядати можливість будівництва та реконструкції доріг на умовах концесії.

2 Закон України “Про джерела фінансування дорожнього господарства”

Закон “Про джерела фінансування дорожнього господарства України” визначає правові основи забезпечення фінансування витрат, пов’язаних з будівництвом, реконструкцією, ремонтом і утриманням автомобільних доріг загального користування України. Закон від 1991р. зі змінами 1993, 1994, 1998, 1999р. Останні зміни радикально змінили джерела фінансування дорожнього господарства. До 1.01.2000р. основним джерелом фінансування були відрахування всіх підприємств 1,2% від об’єму виробленої продукції або послуг (в т.ч. банки, металургійні заводи та інше). Це давало 90% фінансування (в 1999 році – 1,3 млрд. грн..). Під тиском банків, Світового банку, Міжнародного валютного фонду система фінансування була змінена.

Закон містить 7 статей, які визначають систему фінансування доріг загального користування. Схема фінансування відповідно до закону представлена на рисунку 2.

Закон України “Про джерела фінансування дорожнього господарства”, який набув чинності з 1.01.2000р., передбачає формування державного та територіальних дорожніх фондів за рахунок акцизів та ввізного мита на нафтопродукти, імпортовані автомобілі та шини, податку з власників транспортних засобів, плати за придбання торгових патентів на продаж нафтопродуктів, плати за передачу доріг в концесію, плати за проїзд дорогами наднормативними за вагою та габаритами транспортних засобів та транспортних засобів іноземних держав.

Рис. 2 Схему фінансування дорожнього господарства

Можливість формування дорожніх фондів за рахунок основних джерел фінансування – акцизів та ввізного мита на нафтопродукти та податку з власників транспортних засобів, з самого початку виклала сумніви у фахівців. Акцизи та ввізне мито є одним з основних джерел формування бюджету, а можливості власників транспортних засобів сплачували податок за значно збільшеними ставками дуже обмежені. Отже, в значній мірі незадовільне фінансування дорожньої галузі в 2000 році обумовлене помилковими підходами до формування джерел фінансування дорожнього господарства. За даними на 1.07.2000р. на фінансування дорожнього господарства України з усіх джерел надійшло 561,9 млн.грн., з яких 285,8 млн.грн. отримано за рахунок перехідних боргів минулих років [2]. Тобто, за рахунок визначених діючих законом джерел фінансування надійшло тільки 276,1 млн.грн. – в 2,6 рази менше у порівнянні з відповідним періодом минулого року та майже в 10 разів менше за необхідне.

На 2001 рік прогнозує мий об’єм фінансування дорожнього господарства України не перевищує 60-70% від об’єму фінансування 2000р. За таких умов ніякі реформи управління не дозволять забезпечити нормальний стан доріг, зберегти мережу доріг загального користування від руйнування.

Міські вулиці та дороги фінансуються з бюджетів міст. Наприклад, в м. Харкові – з міського бюджету в 2000 році витрачено близько 12 млн.грн., що в 5 разів менше за мінімальне необхідне.

Відомчі дороги фінансують власники доріг – відповідні відомства.

3 Закон України “Про податок з власників транспортних засобів та інших самохідних машин і механізмів”

Закон України “Про податок з власників транспортних засобів та інших самохідних машин і механізмів” встановлює розміри податків “як джерел” “фінансування” будівництва, реконструкції, ремонту та утримання автомобільних доріг загального користування та проведення природоохоронних заходів на водоймищах (стосовно яхт з двигунами та моторних човнів).

Закон містить 7 статей.

Ст. 1. Платники податку: юридичні особи, іноземні юридичні особи, громадяни України, іноземні громадяни та особи без громадянства, які мають зареєстровані в Україні транспортні засоби.

Ст. 2. Об’єкти оподаткування:

автомобілі (легкові, вантажні, автобуси, спеціального призначення, мотоцикли (мопеди) та велосипеди з об’ємом двигуна > 50 см³); яхти та судна парусні з допоміжним двигуном; човни моторні і катери (крім човнів з підвісним двигуном та спортивних); колісні трактора;

ТЗ, що не є об’єктами оподаткування: трактори на гусеничному ходу, мотоцикли (мопеди) та велосипеди з об’ємом двигуна < 50 см³; автомобілі швидкої допомоги та пожежні; ТЗ вантажні, самохідні, що використовуються на заводах, складах, портах, аеропортах; машини і механізми для сільськогосподарських робіт; яхти, судна парусні і човни спортивні.

Ст. 3. Ставка і зарахування податку:

Ставка податку встановлена з автомобілів (з 100 см³ об’єму циліндрів двигуна, з 1 кВт потужності двигуна), для човнів – з 100 см довжини.

Цей податок (ТЗ) сплачується за місцезнаходженням юридичних осіб і місцем проживання фізичних осіб на спеціальні рахунки територіальних дорожніх фондів.

[85% - спрямовується на дороги загального користування і сільські дороги, а 15% - до бюджетів місцевого самоврядування на ремонт та утримання вулиць, що належать до комунальної власності і суміщаються з автомобільними дорогами загального користування].

Податок з власників водних ТЗ спрямовується до бюджетів місцевого самоврядування.

Ст. 4. Пільги щодо податку:

а) підприємства автомобільного транспорту, щодо ТЗ, які перевозять пасажирів, якщо на ці ТЗ визначено по закону тарифи на перевезення пасажирів;

б) навчальні заклади, які повністю фінансуються з бюджету, стосовно учбового ТЗ, при умові використання їх за призначенням;

в) фізичні особи, відповідно до діючого законодавства (ветерани війни, інваліди І та ІІ груп, чорнобильці, ветерани праці);

г) на 50% - сільгосппідприємства (за трактори колісні, спеціальні автомобілі та автобуси);

д) на 50% - громадяни у власності яких знаходяться автомобілі, вироблені в країнах СНД і поставлені на облік в Україні до 1990 року включно.

Ст. 5. Строки сплати податку:

фізичними особами – один раз на 2 роки перед реєстрацією або перереєстрацією, але не пізніше першого півріччя;

юридичними особами – щоквартально рівними частинами до 15 числа місяця, що настає за звітним кварталом.

Фізичні особи пред’являють на реєстрацію квитанції, юридичні – платіжні доручення.

Ст. 6. Порядок обчислення і сплати податку:

Податок обчислюється юридичними особами на підставі звітних даних про кількість ТЗ на 1 січня поточного року. Перерахунки на протязі року у зв’язку з перереєстрацією ТЗ не провадяться. У разі викрадення ТЗ (якщо порушена кримінальна справа), податки з ТЗ не сплачуються.

Фізичні особи, якщо ТЗ придбано у другому півріччі, сплачують половинний податок. Якщо юридичні або фізичні особи не сплачували податок, вони зобов’язані сплатити податок не більше, як за два попередніх роки. Перерахування неправильно сплаченого податку допускається не більше як за 2 попередніх роки.

Ст. 7. Відповідальність платників. У разі приховування (зниження) об’єктів оподаткування з власників ТЗ передбачаються адміністративні штрафи з вилученням несплаченої суми.

4 Закон “Про концесії на будівництво та експлуатацію автомобільних доріг”

Одним з джерел фінансування автомобільних доріг є передача їх в концесію. Аналіз світового досвіду свідчить про те, що концесію слід подавати для будівництва та реконструкції автомагістралей з високою інтенсивністю руху (50-100 тис.авт. на добу, приклад, Буенос-Айрес – 320 тис.авт. на добу). В Європі мережа швидкісних шосе під концесіями становила 17 тис. км (33%) зокрема:

Таблиця 3

Мережа швидкісних шосе, яка знаходиться під концесією

Отже, передача в концесію є одним з джерел фінансування дорожнього господарства, а тому необхідно мати правові основи для застосування концесії на будівництво та експлуатацію доріг.

Передачу об’єктів в концесію регулює Закон України “Про концесію”. Особливості надання концесій на будівництво автомобільних доріг загального користування та їх подальшу експлуатацію в інтересах економіки України визначає Закон України “Про концесії на будівництво та експлуатацію автомобільних доріг” від 14.12.1999 р. (12 статей).

Ст. 1. Визначення термінів.

Об’єкт концесії – автомобільна (позаміська) дорога загального користування, яка перебуває у державній власності (далі – автомобільна дорога), щодо будівництва, страхового платного володіння та експлуатації якої укладено концесійний договір;

Концесія – надання концесієдавцям на підставі концесійного договору на платній та страховій основі юридичній особі права на будову та управління (експлуатацію) об’єкта концесії (страхова платня володіння), за умови взяття концесіонером на себе зобов’язань щодо будівництва та управління (експлуатації) об’єктом концесії, місцевої відповідальності та можливого підприємницького ризику;

Концесієдавець – КМ України або орган виконавчої влади, уповноважений ним на проведення концесійного конкурсу та укладання концесійного договору на будову автомобільної дороги;

Концесіонер – юридична особа, яка відповідно до цього Закону на підставі договору отримала концесію;

Концесійний конкурс – процедура, встановлена Законом України “Про концесії” та іншими нормативно-правовими актами, згідно з якою певний претендент визначається переможцем в концесійному конкурсі;

Концесі

Поиск по сайту: