Ефективність правового регулювання

Елементами, що впливають на ефективність правового регулювання виступають правова культура та правова свідомість, що складають “суб’єктивну сторону” правового регулювання. Вона характеризує процеси формування та функціонування потреб, інтересів і мотивів поведінки суб’єктів права.

Кожне суспільство виробляє свою модель правової культури. Структура правової культури суспільства:

1) культура правосвідомості – високий рівень правосвідомості, що включає оцінку закону з позицій справедливості, прав людини;

2) культура правової поведінки – правова активність громадян, що виражається в правомірному поводженні;

3) культура юридичної практики – ефективна діяльність законодавчих, судових, правозастосовчих та правоохоронних органів.

Правова культура особистості – це обумовлені правовою культурою суспільства ступінь і характер прогресивно-правового розвитку особистості, що забезпечують її правомірну діяльність.

Правова культура особистості включає:

1) знання законодавства (інтелектуальний зріз). Інформованість була і залишається важливим каналом формування юридично зрілої особистості;

2) переконаність у необхідності і соціальній корисності законів і підзаконних актів (емоційно-психологічний зріз);

3) уміння користатися правовим інструментарієм – законами й іншими актами – у практичній діяльності (поведінковий зріз).

Правова культура особистості характеризує рівень правової соціалізації члена суспільства, ступінь засвоєння і використання їм правових початків державного і соціального життя. Правова культура особистості означає не тільки знання і розуміння права, але і правові судження про нього як про соціальну цінність, і головне – активну роботу з його здійснення, по зміцненню законності і правопорядку. Іншими словами, правова культура особистості – це її позитивна правова свідомість у дії. Вона включає перетворення особистістю своїх здібностей і соціальних якостей на основі правового досвіду.

Змістом правової культури особистості є:

1) правосвідомість і правове мислення. Правове мислення повинне стати елементом культури кожної людини;

2) правомірне поводження;

3) результати правомірного поводження і правового мислення.

Свідомість людини, відображаючи об’єктивні потреби суспільного розвитку, є передумовою і регулятором поведінки особи. Свідомість додає цілеспрямований характер людській діяльності.

У свідомості відбивається правова дійсність у виді знань про право, осмислення того, що є право, яким воно було (відношення до права минулих років) і яким повинне бути (відношення до майбутнього права), а також у виді правових установок поведінки як реакції на оцінку діючого права, на роботу правозастосовчих органів.

Правосвідомість – це система ідей, уявлень, емоції і почуттів, що виражають відношення індивіда, групи, суспільства до діючого, минулого чи бажаного права, а також до діяльності, пов’язаної з правом.

Ключовий пункт правосвідомості – усвідомлення людьми цінностей природного права, прав і свобод людини та оцінка діючого права з точки зору його відповідності загальнолюдським цінностям, що знайшли закріплення в міжнародних документах про права людини. Правосвідомість не тільки виражає відношення індивіда до правової дійсності, але і направляє його на визначені зміни в правовому середовищі, прогнозує і моделює їх.

Правосвідомість є необхідною умовою створення норм права, їх точної і повної реалізації. Вона виступає фактором поваги до права.

Роль правосвідомості в процесі правотворчості і правореалізації полягає в наступному:

– у відомому ступені ніби випереджає юридичне право, є його безпосереднім ідейним джерелом, передує йому, існує «до» права

– діє «паралельно» із правом: уловлює потреби його удосконалення щодо упорядкування нових суспільних відносин; визначає зміни і перспективи розвитку права; безпосередньо впливає на процес і результати правотворчості;

– існує «після» права в тому сенсі, що служить орієнтиром вибору доцільного, оптимального варіанту поведінки в межах норм права, що реалізуються чи застосовуються;

– є інтелектуальним інструментом ефективного використання законодавства, тлумачення норм права;

– може використовуватися як важливий інструмент застосування аналогії закону і права з метою подолання прогалин у законодавстві;

– виступає в якості ідейно-морального вимірника професіоналізму діяльності посадових осіб у системі органів державної влади і місцевого самоврядування;

– служить способом забезпечення законності і справедливості застосування правових норм (зокрема, при визначенні юридичної відповідальності за правопорушення) і ін.

Правова свідомість та правова культура здійснюють суттєвий вплив на процес правотворчості. Культура суб’єкта правотворчості відображає загальний рівень розвитку даного суспільства і проявляється в глибині його наукового пізнання, яке дозволяє правильно враховувати результати впливу конкретної правової норми на суспільні відносини.

Реалізація норм права знаходиться в прямому зв’язку з культурним рівнем громадян, посадових осіб. Чим вище рівень правової культури та правової свідомості особи, тим краще вона знає норми права, тим точніше виконує, використовує, дотримується та застосовує її приписи.

Велике значення мають правова культура та правова свідомість в процесі застосування норм права.

Головною метою правового регулювання є встановлення такого порядку в суспільному житті, який максимально б відповідав приписам правових норм, що базуються на принципах соціальної справедливості. Вся діяльність у сфері правового регулювання має бути зорієнтована на принципи законності та їх практичну реалізацію.

Законність це режим реально діючого права, стан відповідності суспільних відносин нормативно-правовим актам, які, в свою чергу, повинні відображати принципи свободи та справедливості, що закладені в праві.

Режим законності – невід’ємний елемент демократії, оскільки без законності демократія може перерости в охлократію – владу юрби. Без законності як режиму суспільно-політичного життя суспільство може бути втягнуте в анархію та хаос, коли особа стає ураженою для безконтрольних дій з боку державної влади, незахищеною від її свавілля.

Отже, законність – це режим суспільно-політичного життя, що створюється:

- державою, яка встановлює порядок видання (зміни, скасування) нормативно-правових актів, забезпечує їх відповідність потребам суспільного розвитку;

- всіма суб`єктами права (державними органами, посадовими особами, громадськими організаціями, комерційними організаціями, громадянами) в результаті однакового розуміння та неухильного здійснення ними приписів законів та підзаконних нормативно-правових актів.

Охоплюючи своєю діяльністю найбільш важливі сфери людського співіснування, законність вносить в них відповідну гармонію, забезпечує справедливу диференціацію інтересів людей.

Як стале явище суспільного життя, законність виникає та формується в умовах цивілізованого суспільства, що здатне забезпечити реальну рівність громадян перед законом. Законність, як необхідна умова гармонійного функціонування людського суспільства, стає реальною силою, коли суспільні відносини набувають нової якості, тобто коли з відносин залежності, придушення та пригнічення вони поступово перетворюються у відносно незалежних та вільних виробників матеріальних благ. Цим створюється необхідна база для дії справедливих, правових законів, що в однаковому ступені захищають інтереси всіх членів суспільства.

В результаті дотримання режиму законності у суспільстві встановлюється правовий порядок. Правопорядок – заснована на праві та така, що склалася в результаті здійснення ідей і принципів законності упорядкованість суспільних відносин, яка виражається в правомірній поведінці їх учасників.

Законність – це принцип діяльності, режим дій, відносин; правопорядок – це результат реалізації цього принципу, режиму дотримання законності.

Порушення вимог законності веде до деформації суспільних зв’язків, недотримання і підриву правопорядку. Законність і правопорядок перебувають у тісному взаємозв`язку. Зміцнення законності має своїм наслідком більш високий рівень правопорядку, і навпаки, порушення законності призводять до послаблення правопорядку. Правопорядок є важливою умовою реалізації інститутів демократії, оскільки вони розвиваються на базі всебічного зміцнення законності.

Правопорядок передбачає закріплення справжнього демократичного правового статусу особи, неухильне втілення у життя демократичних прав і свобод особи, гарантованість від свавілля. Разом з тим цей порядок неможливий без найсуворішого виконання кожним громадянином своїх обов`язків, закріплених нормами права.

Кожна країна формує свій правопорядок. Необхідність його формування і вдосконалення обумовлюється двома інтересами – громадянського суспільства та держави, їх найважливішими законами та тенденціями розвитку.

Громадянське суспільство об’єктивно потребує упорядкування його функціонування за допомогою соціальних (в тому числі правових) норм. Воно протистоїть безсистемності, хаосу. В умовах стабільного правопорядку ефективно функціонує економіка, досягається гармонія в діях законодавчої, виконавчої та судової гілок влади, активно здійснюється діяльність різноманітних громадянських та приватних організацій, гарантується вільний розвиток людини, задоволення його матеріальних та нематеріальних потреб. Тому громадянське суспільство формує соціальні норми, направлені на зміцнення соціального і правового порядку.

Держава об`єктивно зацікавлена в правовому забезпеченні власної діяльності – виконанні задач і функцій, в правових взаємовідносинах з громадянським суспільством. В умовах стабільного правопорядку зміцнюється виконавча дисципліна всіх органів держави та їх посадових осіб, проводиться зовнішньополітична діяльність. Правовий порядок і законність виступають правовою базою і засобом функціонування державної влади, демократії. Коли держава у вигляді уповноважених на це органів формулює норми права, вона закладає в них основи правопорядку та забезпечує їх реалізацію.

Отже, правопорядок є метою здійснення правового регулювання.

Ефективність правового регулювання (досягнення поставлених цілей) забезпечується низкою умов (гарантій).

Під такими гарантіями розуміються такі умови суспільного життя і спеціальні заходи, що вживаються державою, які забезпечують міцний режим законності і стабільність правопорядку в суспільстві.

Розрізняються матеріальні, політичні, юридичні та моральні гарантії законності і правопорядку.

До матеріальних гарантій відноситься така економічна структура суспільства, в рамках якої встановлюються еквівалентні відносини між виробниками і споживачами матеріальних благ. При еквівалентних ринкових товаровідносинах створюється реальна матеріальна основа для нормального функціонування громадянського суспільства. У цих умовах будь-який суб’єкт права стає економічно вільним і самостійним. Підтримуваний і охороняється законом, він повною мірою реалізує свої можливості у сфері матеріального виробництва, що є найважливішою гарантією законності і правопорядку в суспільстві.

Матеріально забезпечений і соціально захищений індивід, як правило, співвідносить свою поведінку з приписами норм права, оскільки його інтереси гарантуються режимом законності й одержують об’єктивне втілення в правопорядку.

Політичними гарантіями є всі елементи політичної системи суспільства, які підтримують і відтворюють громадське життя на основі юридичних законів, що відбивають об’єктивні закономірності суспільного розвитку.

Держава, її органи, різноманітні громадські об’єднання та приватні організації, трудові колективи, тобто всі суб’єкти сучасної політичної системи суспільства, в інтересах свого життєзабезпечення всіляко підтримують необхідний режим законності і стабільність правопорядку. Ті політичні організації або окремі політичні діячі, які протиставляють себе порядку, встановленому законом, позбавляються захисту з боку держави.

До юридичних гарантій відноситься діяльність державних органів та установ, спеціально спрямована на запобігання і припинення порушень законності та правопорядку. Її здійснюють законодавчі, виконавчі та судові органи державної влади.

Основні напрями боротьби з правопорушеннями формують законодавчі органи, видаючи відповідні нормативно-правові акти, що передбачають юридичну відповідальність за протиправні дії.

Безпосередню ж роботу з профілактики і припинення правопорушень здійснюють правоохоронні державні органи. При наявності досить міцних економічних і політичних гарантій правоохоронна діяльність держави ефективно забезпечує оптимальний режим законності і стійкість правопорядку.

Моральними гарантіями є сприятлива морально-психологічна обстановка, в якій реалізуються юридичні права й обов’язки учасників правовідносин; рівень їх духовності та культури; чуйність і увагу державних органів та посадових осіб до людини, її інтересів та потреб.

У створенні здорової моральної обстановки в сфері правового регулювання беруть участь усі ланки політичної системи суспільства, у тому числі благодійні організації, установи культури і мистецтва, школа, вищі навчальні заклади, церква.

Морально здорове суспільство – це суспільство, яке функціонує на основі законів, в умовах стабільного правопорядку.

Всі перелічені умови взаємодіють між собою, взаємообумовлюють і доповнють один одного, забезпечують законність і правопорядок в суспільстві.

Пріоритетні напрями правового регулювання в сучасній Україні:

• у сфері економічних, майнових відносин – сприяння розвитку ринкових відносин, додержання рівності всіх форм власності (державної, приватної, комунальної);

• у політичній сфері – сприяння розвитку в цивілізованій формі політичного плюралізму за умови додержання громадянського миру і злагоди;

• у сфері управлінських відносин – сприяння ефективній роботі управлінського апарату без збільшення його штату;

• у сфері охорони суспільного порядку – охорона і захист прав і свобод людини і громадянина, боротьба з корупцією та іншими правопорушеннями,.

Велике значення мають розвиток і підвищення ефективності природоохоронного законодавства, вдосконалення соціального законодавства, остаточне проведення судової реформи та ін.

Поиск по сайту: