Суверенітет держави і його співвідношення із суверенітетом народу і суверенітетом нації

Державний суверенітет – це політико-юридична властивість державної влади, що характеризує її відносини з суб’єктами права як усередині країни, так і за межами державних кордонів (у міжнародній сфері).

Державному суверенітету властиві такі ознаки:

у внутрішніх відносинах (усередині країни):

- верховенство;

- неподільність;

- повнота;

- самостійність;

у зовнішніх відносинах (з міжнародним співтовариством):

- рівність;

- незалежність.

Відповідно розрізняють суверенітет внутрішній та зовнішній.

Внутрішній суверенітет має такі ознаки:

1) верховенство (або прерогатива влади) –розуміється виключно як територіальне верховенство, згідно з яким держава має виключну владу в межах своєї території, що виключає діяльність в цьому просторі будь-якої іншої публічної влади [186, с.12-13];

2) самостійність – це можливість самостійно приймати рішення загальнодержавного значення всередині країни і зовні при дотриманні норм національного і міжнародного права;

3) повнота (універсальність або всеосяжність) – тобто розповсюдження державної влади на всі сфери суспільного життя, на все населення і суб’єкти політичної системи суспільства;

4) єдність (неподільність) державної влади – базується на положенні, що в межах відповідної території не може бути двох або більше суверенів, тобто влада є єдиною, що належить виключно народові в цілому і тільки функціонально поділяється на галузі влади: законодавчу, виконавчу, судову.

Відповідно всі органи держави в своїй сукупності утворюють єдину систему органів державної влади, що діє від імені держави.

Зовнішній суверенітет характеризується такими ознаками:

1) незалежність державної влади. Дана ознака проявляється у двох аспектах:

- внутрішня незалежність, що забезпечується принципом невтручання окремих держав та міжнародної спільноти в цілому у внутрішні справи будь-якої держави;

- зовнішня незалежність, котра полягає в можливості держави вільно, незалежно від інших держав обирати модель своєї зовнішньополітичної діяльності та здійснювати її в межах своїх міжнародних зобов’язань за загальним міжнародним правом і міжнародними угодами;

2) рівність державної влади – виявляється в рівності прав і свобод; рівності юридичних властивостей, в межах яких суб’єкти права здійснюють свою діяльність, а також рівності перед законом і судом.

У Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 року зазначені такі ознаки державного суверенітету України: 1) верховенство; 2) самостійність; 3) повнота; 4) неподільність; 5) незалежність; 6) рівноправність. До зазначених ознак суверенітету слід додати невідчужуваність – неможливість довільного відчуження легітимної і легалізованої влади.

Суверенітетом володіють будь-які держави незалежно від розміру їх території, кількості населення, форми правління й устрою. Держави виступають як територіально-політичні організації, що встановлюють межі свого владарювання саме завдяки суверенітету.

Від поняття «суверенітет держави» слід відмежовувати підпорядковане йому поняття «суверенні права», оскільки внутрішній і зовнішній суверенітет набуває своєї конкретизації через систему суверенних прав, що реалізуються державними органами та інститутами. У межах власної території здійснюються такі суверенні права, як:

- право законотворчості;

- право визначати правовий статус особи (зокрема – статус громадянства);

- право збору податків;

- право формування державного бюджету;

- право державної власності;

- право на зовнішньоекономічну діяльність;

- право застосування примусу;

- право забезпечення національної безпеки;

- право на інформацію.

У зовнішніх відносинах здійснюються такі суверенні права, як право участі у роботі міжнародних організацій, оголошення війни та укладання миру, укладання міжнародних договорів та ін.

Суверенітетом володіють будь-які держави незалежно від величини їхньої території, кількості населення, форми правління і устрою. Суверенітет держави є основним принципом міжнародного права. Він знайшов своє відображення в Статуті ООН й інших міжнародно-правових документах.

Звичайно суверенітет не має абсолютного характеру. Обсяг реалізації окремих суверенних прав може бути обмежений, звужений, але тією мірою яку держава вважає для себе корисною чи необхідною. На обсяг суверенітету держави впливають такі основні чинники:

- громадянське суспільство, що обмежує вплив держави правами та свободами людини та громадянина;

- транснаціональні корпорації та фінансово-промислові групи, які зацікавлені у підкоренні власному впливу економічних інтересів певного регіону (держави), наприклад у системі оподаткування, фінансової системи;

- участь національної держави у міждержавних (універсальних та регіональних) об’єднаннях, набуття статусу так званого «держави-члена» міжнародних інститутів та органів управління, наприклад, через діяльність України з Радою Європи, ОБСЄ, СОТ [70, с. 102].

Першоджерелом влади, передусім державної, в демократичних країнах є народ. Тому в основі державного суверенітету лежить народний суверенітет. Саме народ, здебільшого через вільні вибори, легітимує державну владу. Оскільки джерелом державної влади є народ, то йому й має належити влада [59, с. 82].

Суверенітет народу означає верховенство народу як джерела і носія влади, його право самому вирішувати свою долю, безпосередньо чи через представницькі органи брати участь у формуванні політики, складу його органів, контролювати діяльність державної влади.

Суверенітет народу як правило закріплений у конституціях держав. Так, у Конституції України зазначено, що носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування (ст. 5).

Отже, до основних прав народу, які закріплюють його суверенітет, можна віднести:

- можливість бути носієм і джерелом влади в державі;

- право визначати і змінювати конституційний лад;

- право на законні форми протесту;

- право змінювати територію власної держави;

- право на володіння, користування і розпорядження національним багатством;

- право формування складу органів державної влади та органів місцевого самоврядування;

- брати участь у законотворчій діяльності.

Стосовно аспектів співвідношення суверенітету держави і суверенітету народу, необхідно зазначити, що суверенітет держави не обов’язково передбачає суверенітет народу. Суверенітет держави може поєднуватися з відсутністю суверенітету народу, наявністю тоталітарного режиму, деспотії. Як правило (але не завжди), відсутність зовнішнього суверенітету держави спричиняє втрату суверенітету народу як внутрішньої свободи його політичного стану. У демократичній державі джерелом і основою співробітництва усієї влади є установча влада народу. Тут суверенітет народу є первинним стосовно державного суверенітету, служить його джерелом.

Суверенітет держави відображає державну організацію народу. Тільки суверенітет демократичної держави є формою вияву народного суверенітету [151, с. 73].

Суверенітет нації – повновладдя нації: володіння реальною можливістю визначати характер свого національного життя, реалізувати основні права. Основні права нації – гарантована законом міра свободи нації, що відповідно до досягнутого рівня здатна забезпечити її існування і розвиток. Міра свободи закріплена як міжнародний стандарт як загальна і рівна для всіх націй.

Основні права нації:

- право на існування і вільний розвиток, здатність реалізувати право на політичне самовизначення;

- право на духовно-культурний розвиток, розвиток національної мови, звичаїв, традицій;

- право розпоряджатися природними і матеріальними ресурсами на своїй території;

- право на мирне співіснування з іншими народами і націями;

- право на екологічну безпеку й ін. Таким чином, суверенітет нації, повновладдя однієї нації неможливе без дотримання суверенітету інших націй і народностей, без поважного ставлення до їхніх національних потреб і прав.

Державний суверенітет, здійснюваний багатонаціональною державою, повинен гарантувати суверенітет кожної з націй, що об'єдналися. Головне полягає в тому, щоб нація, що складає більшість у країні і дала назву державі, не використовувала свою перевагу для обмеження прав представників іншої нації. Протиправна і неприпустима будь-яка національна дискримінація чи прагнення однієї нації підкорити іншу.

Державний, народний і національний суверенітети взаємозалежні в демократичній державі [177, с. 26].

Підсумовуючи, наведемо деякі основні фактори оптимізації відношення народного суверенітету з державним та національним:

1) народ є джерелом державної влади, але не може бути її носієм, тому що цю функцію виконує держава, тобто народний суверенітет є джерелом суверенітету держави;

2) народ має невід'ємне право як установлювати, так і змінювати форми державного правління;

3) державний суверенітет є похідним від народного, однак останній не обмежує і не ущемляє його самостійності, тому що вони взаємозалежні;

4) народ не може реалізувати свої права без наявності держави, і в той же час держава, яка не визнає суверенітету свого народу, ніколи не буде названа демократичною;

5) держава виступає правовим гарантом дотримання прав людини на практиці;

6) суверенітет у багатонаціональній державі не може належати одній нації – тій, яка представляє більшість. Обов'язки суверенітету стосовно інших націй такі ж, як і стосовно титульної нації;

7) державний суверенітет, здійснюваний багатонаціональною державою, повинен гарантувати суверенітет кожної з націй, ще об'єдналися. Якщо нація здійснила своє право на політичне самовизначення Об’єднанням у союзну державу (федерацію), суверенітет кожної з націй, що об'єдналися, досягається забезпеченням суверенних прав суб'єктів союзу, які поступилися частиною своїх прав багатонаціональній державі;

8) будь-який прояв дискримінації щодо нації, яка представляє меншість, є неприпустимим. Нація, що представляє більшість та дала назву державі, не може використовувати свою перевагу;

9) відповідно до статуту ООН, будь-яке державне утворення має поважати право нації на самовизначення і забезпечити гарантії цього права. Однак право на самовизначення не тотожне праву на державний суверенітет. Не можна ставити знак рівності між правом народів на самовизначення і правом на самовизначення, на входження до складу тієї чи іншої держави, а також вихід зі складу держави. Національний суверенітет не обов'язково припускає державний суверенітет. Самовизначення може мати форму культурної автономії - через розвиток національної мови, здійснення викладання рідною мовою, відновлення і розвиток власної культури, мистецтва тощо;

10) у той же час важливо виключити можливість використання народу як інструменту досягнення державних цілей певними політичними силами всупереч інтересам самого народу. Зокрема, не обмежуючи суверенних прав народу, обмежити спроби звернення до нього в корисливих політичних інтересах.

Але під час під час реалізації цих принципів можуть виникнути антагонізми між представниками кожної сфери влади. Для уникнення цієї проблеми насамперед потрібен компроміс між кожним суверенітетом [75, с. 83].

Поиск по сайту: