Норми права та правовідносини

В системі соціальних зв’язків, суспільних відносин правові відносини займають особливе місце. Це пояснюється тим, що право в позитивістськомуйого розумінні в житті суспільства є особливим, офіційним, державним регулятором суспільних відносин, за допомогою якого державна влада переводить певні види суспільних відносин під свою юрисдикцію, свій захист, надає їм упорядкованості, стабільності та бажаної спрямованості.

Право вважається найбільш ефективним, владно-примусовим і разом з тим цивілізованим регулятором суспільних відносин, учасники яких наділяються правосуб’єктністю, юридичними правами та обов’язками. Суспільні відносини набувають правового характеру лише у тому випадку, якщо вони виникають на основі та у відповідності з нормами права і не суперечать державній волі [3, с. 284]. На думку С.С. Алексєєва реалізація більшості юридичних норм неминуче проходить стадію правовідносин, тобто суб’єктивних юридичних прав і обов’язків, які знаходяться в нерозривній єдності [10, с. 339].

Однією із найбільш важливих ознак норми права є її загальний характер, якийполягає в розрахунку останньої не на будь-який конкретний випадок чи обставину, а на той чи інший вид випадків та обставин і завдяки цьому на певну категорію суспільних відносин.

Загальний характер правової норми означає:

а) по-перше, що вона розрахована на свою реалізацію кожен раз, коли виникають обставини, передбачені даною нормою, що вона не втрачає свою силу після одноразової реалізації, а діє постійно;

б) по-друге, персональну неконкретність її адресатів, вона розповсюджується не на конкретну, а на будь-яку особу, яка вступає в певні суспільні відносини.

Тісний взаємозв’язок норм права та правових відносин найбільш чітко проглядається під час вибору критеріїв їх класифікації та здійснення безпосередньої класифікації.

За галузевою належністю, тобто за предметом і методом правового регулювання, всі норми класифікуються за інститутами і галузями права. У відповідності з цими об'єктивними розбіжностями законодавець видає кодифіковані акти, формулюючи тим самим галузі законодавства, що відповідають галузям права. За галузевою належністю виділяють норми конституційного, адміністративного, кримінального, цивільного, трудового, сімейного та інших галузей права.

Відповідно, на підставі вищезазначених норм виникають певні галузеві правовідносини:

а) конституційно-правові (відносини громадянства);

б) адміністративно-правові (відносини, пов'язані зі стягненням і сплатою податків);

в) кримінально-правові (відносини, пов’язані з притягненням особи до кримінальної відповідальності);

г) цивільно-правові (відносини купівлі-продажу речі або цінних паперів);

ґ) трудові (відносини за трудовим договором);

д) сімейні (відносини, які складаються, наприклад, між чоловіком та його дружиною).

За функціональною спрямованістю норми права поділяються на:

а) регулятивні та охоронні. Перші встановлюють права та обов’язки суб’єктів, другі ж – регламентують засоби юридичної відповідальності за порушення права і невиконання обов’язків, встановлених регулятивними нормами;

б) матеріальні і процесуальні. Норми матеріального права регулюють змістову сторону реальних суспільних відносин, служать мірою обсягу юридичних прав і обов’язків їх учасників. Норми ж процесуального права регулюють юрисдикційну процедуру (порядок) діяльності компетентних органів держави по втіленню і захисту норм матеріального права, прав і законних інтересів учасників суспільних відносин. Наприклад, в цивільному та кримінальному кодексах містяться в основному норми матеріального права, а в цивільно-процесуальному та кримінально-процесуальному кодексах – в основному норми процесуального права.

Залежно відфункціонального критерію можна класифікувати і відповідні правові відносини на:

а) регулятивні (пов’язані з набуттям і реалізацією суб’єктивних прав і обов’язків шляхом правомірної поведінки їх учасників);

б) охоронні (пов’язані із застосуванням державного примусу з метою захисту і поновлення прав, які порушені, забезпечення виконання нереалізованих обов’язків, виконання призначеного покарання);

в) матеріально-правові (виникають на основі норм матеріального права);

г) процесуально-правові (виникають на основі норм процесуального права і встановлюють процедуру реалізації прав і обов’язків суб’єктів права, порядок вирішення юридичних справ).

Досить часто в юридичній літературі спеціально виділяються і аналізуються так звані комплексні правовідносини, які виникають, як правило, на підставі норм декількох галузей права Вони носять тривалий, стабільний характер, мають складний зміст, який виражається у багатоманітних взаємних правах і обов’язках. Наприклад, правові відносини між працівником і адміністрацією підприємства, між подружжям тощо. В процесі своєї реалізації комплексне правовідношення розпадається на ряд простих правовідносин – одиничних правових зв’язків, однак лише до них не зводиться, оскільки має свої підстави виникнення, зміни і припинення [121, с. 208].

Отже, правовідносини – це це специфічні суспільні відносини, що виникають на основі норм права, учасники яких є носіями суб’єктивних прав та юридичних обов’язків [175, с. 96].

Будь-які правовідносини є складними утвореннями. Система (організованість) правовідносин розкривається через їх структуру. Структура правових відносин завжди створює зв’язок між суб’єктивними правами і юридичними обов’язками [174, с. 436-437]. При цьому суб’єктивне право одного суб’єкта узгоджується з обов’язком іншого і навпаки. Зв’язок цей є настільки жорстким, що його відсутність означала б і зникнення самого правовідношення.

Структура правовідносин – це основні елементи правовідносин і доцільний спосіб зв'язку між ними на підставі суб'єктивних юридичних прав, обов'язків, повноважень і відповідальності з приводу соціального блага чи забезпечення яких-небудь інтересів.

Структурними елементами правових відносин є:

а) суб’єкти правовідносин;

б) об’єкти правовідносин;

в) зміст правовідносин.

Розглянемо кожен із перерахованих елементів більш детально.

Суб'єкти правовідносин – це індивідуальні чи колективні суб'єкти права, які використовують свою правосуб'єктність у конкретних правовідносинах, виступаючи реалізаторами суб'єктивних юридичних прав і обов'язків, повноважень і юридичної відповідальності.

На підставі цього визначення ми можемо дійти висновку, що основною соціально-юридичною властивістю суб’єктів права виступає правосуб’єктність.

Правосуб'єктність – це здатність особи виступати суб’єктом правовідносин. Вона виступає однією з обов'язкових передумов правовідносин та складається з правоздатності, дієздатності та деліктоздатності.

Суб’єкти правовідносин приймають участь у правовідносинах заради задоволення своїх інтересів і потреб. Ці цілі досягаються шляхом реалізації їх суб’єктивних прав і обов’язків, внаслідок чого сторони здобувають певні блага, користуються ними чи охороняють їх від посягань. Такі різноманітні блага, на досягнення, використання чи охорону яких направлені інтереси сторін правовідносин і заради чого реалізуються їх суб’єктивні права і обов’язки, розглядаються в якості об’єктів правовідносин. Таким чином, об'єкти правовідносин – це матеріальні і нематеріальні блага, з приводу яких суб'єкти вступають у правовідносини, здійснюють свої суб'єктивні юридичні права і юридичні обов'язки. Іншими словами, це все те, що в підсумку прагне одержати індивід чи організація, вступаючи у правовідносини.

Правовідносини мають матеріальний (фактичний) і юридичний зміст.

Матеріальний(фактичний)зміст правовідносин – це фактичний склад суспільних відносин, який опосередковується нормами права.

Юридичний зміст правовідносин – це суб’єктивні права і юридичні обов’язки сторін.

Якщо конкретні суспільні відносини виступають матеріальним (фактичним) змістом правовідносин, то суб’єктивні права і обов’язки – юридичним. Саме через суб’єктивні права і обов’язки здійснюється юридичний зв’язок учасників правовідносин.

Суб’єктивне право – це вид та міра можливої поведінки, яка дозволяє суб’єкту задовольняти його власні інтереси. Суб’єктивне право є засобом для досягнення певного блага, цінності.В цьому полягає його призначення, головна роль.

Юридичний обов’язок – це міра належної поведінки, яка встановлена для задоволення інтересів правомочної особи. Обов’язок є гарантією здійснення суб’єктивного права. Без обов’язку воно б перетворилось у фікцію.

В науковій та навчальній літературі існує два підходи до структури юридичного обов’язку. Представники першого вважають, що структура юридичного обов’язку включає в себе чотири елементи, а інші – три, що представляють собою конкретні юридичні вимоги до правозобов’язаної сторони. Розглянемо ці підходи за допомогою таблиці.

Як видно з вищенаведеної таблиці два структурних елементи юридичного обов’язку (здійснювати певні дії; утримуватись від здійснення дій, що суперечать інтересам інших) або їх поєднання в одному структурному елементі (здійснювати певні дії або утримуватись від них) не викликає заперечення в жодної зі сторін. Ми також поділяємо цю точку зору, але з незначним доповненням яке стосується того, що активні дії (обов’язки) і пасивні дії (обов’язки) є формами такої правової категорії як діяння. Тому доречно їх поєднати у такому структурному елементі юридичного обов’язку як: здійснювати певні діяння (активні обов’язки або пасивні обов’язки).

В подальшому, щоб дійти консенсусу в різних підходах до структури юридичного обов’язку мабуть слід глибше зрозуміти, що об’єднує авторів названих підходів. Останнє повинно стати тією основою, на якій можна будувати подальший хід міркувань [55, с.27-28].

Такою точкою дотику є одностайне підтримання тези про те, що, як зазначає С.С. Алексєєв, суб’єктивне право і юридичний обов’язок – такі протилежності, які поза єдністю (правовідношення) існувати як соціальні і юридичні явища не можуть [7, с. 132] і будь-якому суб’єктивному праву обов’язково повинен протистояти юридичний обов’язок.

Таким чином, логічно буде розглянути у загальному вигляді зміст будь-якого суб’єктивного права. Як зазначав академік В.В. Копєйчиков його можна звести до того, що суб’єктивне право надає уповноваженому суб’єкту такі можливості: а) поводити себе відповідним чином (право на свої дії); б) вимагати відповідної поведінки від інших суб’єктів (право на чужі дії); в) звертатися до держави за захистом свого юридичного права [58, с. 63-64].

Отже, суб’єктивному праву „поводити себе відповідним чином (право на свої дії)” протистоїть юридичний обов’язок „здійснювати певні діяння (активні або пасивні обов’язки)”. В межах даного юридичного обов’язку нами розглядається і юридичний обов’язок „не перешкоджати контрагенту користуватися тим благом, на яке той має право” – який є фактично одним з багатьох пасивним обов’язків.

Суб’єктивному праву „вимагати відповідної поведінки від інших суб’єктів (право на чужі дії)” протистоїть юридичний обов’язок „реагувати на законні вимоги правомочної сторони”. На нашу думку, цей структурний елемент юридичного обов’язку за змістом включає в себе і такий елемент як „вимагати здійснення або нездійснення тих чи інших дій від інших суб’єктів” бо, в більшості випадків, реагуванню повинна передувати вимога про необхідність такого реагування.

Що ж стосується третьої складової структури юридичного обов’язку то тут, як і в першому випадку, думки науковців збігаються і суб’єктивному праву „звертатися до держави за захистом свого юридичного права” протистоїть юридичний обов’язок – „нести юридичну відповідальність у разі відмови від виконання юридичних обов’язків або несумлінного їх виконання, або якщо це суперечить вимогам правової норми”.

На нашу думку, структуру юридичного обов’язку складають наступні три елементи:

а) здійснювати певні діяння (активні або пасивні обов’язки);

б) реагувати на законні вимоги правомочної сторони;

в) нести юридичну відповідальність у разі відмови від виконання юридичних обов’язків або несумлінного їх виконання, або якщо це суперечить вимогам правової норми [55, с. 28].

Вбачається, що запропоновані елементи структури юридичного обов’язку відповідають компонентам структури суб’єктивного права, кореспондують їм, що в свою чергу є необхідним для чіткої роботи механізму правого регулювання.

Правовідносини – динамічне явище, як форма реалізації правових приписів вони виникають, змінюються і припиняються не самі по собі, а внаслідок конкретних життєвих обставин, передбачених нормами чинного права і так званими юридичними фактами.

Такі життєві обставини, факти називаються юридичними тому, що вони, по-перше, визначаються правовими нормами і, по-друге, тягнуть за собою юридичні наслідки, в тому числі конкретизують статутні права і обов’язки, тобто обумовлюють їх перетворення в суб’єктивні.

Юридичний факт – це фрагмент дійсності, який має значення для суб’єктів права, детермінований соціальними чинниками, зафіксований у тексті нормативно-правового акта як знання про спеціальні умови, за наявності яких здійснюється реалізація норми (норм) права з метою регулювання суспільних відносин [57, с. 9-10].

Необхідно відзначити, що юридичний факт є однією із передумов правовідносин. Наприклад, наявність норм права, які регулюють порядок прийому громадянина до навчального закладу, не означає, що індивід за наявності одного лише бажання вступив у правовідносини з цим закладом і став студентом. Необхідне настання певних обставин, що фіксуються вгіпотезах норм права.

У правовій дійсності мають місце феномени, які можуть породжувати правовідносини, однак ряд вчених не вважають їх юридичними фактами – це правові презумпції, правові преюдиції та правові фікції. Вищезазначені правові категорії містять у своїй структурі лише юридичну основу, на відміну від юридичного факту, який складається як з юридичної, так і фактичної основи.

Презумпція – це закріплене в законі припущення про наявність або відсутність певного факту, який має юридичне значення.

Як справедливо відзначає А.В. Поляков, презумпції можуть бути загальноправовим (презумпція знання законів) і галузевими, наприклад, матеріальними та процесуальними презумпціями певних галузей права [132, с.786].

Презумпції також можна поділити на заперечні та незаперечні.

Заперечні презумпції – припущення про існування факту доти, поки не буде встановлено (доведено) інше. Так, у цивільному праві діє презумпція вини правопорушника: особа вважається винною у порушенні зобов’язань, заподіянні шкоди, доки не доведе відсутність своєї вини.

Незаперечні презумпції – припущення про існування фактунавіть якщо можливо встановити (довести) інше. Наприклад, презумпція недієздатності осіб до досягнення ними певного віку, встановленого в законодавстві. Це означає, що до досягнення віку, встановленого законом, особа не здатна усвідомлювати свої дії та керувати ними, а тому не може бути суб’єктом певних правовідносин.

Преюдиція – це виключення оспорюваності юридичної достовірності доведеного факту. Наприклад, якщо суд вже встановив певні факти (після перевірки та оцінки їх) і закріпив у відповідному документі, то вони визнаються преюдиціальними, тобто такими, які при новому розгляді справи вважаються установленими, істинними та не потребують нового доведення.

Правові фікції – прийом, за допомогою якого в статті закону неіснуючий факт оголошується існуючим і набуває юридичного значення. Прикладом правової фікції є положення ч. 3 ст. 46 Цивільного кодексу України згідно якої фізична особа оголошується померлою від дня набрання законної сили рішенням суду про це.

Підкреслюючи динамічний характер правовідносин як різновиду суспільних відносин, необхідно відзначити, що перші виникають, змінюються чи припиняються на основі норми та у відповідності до юридичних фактів, які передбачають наявність не менше ніж двох сторін (уповноваженої та зобов'язаної), суб'єктивні права та юридичні обов'язки яких охороняються державою.

Правовідносини, що виникають на підставі норм права, мають велике значення для їх реалізації:

1. Правовідносини надають можливість визначити, які сфери суспільних відносин охороняються правом.

2. Правовідносини визначають зміст суб'єктивних прав і юридичних обов'язків.

3. Правовідносини характеризують ступінь відповідності поведінки суб'єктів правовим приписам.

4. Правовідносини визначають правомірний чи протиправний характер поведінки суб'єктів.

5. Правовідносини визначають найраціональніші шляхи досягнення мети правового регулювання.

6. Правовідносини дають можливість конкретизувати правову норму до певного випадку чи суб'єктів.

7. Правовідносини забезпечують можливість безконфліктного вирішення юридичних спорів.

Таким чином, правовідносини, поряд з нормою права, є найважливішою категорією юридичної теорії. Норма права здійснює інституціоналізацію типового суспільного відношення, однак сама по собі ніяких змін в реальному житті не породжує. Право, якщо воно дійсне і реальне, повинно втілюватися в людських вчинках, тобто в правовідносинах.

Отже, взаємозв’язок між нормами права і правовідносинами полягає в тому, що норма права визначає форму і зміст правовідносин, а правовідносини втілюють вимоги правових норм в життя [143, с. 245].

Поиск по сайту: