Розділ 5 ОРГАНІЗАЦІЯ МАРШРУТНОЇ СИСТЕМИ

9.1 Индивидуальное развитие (онтогенез)

Процесс последовательного образования из зиготы зародыша и фор­мирование органов с определёнными признаками и свойствами называется индивидуальным развитием или онтогенезом. В основе индивидуального развития многоклеточных организмов лежит митотическое деление клеток. Индивидуальное развитие (онтогенез) является следствием и отражением длительного исторического процесса взаимосвязи организма с внешней средой. Этот процесс отбора закрепляется в генотипе организма.

В процессе онтогенеза происходит дифференциация клеток саматиче­ских тканей, при этом претерпевают изменения и теряют в большинстве случаев однородность их ядра и хромосомы. Онтогенез, несмотря на его це­лостность, складывается из последовательно проходящих морфологических и физиологических процессов.

Онтогенез (от слова ontos – существо, genesis – происхождение) про­цесс индивидуального развития организма от оплодотворённой яйцеклетки до его естественной смерти. Сигналом для начала деления воспроизводящей клетки и развития нового организма служит проникновение в яйцеклетку сперматозоида (спермия у растений) или действие какого – либо внешнего фактора. Но известны случаи, когда такого сигнала до начала развития яйце­клетки не требуется. Некоторые виды ящериц размножаются партеногенети­чески, без какого – либо участия мужских гамет. Среди тлей есть виды с че­редующимся половым и бесполым способом размножения: летом потомство развивается из неоплодотворённых яиц, весной и осенью у тех же насеко­мых яйца оплодотворяются самцами.

Онтогенез высших растений, в том числе древесных, представлен га­плофазой и диплофазой. Продолжительность этих фаз у разных видов не­одинакова. Например, у сосны обыкновенной от мейоза и образования ма­кроспор до оплодотворения и образования зиготы (гаплофаза) проходит 11 – 13 месяцев, у осины около 1 месяца.

Диплофаза, т.е. период от образования зиготы до естественной смерти дерева охватывает у тех же и многих других видов десятки и сотни лет (известны отдельные деревья дуба старше 1000 лет).

Онтогенез растений складывается из качественно различных этапов.

9.2 Основные этапы онтогенеза

Развитие любого организма можно разделить на четыре последова­тельно проходящих периода.

1. Эмбриональное развитие. В этот период из оплодотворенной яйцеклетки возникает зародыш, а затем молодая способная к самостоятельной жизни особь. Развитие нового организма начинается с момента оплодотво­рения. При этом ядро яйцеклетки сливается с ядром сперматозоида, мате­ринские и отцовские хромосомы объединяются в одном общем ядре и созда­ется новый генотип, на основе реализации которого происходит всё даль­нейшее развитие организма. Оплодотворенная яйцеклетка сначала делится на две клетки, а затем последовательно на 4, 8, 16 и т.д. клеток.

2. Постэмбриональное развитие. Этот период продолжается от ро­ждения организма до наступления у него половой зрелости.

3. Зрелость и размножение – от начала плодоношения до старости.

4. Старость. Этот последний период заканчивается смертью организ­ма.

Следует отметить, что выделяемые этапы качественно и количествен­но отличаются друг от друга.

На каждом этапе растение, имеет специфический набор признаков и определённые функциональные различия.

Жизненный цикл покрытосеменного развития осуществляется в про­цессе формирования и развития органов, т.е. органогенеза, когда последова­тельно реализуется наследственная информация, запрограммированная в ге­нотипе растения. Основные этапы органогенеза следующие: развитие заро­дыша, формирование семени, развитие почки, затем листа, корня, стебля и репродуктивных органов.

Изменение гена или его проявления характеризует онтогенетическую изменчи­вость.

9.3 Генетическая программа индивидуального развития

Возникшая после слияния отцовского и материнского ядер зигота со­держит записанную в структурах молекул ДНК программу развития буду­щего организма. Дочерние клетки развивающейся зиготы получают инфор­мацию, которая позволяет им во взаимодействии с условиями внешней сре­ды формировать новый организм. При этом в нем все гены полностью сохраняются, поэтому при соответствующих благоприятных условиях из каждой клетки растения может развиться целый организм.

Все клетки организма, в каких бы тканях и органах они не находились, содержат полный набор генов, такой же, какой имела зигота. Но в каждой клетке действует только часть генов, связанная с дифференциацией данного типа клеток. Одни гены функционируют во всех клетках организма, напри­мер гены, контролирующие дыхание, проницаемость мембран, синтез АТФ и др., другие – только в определённых. Каждая клетка характеризуется своим набором активных генов. Чем больше специализированы клетки, тем меньше в них активных генов. Но разные гены работают не только в различ­ных клетках, но и в разное время, в разные периоды развития особи.

9.4 Дифференциальная активность генов в онтогенезе

Экспериментально доказано, что гены работают не всегда, есть определенная закономерность в очередности работы генов, неработающие гены сохраняются в клетке в течение всей ее жизни и, при определенных условиях, снова могут начать работать. Это явление называется дифференциальной активностью генов.

Под термином работа гена имеется в виду способность участка молекулы ДНК транскрибировать информационную РНК. Иначе говоря, ген работает тогда, когда с него снимаются копии в виде комплементарных молекул РНК, которая проникая в цитоплазму прикрепляется к рибосомам и на которой происходит синтез белка в соответствии с последова­тельностью расположения нуклео­тидов.

Ген не работает – это означает, что с него копий не снимается и он не участвует в синтезе белка.

Гены в рабочем состоянии называются активными, в нерабочем – репрессивными.

В основе дифференциации тканей лежит различная активность генов. В специализированных клетках работает ограниченная группа генов, так как большая часть их репрессиро­вана. Но ДНК и гены во всех клетках одинаковы, поэтому их активность должна определяться какими – то другими механизмами, включение кото­рых не связано с действием генов. Таким образом механизмами активиза­ции генов являются различия в структуре цитоплазмы, тканевая индукция и гормоны. Яйцеклетка созревает под контролем генов, определяющих разно­качественность частей цитоплазмы. В каждой части цитоплазмы активиру­ются различные гены, что приводит в процессе размножения клеток к ткане­вой дифференциации. Затем в процесс вступает эмбриональная индукция – воздействие одних тканей зародыша на другие. Это воздействие выражается в активизации новых генов в индуцируемой ткани. Предполагают, что клет­ки ранее образующейся ткани выделяют вещества, способные активизиро­вать работу генов, необходимых для дифференциации другой ткани (ткане­вая индукция).

Гормональнаярегуляция – наиболее хорошо изучает механизм акти­визации генов. Гормоны могут воздействовать на гены непосредственно, или вызвать появление в цитоплазме каких – то специфических веществ, действующих затем на гены. Так как гормоны представлены химическими соединениями различной природы и сложности, второе предположение счи­тается обоснованным. Одни гормоны – очень сложные белки, другие – ко­роткие цепочки полипептидов, третьи – простые производные аминокислот. Гормоны, проникая в клетку, разрушают гистоны или блокируют их вместе на отдельные локусы хромосомы. Хромосомная регуляция общей активно­сти клетки и генная регуляция синтеза соответствующего фермента у расте­ний осуществляется вместе с выходом семян из состояния покоя

Функциональные изменения хромосом выражаются в образовании своеобразных вздутий – пуффов. Пуффы – локусы хромосом, в которых осуществляется синтез и - РНК, т.е. происходит интенсивная работа генов.

Итак, генетическая информация в процессе развития организма реализуется в следующих последовательных и взаимосвязанных этапах:

1) Активация хромосом и генов под влиянием внутренних и внешних факторов дифференциации;

2) Образование хромосомных пуффов и синтез и – РНК на активиро­ванных генах;

3) Синтез специфических белков на матрицах и – РНК в рибосомах цитоплазмы;

4) Развитие дифференцированных клеток, признаков и свойств орга­низма на основе преобразования белковых молекул в цепи сложных, после­довательно связанных биохимических и морфологических превращений.

Живой организм – саморегулирующаяся биологическая система. Суще­ствование этой системы обеспечивается непрерывным обменом веществ со средой, из которой она получает энергию и нужные химические вещества.

Розділ 5 ОРГАНІЗАЦІЯ МАРШРУТНОЇ СИСТЕМИ

5.1. Основи маршрутної технології

Стосовно перевезень пасажирів під технологией1 розуміють сукупність методів перевезення пасажирів, наукову дисципліну, що вивчає різні закономірності, спостережувані в процесах перевезення пасажирів і багажу. Технологією називають також самі операції транспортування.

Суть маршрутної технології перевезень пасажирів полягає в організації руху рухомого складу по незмінному шляху проходження у вигляді послідовності циклів транспортування, що повторюються, — рейсів. Основні принципи маршрутної технології:

• визначеність маршруту і стабільність його траси;

• регулярність руху транспортних засобів по маршруту і переважна організація руху за розкладом;

• збіг інтересів пасажирів, що користуються маршрутом, виражене у відповідності пасажирської кореспонденції і траси маршруту;

• попереднє, до початку руху, оформлення маршрутної документації і облаштування маршруту;

• контроль за роботою транспортних засобів на маршруті і
здійснення диспетчерського управління.

Маршрут — встановлений і обладнаний шлях проходження рухомого складу, що виконує регулярні перевезення. Траса маршруту прокладається по вулицях і дорогах, технічний стан яких відповідає встановленим вимогам. На маршруті організовують зупинні, контрольні і технічні пункти, що мають відповідне облаштування. Переміщення пасажирів по маршрутах називають маршрутними перевезеннями. Маршрутні перевезення виконуються автобусами різної пасажиромісткості, тролейбусами і вагонами трамвая. У окремих випадках перевезення по маршрутах можуть здійснюватися також легковими автомобілями.

Класифікація маршрутів проводиться по ряду ознак, істотних для організації перевезень.

По вигляду повідомлення маршрути підрозділяють на внутрішньоміські, приміські, міжміські і міжнародні. Внутрішньоміські маршрути проходять в межах адміністративних меж населеного пункту. Приміські і міжміські маршрути виходять за межі території населених пунктів. У застарілих нормативних документах по організації автомобільних перевезень критерієм відмінності цих маршрутів виступала довжина маршруту. Приміським визнавався маршрут завдовжки до 50 км., а міжміським — більшої довжини. На цьому факті слід зупинитися докладніше.

Критерій 50-кілометрової зони був встановлений в 30-і рр. XX в. і враховував той, що існував тоді технічний рівень автомобільного транспорту, дорогий і переважаючі форми розселення. У той час для проїзду по маршруту завдовжки 50 км. потрібне більше 1,5 ч. З тих пір відбулися справді революційні зміни в транспортному комплексі, непомічені вітчизняними чиновниками, що продовжують наполегливо користуватися застарілим критерієм. За сімдесят років змінилося декілька поколінь автомобілів, споруджені нові швидкісні дороги. Це істотно підвищило швидкість повідомлення і збільшило радіус транспортної доступності в приміському повідомленні. Урбанізація, що відбулася, привела до виникнення агломерації (скупчення населених пунктів, об'єднаних господарськими зв'язками) і конурбаций (подальший розвиток агломерації з повним злиттям інженерних систем різних населених пунктів в єдину систему). Розвинулася система садівничих товариств, у населення з'явилися дачі.

У сукупності це привело до розширення приміської зони. Критерій 50 км. в даний час штучно стримує розвиток приміських перевезень. У міру розвитку транспортного законодавства в суб'єктах Російської Федерації будуть встановлені нові критерії. Необхідно правильно проводити розмежування між приміськими і міжміськими маршрутами виходячи з особливостей пасажиропотоків, затребуваних ринком форм обслуговування. Тому ухвалювати рішення про статус маршруту повинна комісія, провідна перевірку маршруту при його відкритті.

Міжміські маршрути підрозділяються на внутріобласні (проходять по території одного суб'єкта Російської Федерації) і міжобласні. Узгодження траси міжобласного маршруту вимагає дотримання ряду додаткових юридичних формальностей.

Міжнародні маршрути організовують і експлуатують Враховують також наявність сільських маршрутів, до яких відносять приміські і міжміські маршрути із зупинними пунктами в селах.

По вигляду транспорту розрізняють автобусні, тролейбусні і трамвайні маршрути.

За формою траси в плані маршрути бувають маятникові і кільця. Траса маятникового маршруту в плані є незамкнутою лінією. Рух на маятникових маршрутах організовується по цій лінії в двох напрямах — «туди і назад», або, як то кажуть, отАкБиотБкА (де А і Б — умовні позначення кінцевих пунктів маршруту). На окремих ділянках маятникового маршруту можуть бути петли, наявність яких мотивована умовами дорожнього руху або особливостями пасажиропотоку. Кільцеві маршрути мають трасу у вигляді замкнутої петлі. Рух по ним відбувається зазвичай також в двох напрямах — по зовнішньому і внутрішньому кільцях. Проте бувають і такі кільцеві маршрути, на яких рух здійснюється тільки в одному напрямі (наприклад, виставкові або ярмаркові маршрути).

По територіальному розташуванню внутрішньоміські маятникові маршрути підрозділяються на радіальні, діаметральні і хордові. Радіальні маршрути сполучають міські околиці з центром. Діаметральні маршрути, в порівнянні з радіальними, дозволяють уникнути розміщення кінцевого пункту маршруту в переобтяженому центрі міста. Хордовий маршрут сполучає два райони, не проходячи через центр міста. Із зростанням довжини маршруту скорочується частка відстоїв після закінчення рейсів в загальному часі роботи автобуса на лінії, що підвищує продуктивність рухомого складу. Територіальне розташування маршрутів обмежується існуючим плануванням вулично-дорожньої мережі.

Розгляд територіального розташування приміських маршрутів дозволяє вказати на два характерних їх вигляду. Найбільш поширені приміські маршрути, що виходять з міста в ту, що оточує його приміську зону (вылетные маршрути). Частина приміських маршрутів цілком розташована в приміській зоні, на зразок хордових маршрутів в містах. Такі маршрути називають місцевими.

По ролі, що виконується в транспортній системі, маршрути можуть бути основними (грають самостійну роль в транспортній системі), такими, що підвозять (забезпечують підвезення пасажирів до ліній швидкісного транспорту) і дублюючими (частково дублюють роботу швидкісного міського транспорту або трасу тролейбусного або трамвайного маршруту).

За часом дії маршрути діляться на постійні і тимчасові. Тимчасові маршрути організовуються на певні періоди доби (наприклад, тільки на період годинника списів), дні тижня (маршрути вихідного дня), сезони року. Їх робота може бути приурочена до яких-небудь подій, наприклад, пасхальні маршрути, маршрути на період проведення ремонту дорогий, станцій метрополітену і т.п.

Різновидом тимчасового маршруту є додатковий маршрут, організовуваний диспетчером оперативно, у міру потреби, наприклад, при аваріях.

По категорії обслуговуваних пасажирів маршрути бувають загального користування (звичайні) і спеціальні. Спеціальні маршрути обслуговують визначені контингенту пасажирів, наприклад, працівників організацій — замовників перевезень, учнів шкіл і дошкільних закладів (шкільні, дитячі).

По організації руху внутрішньоміські і приміські маршрути можуть бути:

• з постановочним рухом, коли автобуси здійснюють пассажирообмен на зупинних пунктах, рівномірно розташованих на трасі;

• швидкісні, такі, що мають протяжні ділянки траси, на яких відсутні зупинні пункти;

• напівекспресні, на одному кінці яких проводиться збір або розвезення пасажирів по групі зупинних пунктів з безупинним рухом до (від) іншого кінцевого пункту. Відповідно напівекспресні маршрути бувають збірні або развозочные;

• експресні, на яких автобуси слідують від початкового до
кінцевого пункту без проміжних зупинок. Міжміські
автобуси прийнято відносити до експресних навіть за наявності декількох проміжних зупинних пунктів, якщо швидкість
повідомлення перевищує 55 км/ч.

По контингенту перевізників найбільш поширені маршрути, що обслуговуються одним перевізником. Проте протяжні маршрути можуть обслуговуватися двома перевізниками, рідше групою перевізників більшого складу на паритетних початках. У такому разі автотранспортні організації зазвичай розташовані поблизу кінців маршруту, що мінімізує нульові пробеги1 автобусів до маршруту і назад. Паритетне обслуговування маршруту зазвичай зв'язане з експлуатацією на маршруті порівняно великого числа автобусів.

У особливу категорію виділяють гірські маршрути, траса яких відрізняється наявністю значних перепадів висот.

Елементами маршруту є:

• кінцеві (початковий-кінцеві) пункти, що є що визначають при формуванні маршруту. На кінцевих пунктах про переводяться посадка і висадка пасажирів, міжрейсовий відстій рухомого складу, відпочинок водіїв і кондукторів, розміщується диспетчерський пункт або диспетчерська станція, устаткування диспетчерського зв'язку для управління рухом, є майданчик розвороту, місце тимчасового зберігання рухомого складу, пункт технічного огляду і дрібного ремонту, буфет або місце для прийому пищи лінійним персоналом, туалет. На міжміських маршрутах кінцевими пунктами зазвичай є автовокзали;

• проміжні зупинні пункти, на яких проводяться зупинки рухомого складу для посадки і висадки пасажирів. На міжміських маршрутах проміжні зупинні пункти призначаються на транзитних автовокзалах і пасажирських автостанціях;

• контрольні пункти, на яких проводиться перевірка виконання розкладу руху. Зазвичай контрольні пункти поєднуються з деякими кінцевими і проміжними пунктами. Для міжміських маршрутів контрольними пунктами служать всі зупинні пункти;

• перегони — ділянки траси маршруту між суміжними кінцевими і проміжними пунктами;

• технічні пункти, які передбачаються на маршрутах (гірських і трамвайних) перед складними ділянками шляху (круті підйоми, спуски і т.п.) і перед однопутными ділянками з метою перевірки технічного стану рухомого складу, шляху і підготовки до безпечного проїзду;

• небезпечні ділянки — частини траси маршруту, на яких є підвищена небезпека виникнення дорожньо-транспортних подій. Небезпечні ділянки в обов'язковому порядку указуються на схемі маршруту, що знаходиться в паспорті маршруту. Копія цієї схеми видається кожному водієві перед виїздом на лінію.

Поиск по сайту: