Творчість Т. Шевченкаяк ферментуючий фактор критичної думки і переосмислення критеріїв оцінки художніх явищ

Безпосередній внесок Т. Шевченкау власне літературну критику 40-х–50-х років ХIХ ст. характеризується кількома опублікованими тоді публіцистичними матеріялами (передмова до поеми «Гайдамаки», 1841; рецензія «Бенефис г-жи Пиуновой», 1858; «Автобиография», 1860), написаними, але не опублікованими листами, передмовою до нездійсненого видання «Кобзаря» 1847 року, щоденником, який вівся з червня 1857 по липень 1858 року. Оприлюднене читалося ширшою громадою освічених людей; ідеї, погляди, висловлені в неоприлюднених матеріялах, поширювались довірчо серед вузького кола приятелів. Їх активне функціонування припадає на наступні роки після смерті Шевченка, в міру публікації його спадщини. У такій ситуації вирішальний вплив на стан української літературно-критичної думки окресленого періоду справили доля Шевченка і його літературно-художня (опублікована і неопублікована, сконфіскована царатом при арешті Шевченка) спадщина: про геніального кріпака-митця говорили, його творчість захоплено оцінювали чи гудили, відкидали. Ці відгуки Шевченкових сучасників (Є. Гребінки, Г. Квітки-Основ’яненка, О. Афанасьєва-Чужбинського, М. Максимовича, М. Костомаровата ін.) це ілюструють і підтверджують.

Шевченкова постать і творчість — взагалі незвичайна його доля — збуджували, ферментували думку як окремих осіб, так і громад, суспільства в цілому. Його твори ставали зразками художньої досконалості, новаторської естетичної вартості, тому були або предметом наслідування, або високим критерієм-взірцем оцінки творів інших авторів, а відтак — наступних поколінь. Діапазон такого ферментаційного впливу можна окреслити, з одного боку, кількома листами Шевченкадо рідних і до знайомих письменників, а з другого, — відгуками сучасників про поезії Т. Шевченка.

Зважмо спочатку на лист Шевченкадо брата Микитивід 15 листопада 1839 року. «Микито, рідний брате! — благав юнак. — Та будь ласкав, напиши до мене так, як я до тебе пишу, не по-московському, а по-нашому... Так нехай же я хоч через папір почую рідне слово, нехай хоч раз поплачу веселими сльозами, бо мені тут так стало скушно, що я всяку ніч тільки й бачу у сні що Тебе, Кирилівку (...) Не забудь же, зараз напиши письмо, та по-своєму»16. Далі звернімось до листа Г. Тарнавськомувід 25 січня 1843 року, де Шевченко дякував за «ласкаве слово» про «Гайдамаків» і нарікав, що ніхто ще публічно в Україні не зреагував на поему, і припускав: «Може, й там над ними сміються так, як тут москалі зовуть мене ентузіастом, сиріч дурнем. Бог їм звидить, нехай я буду і мужицький поет, аби тільки поет» (ХІЛК-I. — С. 352). А відтак — до листа П. Кулішевівід 5 грудня 1857 року: «Добре, дуже добре ти зробив, що надрукував «Чорну раду» по-нашому. Я її прочитав і в «Русской беседе», і там вона добра, але по-нашому лучче. Розумний, дуже розумний і сердечний епілог вийшов; тілько ти дуже вже, аж надто дуже, підпустив мені пахучого курева; так дуже, що я трохи не вчадів» (там само. — С. 353).

Три листи Шевченкасвідчать про національну домінанту в його ціннісній шкалі; видають постійну потребу поета в оцінці власної творчості, його відчуття щирості і міри оцінок, а також природнє бажання впливати власним словом на інших.

Щире захоплення генієм Шевченка, значення його творчості для України висловив В. Білозерськийу листі до М. Гулака1847 року. Знаменно, що цей лист фігурував у справі звинувачення всіх членів Кирило-Мефодіївського братства17. Зрозуміло, чому історіософічна основа поетичного світу Т. Шевченка так вразила В. Бєлінського, який після брутальної рецензії на «Гайдамаки» написав ще брутальнішого листа до Г. Аннєнковав грудні 1847 року. У ньому «несамовитий Віссаріон», зокрема, писав: «Наводил я справки о Шевченко и убедился окончательно, что вне религии вера есть никуда негодная вещь. Вы помните, что верующий друг мой говорил мне, что он верит, что Шевченко — человек достойный и прекрасный. Вера делает чудеса — творит людей из ослов и дубин, стало быть, она может и из Шевченко сделать, пожалуй, мученика свободы. Но здравый смысл в Шевченке должен видеть осла, дурака и пошлеца, а сверх того, горького пьяницу, любителя горелки по патриотизму хохлацкому. Этот хохлацкий радикал написал два пасквиля — один на государя и императрицу... Я не читал этих пасквилей и никто из моих знакомых их не читал (...), но уверен, что пасквиль на императрицу должен быть возмутительно гадок...»18. Якщо провідний літературний критик Росії впадав у такий «критицизм», то вірнопідданська шовіністична публіка імперії ще дошкульніше ображала гідність поета, тому власне такою критиканською атмосферою пояснюється і зміст, і стиль відомих кількох опублікованих взірців публіцистично-критичних матеріялів Т. Шевченка, особливо передмови до нездійсненого в 1847 р. видання «Кобзаря». У них поет не тільки пояснює сутність задуму, увиразнює провідну ідею своїх книжок, а й у формі уявного діалогу з можливими прихильниками і упередженими читачами обстоює своє право, обґрунтовує необхідність творити українською мовою. Шевченко виходив із розуміння зв’язку народності і мови, тому радив землякам не зважати на кпини москалів: «... нехай вони собі пишуть по-своєму, а ми по-своєму. У їх народ і слово, і у нас народ і слово. А чиє краще, нехай судять люди» (ХІЛК-I. — С. 346). Стилізуючи високий лад традиційних передмов, він закликав до розумної праці «во ім’я матері нашої України безталанної. Амінь».

Шевченкові образи щасливих і безталанних жінок, поборників правди і малодушних перекинчиків-земляків, самовідданих неофітів-першо­християн і революціонерів-борців, його ніжна лірика і саркастичні інвективи, філософські псалми і грайливі ритми — все знаходило відгук у читачів і використовувалося публіцистами, педагогами, критиками як стимули духовної активності. Показовим у цьому аспекті було твердження Ф. Гарасевича, який 1848 р. в газеті «Дневник руський» розглядав твори Шевченкаяк засіб «до взбудженія духа», як запоруку того, що народ український «буде вольний і независимий»19. Для нього Шевченко «... сегодня уважаний єсть яко мученик справи руської вольності. Взнесеніє, іронія при умном володінію природженим язиком соединяються в єго твореніях і складають чудесную гармонію».

Мав рацію М. Драгоманов, який вже 1879 року констатував: «Шевченконастільки великий чоловік для українства, що зовсім не диво, коли на його так часто оглядаються українці й неукраїнці, коли зайде розмова про українську справу. Лихо тільки, що досі ніхто не зважився докладно розсудити об тім, що таке справді Шевченко сам по собі й у свій час, а всі, хто брався писати про нього, перш усього думали про себе, і кожний повертав Шевченка, як йому на той час було треба, та глядячи на те, перед ким говорилось про українського кобзаря»20. Як «найбільш разючий» приклад такого «повертання» він розглядав статті П. Куліша1857–1861 і 1875–1877 років. Критичні пересади в тлумаченні творчості Шевченка, отже, починалися ще за його життя. Робити це можна було небезборонно, бо Шевченко негайно вступав у полеміку і в такий спосіб збуджував, кристалізував критичну думку. Йому було властиве надто витончене почуття критицизму і, зокрема, самооцінки21, яке і забезпечувало перманентну роль Шевченка в розвитку літературної критики 40–50-х рр. ХIХ століття.

Поиск по сайту: