Розділ 7

ЛІТЕРАТУРНО-КРИТИЧНИЙ РУХ В УКРАЇНІ
70-Х РОКІВ ХIХ СТОЛІТТЯ

7.1. Роль освітніх закладів і громадських об’єднань в активізації літературної критики. 7.2. Галицька періодика і літературно-естетичні дискусії 1873–78 рр., їх значення для критики. 7.3. Роль М. Драго­мановав розвитку літературної критики. 7.4. Особливості літера­турно-критичних виступів Івана Білика(І. Я. Рудченка). 7.5. Початок літературно-критичної діяльності І. Франка.

7. 1. Роль освітніх закладів і громадських об’єднань
в активізації літературної критики

«Антракт в історії українофільства» (М. Драгоманов) не був антрактом у розвитку українства на основі національної ідеї. Валуєвський циркуляр 1863 року приглушив його зовнішні вияви в підросійській Україні, так би мовити, перемістив там у підпілля, а в підавстрійській Україні — в просвітницькі організації і парламентські зали. Галицько-буковинські народовці також визнавали, що друга половина 60-х років — «найсумніший час»1. Перемога Росії над Прусією, етнографічні виставки в Москві, на яких побували «москвофіли», — все це додало ентузіазму твердим «святоюрівцям», дезорганізувало народовців. Останні на противагу москвофільському «Слову» започаткували 1867 року «Правду», зорганізували 1868 року «Просвіту». На сході України також поступово почалося, за словами Ф. Савченка,«українське науково-культурне самовизначення»2. Із заслання повернулися П. Чубинський,О. Ко­ниський. Наслідки знаменитої етнографічної експедиції були вражаючими, і було дано дозвіл на відкриття «Юго-Западного отделения Императорского Российского Географического Общества», яке відбулося в Києві 13 лютого 1873 року. Тому М. Драгоманов часові виміри антракту в історії українофільства обмежував 1863–1872 роками. Ця установа, керована П. Чубинським, стала легальним осередком старогромадівців і невдовзі була кваліфікована в доносі Щоголеваяк «український потаємний генеральний політичний штаб». Діяльність членів Південного відділення Географічного товариства (передусім його Київського осередку) справді перетворила його в штаб української науки, предтечу академії наук3. У Києві з’явилася перша в імперії приватна газета «Киевский телеграф» (1859–1876), яка з 1874 року фактично стала органом старогромадян, бо до її редакційного комітету увійшли старогромадяни П. Чубинський, П. Житецький, Ф. Волков(Ф. Вовк), М. Драгоманов, В. Антонович, М. Зіберта ін.

З початком 70-х років у Львові також відбулося кілька подій, начебто непомітних, але з далекосяжним значенням. 1871–72 навчальний рік у Львівському університеті вперше в його історії почався інавгураційною промовою нового професора Ом. Огоновського«Короткий погляд на історію язиків слов’янських, особливо ж на історію язика руського», виголошеною по-українськи. Україномовні виклади велись на правничому та богословському факультетах. Невдовзі відбулася ще одна подія: 1873 року на кошти, зібрані в Полтаві за активної участі О. Кониського, у Львові створено Літературне Товариство ім. Шевченка. Після півторарічної перерви 1872 року відновилася «Правда», що стала всеукраїнським пресовим органом з періодичністю виходу два рази на місяць. Її редактором став брат Ом. Огоновського— правник Олександр Огоновський. Уже через рік у статті «Від редакції» там констатувалося: недавно розпорошені сили українства («розбитки») «нині зорганізовані в кілька товариств, з котрих іменно «Просвіта» узискала добру славу вже і поза границями нашого краю, а й новозаложене Товариство ім. Шевченка, хотя й на менший кружок обчислене, принесе, надіюсь, також немалий хосен нашій справі»4.

Сповіщаючи про купівлю друкарні за пожертвувані громадою гроші, редакція зазначала: «Справа просвіти простого люду, розвій руської літератури, а тим самим і цілого руського народа, повинна тепер піти, коли тільки кождий своє діло щиро робитиме» (Там само).

Цікаво, що саме тоді чи не вперше знаходимо в пресі слово «критерій», правда, не в літературно-критичному контексті, а в значенні мірила оцінки. Йшлося про кількість передплатників (700 осіб), які мали дати відповідні кошти на видання часопису, а це, мовляв, «буде становити критерій сили нашої партії і її жертвенності, любві і прив’язаності до нашої справи, її патріотизму» (Там само. — С. 3).

На сторінках відновленої «Правди» з’явилися різножанрові матеріяли українських авторів з промовистими псевдонімами (Валуєвський циркуляр і «п’ята колона» Росії у Львові діяли): Українець (М. Драгоманов), Гетьманець (М. Старицький), Кошовий, Перебендя(О. Кониський), Ратай(П. Куліш), Іван Нечуй, Панас Мирний, Іван Білик(І. Я. Рудченко), Будеволя(Д. Танячкевич) тощо. Були вони не тільки формами конспірації, а й символами, які виражали ціннісні, національно-світоглядні орієнтації їх носіїв.

Підкреслюючи значення освітньо-культурних установ, громадських об’єднань, україномовних пресових органів того часу, зокрема, для літературної критики, виходимо з того, що вони за тих умов були єдиноможливими факторами пробудження національної свідомості, з якої випливала і література, і критика.

Конституціоналізм і парламентаризм в Австро-Угорщині сприяли розвитку ініціативи громадян, але не забезпечували фінансами ні ці установи, ні ці об’єднання. Правда, згодом певні дотації були, але на початку 70-х років ХIХ століття українські діячі зуміли мобілізувати кошти з пожертвувань, з передплати і забезпечити «самовистачальність». «Просвіта», розгалужуючи свою мережу, відкриваючи читальні, театральні гуртки, водночас видавала дешеві книжки для народу (науково-популярні і художні), готувала підручники рідною мовою для шкіл і гімназій. Характерний такий факт: виділ «Просвіти» доручив О. Барвінськомуукласти «Читанку». Той зробив це з допомогою П. Куліша, написав стисле переднє слово в традиційному вже жанрі — «Погляд на усну словесність українську», якому передувало не менш традиційне «Переднє слово», де йдеться взагалі про нову українську літературу. Але поки «Читанка» чекала друку, матеріял О. Барвінського з’явився як стаття в «Правді» (1870. — Ч. 2) з приміткою, в якій говориться про згадану «Читанку». Так взаємодіяли освітні і пресові органи в поширенні інформації про літературу.

Чи варто було марксистам кепкувати з «австрофільських» симпатій народовців, які, мовляв, як ліберали, націоналісти «обмежувалися» просвітньою діяльністю? Вони усвідомлювали свої можливості і перспективні наслідки своєї діяльності, розгортаючи її в усіх можливих напрямках, і чесно, відверто це декларували за кожної нагоди. Скажімо, в скромному дописі із Станіслава О. Гороцькийписав: «Що для народу, втратившого самостійність політичну, єдность язика і літератури є одиноким середком (засобом. — Р. Г.) і єдиною порукою для його народнього биту в будущині, того ніхто, з історією обзнакомлений, не заперечить, хиба лише той, чия руськість є лише покривкою для зовсім інших, сказано чужих, цілей. Отже, й одна часть русинів галицьких, услухавши голосу українських віщунів, прямує поруч з Україною до пом’янутої важної мети, т. є. до єдності літерацької, а через те — всенародної»5. Це проголошувалося ще 1865 року, за 8 літ до ґрунтовного виступу на цю тему М. Драгомановав «Правді». Отже, «гравітаційна точка» в конституційній монархії стимулювала і притягала до себе духовні сили українців, особливо після чергового удару, завданого українству Емським указом російського царя 1876 року. Розгромлено Південне відділення Географічного товариства, закрито російськомовну газету «Киевский телеграф», заборонено завозити із-за меж Російської імперії будь-які українські видання, друкувати українською мовою оригінальні і перекладні твори, за винятком історичних джерел (і то російським правописом).

За таких умов особисті контакти східно- і західноукраїнських культурних діячів, «кооперування коштів» на пресові органи і книжкові видання стають чи не єдиним засобом національного порятунку. Львівська «Правда» в першій половині 70-х років виконувала ту функцію як посередник і орган «скупчення» всеукраїнських сил. Тому на її сторінках в ролі власне критиків виступали «західняки» В. Навроцький, Є. Згарський, Ом. Огоновськийі «східняки» І. Білик, О. Кониський, І. Нечуй-Левицькийєдиним фронтом проти «обрусителів» і «полонізаторів». Однак у розумінні тактики і засобів здійснення цієї мети всі вони були різними. з це відразу викликало дискусію, яка велася дуже лояльно, хоч і не без темпераменту.

Охоронно-монархічні можливості австро-угорського конституціоналізму були продемонстровані арештами 1876 року львівських студентів І. Франка, М. Павликаза зв’язки з російськими підлеглими, а не за пропаганду ідей соціялізму, які безборонно ширилися в Австрії. Отже, репресивні заходи обох імперій щодо українських діячів було вжито майже одночасно. І це активізувало літературно-критичний рух особливим чином — не стільки радикалізуючи його, скільки урізноманітнюючи і спонукаючи до посутнього обговорення проблеми зв’язків літератури і політики, естетики й історії, шляхів і способів входження української літератури в європейський контекст. Саме так — опосередковано і безпосередньо — впливала суспільна ситуація, політичні партії і громадські організації на життя українців, у тім числі і на літературну критику 70-х років ХIХ ст.

7. 2. Галицька періодика і літературно-естетичні дискусії
1873–78 років, їх значення для критики

Дискусія як обмін думками з приводу якоїсь складної проблеми — нормальне явище в людському спілкуванні: де є інди­відуальності, тим більше, яскраві особистості, там одностайності не буває. У вільному обміні думками шукають істину, особливо в пізнанні явищ складних. Але дискусії ускладнюються, а то й стають неможливими під впливом світоглядних, передусім релігійних, конфронтацій і політичних тоталітарних режимів.

Виміну думками й різними оцінками літературних явищ в суспільному житті розділеної України 70-х років ХIХ ст. часто трактували як непримиренну дискусію, не дуже турбуючись тим, чи полемісти тоді усвідомлювали себе диспутантами, що посідають протилежні позиції. Скажімо, для історика журналістики ще 1983 року проблем і сумнівів не існувало. Він твердив: «У центрі літературної дискусії середини 70-х років стала боротьба демократичних сил проти обмежених буржуазно-націоналістичних поглядів на шляхи розвитку та завдання української літератури, за розвиток традицій Т. Г. Шевченка»6. А далі студентам пояснювали, як за інтереси України вболівала «російська революційно-демократична критика», що гостро виступала проти «націоналістичних тенденцій П. Кулішата М. Костомарова, які спрямовували українських письменників на відрив від російської словесності, на вузько побутову тематику і національну тенденційність»7. Тут — що не слово, то домисел, який, правда, здебільшого відштовхується від певних фактів.

Як уже наголошувалося, П. Куліші М. Костомаровсправді торкалися «російської словесності», побуту українського народу і тенденцій розвитку своєї нації, але не «відривали», не «обмежували», а міркували, доводили і самі творили українську літературу і критику.

Які ж факти свідчать, що учасники українського літературного процесу «боролися» один з одним, пропагували «теорію схиляння перед буржуазною культурою Західної Європи»?8І наскільки це все виявлялося тоді в пресі і в листуванні? І чи була це розбіжність між виступами в пресі і роздумами в листах? А якщо була, то з яких мотивів?

У пошуках відповіді відкинемо подумки принципову відмінність у політичних орієнтаціях, з одного боку, галицьких «москвофілів» і київських «общеруссов», а, з другого, галицьких народовців і київських українофілів-старогромадівців. Зосередьмось на тодішньому українстві, тобто на діячах культури, які писали по-українськи, творили самобутню українську літературу, вірили в її майбутнє. Чи виступали вони тоді «єдиним потоком»? Так, виступали як творці і оборонці національної культури і від М. Каткова, і від В. Бєлінського, і від І. Аксакова, і від польських антиукраїнців, хоча поляки мусили самі після 1772 року посідати таку ж позицію. Через те Валуєвський циркуляр і Емський указ стосувалися всіх діячів української культури, у чому ще раз переконався П. Кулішпригодами з публікацією «Истории воссоединения Руси» (1874–1877), яка «посварила Куліша не тільки з усім національно-настроєним громадянством по обох боках тодішнього австро-російського кордону, але й з деякими особистими приятелями»9.

Таким чином, перша група фактів, які стали базою і причиною розбіжностей в таборі українства, — це люди різних поколінь, з різним вихованням, поглядами та амбіціями. П. Куліш,приміром, особисто контактував з О. Партицьким,Н. Вахнянином,І. Пулюєм,О. Барвінсь­ким, але з першими двома розсварився на фінансовому ґрунті, видаючи «Правду», з І. Пулюєм не зійшовся на філологічному ґрунті, перекладаючи Біблію. Молодий історик-раціоналіст М. Драгоманов, скептично налаштований до християнства, об’їздивши всю Європу і готуючись до викладацької роботи, не міг спокійно сприймати професора-священика О. Огоновського, сформованого в атмосфері Віденського університету. Селянські діти М. Павликта І. Франкояк студенти О. Огоновського, послухавши одного і другого, цілковито віддали симпатії М. Драгоманову. Профінансований старогромадівцями еміґрант М. Драгоманов швидше знаходив спільну мову з російськими анархістами, ніж з обережними земляками-киянами, які, зрештою, позбавили його фінансової підтримки. Тихий адвокат О. Кониськийхотів усіх помирити, беручи на себе щонайрозмаїтішу роботу, але не зумів досягти нездійсненної злагоди. Проскрибовані після суду в 1877 році І. Франко та М. Павлик мали тертя з народовцями О. Партицьким, Ю. Романчукомта ін., але спільно робили українську справу, зрештою, охоловши один до одного. (Листи М. Павлика до М. Драгоманова свідчать про відмінність естетичних смаків цих приятелів-радикалів10). Цю групу фактів годі вичерпати, але не можна скидати з рахунку, коли осмислюємо випадки і різні вияви літературно-критичної полеміки 70-х років.

Друга група фактів — відсутність розгалуженої мережі спеціальної преси, бідність рідномовної журналістики, видавничої бази, яка ж до того залежала від цензури, тиску політичних режимів двох конфронтуючих імперій.

І третя група фактів — поступове збільшення літературно-мис­тецьких напрямів, їх взаємодія і зміна навіть протягом творчого життя однієї людини.

Всі названі факти суспільного життя народів Європи середини ХIХ ст. ставали факторами, що спричиняли літературно-критичний рух на етнічних українських землях, який, на наш погляд, не породив фіксованої в пресі дискусії з кількаразовими виступами дискутантів. Розбіжність у поглядах, вихлюпнувшись на шпальтах преси у рецензіях, заявах, злегка відлунювала у листуванні, яке ставало фактором літературного життя в останні десятиліття в міру його публікацій. Один-єдиний журнал обсягом три друкованих аркуші на всю Україну — то не база для дискусій під дамокловим мечем Емського указу 1876 року. Виступ молодого Франкапроти анонімної статті «Сьогочасне літературне прямування» — то ще не дискусія з І. Нечуєм-Левицькимяк популярним уже тоді українським прозаїком, чиїми творами І. Франко захоплювався. А відгук у «Правді» (1879. — Ч. 2. — С. 126–135) на статтю І. Франка залишився без відповіді. Насправді позірна дискусія була журнальною фіксацією розбіжностей в естетичних поглядах і смаках діячів української культури — різночинців за соціяльним статусом, тодішньої провідної верстви бездержавного народу, яка сформувалася під час польсько-німецько-російського протистояння в боротьбі за володіння українськими землями. Гегемонам українська нація з розвинутою культурою була непотрібна. Оскільки М. Драгоманову статті, яка, як вважається, започатковувала «дискусію», торкнувся відразу політичних аспектів міжнаціональних і міждержавних відносин, то літературна дискусія власне не відбулася, але надовго «зарядила» учасників і читачів потенційною енергією.

Фактологічна канва тієї «дискусії» така. 1873 р. «Правда» почала частинами друкувати (з Ч. 4) статтю «Література російська, великоруська, українська і галицька» за підписом «Українець», закінчивши публікації 1874 року (Ч. 9. — С. 380–386). Публікація супроводжувалася численними примітками автора і редакції. Автор самоуточнювався, дещо конкретизував, редакція зазначала, з чим вона погоджується, а яких думок автора не поділяє. Характерною є остання примітка редакції: «Ми вже кілька разів висказували одмінні погляди від поглядів ш. автора»11. 1873 року ще до закінчення журнальних публікацій праця М. Драгомановавийшла у Львові окремою відбиткою.

Водночас того ж року засновки справжньої дискусії з важливих питань галицько-українських стосунків і методів діяльності, ідейно-політичних орієнтацій були текстуально заявлені на сторінках тієї ж «Правди». У ч. 19 опубліковано «Одкритий лист з України до редакції «Правди» тридцяти однієї особи. У примітці зазначалося, що автори додавали повні прізвища з підписами, але із зрозумілих причин вони не розголошувалися. Автором листа був М. Драгоманов.Серед підписаних були П. Чубинський,М. Старицький,Ф. Вовк,О. Русов,М. Лисенко,О. Михале­вич.

Лист був реакцією на брошуру М. Загірного (псевдонім С. Качали) «Політика русинів», в якій автор неодноразово посилався і на київських громадівців. Редакція «Правди», зазначивши, що автор книжки виражає свої думки і не конче представляє позицію всіх русинів, при цьому пояснювала: «Ми не реакціонери, ані навіть консерватисти, але люди поступу, прогресисти... Правдивим лібералізмом вважаємо лиш такий, котрий і противникам (!) дає повну свободу... Всякі тенденції, противні лібералізмові, повинні поборюватись ідеєю, а не брутальним насильством»12.

Сторони не розгорнули діалогу, але контактів не припинили. «Правда» 1876 року опублікувала статтю Українця «Антракт з історії українофільства», яку М. Драгомановподав до часопису ще 1872 року. М. Драгоманов тоді після неодноразового відвідування Львова жив у Женеві, а в Галичині безпосередньо спілкувався з молоддю, об’єднаною навколо журналу «Друг», сформувавши з неї радикальне крило на чолі з М. Павликом, І. Франком, О. Терлецьким. Коли ж М. Драгоманов опублікував статтю «Шевченко, українофіли і соціялізм» (Громада, 1879. — №4), то на сторінках «Правди» проти нього відверто виступив Г. Цеглинськийіз статтею «Шевченко і його сучасні критики» (1880. — Ч. 1. — С. 41–56) з висновком, що «критик Шевченка більше мусить бути етнографом, як критиком історичним»13.

Отже, на кінець 70-х років ХIХ ст. українство складалося вже з трьох осередків: старогромадян — в Києві; громадівців у Женеві; народовців у Львові; молодих радикалів, послідовників Драгомановатакож у Львові. Після закриття «Друга» (1877) львівські молоді поступовці, змагаючись з конституційною цензурою, видавали журнал «Громадський друг», альманахи «Дзвін», «Молот»(1878–79). Відраховані з університету, усунуті з «Просвіти», вони справді посідали інші, ніж народовці, позиції щодо стратегії і тактики розбудови української народності (нації), її культури, зокрема, літератури. Осередки українства не стали ворогами, не порвали остаточно ділових стосунків. Про це свідчать праці В. Навроцького, О. Терлецькогоі спорадичні виступи І. Франкау «Правді». В. Барвінський, очоливши той часопис 1879 року, докладав зусиль, щоб «Правда» таки виконувала функції всеукраїнського органу навіть при ідейно-естетичному багатоголоссі. Приміром, у сьомому номері «Правди» за 1879 рік є повість Е. Золя«Довбня» в перекладі Ольги Рошкевичз передмовою І. Франка; у першому номері за 1880 рік є уривок з Франкового перекладу «Фауста» В. Ґетез післямовою перекладача. Упродовж цього десятиліття при зміні редакторів «Правди» на її сторінках друкувалися твори зарубіжних, у тім числі російських, авторів по-українськи. Характерно, що, крім художніх творів, подавалася «Філософія штуки» І. Тена(переклад О. Барвінського), викладалася українською мовою стаття М. Драгоманова, опублікована по-італійськи в «Rivista Europa» (1873). Твори російських письменників друкувалися у перекладах Є. Гребінки, М. Старицького, І. Нечуя-Левицького, Івана Білика, які репрезентували читачам О. Пушкіна, М. Лєрмонтова, М. Некрасова, М. Салтикова-Щедріна, І. Тургенєва. Оповіданнями останнього Іван Білик ілюстрував пропаговані ним засади реалізму. І. Нечуй-Левицький в анонімно друкованій статті «Сьогочасне літературне прямування» (1878. — Ч. 2. — С. 1 — 41; продовження в 1880 році, Ч. 3. — С. 195 — 231) не принижував, тим більше, не заперечував значення російської літератури, про що так довго писалося в радянських працях. Він по-своєму їх трактував. На думку І. Нечуя-Левицького, О. Пушкін і М. Лєрмонтов, «копіюючи» Байрона,» вносили півреалізм в літературу» (Правда. — 1878. — Ч. 2. — С. 9), а М. Гоголь«закладає нову школу, зовсім реальну» (Там само). Для нього «талант Толстого— то високий талант описуючий, чисто аналітичний, а не синтетичний», тому в Толстого «індивідуальність типів, їх типічність розпливається на широкому фоні, в ординарних побутових сценах» (Правда. С. 1880. — Ч. 7. — С. 199 — 200). Толстой «обмальовує картини» «спокійно, епічним тоном» — так, що «не знаєш, чи любити й шанувати його героїв, чи ненавидіти їх» (Там само).

Український критик, отже, продемонстрував власні естетичні смаки, не сприймаючи апологетично творів своїх російських сучасників, — то хіба це орієнтувало українських письменників на «відрив» від російської літератури? Автор у такий спосіб за умов шаленого тиску російських шовіністів-самодержавників на українську літературу ставив закономірне питання про реалізм, народність і національність рідної літератури. Допитливий молодий Франкосправедливо звертав увагу читачів на те, що «чтимий автор» чітко не розмежував понять, якими оперував: реальність, народність, національність14. Хіба можна таку полеміку трактувати як виступ «революційного демократа» проти «буржуазного націоналіста»?

Крім фактологічної канви «дискусії» середини 70-х років, важливо взяти під увагу задум, мотиви її учасників. Цю грань «дискусії» увиразнюють, зокрема, праці М. Драгомановаретроспективного характеру: «Автобиографическая заметка»(1883) і «Австро-руські спомини (1867 – 1877)» (1889 – 92). Написані через десять років після «подій», вони, крім фактажу, містять і оцінки подій, і тлумачення мотивів, які зумовили критичну активність молодого історика. В «Автобіографічній замітці» знаходимо дуже цікаве спостереження-самооцінку: «Ничто так не противно мне, как полемика. После написания каждой полемической статьи я несколько дней чувствую себя больным. Перед тем, как вступить в полемику с каким-либо кружком и даже лицом, я почти всегда испробывал всякие способы мирного соглашения и брался за печатную полемику только тогда, когда видел, что соглашение невозможно, и особенно, наталкивался на mauvais foi (грубий, дурний тон. -фр.) и неискренность моего антагониста. Веду я полемику только до тех пор, пока это кажется мне нужным для выяснения мнения противника и моего. После этого я умолкаю и терплю без возражений все, особенно личные на меня нападки»15. Ця думка має непроминальне значення для літературної критики і взагалі для культури, етики будь-якої дискусії. М. Драгоманов справді розпочинав свою статтю «Література російська, великоруська, українська і галицька» з критичним наміром з’ясувати причини незгод між «русинами» і «русскими», які загострювалися в Галичині, де велася затяжна дискусія між народовцями і москвофілами. Те, що він не претендував на «істину в останній інстанції», наголошено епіграфом «Destruam — et aedificabitis!» (Знищу, а ви збудуєте (лат.). Історик з досвідом аналізу соціяльних проблем і журналістською практикою на той час розумів, що «теоретичний спор між партіями цими йде більш з недорозуміння, ніж з супроти діла»16і вирішив зробити свій внесок у розв’язання проблеми «дуже великої ваги». Початок статті — це маніфестація логічних і психологічних основ полеміки і принципової дискусії. «... Незгода між не дуже многочисленною інтеліґенцією у Галичині і той фанатизм, з яким ведуться між її партіями свари, — констатував публіцист, — не може не шкодити поступу народу руського у Галичині. Звісно, між людьми, з котрих одні хотять волі і світла, а другі неволі і тьми, згоди бути не може і не треба; але між людьми просвіщенними, чесними, котрі бажають добра своєму народові, мусить наступити згода по практичним питанням, хотя би зосталась між ними ріжниця у деяких теоріях» (Там само).

Так окреслювалися основні фактори, що зумовлюють діяльність провідної верстви народу, її взаємини з іншими групами нації, і водночас виміри обговорення мети і засобів її досягнення. «Добром народу» клялися всі — від москвофілів до радикалів. Одні («объединители») шукали його на шляхах «общерусскости»; другі залишались «объединителями» на шляхах федералізму; треті, визнаючи реальність двох потужних монархій, — домагалися бодай культурно-освітньої автономії, а власне політичних радикалів з гаслом відновлення української державності у формі самостійної України у 70-х роках ще не було (принаймні легальна преса цього не фіксувала, а підпільної ще також не було). Тому розмова про «революційну демократію», яка тоді начебто зародилася, передбачає конкретизацію понять: революція, демократія. У якому сенсі галицькі радикали І. Франкоі М. Павликреволюціонери? І в якому сенсі проповідував громадівство М. Драгоманов, що взявся з’ясовувати суть суперечок галицьких партій?

Всі ці питання — власне політичні, соціологічні. Який стосунок вони мають до літератури? Чи обговорення цих питань є змістом «літературної дискусії», отже, завданням літературних критиків? Не вдаючись до наукового пуризму, треба все-таки бодай теоретично їх вирізняти.

Підставою розгляду в історії літературної критики політичних проблем є тодішня реальність. Всі учасники суспільно-політичного життя, літературно-публіцистичної його сфери торкалися власне художньої літератури, вважаючи її, як уже неодноразово підкреслювалося, могутнім засобом пробудження національного самоусвідомлення, засобом розвитку народності, одним із засобів досягнення стратегічної мети «добра народу». Обговорення цієї проблеми відразу виявляло, що й «засіб» потребує «розвитку», отож, з необхідністю зверталася увага і на літературу. Якою їй належить бути; якою вона є; як оцінювати те, що друкується; як відбирати до друку те, що пишеться і пропонується до журналів; для видавців — ці питання об’єднувалися в проблемі «сьогочасного літературного прямування» з оглядом на світовий досвід. Тому української художньої літератури торкнулися історики, політики, публіцисти, вчителі, власне письменники, які могли зосереджуватись тільки на письменстві (але такими ставали тільки пенсіонери-емерити, як І. Нечуй-Левицькийз 1885 р.). Кожен з них розглядав літературу крізь призму своїх інтересів, занять, — переважно принагідно, тому до критики вносив різну лепту.

М. Драгоманов, як центральна постать у «дискусії» 70-х років, своєрідно її започатковував будучи професором Київського університету (людиною підконтрольною), і своєрідно продовжував, живучи в нейтральній Швейцарії. На основі величезного досвіду полеміки з різними групами українців та їх ворогів, він пізніше про світоглядно-методологічні основи своїх виступів у 70-х роках говорив: «Пребывание в Западной Европе окончательно убедило меня, что именно европеизм, или космополитизм, который не отрицает частных национальных вариаций общих идей и форм, и есть лучшая основа для украинских автономных стремлений и что теперь всякая научная, как и политическая деятельность должна быть основана на интернациональном фундаменте. Последнюю мысль я проводил в университетских лекциях, в рефератах и дебатах географического общества, в статьях и беседах с молодью, конечно, в каждой сфере соответствующим образом»17. Маємо вказівку на різні форми і способи проведення в життя своїх політичних поглядів, які ферментували літературне життя і власне літературну критику навіть через діяльність Івана Біликата Івана Франка, яких він підготував, надихнув, і згодом спрямовував.

Цікавим є також ретроспективний погляд молодого учасника тих подій М. Павлика. Навіть у промові на суді в січні 1886 року визнав за можливе викласти свої естетичні засади в системі філософсько-світоглядних переконань. Він твердив, що молоді радикали «націоналісти — щодо найближчого поля і форми праці; колективісти — в господарстві; демократи-федералісти — в політиці; позитивісти — в науці; раціоналісти — в справах віри; реалісти — в штуках та ум’єтностях; гуманісти — в людських відносинах взагалі; еволюціоністи — в способі прямування до кращого ладу»18. Уточнюючи своє розуміння реалізму, він говорив, що це «правдивість, наукова майже вірність в представлюванні людського життя... такий реалізм цілком не виключає й ідеалізму — другого світа в людськім життю, ходить тільки о те, щоби й його представляли вірно, правдиво, реально»19.

Як бачимо, на еволюціонізм посилалися як правдяни-народовці, так і молоді радикали, виплекані Драгомановим. На «життя», а на літературу як «вірне» відбиття життя — всі тодішні літератори. Скажімо, О. Партицькийвже в першому номері «Правди» признався: «Форма для мене нічого не значить, правило — життє. І під се правило я підвожу літературні твори»20.

Зіставивши далеко не всі чинники фактологічної канви і світоглядно-оцінних засад учасників літературного життя 1870-х років, переконуємось, що українці виступали в «єдиному потоці» на стратегічному напрямі — творення й обстоювання української літератури, яка виражає життя українського народу. Водночас вони представляли величезний спектр поглядів на міжнаціональні, міжлітературні взаємини і на саму художню літературу. Визнаючи її засобом суспільного розвитку, формування людської особистості, вони мали відмінні естетичні смаки, уподобання. Абсолютна більшість з них, крім професорів гімназій і Львівського університету, не розробляла художньо-естетичних питань у своїх публічних виступах. Головну причину цього явища пояснювали Іван Біликта О. Кониський. Перший в дусі добролюбівсько-писарєвського максималізму проголошував: «Ми не будемо її (поезію. — Р. Г.) міряти бездушним аршином естетики. Обернемось до неї з щирим серцем живої людини, котрій всюди і завжди про своє життя манеться; котра скрізь шукає громадської користі [... ] А про естетику — хай собі той забавляється, кому більше робити нічого, або хто більше нічого робити не вміє»21. Другий перед соціологічним аналізом роману І. Нечуя«Хмари» просив читачів не сподіватися розгляду цього твору «на підвалинах чистої естетики» не через «маловаження естетики», а тому, що «самою чистою естетикою не можна розігнати тих темних хмар, котрі нависли над нашою громадою»22.

Таким чином, різноголосся в суспільно-політичному житті, в літературно-критичних виступах 70-х років ХIХ століття стосувалося передусім політики, статусу українського народу, ролі рідної літератури в його житті. Воно виявлялося у формах суперечок, полеміки, протистояння тих небагатьох друкованих органів, які тоді існували. Учасники літературного життя усвідомлювали свої позиції, дуже часто самообмежували теми виступів, способи підходів до літературних явищ, арґументи власних оцінок. Не ставши власне літературною дискусією, це закономірне різноголосся пожвавило літературну критику, привернуло увагу читачів і письменників до проблем реалізму, але утверджувало народницьку естетику, споріднену з тим її варіянтом, який відомий в Росії як «реальна критика». Відігравши, безперечно, позитивну роль у цьому напрямку, літературна критика того часу гостро і по-новому обговорювала питання про національну своєрідність української літератури, але її недоліком з історичного погляду було свідоме нехтування естетичними проблемами, що виявлялося в молодих радикалів навіть принциповою позицією, яку вони пробували науково обґрунтувати (І. Франко).Реальний двоспрямований вплив «дискусії» того періоду на українську літературу і літературну критику конкретизується, якщо простежити логіку й особливості літературно-критичних виступів М. Драгоманова,І. Білика,О. Ко­нисько­го, І. Франка.

Поиск по сайту: