Роль М. Драгомановав розвитку літературної критики

Внесок Михайла Петровича Драгоманова(1841 – 1895) в історію української літературної критики та значення його літературно-критичних оцінок і суджень зумовлені науковим типом його мислення і розвинутим соціяльним критицизмом. Останній проявився вже в гімназії, про що свідчить не тільки спогад «Два учителі» (1894), а й лист 17-річного юнака до Є. Корша, редактора російського журналу «Атеней», з роздумами про «істинну критику» і необхідність ясного викладу її засад. Похвальна сміливість, певна задерикуватість гімназиста, самостійність мислення, що характерні для цього листа, — необхідні передумови діяльності критика. «Вам известно, — писав М. Драгоманов, — как мало в той части публики, для которой Вы предназначаете журнал Ваш, распространены начала истинной критики; известно, сколько литературных дебрий ходит у нас и как ни один журнал не держится своего знамени [... ] Среди этого, можно сказать, хаоса являетесь Вы, ставите критику одним из главных элементов Вашего журнала — и какова Ваша критика?

В первом номере Вы высказали «Взгляд на задачи современной критики». Большинство, могу Вас заверить, не поняло Вашей статьи, таким трудным стилем Вы её изложили»23. Адресант брався при потребі додатково доводити свої закиди, якби редактор ними зацікавився, і під кінець зробив симптоматичний для подальшої його діяльності висновок: «Мы не хотим жить чужим умом, и для этого мы вправе требовать от передовых людей, чтобы они указали нам дорогу вначале нашего пути, только тогда мы можем идти самостоятельно вперед. Иначе мы не получим общего образования, а только нахватаем сведений из всех наук и будем всегда пристяжными в науке» (Там само. — С. 64).

М. Драгомановне став «пристяжним» у науці, хоча успішно пройшов підготовку до професорської діяльності в Київському університеті, а — першопрохідником-універсалістом у гуманітарних науках, публіцистом-культурологом. На відміну від своїх попередників П. Куліша, М. Костомарова, він не писав художніх творів, за винятком декількох віршових спроб. Спеціалізуючись з давньої історії Римської імперії, до української літератури мав стосунок дуже віддалений. Але, читаючи в університеті курси історіографії, М. Драгоманов проходив школу критичного мислення. Одну з наукових статей, опублікованих в «Журнале Министерства народного просвещения» (1874), починав характерною тезою: «Последние годы — один из наиболее критических моментов науки древней истории: она удвоила, если не утроила, свой материал в последние 20–30 лет, а уже одно это не может не отразиться и на системе обработки этого материала, и на качестве делаемых из него выводов»24. Отже, різке збільшення літературних (а Драгоманов часто вживає термін «література» в найширшому значенні) текстів вимагає таких оцінних процедур, як систематизація, класифікація, критичне зіставлення. Особливу гостроту цих логічних операцій М. Драгоманов уже апробував і на художніх текстах, укладаючи разом з В. Антоновичемдвотомний збірник «Исторические песни украинского народа» (К., 1874). Називаючи друковані і рукописні джерела, з яких добирали пісні, що в них «отразились изменения общественного строя» (В., 47) українського народу, укладачі наголошували: «Для полноты оценки таких песен чувствуется потребность систематического их свода». Після такої роботи «историческая поэзия малорусского народа станет вполне понятна и станет сама надежным источником для истории народа, а за тем может быть верно оценена и творческая сила самого народа, её произведшего и удержавшего в памяти в течение веков» (В., 46). Вибір пісень, зведення їх (і варіянтів) у тематичні групи, пояснення можна було здійснити, на їх думку, на основі «сравнительной истории словесности» (В., 47). Порівняльні студії, зіставлення мотивів історичних пісень українців з піснями інших слов’янських народів здійснив сам М. Драгоманов, відкинувши явні підробки, «квазінародні» витвори деяких фольклористів, звертаючи увагу на «эстетические достоинства» та «исторический характер» дум і пісень.

Таким чином, історик підходив до розгляду й поцінування явищ української літератури через народну творчість і одним з перших публічних виступів на цю тему була його рецензія на книжку І. Г. Прижова «Малороссия (Южная Русь) в истории её литературы с ХI по ХVIII век» (Воронеж, 1869), опублікована в петербурзькому журналі «Вестник Европы» (1870. — Кн. 6. — С. 754 — 801) під криптонімом П. Т–евъ (Толмачев). Рецензія переросла в самостійне дослідження, бо автор, реферуючи книгу, постійно додавав свої матеріяли і спостереження, висуваючи ідеї, які згодом лягли в основу вже згаданої передмови до збірника історичних пісень. Праця стала по суті громадянським подвигом у Росії післявалуєвського періоду. Маніфестуючи «чисто научный» погляд на дослідження російського автора, М. Драгомановпідходив здалека до великого «національно-соціяльного» (його термін) питання. Він констатував, що «наша литература так бедна сочинениями касательно южного края» (В., 5), що «значение Малороссии в русской истории и жизни до сих пор еще хорошо не выяснено в общем сознании», що «весьма редко смотрят на Малороссию как на страну, имеющую оригинальные особенности...» і всім викладом матеріялу далі доводив, що історія української словесності починається з ХI cт., показував, що поетична історія народу більш мобільна стосовно історичної науки, зіставляв книжну літературу з уснонародною і на прикладі пісень про мадьярсько-польські події 1848–1863 років обґрунтовував оцінне судження: «Несмотря на меньшее совершенство формы, эти последние произведения ясно показывают, что народное творчество не искудело окончательно, что народная мысль внизу сохранила еще до сих пор свои характеристические черты и основное направление» (В., 45).

Як бачимо, науковий метод М. Драгомановаспирався на історично-порівняльні процедури, відточувався на матеріялі давньої історії, народної творчості і під впливом актуальних запитів часу (російсько-польські претензії до України) переносився в публіцистику на матеріялі літератури (стаття «Література російська, великоруська і галицька»), про що уже йшлося.

Все це поступово «втягало» вченого історика в літературне життя, спонукало до літературно-критичної діяльності.

Важливу роль у прискоренні цього процесу зіграли його особисті контакти з діячами Київської і Полтавської громад, із львівськими «правдянами»-народовцями і «словістами»-москвофілами («словісти» — від газети «Слово». — Р. Г.). М. Драгомановмав безперечний дар проникливо оцінювати людей як певні соціяльні і психологічні типи, як виразників історичних тенденцій. В «Австро-руських споминах» він дає цікаві і влучні характеристики галицько-буковинських діячів і київських старогромадівців. Одні виступають під власними прізвищами (К. Сушкевич, Ом. Огоновський, В. Барвінський, Л. Лукашевич), інші — під криптонімами (О. Терлецький, С. Подолинський). Поруч з ними — анонімні образи: «літератор», «учений», «патріот», «рівноважець», за якими сучасники Драгоманова легко впізнавали І. Верхратського, А. Петрушевича, О. Кониського, Ф. Волкова(Вовка). Суперечки в редакційному комітеті «Киевского телеграфа», зокрема обговорення статті М. Драгоманова про Т. Шевченка, розмова у «Руській бесіді», в «Просвіті», в редакції «Правди», у помешканнях галичан про різні громадсько-просвітні справи були не тільки школою аналітико-критичного мислення, а й приводом до імпровізованих оцінок літературних явищ, конкретних творів, творчості тих чи інших письменників. Колоритна розповідь М. Драгоманова про одну з таких гутірок у К. Сушкевича, на яку зібралася тодішня львівська еліта, якнайкраще ілюструє роль цих своєрідних «салонів» у розвитку критичного думання, у виробленні громадської думки, індивідуальних оцінок кожного і висновків, які робив для себе Драгоманов25. У таких гутірках йшлося про соціялізм, комунізм, безсмертність душі, причини селянських злиднів, про враження від газетно-журнальних публікацій і т. д. та, зрештою, з них виносились і оцінки, як-от: «Я поклав зостатись ще день у Львові ради Лукашевича, котрий видівся мені «єдиним тверезим в гурті п’яних», і ради Барвінського, в «котрім виділась мені енергія»26. Було це в 1875 році. У мандрівці Західною Україною М. Драгоманов відчув на собі, як відмінність у стилі життя, звичаїв жителів обабіч Збруча постійно зумовлює певну морально-психологічну напругу, а такі контрасти живили й відповідні оцінки. «Небагата сім’я попа, — фіксує М. Драгоманов, — стріла нас дуже гостинно і при тому без тих буржуазно-польсько-австрійських манер, котрі панують по більших «цивілізованих» кутках Галичини і котрі досить прикрі для людей, звикших і до російської простоти, і до романських салонів»27. Або: «Витерпіти галицький мітинг — тяжка робота навіть для вишколеної людини, тим паче для простої»28. Все це й підсилювало «рокові спори з правдянами», формувало «потребу видавати щось прогресивніше, ніж «Правда», намовляння В. Навроцькогоразом «проломити уперте рутинерство та ретроградство генерального штабу львівських народовців»29. «Огидно балакати», «стало дуже досадно» — такі морально-психологічні оцінки відбивали самопочуття М. Драгоманова середини 70-х років і разом із соціяльними кваліфікаціями групової поведінки народовців типу «рутинерство та ретроградство» вмотивовували основну ідею відкритих листів київських громадівців і особистих звернень Драгоманова до тієї частини українства, щоб «львівські народовці в усіх своїх публічних виступах говорили виключно від свого імені, а не покликувались на весь український народ або на всю українську громаду»30.

Здавалось би, є всі підстави бачити в критичному ставленні Драгомановадо галичан і буковинців отой непримиренний конфлікт, який як класово-антагоністичний, ідеологічний бар’єр роз’єднував українців, розводячи М. Драгоманова і народовців на шляхи різної історичної перспективи. Парадокс у тому, що правдяни, маючи свої людські вади, ображаючись на різкість оцінок «свідомого українця»-космополіта (так себе іменував тоді Драгоманов), знову і знову закликали до згоди. У відповіді на другий лист киян редакція «Правди» писала: «Як в обох листах з України, так і в поглядах і прямованнях русько-народної партії у Галичині зовсім нема значної ріжниці: всі ми хочемо розвивати нашу малоруську народність; всі ми й годимося, що се може статись дорогою прогресу; всі ми стоїмо за свободою як поодиноких лиць, так і цілих народностей, за демократизмом і федералізмом; а що в дрібніших питаннях є деякі ріжниці, а навіть що одні сю, а другі іншу справу кладуть наперед — се зовсім природно. Та ж ні в одній партії — а тим менше у цілому народі — нема єдності всіх а всіх гадок: бувають гадки ріжні, але котра гадка прийметься більшістю, за тою піде і меншість (...) Обміна гадок однако є у всіх питаннях важна, і ми тілько вдячні будемо нашим братам українцям, коли ві всіх справах висказувати будуть свої гадки»31.

Отож, Драгомановсвої міркування висловлював завжди відверто, дбаючи про відтворення духу історії і культурного процесу. Він тонко вловлював найменше випрямлення діалектики процесу в негнучкій думці, прагнув відчути, що думається і що говориться, пишеться опонентом. Дбав про засвоєння українською культурою (літературою й критикою) новітніх наукових здобутків. Але не тільки правдяни, а й деякі київські громадяни вже в 70 роки йому дорікали як опоненти тим, що «занадто мало дає ваги національності, українофільству, а занадто далеко йде в своєму європействі і занадто багато робить уступок всеросійству»32. Це ображало Драгоманова, який в кінці життя у листі до Ом. Огоновськогознову пояснював, що любов «до рідної батьківщини» (слова Ом. Огоновського) «показується ліпше всього ділом, а не словами, але коли Ви не вбачили в нашій праці, як вона єсть, любові до України, то лишень з крайньої тенденційності»33. Драгоманов просив далі автора «Історії літератури руської» зняти «прискорений суд над тим, що в мене і товаришів моїх не видно любові до України». Щодо себе, особливо своїх праць з етнографії, то він нагадував, що завжди «одмічає національні ознаки українські», тільки «український матеріял фільтрує через решето космополітичного історико-порівняльного методу»34, який «не перешкоджа виясненню національності в народному творчестві, а єсть непремінна умова такого пояснення, без котрої всякі розмови про національне творчество будуть суб’єктивними і навіть просто фантастичними»35. Це — знову ретроспективний погляд з початку 90-х років у роки 70-ті. Такий погляд увиразнює методологію Драгоманова, яка складалася тоді в наукових студіях з історії, етнографії, фольклористики, історії літератури, проявляючись і в публіцистиці, і в тих формах літературно-критичної діяльності, до яких він тоді сам вдавався або мусив займатися з обов’язку чи необхідності: відбір і видання історичних пісень, захист української словесності на міжнародних літературних конґресах у Парижі (1878) і Відні (1881), публікація творів Ю. Федьковичаз власною передмовою, окреслення статусу й перспектив розвитку української літератури. Ці форми літературно-публіцистичних виступів не були ще власне літературно-критичними, бо в жодній з них не аналізувалися нові твори українських письменників, а згадувалися в широкому загальнокультурному контексті. За жанром до власне літературної критики належали хіба що «Переднє слово до «Повістей» Осипа Федьковича» (1876), яке того ж року вийшло у Львові окремою брошурою під назвою «Галицько-руське письменство», правда, з певними відмінами та іншою кінцівкою.

М. Драгомановпрацював над цим виданням справді як літературний критик. Він неодноразово зустрічався з письменником: приймав його в готелі у Львові, побував з цікавими дорожніми пригодами в Путилі, мандрував з Федьковичемгорами, написав про це окремі спогади, називаючи Федьковича «буковинським Шевченком». Полюбив письменника як людину, захопився прозою, тому й видав у Києві 11 повістей. Проте передмова стала просторою історичною розвідкою, в якій, крім характеристики соціяльних умов, стану освіти й культури Буковини й Галичини, розповідалось про біографію Федьковича, передруковувалися поезії, перші відгуки на попередні книги письменника. Все це мотивувалося однією фразою: «Щоб було ясно, яке місце має у галицько-руськім, а через те й в усім малоруськім письменстві Федькович, мусимо сказати хоть небагато про те, що і як писали австро-руські люди руською мовою у останні сорок років»36. Обіцяне «небагато» вилилось у сорок сторінок тексту, в якому автор від критичного розбору пропонованих творів свідомо відмовився, попередивши читачів: «Не личить нам тепер оцінювати та розбирати подрібно, що є гарного, а що хибного у писаннях Федьковича. Це треба зробити у другім місці другим разом» (с. 341). Вказавши на вторинність поезій Федьковича, самопереспіви автора, Драгоманов поцінував повісті як «цілком його власні, самостійні, яких не було ні перш, ні після у галицькім письменстві». Щоб дати читачам уявлення про їх характер, критик знову ж таки тільки вказав на міжлітературний контекст: «Для розуміючого діло (!) доволі буде сказати, що Федькович у них почав малювати життя гуцульського селянина так, як Тургенєв— великоруського, Квітка й Марко Вовчок— українського, Ауербах— німецького, Жорж Занд — французького...» (с. 341). Така, власне, критика... Закінчено «Переднє слово» в дусі ідей статті «Література російська, великоруська, українська і галицька» із закликом до читачів «порівнювати Федьковича з другими галицькими писателями» (с. 347) і думати, як мають писати «руські писателі у Австрії, щоб дати живі плоди, а не мертві».

У кінці брошурного видання цієї передмови М. Драгомановвисловив дві діалектично-суперечливі тези, що випливали з його федералістських політичних переконань. Спрямовуючи погляд у майбутнє, він писав: «Малоруське письменство зв’яже до купи найміцніше увесь малоруський люд — в чотирьох краях: Росії, Галичині, Буковині і Угорщині» (с. 508). Водночас, на його думку, «австрійська Русь через Україну буде зв’язана з Великоруссю» через «природній зв’язок України з Великоруссю» і єдиний дух письменства.

Такі постійно повторювані твердження М. Драгомановане сприймалися правдянами і тією частиною молоді, яка об’єднувалася навколо журналу «Друг». Ідейно-політичні суперечки активізували і диференціювали літературну критику, бо відбивалися на літературних орієнтаціях та доборі до друку іншомовних творів.

Яскравим періодом такої активізації був час з весни 1875 до весни 1876 року, коли «Друг» друкував листи М. Драгомановадо редакції цього часопису і свої відповіді на них. Три листи Драгоманова — це своєрідний критичний триптих, майстерний зразок письмової полеміки і журнальної дискусії, яка дала бажаний для автора листів ефект. У редакції молодіжного журналу стався розкол, диспутанти від листа до листа фіксували моменти порозуміння, і драгоманівські адресати змінили свої позиції, зокрема, погляди на суть і завдання критики.

Майстерність Драгоманова-критика і полеміста виявилась у тому, що він основні ідеї, висунуті й обґрунтовані в науково-публі­цистичних статтях, подав у піднесено-емоційному тоні, у формі діалогі­зованого монологу-звернення. Посилаючись на свої попередні статті в «Киевском телеграфе», «Вестнике Европи», «Правді», він у першому листі звертав увагу на однобічність, а то й абсурдність основних тез статті Галичанина (псевдонім Гната Онишкевича) «Новое направление украинской литературы» (Друг. — 1874) і ставив цілий каскад конкретних запитань, згадуючи твори Квітки, Шевченка, Вовчка, Нечуята ін. Він закликав «сперечатися чесно, без інсинуацій», а ще — «краще не сперечатися, а зайнятися спільною роботою в безспорному напрямі: просвітою народу, його мовою, зближенням вищих верств з народом, між іншим і при помочі літератури про народ і народною мовою»37. Українець переконливо демонстрував різницю між «українщиною і рутенщиною», уточнював, у якому сенсі говорить про спілкування з Росією («Я имел в виду общение нравственное, а не политическое присоединение»), розвінчував «одописное пустозвонство» москвофілів, розкривав глибші, ніж «лінивство і п’янство», причини зубожіння народу. Знімаючи негативний смисловий відтінок, який вкладали молоді галичани у слово «українщина», Драгомановпояснював: «Это не только литература на народном языке.., это передача ему результатов мировой цивилизации с целью удалить от народа невежество, бесправие, эксплуатацию». І тут же запитував: «Что же такое рутенщина? Интересно было бы получить прямой и обстоятельный ответ на этот вопрос» (с. 408). Він радив молодим журналістам вести за собою читачів, формувати свою публіку, бо «принижение себя до готовой публики есть преобладающая черта галицких литературных органов» (с. 409). Додавши кілька штрихів про галицьке чиношанування, догідливість, чванство, гострий полеміст апелював до гідності молодих: «Неужели же галицкая молодежь останется на этом «рутенском идеале?»

Якщо два перші листи закінчувалися подібними запитаннями, то третій був ствердно-підсумковим і розрахованим на активність читачів. Уже на початку листа нагадував, що «печатно спорящие часто забывают, что читатель имеет на плечах не пустую голову (ведь и спорят люди печатно собственно для этого читателя)». Тому Драгомановобіцяв «не тянуть спор слишком долго», бо два попередні листи і відповіді на них редакції «Друга» лежать перед читачем, а він і «сам может взвесить правду аргументации обеих сторон» (с. 411). Для них автор показував хиби полеміки, яка не враховує контексту діалогу, висмикує слова і фрази, довільно комбінуючи їх, щоб потім легше «спростовувати». Звернувши увагу на сумніви опонентів щодо користі «скептической критики», на їх побоювання не образити «достойників» із старшого покоління, радикал — досвідчений сперечальник — твердив: «Двигает общество только страстное отношение к делу, не взирающее не то на критику, но на брань, преследование, самую казнь» (с. 415).

Пристрасно-запальний диспутант-проповідник при цьому демонстрував неабияку повагу до молодих опонентів, які вже схилялися до нього. Він раз-по-раз звертався до них цілком шанобливо: «Извините меня...», «простите меня еще раз», «позвольте дать вам два совета» тощо. У такій тональності подавалися серйозні висновки: «... Я, кажется, говорил не о своих вкусах и даже не о направлении литературы в одной России, а о реальном направлении, которого представители в России — Гоголь, Тургенев, Островскийи др., а в Европе — Диккенс, Теккерей, Флобер, Золя, Эркман-Шатриани др.» (с. 416). І далі: «Без знания европейских языков и литературы какой же и европеизм!» (с. 417).

Умів, як бачимо, М. Драгомановзахоплювати молодь і навіювати їй свої смаки, видаючи їх за загальнопоширені естетичні вподобання. Не дивно, отже, що цими ж прізвищами і в таких рядах через рік-два оперував молодий І. Франко, а третій лист свою справу зробив, передаючи молодим і критичне ставлення до церковної ієрархії, не відкидаючи, а конкретизуючи проблему релігії. Раціоналіст-позитивіст запитував молодих: «За какую религию стоите Вы?.. Ведь религии вообще нет (вище перечисляв різновиди релігії і християнські конфесії. — Р. Г.), тем более, что всякая религия, предоставленная себе, порождает религиозное ремесло, сословие, церковь, оплачиваемую верующими и экономически конкурирующую с другою» (с. 418). Такі настанови Драгоманова і породили антиклерикальні твори М. Павлика, І. Франка, відвернувши від нього народовців, окремі з яких (скажімо, О. Партицький) писали осудливі статті.

Свої погляди на галицьку дійсність, зокрема на інтеліґенцію, М. Драгомановбрався доводити при потребі додатково, але, начебто між іншим, радив: «Я, право, затрудняюсь говорить со всею прямотою; лучше бы взяться за эту критику кому-либо из галичан самих, тем более, что в Галичине есть люди, которые вполне ясно понимают все болезни своего общества» (с. 424). Закінчення третього листа пропонувало практичну програму дій: передову верству інтеліґенції в Галичині «надо еще сделать и организовать. Всего естественнее вам заняться этим созданием молодежи, и для этого нужна при горячем народном чувстве прежде всего действительно серьезная европейская наука» (с. 427). Відповіддю на такий гостро критичний, але доброзичливо шанобливий лист Драгоманова були «Літературні письма» в «Друзі» і «Критичні письма о галицькій інтеліґенції» І. Франка, його літературно-критичні статті.

Листи-звернення М. Драгомановадо редакції «Друга», а через нього — до галицької молоді стали апогеєм духовної напруги літературного життя 70-х років ХIХ століття, яскравим виявом дійовості емоційно наснаженого критичного слова. Попереду будуть ще «Чудацькі думки про українську національну справу» (1891), «Листи на Наддніпрянську Україну» (1893) і власне рецензії на конкретні літературні твори українських авторів, буде розвиватися його літературознавча концепція, та не спадатиме напруга духовного критицизму того завзятого полеміста. У 70-х роках поруч з ним виступали в критиці і його послідовники, і опоненти. Одним з учнів і послідовників у Києві був Іван Білик.

7. 4. Особливості літературно-критичних виступів
Івана Білика(І. Я. Рудченка)

Іван Білик (Іван Якович Рудченко, 1845–1905) проявив особливу літературно-критичну активність саме в той період. Його шлях до україномовної журнальної критики типовий для більшості східноукраїнських культурних діячів — через фольклористику та етнографію. Перший виступ рідного брата Панаса Мирноговідбувся у петербурзькій «Основі» під псевдонімом Іван Руїна(згодом мав ще одне псевдо — Іван Кивайголова). Був то запис «Про зозуль, посмітюх і гадюк» з «увагою» фольклориста (Основа. — 1862. — №9). Далі стала примітною публікація в «Киевлянине» (стаття «О чумаках и чумачестве», 1866). Послав до «Вестника Европы» рецензію на збірник Гербеля «Поэзия славян», яка світу не побачила.

Вільний слухач Київського університету знався із земляком М. Драгомановим, з яким листувався в період з 25 лютого 1871 р. по 19 грудня 1873. Один з листів М. Драгоманова, як писав у відповіді І. Рудченко, викликав його «на путь полемики... разумеется дружеской»38. Це листування — одне з джерел для розуміння естетичних поглядів І. Рудченка, який тоді вже виступав як критик у журналі «Правда» під псевдонімом Іван Білик. Проте ці матеріяли аж до 1938 року в літературно-критичному житті не функціонували.

Пробував себе Іван Рудченкоі в поезії. Його вірші друкувалися в «Правді» під псевдонімом І. Яковенко. Хист письменника він проявив як співавтор роману «Хіба ревуть воли як ясла повні», при цьому виявився Іван Рудченко проникливим критиком, про що свідчить листування з братом.

Українській критиці прислужився Іван Рудченко(Іван Білик) як перекладач оповідань І. Тургенєва, які він друкував у тій же «Правді» з короткими передмовами перекладача.

Процес формування його поглядів на літературу і критичних уподобань відбитий у щоденнику Івана Рудченката його чернетках, що збереглися. У щоденнику законспектована праця Д. Писарєва«Схоластика ХIХ века», а серед начерків — зауваження (доволі в’їдливі) до програми журналу «Правда».

Всі ці матеріяли стосуються 60-х – першої половини 70-х років. На жаль, 1876 року І. Я. Рудченко, що як українофіл, конспірувався різними псевдонімами, відійшов від літературного процесу. Таким чином, історик літературної критики має джерела, що виявляють критицизм Івана Рудченка на рівні щоденникових рефлексій (автокритика), довірливого (з М. Драгомановимі Панасом Мирним), офіційного (з Ол. Огоновським, М. Бучинським) листування і журнальних публікацій, не співвіднесених проте з І. Рудченком, бо друкувалися під псевдонімом. Крім того, маємо докладну характеристику діяльності Івана Рудченка як Івана Руїни, Івана Яковенката Івана Біликав дослідженнях українських літературознавців радянської пори — Є. Кирилюка39, М. Бернштейна40і М. Грицюти41, в яких інтерпретація внеску Івана Білика в українську літературну критику не враховує цілісної системи фактів і хибує однобічністю.

Всі дослідники одностайні в тому, що вагомим внеском Івана Біликав українську критику є обстоювання принципів реалізму (передусім народності) та орієнтація української літератури на шляхи «розумної битописі» соціяльного роману. Заслугою І. Рудченкаперед українською культурою є те, що він таку позицію не тільки маніфестував, проголошував як критик, а й практично здійснював: по-перше, демонстрував перекладами, коментуючи їх у передмовах та листах до редактора; по-друге, розвінчував графоманські спроби українських літераторів, що дискредитували літературу (Г. Кохнівченка, І. Подушки, К. Соколовської, П. Данилевського); по-третє, сам дописував, редагував повість Панаса Мирного«Чіпка», розгортаючи її в соціяльно-психологічний роман відповідно до своїх уявлень про такий жанр. При цьому не був покірливим учнем: тактовно, але наполегливо полемізував з авторитетним уже М. Драгомановим, мав серйозні зауваження до платформи «Правди», а щодо його порад, то не з усіма погоджувався рідний брат Панас Мирний.

М. Бернштейн, визначаючи місце І. Біликав українській критиці, пише: «Поряд з кращими статтями Драгомановастатті Білика в умовах початку 70-х років являли собою перші талановиті (!) зразки української прогресивної (?) професіональної (!) критики. А щодо специфічно літературно-критичних моментів, то Білика можна поставити навіть попереду Драгоманова, оскільки останній більше тяжів до жанру, коли так можна сказати, критики публіцистичної з переважаючим суспільно-політичним акцентом, рідко звертаючись у своїх численних статтях того часу до детального ідейно-художнього аналізу літературних явищ і, власне, таких спеціальних статей взагалі не дав. Білик же, хоч порівнюючи спорадично, виявив себе з особливою силою не тільки в суспільно-літературних судженнях загального характеру, а й у своїх тонких (!) художньо-аналітичних спостереженнях»42.

Отож, треба пильніше придивитися до особливостей літературно-критичних праць Івана Білика, які так високо поціновуються. «Талановиті зразки», виповнені «тонкими художньо-аналітичними спостереженнями» ставляться дослідником у відповідний контекст — «прогресивної професіональної критики» початку 70-х років. Прогресивність — критерій ідеологічний. З його допомогою виділяють «консерваторів», або «регресивних» опонентів. Як ми бачили, до «прогресистів» зараховували себе і правдяни. Та за критеріями марксистів правдяни були реакційними, Драгомановтакож кваліфікував їх «ретроградами».

У якому значенні був професіоналом Білик? Його «Перегляд літературних новин» був циклом статей, а не постійною рубрикою. Білик не був постійним співробітником «Правди», як, скажімо, деякий час В. Навроцький. У точнішому значенні слова професіоналами були О. Партицький, Є. Згарський, Ом. Огоновський, бо, викладаючи словесність у гімназіях і в університеті (останній), більш-менш регулярно друкували власні літературно-критичні праці різних жанрів, розробляючи т. зв. «критико-естетичний» напрям в українській тогочасній критиці. То (виходить за логікою М. Бернштейна) талановитий професіонал Іван Білик протистояв бездарним професіоналам типу професора-словесника Ом. Огоновського(не сплутувати з правником Ол. Огоновським, редактором «Правди»). Парадокс полягав в тому, що Іван Білик чомусь усунувся від української критики, а П. Куліш, М. Драгоманов, О. Партицький, Ом. Огоновський, О. Кониський, полемізуючи, конфронтуючи між собою, працювали й далі, до них долучалися молодші (радикали І. Франко, М. Павлик; громадівці С. Русова, Б. Грінченко; прихильник «чистого мистецтва» В. Горленко), використовуючи як україномовну, так і польську, російську, німецьку, чеську, навіть італійську періодику.

Характер літературно-критичних виступів Івана Біликазумовлений його свідомим наставленням. Воно зумовлювалося несприйняттям «критико-естетичних» розборів Ом. Огоновськимпоем Т. Шевченкаі наслідувально-безпорадних писань згаданих вище епігонів. Це підтверджується листами І. Рудченкадо Драгоманова. 26 лютого 1873 року, солідаризуючись з Драгомановим в оцінці програми «Правди» («неясная и бездарная»), він писав: «Очень бездарные люди возле нее ходят и нею заправляют. Возьмите хоть их профессора Ог. Вместе с Вашим получил я письмо от брата, и он по поводу этих критик пишет: «Ш-ко, как продукт известного склада жизни, подлежит критике весь, а не по частям, — да и не эстетической критике, а выяснению его исторической роли как поэта и как выразителя известного общественного положения». Мой брат прошел всего 3 класса Гадяч-университета, а, право, его взгляд на Ш-ка, по-моему, гениален в сравнении со взгядом доктора словесн. О-го!»43

Це — дуже симптоматичне протиставлення, яке виявляє глибші основи критичних суджень та їх орієнтації. Перед тим листом молодий фольклорист-різночинець уже написав у листі до того ж адресата вірша «До плаксіїв» з посвятою Г. Кохнівченковіі Подушці, а в чернетках до задуманих статей наділив твори останнього такими оцінками: «Из рук вон стихотворение плохое — и смысла в нем мало», «порет какую-то непонятную ерунду». Він не сприйняв поради Драгомановане тратити часу на такі речі і пояснював задум: «Для меня вся эта ерунда — работа 10 лет! Для меня важен в заключении вопрос: отчего же такое убожество? «я его уже (це після двох публікацій, висміявши плаксиві вірші Кохнівченка та Подушки. — Р. Г.) наполовину решил, хотя не уверен в том, что вполне правильно. Именно: оттого, что в течении 62–72 г. г. мы преследовали исключительно национально-патриотическое направление (підкреслення адресанта — Р. Г.) в литературе, с его национальной дикостью (!), а не социально-демократическое, на которое мы выступаем только теперь, да и то нетвердою стопою. Вы двоитесь по поводу моих переводов «Грозы» и «Теплого місця». А я вовсе не двоюсь. Для себя, для нас (!) я бы никогда не делал перевода Островского. Это было бы даже глупо (!). Но я делал переводы исключительно для галичан, а именно: хотел показать им на самом национальном, народном писателе, каков Островский, что значит социально-демократическое направление, не национально-патриотическое. Островский — кацап до мозга костей, но потому, что он не национал, а демократ-социалист, — потому он и важен!» (Там само. — С. 189).

Варто зауважити, що два українофіли листуються між собою по-російськи, що Іван Рудченко, розбираючи українські твори, робить для себе (!) чорнові записи по-російськи. Зауважимо головне, корінне протиставлення національно-патріотичному напрямові у літературі — соціял-демократичного. Накінець, звернемо увагу на ставлення до галичан: для них перекладав драми Островського!

Так можна відновити ту суспільно-культурологічну ситуацію, яка зумовлювала не тільки зміст, а й форму літературно-критичної діяльності людей, що захопилися соціял-демократичними ідеями (не забуваймо, що «Маніфест Комуністичної партії» вже був давно опублікований в Європі, а М. Зіберу Києві пропагував у старій громаді економічні ідеї К. Маркса), маючи «Гадяч університет».

Іван Біликще до публікацій «Перегляду літературних новин» опублікував у «Правді» (1873. — Ч. VI) оповідання І. Тургенєва«Тхір і Калинович», за його словами, «переказане» по-українськи44. Публікація супроводжувалася поясненням-маніфестом: «Українська література, можна сказать, ще тільки починається. Через те їй не зашкодить і в посестри дещо позичити; тому вона повинна роздивлятися, якою стежкою йшли инчі писателі. Тургенєвська ж стежка — неабияка[... ] Його живе слово, його чиста великоруська, як перемита, мова, його уталанована вдача, його мистецькі вирази, освічені широким поглядом, а вкінці всего — непохитна правда, з якою він малює життя людське, заставляє бажати, щоб і наша література повернула на його стежку — од плачу про «долю та волю», од любощів та закохання — на шлях розумної битописі. Тоді вона буде проводирем живої правди у свою рідну країну»45.

Того ж року в третьому числі започатковано «Перегляд літературних новин» аналізом книжки Г. Кохнівченка, виданої 1871р. в Одесі, а в 13–15 числах висміювалася «порожнеча» віршів Подушки, де на початку статті подавалися теоретичні засади, з уневажненням «бездушного аршину естетики» (перегук-парафраза з листа Панаса Мирного). У 17 числі Іван Біликна фоні «віршомазів» (його слово) виділив Катрю Соколовську, яка 1871 року в Петербурзі видала книжку «Зірка», похваливши її за те, що «ступила на соціяльну тропу, якої — на лихо нам — одбігають наші молоді писателі». Критик розуміюче констатував, що авторки «майже не видно за оповіданням», зауважуючи при тім, що «случайні випадки», про які Соколовська безсторонньо оповідала, «не трохи зашкодили компонуванню» (Там само. — С. 583).

«Розбори» Івана Біликау цій, як і в попередній статті, зводилися до переказу і в’їдливого коментування мотивів та окремих висловів, містили для «доказу» великі цитати як ілюстрації сказаного критиком. У попередній статті увага читачів приверталася до напряму, яким ідуть літератури, до значення для творчості «широкого погляду», тепер же Білик у теоретичних роздумах звернувся до професійно-літературознавчих питань: ритму, родо-жанрових — формальних ознак у зв’язку з еволюцією літературного прямування. Воно варте уваги історика критики і теорії літератури. «Не ті часи настали, — ділиться думками-узагальненнями Іван Білик. — Інчі піднялися питання; не так життя переплуталось, щоб виразить його розміряним словом... Минули епічні поеми, не здатні й віршові повісті: настали часи народного романа і повісті на основі щирого реалізму. Тим-то й мовою словесника, чим ширше і глибше захопить він постать громадського строю, є й буде простомова, жива і розмаїта, як розмаїте саме життя народне. І хто одкриє життя те в його справжнім виді, з його верхом і сподом, зоколе і зсередини, з видимим і потайним, хто вималює нам його реальними кольорами, а до того ще й освітить громадським, спеціальним поглядом, той і засягне собі слави художника, поета»46.

1874 року в Києві відбувся археологічний з’їзд, який став міжнародним. Виступ на ньому Я. Головацькоговикликав протест поляків, став своєрідним «скандалом», під час його роботи виник конфлікт Площанськогоі Драгоманова. У «Правді» завершено публікацію статті останнього «Література російська, великоруська, українська і галицька», з’явилися твори Панаса Мирного(«Подоріжє од Полтави до Гадяча», «П’яниця»), І. Нечуя(«Не можна бабі Палажці вдержатись на селі», «Світогляд українського народа» (продовження), переклади С. Руданського(«Енеїди» Вергілія), Гетьманця-Старицького (з Некрасова). Проблему народності і літератури, тобто літературного напрямку, загострив О. Терлецькийу тій же «Правді». На той час він уже близько знався з М. Драгомановим (познайомилися у Відні).

Свої враження про з’їзд археологів О. Терлецькийвиклав у статті «Галицько-руський народ і галицько-руські народовці». У ній, зокрема, писалося: «Коли дамо народови разом з залагодженим питаннєм соціяльно вироблену, богату літературу, то він з вдячністю прийме її від нас яко великий причинок до нашої головної громадської задачі; а коли єму не виробимо справедливого соціяльного положення і не дамо єму окрім літератури більш нічого, то він нам в лице плюне і нашу літературу під ноги нам кине, бо єму не літератури тепер треба, не поезії, але хліба»47.

Позиція О. Терлецькогобула, отже, сумірною, співзвучною з позицією Івана Білика, який продовження свого циклу статей здійснив аж наступного, 1875 року, розвінчавши поему П. Данилевського. Саме тоді Білик загострив ще один аспект літературної критики: спрямовуючи літературний процес, формувати почуття відповідальності письменників за слово, його громадський резонанс. «Странствование» Прохора Данилевського, в якім показано недоумкуватого селянина-українця, критик поцінував як зразок «літературного злочинства». Тому й вважав, що «виставляти народ в таких образках, значить заподівати злочинства супроти народа, а за злочинства карають». Оскільки суспільство «не має таких кар, які визначені законом карним за соціяльні злочинства», то в літературі є тільки одна кара — зневага»48.

Отже, Іван Біликуслід за П. Кулішем, який розвінчував «котляревщину», так же безпощадно критикував усе те, що шаржувало народ, особливо твори, в яких не ставились і не обговорювались соціяльні проблеми. Але він зіткнувся з проблемою співвідношення соціяльного і національного, в залежності від розуміння якої критики розходились в оцінці одних і тих же творів. У розкритикованих Біликом поезіях Г. Кохнівченкабачив твори варті схвалення І. Нечуй-Левицький, а в Подушкизнаходив цікаві речі близький до Драгомановаі Білика Мелітон Бучинський. Іван Білик повідомляв Драгоманова про те, що полтавські «украинофилы не довольны моею безпощадностью, суровостью в приговорах»49. Домінування в основах і мотивах його літературно-критичних оцінок соціяльного моменту (проблем соціяльного становища народу) зумовлювало неприйняття такого мірила, як-от: «Коли национально, то и хорошо и приятно»50. Але коли М. Драгоманов надто різко наголошував загальнолюдські, космополітичні моменти, то допитливий І. Рудченкопочинав розуміти небезпеку різкого протиставлення соціяльно-демократичного і національно-патріотичного напрямів у літературі. З його роздумів виходило, що це не може бути окремими напрямами, а — скоріше змістом і формою. В одному з листів до Драгоманова він міркував: «Я знаю, что национальность — форма, а не сущность, но ведь в жизни народов ничего бесформенного не бывает, а самая сущность выражается в форме, вне которой нет и известной сущности... Поэтому, вероятно, так и дорога людям национальность; а вымирание национальности всегда сопряжено с болезнью народа, ибо национальность нечто гораздо более органическое, чем даже государство. Отсюда — и моя иеримиада за национальность нашу, которая, если мы не возбудим к ней симпатий в интеллигентных слоях, должна непременно исчезнуть, — а этим, по-моему, мы лишим человечество лишнего, для каких же нибудь целей специализированного (в национальность) работника» (Там само).

Відзначаючи сьогодні ці гнучкі і далекоглядні роздуми І. Рудченка, мусимо пам’ятати, що вони не вийшли на сторінки періодики чи книги, а, значить, не були фактором суспільної свідомості 70-х років. Тому тим більше зростає значення міркувань інших діячів того часу на тему соціяльного наповнення українського націоналізму. Уже 1875 року в чотирнадцятому числі «Правди» почала друкуватися стаття без підпису (вона належала О. Кониському) «Український націоналізм». У ній мовилося про природний і репресивний види націоналізму і висувалася ідея соціяльності українського націоналізму («Український націоналізм не расовий, не релігійний, а соціяльний»51). Автор, враховуючи бездержавний тоді статус українського народу, твердив: «Україна, не маючи самостійності, не замазала рук своїх репресивним націоналізмом, як інші європейські народи; вона тільки силкувалась одбитись од впливу чужого націоналізму і оборонити свої національні прикмети. Ця природна і зовсім нікому не шкодлива форма націоналізму виявилась і в українській літературі, в обороні національного теперішнього і минувшого життя давньої України»52.

Мислитель І. Рудченкопідходив до розуміння, кажучи по-сучасному, діалектики соціяльного і національного, але критик Іван Біликна сторінках «Правди» жорстко розривав органічність соціяльно-національного життя українців і відображення цих взаємопов’язаних моментів у літературі. Розвінчуючи недолугі писання графоманів, він дбав про «національність нашу», про симпатії до неї з боку інтеліґентних верств, які, як звичайно, були значною мірою денаціоналізовані. Піклуючись про дохідливість літератури і критично-публіцистичних матеріялів для народу, він нехтував обговоренням естетичних проблем, думав, що проста розповідь про життя, соціяльні процеси, забезпечить вартість художніх творів. Тому його «перегляди літературних новин» були однобічними, власне соціологічними.

Визнаючи вагу естетики, але не торкаючись її, О. Кониськийтакож, як свідчить його розбір роману «Хмари» І. Нечуя(Правда, — 1875. — Ч. 19–20), був критиком-соціологом, хоча проголошував різнобіжність у розвитку літератури і поетики. Власне в теоретично-публіцистичній статті «Український націоналізм» між іншим прозвучала теза: «Внутрішня політика нехай буде політикою, а література нехай буде літературою. Гнути літературу під форму політики небезпечне діло, і можна тим її поламати і покалічити»53.

У Європі, зокрема у Франції, вже прозвучали тоді слова Т. Ґотьє«Мистецтво для мистецтва», в Німеччині побутував образ «поета у вежі з слонової кості», але поширювалася концепція культурно-історичної школи. Працю її родоначальника І. Тена«Філософія штуки», як уже згадувалося, друкувала «Правда». Правильні слова про небезпеку нагинання літератури під політику залишилися несприйнятими. Іван Білик, як критик, прислужився до того, що в Україні тоді і згодом літературу і ламали, і калічили в святому переконанні, що випрямляють, оздоровлюють, вичавлюючи, кажучи словами Івана Білика, «худосочие». Цю тенденцію увиразнює творча еволюція І. Я. Франка.

Поиск по сайту: