Суспільні умови

Суспільні умови, за яких відбувалося становлення літературно-критичної думки, окреслювалися і визначалися насамперед політичними факторами. З 1772 року західноукраїнські землі були у складі Австрійської імперії (згодом — Австро-Угорської). Після знищення Запорізької Січі (1775), поділу Гетьманщини на губернії (1781), скасування козацьких полків як військової формації і одночасно адміністративно-територіальної одиниці (1783) на східноукраїнських землях запанувало московське «единообразие». Воно виявилось в уніфікації освітньої системи і лінґвогеноциді українців. Після розпуску полкових українських шкіл сконфісковано всі монастирські землі і маєтки (1786), чим завдано ще одного удару українським школам, які утримувалися монастирями. Козацькоукраїнська старшина зрівнялася правами з російським дворянством і в масі своїй пішла на спілку з Москвою.

Катерина IIта її наступники на початку ХIХ століття послідовно здійснювали політичний «заповіт» Петра I. У ньому давалися такі поради, як-от: держати російський народ у стані безперервної війни; при кожній нагоді втручатися у справи європейських держав, особливо Німеччини; розділити Польщу, підтримуючи в ній внутрішні заколоти і чвари; безупинно розширювати межі Росії; підтримувати союз з Австрією, підбурюючи проти неї німецьких вельмож; розбудовувати флот на Балтійському і Чорному морях; поступово наближатися до Середземного моря і Франції, щоб запанувати в Європі. Перемога Росії над Наполеоном 1812 року здавалася реальним кроком до здійснення такого плану і викликала патріотично-шовіністичний шал. Однак декабристське (1825) і польське (1830–31) повстання в Російській імперії засвідчили наявність опору такій політиці як з боку частини росіян, так і поневолених народів.

Царизм безперервно посилював тиск на духовне життя громадян, особливо «інородців». 1801 р. запроваджено державну цензуру. У Статуті для цензури 1804 р. зазначалося: «Ни одна книга или сочинение не должны быть напечатаны в Империи Российской, ни пущены в продаж, не быв прежде рассмотрены цензурой»1. 1826 р. створено третій відділ імператорської канцелярії — власне російська таємна поліція.

В унісон з органами державного насилля діяла система освіти. 1802 р. утворено Міністерство освіти. Давні українські школи стали виключно духовними, інші — російськомовними. З 1804 року в губернських містах діяли чотирирічні гімназії, у повітових — «уездные училища». 1810 р. Києво-Могилянську Академію реорганізовано в Духовну Академію, яка стала центром денаціоналізації української молоді. Для підготовки вірнопідданих кадрів «обрусителів» на території України відкрито університети — Харківський (1805) і Київський ім. Св. Володимира (1834), які мали «собственную свою цензуру для всех издаваемых... сочинений», а також «частными людьми в округе его издаваемых». Університетам підпорядковувались гімназії. 1835 р. скасовано «Малороссийское генерал-губернаторство» і Київ останнім з українських міст втратив особливий статус, передбачений Магдебурзьким правом. 1842 року скасовано також Литовський статут, який здавна був українським національним правничим кодексом. Так утверджувалося російське «единообразие» на Сході України; тому теза про «менше лихо» для українців, які жили у складі Російської імперії, в порівнянні з українцями Австро-Угорщини, — є безпідставною догмою.

Політика Австро-Угорщини як конституційної монархії, хоч і спиралася на відому засаду «поділяй і володарюй», забезпечувала українській національній меншині певні демократичні права і свободи, особливо після революції 1848 р. Але й на початку ХIХ ст. українці могли навчати дітей рідною мовою, готувати священиків для греко-католицької церкви, друкувати деякі видання.

З другої половини ХVIII ст. в українські освічені верстви проникають ідеї Просвітництва. Вільнодумство поширюється після французької революції 1789–1794 рр., виникають масонські ложі, на Лівобережжі — осередки політично-філософської думки Я. Козельського(Глухів), О. Пали­цина (на Сумщині), В. Пассека(Кременчук), В. Капніста(Обухівка Мир­городського повіту), критиці піддаються церква, кріпосництво, обговорюються ідеї республіканізму, однак питання політичної автономії України після трагедії Мазепиі жорстокої розправи з його послідовниками навіть не виникало, домінувала концепція «спільного добра» і «спільної вітчизни». На прояви вільнодумства царизм відповідав посиленням цензури.

Цензурні настанови і норми передбачали навіть юридичну відповідальність авторів, видавців, цензорів. Так, у «Статуті про цензуру» 1804 року встановлювалося: «Цензурний комітет і кожен цензор, особливо при розгляді книг і творів, стежить, щоб нічого не було в них проти закону Божого, правління, моральності й особистої честі будь-якого громадянина. Цензор, який схвалив книгу чи твір, які суперечать цьому припису, як порушник закону, притягається до відповідальності у міру важливості вини»2.

З посиленням політичної реакції царські сановники у відповідь на винахідливість літераторів, які вдавалися до езопівської мови, збільшували кількість цензурних обмежень. У «Цензурному статуті 1826 року», що з’явився після виступу декабристів, подавалася, власне, інструкція, яка визначала ідейну спрямованість художнього твору. «Якщо літератор, — відзначалося там, — описує виступи, що відбувалися в різних державах супроти законної влади, намагається прямо чи непрямо виправдати їх винуватців і приховати викликані цим злочини, жахи і нещастя цілих народів; якщо він усіх цих гірких наслідків не подає як повчальну науку сучасникам і нащадкам, то творіння його, осуджуване справедливістю і людством, підлягає суворій забороні»3. Гостро засуджувались і «пагубные мудрования новейших времен». Цензори повинні були рассматривать периодические издания с особым вниманием», а при розгляді статей для них «соблюдать крайнюю предосмотрительность и осторожность». Зобов’язувалось цензорів забороняти навіть будь-які «намеки на строгость цензуры».

За таких умов літературна критика виявлялася друком тільки в межах дозволеного. Вона жорстко спрямовувалась в русло «самодержавия, православия и народности» при розгляді змісту творів, а при розгляді їх форми — в русло бібліографічної описовості і характеристики жанрово-стилістичних вимірів. Це підтверджують перші на українських землях журнали, які почали виходити у Харкові.

4. 2. Періодика, її значення для становлення
літературної критики

Часопис стимулює розвиток критики регулярністю, періодичністю виходу та обсягом критично-бібліографічного відділу. Регулярне видання регулярно потребує матеріялів: анотацій, рецензій, статей, які б рекомендували читачам нові твори, оцінювали їх, обговорювали проблеми мистецького життя.

Осередком, який готував, цензурував і видавав з офіційного дозволу журнали, став Харківський університет. З початку ХIХ ст. у Харкові видавалися: «Харьковский Демокрит» (1816), «Украинский вестник» (1816–1819), що припинив своє існування після конфіскації першого номера за 1820 рік, «Украинский журнал» (1824–25), закритий після виступу декабристів. На тому історія періодичних видань скінчилася, вряди-годи випускалися збірники-альманахи: «Украинский альманах» (1831), «Украинская звезда» (дві книги, 1833–34), «Запорожская старина» (1833, 1838), «Украинский сборник» (1839). У Києві 1840 р. вийшла перша книга альманаху «Киевлянин» заходами М. Максимовича. У підавстрійській Україні група семінаристів Львівської греко-католицької духовної семінарії видала в Будапешті «Русалку Дністровую» (1837).

Між східноукраїнськими і західноукраїнськими виданнями була істотна різниця, що позначилася на їх ролі у розвитку літературної критики. Харківські журнали виходили по-російськи, альманахи були двомовні, вони видавалися освіченими викладачами, в них брали участь українські письменники, що вже заявили про себе російськомовними творами (Г. Квітка-Основ’яненко, П. Гулак-Артемовський, Л. Боровиковський, А. Метлинський). Львівський альманах видавали рідною мовою юнаки, що готувалися до священичої діяльності. У східноукраїнських виданнях відбилася ідеологія Просвітництва, у львівському — романтизму. Автори перших друкували перекладні і власні статті з філософської естетики, етики, правознавства, члени «Руської трійці» — фольклорні записи, перекладні і власні художні твори. І перші, і другі вдавалися до літературної критики у вигляді передмов, рецензій, статей. «Киевлянин» статтею «О стихотворениях червонорусских» М. Максимовича, з яким листувалися окремі члени «Руської трійці» (передусім Я. Головацький), засвідчив взаємотяжіння розділених частин України.

Ідеологія просвітництва, естетика класицизму, сформована на ґрунті філософії, поетик і риторик, визначали загальний пафос теоретичних студій і критичних відгуків харківських авторів. Їхні публікації мали передусім теоретичний, загальноестетичний характер і є внеском у розвиток естетики. Але опосередковано, формуючи свідомість студентів — як читачів і майбутніх авторів, — вони сприяли розвиткові літературного критицизму. Мали ці журнали і безпосередній стосунок до критики. Будучи просвітителями, харківські літератори щиро вірили у дієвість критики, яка «навчає правильному судженню про естетичні творіння», підсилює почуття прекрасного, «збільшує силу уяви, зміцнюючи її силою розсудку» (Украинский журнал. — 1824. — №4. — С. 361). Пропонуючи зреформувати вивчення літератури в гімназіях, вони радили викладати поряд з риторикою, поетикою також і критику «для остаточного вдосконалення й усталення смаку» (Украинский журнал. — 1825. — №5. — С. 359).

До активних авторів харківських часописів належали професори університету І. Рижський,Р. Гонорський,П. Гулак-Артемовський,О. Скла­бовський, Є. Філомафітський,І. Кронеберг,І. Срезневський, В. Маслович,українські письменники Г. Квітка-Основ’яненко, Л. Боровиковський,Є. Гре­бінка,О. Шпи­гоцькийта ін.

Коли йдеться про вплив цих журналів і авторів теоретико-естетичних статей на українську літературну критику, то переважає умовно-здогадливий спосіб висловлювань: мовляв, «могло бути», «могло спроектуватися й на явища вітчизняної літератури...» Але ж ці автори, пропагуючи античну літературу, німецьку естетику, ідеї просвітництва, торкаючись «вітчизняної» культури, мали на увазі лише твори російської літератури, зрідка український фольклор, рецензували тільки художні явища російськомовні...

У критиці, яку плекали харківські журнали, проявлялася концепція «спільної вітчизни» — відгомін російського «единообразия». Щоб «проектувати» теорії і погляди її адептів на місцевий матеріял, зокрема, на україномовну літературу, треба було ці поняття трансформувати українською термінологією, розуміти естетичну продуктивність мови, яку вперто називали «наречием» і яка не функціонувала в науці, політиці, освіті, навіть — епістолярії. Так у центрі української літературної критики надовго опинилася проблема рідної мови, двомовності, в обговоренні якої завжди заявляв про себе політичний мотив. Якщо авторитетний в Харкові ректор університету І. Рижськийслідом за Ломоносовим«ратував за розвиток національного елемента» в мистецтві, вважаючи, що «безрассудно презирать свое собственное, если оно ни в чем не уступает чужому»4, то це зовсім не означає, що він сприяв утвердженню української культури за ментальністю, а не за територіальною ознакою. Асиміляційні переконання професора надто виразно відбилися в його листі до Російської Академії наук 1805 року. «Попребыванию моему на пределах Малороссии, — писалося там, — я имел случай видеть и читать несколько летописей, которые касаются прежних дел сего края, и писаны бывшим прежде в употреблении здесь языком, в последние годы много изменившимся, и большими шагами приближающимся (!) к великороссийскому. Заключая из сего, что будет время (и, может быть, скоро), что цветущий в Малороссии язык лет за 150 и более сим образом придет в совершенное забвение, судил я, не полезно ли будет сберечь его, как изменение русского слова, посредством предания тиснению какой-нибудь из упомянутых мною летописей»5. Розуміється, йдеться тут не про збереження української мови в її живому функціонуванні, а в передруку старовини. Отож, характеризуючи розвиток української літературної критики в 20–30-х роках ХIХ століття, треба шукати більш дійових чинників, ніж теоретичні праці і критичні спроби харківських професорів.

4. 3. Взаємодія і зміна літературних напрямів, їх вплив на критику. Значення творчості І. П. Котляревського.
Роль фольклористики в активізації суспільного критицизму

Стан критики (форми духовно-інтелектуального критицизму, форми прояву оцінного ставлення до художньої творчості, способи побутування критичних висловлювань) залежать від загальнокультурної ситуації певного історичного періоду. З ретроспективного погляду сучасних істориків літератури і критики добре видно літературно-мистецькі напрями, їх взаємодію і зміну в національних літературах або літературах якогось реґіону (зрештою, у т. зв. світовій літературі). З такої позиції говорять не тільки про класицизм, сентименталізм, романтизм, а й про їх конкретний перебіг, вживаючи термінів «ранній, зрілий класицизм», «елементи сентименталізму», «преромантизм» тощо. Однак якщо врахувати точку зору учасника літературного процесу тих літературно-мистецьких напрямів, то стане зрозумілою відмінність пізніших інтерпретацій від тодішніх критичних оцінок, що проймали художню свідомість діячів культури проминулих часів.

Початок ХIХ ст. в Україні ще не знав критиків-професіоналів. Оцінно-критичні елементи входили в структуру художніх творів, виявлялися в листах письменників, писаних здебільшого не рідною мовою, в передмовах до збірників народних пісень, до альманахів. В усіх цих виявах критицизму спільне джерело: драматична колізія, яка складалася внаслідок зіткнення у свідомості освіченого українця різноспрямованих тенденцій. Високі зразки художніх творів у сусідніх народів — невичерпна народна творчість українців; державна могутність імперій — безправність рідного народу, що втратив свою державність; засилля класицизму у формах одописання, панегіризму, шкільної драми — бурлескно-травестійна «Енеїда» І. Котляревського, оприлюднена без відома автора, поширювана у списках, яка породила безліч епігонів, — такі опозиції поряд з іншими чинниками витворювали драматичну емоційно-інтелектуальну ситуацію, яка вимагала осмислення або підсвідомо живила духовну творчість. Тому спільним пафосом такої різножанрової творчості став «протест проти класицизму — свідомий чи неусвідомлений (як протистояння заяложеній традиції), — що заявив про себе і в художніх творах, і в публіцистичних матеріялах, і в оглядово-критичних статтях (правда, аж в 40-х роках). Наразі виявлялося захоплення романтизмом, що вже запанував у Західній Європі, утверджувався в Росії і — головне — відповідав світовідчуттю молоді, яка, спостерігаючи за успіхами сусідів, згадувала звитяги українців в минулому. Поетизація минулого — це критичне ставлення до сучасного. Переклади рідною мовою інонаціональних авторів — це високе поцінування їх здобутків і усвідомлення «неповноти» рідної культури, та бажання подати зразки для орієнтації сучасників. Лінґвістичні дослідження української мови фахівцями й аматорами, есеїстично-похвальні виступи на її захист — це критика офіційного курсу поневолювачів. Всі ці наміри і колізії духа перепліталися у внутрішньому світі кожного діяча, який набирався громадянської мужності публічно виступати по-українськи, розмовною мовою свого реґіону.

Парадигмою такого поліфункціонального і синкретичного тексту є «Передслів’я» М. Шашкевичадо «Русалки Дністрової» (1837). Навіть його початок це дуже добре увиразнює: «Судило нам ся послідніми бути. Бо коли другі слов’яни верха ся дохаплюють і если не вже, то небавком побратаються з повним ясним сонцем, нам на долині в густій студеній мраці гибіти. Мали і ми наших півців і наших учителів, але найшли тучі і бурі — тамті заніміли, а народові і словесності надовго ся задрімало. Однако ж язик і хороша душа руська серед слов’янщини як чиста сльоза дівоча в долоні Серафима» (ХІЛК-1. — С. 147–148). Алегорично-метафорична форма вислову наскрізь пройнята духом і «механізмом» оцінного критицизму: зіставлення українського народу з іншими слов’янськими народами; синхронним розглядом стану словесності і народності, а мови — з «хорошою душею» народу; свідомим вибором правописного правила «Пиши, як чуєш, а читай — як видиш».

Оцінно-критичний пафос «Руської трійці» спонукався (по-своєму інспірувався) і тим, що вже було зроблено М. Цертелєвим(1819), М. Макси­мовичем(1827), Г. Квіткою-Основ’яненком, який 1833 року у «Супліці до пана іздателя» твердив: «Нехай наші як хто зна, так своє й пише; а я думаю, що як говоримо, так і писати треба. О! Добре б, братику було, якби ми так говорили, як у книжках пишуть: а якби ще так і робили, так би й не було на світі нічого лучшого» (ХІЛК-I. — С. 76). Збірки україномовної народної творчості з російськомовними (В. Залєський) передмовами, до того ж видані переважно поза етнічними українськими землями (С. -Петербург, Москва), увиразнюють принципове значення україномовних вступів до альманахів «Утренняя звезда» і «Русалка Дністровая» саме для української критики. Крім змістовно-концептуальної ваги, їх виразного протиставлення зросійщенню і полонізації, важливими є понятійно-термінологічні зусилля. Г. Квітка-Основ’яненко кепкує з росіян, які вживають германізм «альманах», і пропонує натомість українське «збірник», його назву «Утренняя звезда» подає по-українськи «Зірочка», залишаючи російські (чи власне староруські) «іздатель», «іздасть», «стихи», не уникнувши бурлескно-зниженої стильової домінанти. М. Шашкевич, зберігаючи деякі діалектні форми мови свого краю, архаїзми (півці, язик, сподар), вживає термін «збірка» і кальку «передслов’я», створену за німецьким і російським зразком.

Звернення до рідних мов своїх народів було однією із засад романтиків. Філософську базу воно знаходило у всеохопній праці Й. Г. Гердера«Ideen zur Philosophie der Geschichte der Menschheit» («Ідеї до філософії історії людства» (1784–1791)6.

Характеризуючи особливості народів світу, творячи національно-етнологічну систематику, вважаючи всі народи світу рівними у поетичному самовираженні, німецький вчений не обминув і України, яка, за його передбаченням, «в майбутньому стане новою Грецією», оскільки має прекрасний клімат, родючі землі, веселу вдачу народу з музичним хистом7.

У лоні просвітницької естетики, переломленої українською культурною ситуацією, на початку ХIХ ст. співіснували залишки класицизму, елементи сентименталізму і зародки романтизму. Сучасні дослідники знаходять там чи не домінуючі прояви просвітницького реалізму. Та для історика літературної критики першочерговим є не термінологічне означення різноспрямованих, різнорідних (гетерогенних) тенденцій в українському літературному процесі з ретроспективного погляду, а їх фіксація в понятійно-термінологічній системі того часу, яка здійснювалася засобами української мови. Особливості (труднощі і здобутки) цього процесу увиразнюються, якщо розглянути за хронологічним порядком в рамках означеного періоду (1800–1840 рр.) бодай прикметніші публікації власне критичного кшталту. Це — «Сочинения А. Нахимова» Р. Гонорського(Украинский вестник, 1816); «Несколько слов об одном из «Двух опытов в словесности» В. Масловича(Украинский вестник, 1817); «Нечто для сочинителя» П. Гулака-Артемовського(Украинский вестник, 1819); «О старинных малороссийских песнях» М. Цертелєва(СПб., 1819); «Некоторые замечания касательно истории и характера малороссийской поэзии» І. Кулжинського(Украинский журнал, 1825); передмову М. Максимовичадо збірки «Малороссийские песни» (М., 1827); «Супліку до пана іздателя» Г. Квітки-Основ’яненка (Утренняя звезда, 1833); «Малороссийские повести, рассказанные Грицьком Основьяненком» Є. Гребінки (Северная пчела, 1837); «Передслів’я» і «Руське весілля» М. Шашкевича(Русалка Дністровая, 1837); «Заметки относительно южнорусского языка» А. Метлинського(у його збірці «Думкии песни...», 1839). Вони дають уявлення про зміст і рух літературно-критичної думки в Україні, її жанри, про критерії оцінки художніх явищ і ту термінологію, якою автори критичних матеріялів користувалися.

Маємо різновиди рецензії: рецензію-трактат з орієнтацією на класицистичні зразки і нормативні критерії (у Р. Гонорського); полемічну рецензію (власне, антирецензію такої ж, як у Гонорського, спрямованості (у В. Масловича); рецензію-огляд творчості одного письменника з мемуарними вкрапленнями (в Є. Гребінки); описово-оцінну рецензію-роздум (у М. Шашкевича). Дві останні рецензії сповнені яскравим враженням їх авторів, риторикою романтизму. Есе І. Кулжинськогонаснажене пафосом сентименталізму.

Якщо Р. Гонорський, В. Масловичзіставляють рецензовані твори з однотипними зразками російської літератури, то І. Кулжинський, Є. Гребінка, М. Шашкевич— передусім із фольклорними творами. У роздумах про україномовну творчість І. Кулжинського і Є. Гребінки виявляється тенденція, яка діятиме в наступних десятиліттях. Для них ціннісним орієнтиром і своєрідним критерієм є вже «Енеїда» І. Котляревського, яку вони згадують у контексті української усної і писемної літератури, зважаючи на ставлення до «Енеїди» читачів і критиків. Зачин рецензії Є. Гребінки може бути типовим і показовим зразком структури таких суджень-роздумів: «Давно еще кто-то сказал, что на малороссийском языке можно писать только одно комическое. Перед нами был факт — «Энеида» Котляревского, пародия во вкусе фламандской школы, и люди, убежденные этим фактом, приняли ложную мысль за истинную, нелепость стала аксиомой. Многие голоса повторяли эту нелепость громко, самонадеянно, нимало не думая о том, что говорили. А подумать иногда, право, не мешает. Стоит прочесть «Историю Малороссии», вникнуть в характеры её героев, прислушаться к её песням (...), — и вы подумаете: неужели народ с таким железным характером, с такими глубокими чувствами может только смеяться, как французы? Тут является несообразность, и ваша аксиома поколеблется в самом основании» (ХІЛК-I. — С. 100–101). Є. Гребінка не обмежується констатацією хибності думки про українську мову, він виявляє її мотиви, основу і, розширюючи контекст художніх явищ, які засвідчують інші можливості мови, спростовує те, що здавалося аксіомою. Лише тоді в цьому світлі інтерпретує повісті Г. Квітки-Основ’яненка, відзначаючи і пластичність характерів, і український гумор, і «философский язык», і місцевий колорит, і композиційну стрункість «Конотопської відьми», незважаючи на її «фантастическую породу».

Літературно-критичні статті українських авторів відбивають вже на той час генологічну (родо-жанрову) свідомість, бо оперують відомим каноном літературних жанрів. Система жанрових означень служить засобом вираження оцінок згаданих творів і водночас засобом спілкування з освіченими читачами. Потверджує таке спостереження-висновок, наприклад, звернення В. Масловичадо бажаного, ідеального адресата: «Отдаюсь на суд целого ученого совета и спрашиваю господина филолога: что может он похулить в нижеследующей Нахимовабасне? «у какого баснописца, не только отечественного, но и чужеземного, может он найти лучшую сей?» (Далі цитується байка А. Нахімова «Моська и собака на привязи» (ХІЛК-I. — С. 38)).

Таким чином, становлення літературної критики в Україні початку ХIХ ст., незважаючи на несприятливі суспільно-політичні умови, відбувалося під впливом нездоланної сили — тих імпульсів, які йшли з середини духовної культури, що виявляла національну ментальність, історичну долю народу, вбирала здобутки культури інших народів. Діалектика літературно-мистецьких напрямів, що складаються в якомусь реґіоні світу, не визнає державних бар’єрів. Вона проявлялася в динаміці літературної критики, роль якої у становленні нової української літератури була вже тоді предметом теоретичної рефлексії і полеміки.

4. 4. Перші спроби осмислення суті критики.
Європейський контекст

Своєрідним показником зростання суспільної ваги літературної критики є увага письменників, журналістів, видавців, університетських філологів до її природи. В Україні ця тенденція проявилася саме на початку ХIХ ст. У контексті культурного життя Російської імперії це було продовженням традиції у своєрідних умовах. Статті під невибагливою назвою «О критике» публікували О. Сумароков, В. Жуковський. Останній 1809 року роз’яснював: «Критика есть суждение, основанное на правилах образованного вкуса, беспристрастное и свободное. Вы читаете поэму, смотрите на картину, слушаете сонату, — чувствуете удовольствие или неудовольствие — вот вкус; разбираете причину того или другого — вот критика»8. Роздуми про безпристрасність критики, «істинність суджень» проходить лейтмотивом через подібні статті, але художнє життя постійно свідчило про недосяжність цієї максими. Зрештою, промовистим щодо її автора є такий факт: газету «Харьковский Демокрит» закрили 1816 р. саме за пародію на твір В. Жуковського «Певец во стане русских воинов».

Як уже відзначалося, викладачі Харківського університету доволі послідовно пояснювали потребу критики, а відтак розкривали її сутність — спочатку в теоретичному, загальномистецтвознавчому плані, а далі — через характеристику її функцій у часописах і літературному житті. Часто синонімом критики у теоретико-естетичних працях виступало слово «разбор». Характерною є назва статті Є. Філомафітського«Опыт о двум способам (аналитическому и синтетическому) судить и оценивать по достоинству эстетические произведения как древних, так и новых стихотворцев» (Украинский вестник, 1816). Велику увагу проблемам критики приділяв викладач естетики І. Кронеберг. Він визначав її місце в гуманітарних науках, виділяв її різновиди, конструював детальну модель критики і достосовував до неї прикмети людини, яка могла б стати справжнім критиком. І. Кронеберг у книзі «Алматея» (1825) писав: «Критика занимает средину между историей и теорией искусств. Но критика не есть искусство находить недостатки какого-нибудь сочинения. Критика не останавливается на букве, но в букве созерцает изящное. Критик должен иметь дух универсальный» (ХІЛК-I. — С. 52).

Міркування про «ідеальну критику» вчений виводить із цілісності художнього твору, «поелику поэзия изображает внутренний мир человека в его целостности» (там само. — С. 53), і тому цілком закономірно пропагував висновок, що «истинно поэтическое произведение столь же неисчерпаемо, столь же бесконечно многообразно, как свет и жизнь». З цього випливає наступний висновок у дусі естетики романтизму: «Не имеющий пиитического чувства сей истину не постигнет» (Там само. — С. 54). І. Кронеберг— фахівець з естетики як філософії мистецтва — цих правильних тез не підтверджував літературно-критичними працями.

У подібному ключі складено реферат-переказ П. Гулака-Артемовськогостатті І. Красіцького«Критика». Абстрактно-теоретичною була анонімна стаття «Несколько замечаний о критике», видрукувана в «Украинском альманахе» 1831 р., написана, як згодом виявилося, його упорядником І. Срезневським. Автор конструює логіку виникнення критики із захоплення мистецтвом, із суперечок слухачів, із пошуків причин, чому одні твори подобаються, а інші — ні; характеризує періоди усного побутування «произвольной критики». Конкретизуючи і поглиблюючи роздуми І. Кронеберга, Срезневський твердив, що «критика есть самая любимая дочь философии и самая искренняя подруга логики», що «знание грамматики, риторики и пиитики, логики и эстетики суть необходимые подпоры здравой критики» (Там само. — С. 64). Осуджуючи практику філологів, які тільки вишукують у творах письменників «погрешности», дискредитуючи «ідею критики», майбутній визначний лінґвіст не сумнівався, що обстоює істину: «Все знают, что цель критики состоит не только в том, чтоб отыскать в эстетическом творении худые, но и по достоинству восхищаться хорошим» (с. 65). Шкідливість однобічно негативних рецензій (цей термін функціонує в тодішній журналістиці) укладач альманаху вбачав у тому, що письменники їх не сприймають, стаючи «упрямыми защитниками своих погрешностей».

І. Срезневський, укладаючи 1838 року перший випуск «Украинского сборника», пояснив оцінний характер структури збірника, роль першого у ньому твору. Таку функцію мала виконати публікація відомої вже за виставами і списками «Наталки Полтавки», ставши взірцем для наступників. І. Срезневський наголошував: «Наталка Полтавка», «занимая первое место в моем «Украинском сборнике», может быть, с одной стороны, считаема как бы вступлением ко всему, что будет за нею помещаемо в нем, а с другой, останется навсегда одним из лучших его украшений» (Там само. — С. 66).

Оцінно-критичну функцію структури збірника, порядку подачі у ньому творів, взаємодоповнюваності і взаємоувиразнення художніх і публіцистично-критичних творів добре розумів Г. Квітка-Основ’яненко, свідомо скориставшись цим принципом в альманасі «Утренняя звезда» (II книга, 1834). Він відкривався «Суплікою до пана издателя» і «Солдатським портретом». Обидва твори мали програмовий характер: подавався своєрідний маніфест і його художнє підтвердження (там друкувався й уривок з «Марусі»). Свій намір-задум Г. Квітка-Основ’яненко розкривав у листі до П. Плетньова від 26 квітня 1839 року: «Защищая как-то достоинства языка малороссийского, я вызвался заставить рассказом своим плакать — не поверили, я написал «Марусю», и когда убеждали меня печатать, то я, боясь опять цеховых скалозубов, написал для них «Солдатский портрет», чтоб оградить себя от насмешек их и чтоб они поняли, что сапожнику не можно разуметь портного дела» (ХІЛК-I. — С. 91). Маємо свідчення активного учасника культурно-мистецького життя Харківщини про функціонування в ньому літературної критики в усному і журнальному побутуванні. Характер оцінок різних структурних елементів твору (літератури в цілому) викликає відповідну реакцію письменника і впливає на задум і поетику нових творів. Причому письменник у такій ситуації мислить не локальним, а принаймні загальнонаціональним культурним контекстом. Скалозуб О. Грибоєдовау ньому став уже загальною назвою, яка характеризує білялітературних пересмішників. Український автор звертається до російського адресата, що живе у С.‑Петербурзі. Згадує розмову з В. Жуковським, який «обнадежил» його тощо. Окреслюючи «богатое поле ругателям-журналистам», Г. Квітка-Основ’яненко підсумовував про вплив такої критики на власне самопочуття: «Насмешки во всеуслышание, домашние упреки (если не более) — это будет моею наградою! А мне бы хотелось умереть спокойно, чего лишусь, когда самое прямое, благородное мое стремление показать, отчего у нас зло, будет осмеяно и преследуемо» (Там само. — С. 12–13).

Так українська літературна критика, хоча й у російськомовній формі, визначалася становищем української літератури в самодержавній державі без демократії і моральними вимірами авторів, які до того ж змушені були шляхом самоцензури враховувати державну цензуру. Цим значною мірою зумовлений прохально-вибачливий тон у листах до російських установ і журналів, скажімо, О. Павловського— автора «Грамматики малороссийского наречия», рукопис якої пролежав 13 років у Російській Академії наук, чи П. Гулака-Артемовськогов листі до журналу «Вестник Европы» (1827. — №20). «Діалог» між українськими авторами і російськими державними чиновниками і культурними діячами різних орієнтацій був тоді (як і залишиться надовго) конструктивним фактором, який впливав на зміст і форму літературно-критичного дискурсу.

Українці рятувалися в різний спосіб — аж до організації замовлення рецензій на свої видання тим землякам, які співчутливо ставилися до українства і мали авторитет у російських колах. Так, М. Максимович, який мешкав у Москві і виступав як критик у тамтешніх часописах, дуже прихильно (правда, не без данини офіційній політиці «единообразия»), а то й надто високо оцінював «Украинский альманах» у найкращому тоді російському журналі «Телескоп» (1831. — Ч. 5. — №17). Однак написав її на просьбу О. Шпигоцького, опублікувавши анонімно9.

«Діалог» з приводу української мови і літератури відбувався і між росіянами, які, як дослідники, прагнули наукової безпристрасності, знали історію України і сучасний стан її народної творчості й писаної літератури. І. Срезневський в листі до І. Снєгирьова, опублікованому в «Ученых записках Московского университета» (1834), доводив, що «украинский язык (или, как угодно называть другим, малороссийский) есть язык, а не наречие — русского или польского» (ХІЛК-I. — С. 67). Зіставляючи його зі всіма слов’янськими мовами, беручи до уваги «язык Хмельницкого, Пушкаря, Дорошенко, Палия, Кочубея, Апостола»; художні твори «глубокомысленного Сковороды, простодушного Котляревского, богатого фантазией Артемовского, всегда игривого, всегда увлекательного Основьяненко», — твердив, що така мова «не исчезнет» і має надію «на славу литературную». Освічений мрійник-просвітитель, повіривши в офіційну урядову риторику, не знавши «заповіту» Петра I, у відкритому листі (а це, власне, було формою проблемної статті з літературно-критичним потенціалом) писав: «Под щитом и покровом мудрого правительства, под призором монархов, покровителей отечественного просвещения, он (украинский язык. — Р. Г.) может иметь эту надежду. Представляю себе ту счастливую годину, когда Россия, сильная душой, сильная волей, сильная умом, будет сильна в мире и словом; незаменная отчизна своих граждан станет отчизной всех других народов, всех наук, всех художеств, всех литератур» (ХІЛК-I. — С. 67). Така риторика... Та вона відбивала стан свідомої частини інтеліґенції — вірнопідданої і наївної, позначаючись на характері тодішнього літературно-критичного дискурсу. Крім того, вона виявляє постійну — безпосередню й опосередковану — залежність критики від політики. Зрештою, не було це властивістю тільки суспільної думки Російської імперії. Промовистою є думка О. де Бальзакапро критику, яка постала тоді ж, 1835 року. Французький письменник вважав, що «справжня критика — це ціла наука, вона вимагає повного розуміння твору, ясного бачення прагнень епохи, стійких політичних поглядів, віри у певні засади; іншими словами — безпристрасного розбору, точного усвідомлення, оцінки. І критик стає тоді володарем дум, суддею свого часу»10.

Типологічні збіги, спорідненість поглядів на сутність і призначення критики російських (В. Жуковський), польських (І. Красіцький), українських (П. Гулак-Артемовський)письменників і російських учених, які працювали в Харківському університеті 20–30-х рр. ХIХ ст. (С. Гонорський,Є. Філомафітський,І. Кронеберг,І. Срезневський) зумов­лені просвітницькою ідеологією і розвитком національної самосвідомості, який супроводжувався занепадом класицизму, поширенням сентимента­лізму і романтизму в національних літературах. Усе це відбивалося на становленні літературної критики, системі її жанрів, особливостях діяльності критиків. Становлення української літературної критики ускладнювалося поділом українських земель між сусідніми державами, політикою російського уряду, спрямованою на встановлення «единообразия» в усіх сферах суспільного життя, яка на практиці перетворювалася у замасковану русифікацію. Тому українських за формою, українських за духом літературно-критичних виступів у цей період майже не було. Критично-оцінну ферментуючу роль відігравали твори, написані розмовною мовою народу, які започаткували нову українську літературу: «Енеїда», «Наталка Полтавка» І. П. Котляревського,повісті Г. Ф. Квітки-Основ’яненка, поезія П. Гулака-Артемовського, Л. Борови­ковського, Є. Гребінки і дебют на зламі 30–40-х рр. Т. Шевченка.

Примітки

1. Полное собрание законов Российской империи. — СПб., 1830. — Т. 26. — С. 132.

2. Цит. за: ФедченкоП. М. Матеріяли з історії української журналістики. Вип. 1. — К.: Вид-во Київ. ун-ту, 1959. — С. 329.

3. Там само. — С. 332.

4. Див.: Історія української літературної критики. — С. 16.

5. Цит. за: ЛизанчукВ. Навічно кайдани кували. — С. 80.

6. ГердерИ. Г. Идеи в философии человечества. — М.: Наука, 1977. — С. 470–472.

7. Історія української літературної критики. — С. 15.

8. Жуковский В. А. Полн. собр. соч. — Т. 5. — СПб., 1878. — С. 382.

9. Див.: ФедченкоП. М. Українські альманахи 30-х років ХIХ ст. // Рад. літературознавство, 1967. — №2. — С. 36.

10. БальзакО. Собр. соч.: В 24 томах. — Т. 7. — М.: Правда, 1960. — С. 582.

А. Джерела для текстуального опрацювання

1. Кулжинский И. Некоторые замечания касательно истории и характера малороссийской поэзии // ХІЛК-I. — С. 48–51.

2. КронебергИ. Отрывки. // ХІЛК-I. — С. 52–54.

3. Квітка-Основ’яненко Г. Супліка до пана іздателя// ХІЛК-I. — С. 74–76.

4. ГребінкаЄ. Малороссийские повести, написанные Грицьком Основьяненком//ХІЛК-I. — С. 100–102.

5. ШашкевичМ. Передслів’я до «Русалки Дністрової»// ХІЛК-I. — С. 147–148.

Б. Підручники, монографії, дослідження

1. Гром’як Р. Відповідальність за долю літератури (Уроки історії літературної критики на Україні)// У його нарисі «Громадянськість і професіоналізм (Соціальна відповідальність критики)». — К.: Рад. письменник, 1986. — С. 20–30.

2. Історія української літератури ХIХ ст. — Кн. 1 /За ред. М. Т. Яценка. — К.: Либідь, 1995. — С. 48–67.

3. Історія української літературної критики. — К.: Наукова думка, 1988. — С. 9–31.

4. ФедченкоП. М. Літературна критика на Україні першої половини ХIХ століття. — К.: Наукова думка, 1982. — С. 12–205.

5. НаєнкоМ. К. Українське літературознавство. — К.: ВЦ «Академія», 1997. — С. 41–54.

В. Методичні рекомендації

Оскільки рекомендовані праці — великий і розмаїтий матеріял, що різною мірою стосується теми (естетика, теорія словесності, історія української літератури) і не центрований поглядом на критику як специфічну діяльність, то з ними доцільно знайомитись після осмислення лекційного матеріялу і в такій послідовності, яка у списку визначена. Варто також врахувати, що розділ «Історія української літературної критики» (3) є стислішим викладом монографії П. Федченка(4). Літературно-критичний нарис Р. Гром’яка, хоч і позначений в окремих моментах обов’язковими за радянських часів ідеологічними кліше, визначає кут зору на критику, відмінну від естетики і теорії літератури, тому в цьому сенсі також може прислужитися при відборі й осмисленні матеріялу з інших джерел. Сучасним орієнтиром при цьому стане посібник М. Наєнка.

Г. Завдання і запитання для самоконтролю

1. Назвіть часописи, які виходили на території України з початку ХIХ ст. до 1840 року. Скажіть, як вони стимулювали розвиток літературно-критичної думки.

2. Охарактеризуйте вплив цензури на стан літературної критики.

3. Які проблеми порушувалися та обговорювалися у літературно-критичних публікаціях того часу?

4. У яких жанрах виявлялася тоді літературно-критична думка?

5. Яку роль у становленні української літературної критики відіграли твори І. П. Котляревського?

6. Визначте внесок П. Гулака-Артемовськогоі Г. Квітки-Основ’яненка у розвиток української літературної критики (кожного зокрема).

7. Окресліть значення науково-видавничої діяльності І. Срезневського 1830-х рр. для становлення української літературної критики.

8. Яку роль у розвитку літературного критицизму відіграли фольклористичні праці того часу?

9. Які питання критикознавства ставилися і в якому напрямку обговорювалися українськими культурними діячами?

10. Зробіть висновок про особливості становлення і функціонування української літературної критики в першій третині ХIХ ст.

Поиск по сайту: