Українські альманахи і періодика 40-х років

1841 року вийшло три альманахи: «Ластівка» Є. Гребінки в Петербурзі, «Сніп» О. Корсунав Харкові, «Киевлянин» М. Максимовичау Києві (перша його книга з’явилася 1840). Власне літературно-критичний матеріял містив тільки «Киевлянин» — статтю укладача «О стихотворениях червонорусских». «Ластівка» була так скомпонована, що, крім жанрово окресленого критичного матеріялу, все ж була наскрізь пройнята літературно-естетичним критицизмом. По-перше, передмова до альманаху «Так собі до земляків» і післямова «До зобачення» становлять за змістом і стилем єдине ціле, що не тільки пояснює задум і назву збірника, а й виявляє ставлення Є. Гребінки до ряду суспільних і художніх явищ. По-друге, примітка до публікації першої глави «Гайдамаків» Т. Шевченкапоєднує функцію коментаря, реклами й захопленого поцінування. По-третє, порядок розміщення творів (упереміжку Л. Боровиковського, Г. Квітки-Основ’яненка, Т. Шевченка, В. Забіли, О. Чужбинського, Є. Гребінки та ін., оригінальних і перекладних, фольклорних і стилізованих під фольклор) та їх групування в «оглаві» (проза, вірші) своєю розбіжністю також ранґують-оцінюють ці твори.

«Сніп» О. Корсуна«скручений», кажучи словом укладача, інакше: у семи розділах подаються твори з жанровим визначенням, але без зазначення там авторства, яке все-таки розкривається аж у змісті-«указателе». І. Галка(М. Костомаров), П. Кореницький, Степан, Петро і Марфа Писаревські, М. Петренкоі сам О. Корсун пропонують власні твори, переспіви-переклади, віршовані народні повір’я, в які О. Корсун прозою вклинює свої роздуми і про минуле України, її місце серед слов’ян, і про її мову — тобто світоглядну концепцію проводить, не порушуючи рекомендацій цензури. Але й І. Галка ще перед списком дійових осіб трагедії «Переяславська ніч» пропонує заспів, який начебто і відповідає офіційному поглядові на єдину Росію — берегиню спокою в імперії, але водночас підносить не Малоросію, а «славну Україну».

Широку програму мав упорядник і видавець альманаху «Молодик» І. Бецький, однак протягом 1843 – 44 рр. йому вдалося випустити тільки 4 книги, в останній з яких була видрукувана найпомітніша того періоду проблемно-оглядова стаття М. Костомарова«Обзор сочинений, писанных на малороссийском языке». П’ять випусків «Южного русского сборника» А. Метлинського1848 року містили також чимало критико-бібліографічних відомостей про твори Г. Квітки-Основ’яненка, М. Петренка,М. Мака­ровського, А. Александрова і самого укладача. Кредо А. Метлинського, викладене у передмові, мало цілком виразну критичну спрямованість: «Стало понятно всем, — писав він, — что ничтожны толки о самобытности и народности без изучения частностей и подробностей, и что целое сильно и богато своими частями, а части живут и цветут только при своем целом, и что, уважая европейское просвещение и питая любовь к человечеству вообще, не должно, однако, забывать ни себя самих, ни своего народа, ни семьи, ни родины, которыми условливается круг и образ наших действий»5. Це була теоретична мотивація видавничо-творчої діяльності харківських романтиків, своєрідний протест проти нівеляційних зусиль офіційних чинників російської імперії.

Наступні видання збірників М. Максимовича(Киевлянин, 1850; Украинец, 1859, 1864), які він укладав власними зусиллями, будучи часто єдиним їх автором, після виходу на пенсію через хворобу (1845), були чисто історико-літературними, тому на літературну критику майже не впливали.

Після розгрому Кирило-Мефодіівського братства протягом «чорного семиліття» на Східній Україні наступив літературно-критичний антракт, що скінчився публікацією збірника П. Куліша«Записки о Южной Руси» (1856–1857) і альманаху «Хата» (1860).

У Західній Україні внаслідок революційних змін, що сталися в Австро-Угорщині протягом 1848–55 рр., став можливим не тільки вихід альманахів «Вінок русинам на обжинки» (1846, 1847), «Перемишлянин» (1850–1860), «Весна» (1852), «Лервак з-над Сяна» (1852), «Зоря галицька яко альбум на год 1860», а й журналів — «Пчола» (1849), «Лада» (1853), «Семейная библиотека» (1855–56). Пожвавленню літературного життя і критики як його елемента сприяли тут газети «Зоря галицька» (1848–1857), «Дневник руський» (1848), «Новини» (1849), «Галицько-руський вістник» (Вістник, 1849–1866)6.

Українські альманахи і часописи у період з 1840 по 1860 рік мали велику географію (Київ, Харків, Львів, Перемишль, Москва, Петербург, Відень) на стику двох ворогуючих імперій. Це ускладнювало виміну думками і результатами творчості українських діячів культури, які жили в різних державах, і стимулювало епістолярну критику і розвиток такого її жанру, як огляд літератури на відповідній території українських етнічних земель з обов’язковим ретроспективним поглядом у минуле — аж до княжої доби. У таких оглядах інформативність викладу спостережень проймалась оцінним ставленням до нього з позиції зіставлення, порівняння літературних явищ на політично розділених частинах України, що ставало одним з критеріїв поцінування творів і здобутків, вад, утрат літературного процесу взагалі. Промовистим свідченням про це є листи І. Вагилевичадо М. Максимовича,Я. Головацькогодо О. Бодянського,статті М. Макси­мовича «О стихотворениях червонорусских» (1841), І. Вагилевича «Замітки о руській літературі» (1848), Я. Головацького «Три вступительнії пре­подаванія о руській словесності» (1849).

В окреслений період розвиткові української критико-естетичної думки прислужилися університетські професори (М. Максимович, О. Бодянський, М. Костомаров, А. Метлинський, П. Гулак-Артемовський, Я. Головацький), гімназійні вчителі (П. Куліш, Л. Боровиковський), які займалися і фольклористикою, і видавничою справою, і лишень принагідно писанням власне літературно-критичних есе, «розправ», «изысканий». Жоден з них, як скажімо В. Бєлінськийв Росії, не міг зосередитись тільки на літературній критиці. А ті, що не працювали в освітніх закладах Росії чи Австрії (Г. Квітка-Основ’яненко, Є. Гребінка, І. Вагилевич, Я. Головацький), не мали можливості регулярно виступати на сторінках стабільної періодики, як це робили виразники «офіційної народності» в Росії: Ф. Булгарін(«Северная пчела»), О. Сенковський(«Библиотека для чтения»), М. Погодіні С. Шевирьов(«Москвитянин») чи слов’янофіли О. Хом’яков, К. Аксаков, Ю. Самарінна сторінках журналів «Москвитянин», «Молва», «День», «Современник». Російські поборники естетичної критики О. Дружинін, В. Боткін, П. Анненков, С. Дудишкінмали свою періодику («Библиотека для чтения», «Телескоп») або могли друкуватися в «Современнике», «Отечественных записках».

Полеміка чи діалогові стосунки основних напрямків у російській критиці (реальна критика, естетична критика, офіційно-народницька і слов’янофільська критика) творили «силове поле» критицизму, яке так чи інакше позначалося на критичних виступах українських критиків, що брали участь у культурному житті імперії. Політичне протистояння двох потужних імперій, які змагалися за сфери впливу, відбилося на суспільному житті Галичини, Буковини, Закарпаття. Там почали формуватися на основі різних орієнтацій (на Австрію чи на Росію) дві «партії»: москвофілів і народовців. Західноукраїнська періодика ставала їх органами і в такий спосіб диференціювала критику бодай за цими орієнтаціями. Проте спільним для критики на всіх українських землях був предмет оцінки: нові твори, писані по-українськи в умовах недержавного статусу рідної мови. Це породжувало нову мовну проблему, якої не могла обминути літературна критика. Правописні суперечки на Східній, «азбучна війна» на Західній Україні відлунювали чи не в кожному виступі критиків. Це явище — однотипне з полемікою «шишковістів» і «карамзиністів», «западників» і «слов’янофілів» у Росії — було лише віддаленим аналогом, але закорінювалось в українській дійсності. Воно своєрідно позначалося на змісті і формах критичного дискурсу кожного культурного діяча України, що навіть принагідно потрапляв у ситуацію, в якій мимоволі чи свідомо виступав у ролі літературного критика. Так сталося з ботаніком М. Максимовичем, славістом О. Бодянським, істориком М. Костомаровим, священиками Я. Головацьким, І. Вагилевичем.

Внутрішнім каталізатором власне літературної критики того періоду були художні явища, які ставали подіями в українському культурному житті: «Кобзар» Т. Шевченка, «Народні оповідання» Марка Вовчка, «Чорна рада» П. Куліша, не опублікована тоді, але відома за списками політична поезія Шевченка, яка за межами Російської імперії ставала предметом обережних публічних оцінок (приміром, в «Замітках о руській літературі» І. Вагилевичавже 1848 року, коли Шевченко був на засланні).

Міжкультурна дифузія двох близьких (але відмінних за ментальністю, етнопсихологією) народів за умов відсутності будь-якої автономії для нацменшин призводила неасимільованих письменників не тільки до двомовності, а й до переходу окремих в інонаціональну культуру. Це також стимулювало критичну думку, спрямовуючи її на пошуки глибинних імпульсів творчості, розширення критеріїв оцінки таких явищ, як твори М. Гоголя, Марка Вовчка.

Розвиток філології, вдосконалення методології літературознавства у першій половині ХIХ ст. (праці Т. Бенфея, представників міфологічної школи в Росії: М. Мюллера, Ф. Буслаєва, О. Афанасьєва, західноєвропейські концепції органічності літературного твору, генія тощо) озброювали літературну критику відповідними засадами аналізу й поцінування літератури як минулого, так і сучасності. В Україні чільне місце серед вчених універсальної ерудиції, які не цуралися поточного літературного процесу і журнальної діяльності, посіли М. Максимовичі М. Костомаров.

5. 3. Літературно-критична діяльність М. Максимовича
київського періоду

Михайло Олександрович Максимович (1805–1871) не тільки впливав на розвиток української літературної критики, а й творив її. Вже основні віхи його життя підводять до розуміння внеску вченого у літературний процес 40-х–кінця 50-х рр. і в другій половині ХIХ ст.

Виходець з української дворянської сім’ї, яка мешкала на хуторі на Полтавщині, він навчався у Новгород-Сіверській гімназії і закінчив Московський університет, де слухав лекції одночасно на словесному і природничому відділах. Завідуючи кафедрою ботаніки у тому ж університеті, не полишив гуманітарних занять: збирав народну творчість українців і публікував збірники (1827, 1834, 1849), брав активну участь у літературному житті Москви, виступаючи з літературно-критичними статтями про російську літературу в столичних часописах («Московский телеграф», «Атеней», «Телескоп», «Молва»), в альманасі «Денница». Серед його знайомих — К. Рилєєв, М. Гнєдич, В. Жуковський, О. Пушкін, М. Гоголь, В. Бєлінський, М. Погодіні майже всі відомі українські літератори. У своїй оселі він приймав Т. Шевченка, допомагав йому матеріяльно і морально, листувався з ним.

Ставши першим ректором Київського університету, М. Максимовиччитав курс російської словесності, був одночасно деканом філологічного факультету. Отже, повернувся в Україну для постійного проживання з практичним досвідом літературного критика, тому відразу планував видавати тут журнал, але (Київ — не Москва!) спромігся лише на скромні збірники, хоча був дуже обережний, поміркований, ніколи не суперечив (принаймні публічно) офіційній доктрині «православия, самодержавия, народности». Те, що радянські дослідники світогляду М. Максимовича видавали (звісно, з марксистської позиції) за суперечності і непослідовність, насправді було для нього послідовним, бо породжене духом його часу і можливостями.

Філософський тип мислення Максимовичапозначився на дослідженнях старовини, української народної творчості, відбився і в літературній критиці. Вчений обстоював переконання, що «вся наука должна быть философическая от своих главных и общих положений до самых частных исследований»7. Як видно, тяжів до філософського позитивізму, який згодом стане домінуючим, тому мав претензії і до критики гегельянця В. Бєлінського. Л. Білецькийсправедливо поцінував М. Максимовича як першого яскравого представника історико-порівняльних досліджень «культурних виявів народного духа в його мітах, у поезії»8. Такі методологічні засади аналізу словесності виявилися вже в передмові до збірки «Малороссийские песни» (1827), апробувалися в університетських лекціях, зокрема в інтерпретації «Слова о полку Ігоревім» (1835). Саме тут він сформулював своє методологічне кредо, яке застосовував у дослідженнях історії літератури та в аналізі нових творів. Розуміючи шкідливість догматичного «прикладання» загальних істин до оригінальних творів, М. Максимович писав: «О песни Игорю, как самообразном явлении поэзии должно судить более по ней самой, нежели по каким-либо частным правилам критики, составленным по иноземным образцовым сочинениям. Критика её должна состояться из рассмотрения её самой, как выражения тогдашней жизни, в совокупности с другими памятниками древней нашей словесности и народной поэзии нашей и других славян; и в сообразном только с общими требованиями вкуса, только с общими условиями и законами изящного. Лишь тогда критика её послужит к изъяснению свойств её и своенародной нашей поэзии и к составлению некоторых правил своенародной нашей Пиитики»9. Слушно зауважив свого часу П. Федченко, що сказане Максимовичем про «критику давнього тексту мало безпосереднє відношення до формування методів, принципів літературної критики»10. Апробацію такої методології на матеріялі сучасної йому української продукції здійснив сам М. Максимович у статті «О стихотворениях червонорусских» (1841), в плані проектованого ним журналу «Киевский собеседник» (1846), у полеміці з П. Кулішемщодо творчості І. Котляревськогоі М. Гоголя, на жаль, своєчасно не опублікованій («Оборона украинских повестей Гоголя», «Трезвон о Квиткиной «Марусе»).

Роль М. Максимовичау збудженні літературного критицизму молодших літераторів виявилась також у листуванні з ними і в тому, що на нього, як на авторитетну особистість, орієнтувалися і харківські, і львівські романтики. Про це свідчили О. Шпигоцькийі Я. Головацький. Перший писав О. Срезнєвському: «... вот перед тобою Максимович: довольно одного слова, одного имени»11. Другий про дійовість впливу Максимовича на галичан говорив конкретніше, визнаючи, що його ровесники-літератори «повиновались зрелым постановлениям опытного и доброжелательного мужа и следовали почти безусловно его советам»12.

Отже, в 40-і роки Х1Х ст. у літературному процесі України типовим зразком зрілої літературно-критичної статті в жанровій формі рецензії-огляду була Максимовичева публікація «О стихотворениях червонорусских».

Композиція цієї доволі просторої статті, яка в «Киевлянине» займала понад 30 сторінок (111–152), — типова для журнальних оглядів. Короткий вступ мотивує вибір теми і подає вихідну тезу, яка далі є основою критичних суджень, смакових оцінок. У вступі ж автор окреслює обсяг матеріялу, який планує проаналізувати в наступних статтях («Впоследствии мы представим...»13), і того, що є предметом розгляду в даній статті, чітко формулюючи при цьому мету: «... известим... о начатках литературной деятельности» над Дністром за п’ять років (1835–1839).

Вихідна теза поєднує історичний та естетичний елементи. М. Макси­мовичнагадує пунктирно історію поділу колись єдиних українських земель, констатуючи, що «... коренной народ Червоной Руси и теперь тот же, что и прежде был: та же русская речь звучит за Днестром, что и на Днепре; на том же языке народная песня оглашает Карпатские горы и раздается по украинским степям и берегам черноморским» (с. 116). Інформуючи читачів про «возобновление литературной деятельности на русском языке у нашей заднестрянской братии», він додає: «Стихотворные опыты их не такого ещё достоинства, чтобы подвергать их строгому суду критики» (там само). З його статті бачимо і досвід журналіста, доброзичливо наставленого до «заднестрянской братии».

Головна частина статті — це рецензентські роздуми й оцінки, які розгортаються відповідно до того, як Максимовичза хронологією розглядає конкретні твори і збірники західноукраїнських авторів, друковані латинкою чи «слов’яноцерковними буквами», писані «язичієм» чи живою народною мовою. Близькість до народної творчості (до «своенародности» — улюблений термін Максимовича тут не раз вживається) і жива розмовна мова — головні критерії його критичних оцінок. Смакові нерозгорнуті оцінки виповнюють цю статтю у таких формах: «особенно приятно», «лучшее перо», «стихи так непрекрасны», «несравненные стихи», «очень милая песня», «более других нам понравилась «Веснівка» і т. п.

Підсумкова оцінка переростає в пораду літераторам і видає практичну спрямованість літературної критики, яка випливає з узагальнення історичного досвіду. «Вековой опыт нашего русского стихотворства,— пише рецензент, — должен послужить в урок для писателей червонорусских. Пусть они избегают искусственного словосочетания и стихосложения! Живая литература у них может процвести только на их народном, живом языке» (с. 118).

В останньому абзаці статті М. Максимовичжанрово означає свою публікацію («обозрение») і бажає побратимам над Дністром «вдохновений своенародных, песнопений на самобытный лад» (с. 120).

Таким чином, в одній статті автора проявились, власне, його світогляд, науковий досвід, естетичний смак і журналістська вправність. Хоч і не було тоді ще диференціяції у межах літературознавства за предметом і за спеціалізацією у сфері діяльності, але це не заперечувало появи зразків «чистої» літературної критики. Її розвитку посутньо прислужився М. Макси­мович.

Поиск по сайту: