Київська Русь і Галицько-Волинська Русь – перші українські держави (ІХ–ХІV стст.)

Саме в цей час, основними діючими особами політичної історії стають східні слов’яни. З ІV ст. по Р.Х. у давніх слов’ян починається процес об’єднання окремих племен в союзи племен, а потім в протодержави. Першими такими утвореннями серед племен східних слов’ян стали антський, а згодом волинський союз. В VІІІ–ІХ стст. налічується вже чотирнадцять союзів племен, з яких сім союз племен мешкали на території сучасної України. Це такі племена, як – поляни, древляни, уличі, тиверці, дуліби, сіверяни, волиняни. Під час подальшої соціально-економічної трансформації відбувається політична консолідація союзів племен навколо найдавніших державних центрів східних слов’ян – Новгорода (Росія) і Києва (Україна). З захопленням новгородським князем Олегом Києва (882 р.) літописи традиційно починають історію першої східнослов’янської держави – Київської Руси.

В основі утворення першої держави східних слов'ян-українців лежить цілий комплекс причин. Соціально-економічний розвиток східнослов’янських племен привів до появи багатих і бідних, вождів і підкорених. Правляча верхівка закріплюючи своє панівне становище створювала особливий апарат насилля, у вигляді держави. Певний влив на створення першої східнослов’янської держави мали сусідні народи, які вже створили або формували свої держави. Серед них чехи, морави, угорці, поляки, болгари, хозари, греки-візантійці. Східні слов’яни об’єдналися в державу і для захисту своїх земель від войовничих сусідів.

Довгий час єдиною причиною утворення Київської Руси вважалось завоювання наших земель норманами (варягами, вікінгами) які принесли традицію державного життя східним слов’янам. Небезпідставною є т.зв. "торговельна" територія походження держави. В її основі – необхідність захисту торговельних шляхів, які перетинали землі східних слов’ян, пов’язуючи північ з півднем ("шлях із варягів в греки"), схід і захід. Захищати ці шляхи, боронити купців і їх каравани, могла лише міцна держава що об’єднувала людські і матеріальні ресурси.

Таким чином маємо цілий комплекс причин, які діяли протягом десятиліть і призвели до утворення першої української держави. Історію Київської Руси можна поділити на кілька етапів.

Перший етап – 882–978 рр. Це час збирання східнослов’янських земель першими князями – Олегом, Ігорем, Святославом і княгинею Ольгою. Вони приєднували до Києва нові землі і нові племена. Ці князі ходили військовими походами не тільки в землі слов’ян, а і на Кавказ, Волгу, Каспійське море, Болгарію і Візантію. За рахунок цих походів були встановлені нові кордони, розширені межі підвладних земель. Після загибелі Святослава між його синами розпочалась боротьба за владу. Декілька років йшла війна. В 978 р. новгородський князь Володимир захопив Київ і став верховним володарем країни.

Другий етап існування Київської Руси охоплює час з 978 р. по 1054 р. Це період внутрішніх реформ і розквіту держави за часів князя Володимира Великого (978–1015 рр.) і Ярослава Мудрого (1019–1054 рр.). Володимир Великий провів першу адміністративну реформу, обмеживши владу місцевих князів; провів дві релігійні реформи охрестивши державу. Справу Володимира продовжив Ярослав, його син. Він проводив активну зовнішню політику, освоював нові землі, будував нові міста, розгорнув велике церковне будівництво. У часи князювання Ярослава завершилось будівництво держави. Виявом цього стала поява першого писемного збірника норм права – "Руська правда". За Ярослава Київська Русь досягла зеніту свого розвитку і могутності.

Після смерті Ярослава починається поступовий занепад централізованої держави. Влада київського князя обмежується, починає зростати могутність місцевих князів. З другої половини ХІ ст. починаються війни між нащадками Ярослава. На недовгий час, з 1113 р. по 1125 р. Володимир Мономах відновив відносно централізовану державу. Єдність держави вдалось підтримати князю Мстиславу (1125–1132 рр.). Після його смерті утворюється півтора десятка князівства. Таким чином, з 1054 р. по 1132 р. відбувався поступовий розпад держави.

З початку ХІІ ст. поряд з "старими" з’являється ряд нових самостійних князівств і земель. Головними з них стали Галицьке, Волинське, Київське, Муромське, Переяславське, Ростово-Суздальське, Чернігово-Сіверське, Полоцько-Мінське, Смоленське, Тмутараканське, Турово-Пінське князівство та Новгородська і Псковська земля.

Утворення нових і розвиток старих князівств не означав економічного, культурного, церковного занепаду. Просто, якщо раніше, основними центрами руської землі були Київ і Новгород то тепер розвинулись, і об’єднали навколо себе нові землі, такі міста як Чернігів, Галич, Володимир-Волинський, Переяслав, Смоленськ, Полоцьк, Володимир-на-Клязьмі, Суздаль, Ростов та ін. Єдина раніше держава, перетворилась в досить умовний союз нових держав–територій. Цей процес повністю співпадав з процесами утворення і розпаду ранньофеодальних європейських країн.

До роздробленості єдиної держави призвів і ряд конкретних причин. Поступовий економічний розвиток, а саме зростання великих феодальних вотчинних землеволодінь, призвів до піднесення нових політичних і економічних центрів, які намагались звільнитись від впливу Києва. Каталізатором таких прагнень став особливий принцип наслідування київського престолу: не від батька до старшого сину, а по старшинству братів. Це призвело до родинних чвар і суперечок, війн за Київ. В 1097 р. на з’їзді князів в Любечі був закріплений новий принцип: "Кожен хай тримає свою отчизну". Місцеві князівські роди починають дбати про власні землі, дедалі менше цікавлячись загально-руськими справами.

Великою перешкодою єдності держави стала її велика територія. На півночі, кордони держави проходили по Чудському, Ладозькому, Онезькому озерах, на півдні – до рр. Донець, Рось, Сула, Південний Буг (Бог), на сході – по лісам межиріччя Оки і Волги, на заході – по рр. Дністер, Західний Буг, Німан, Західна Двина. Територія складала від 800 тис. км² до 1,1 млн. км². Населення 3-4 млн. чол. Державу населяли не тільки слов’яни, а і інші народи. На півночі і північному сході – чудь, весь, меря, мурома, мордва; на півдні – печеніги, половці, торки; на північному заході – лити, ятвяги, ести, пруси.

Однією з причин занепаду держави став занепад старих торговельних шляхів і поява нових шляхів і центрів торгівлі.

Після розпаду Київської Руси на території України, в ХІІ–ХІІІ стст., утворилось п’ять великих князівств: Київське, Чернігівське, Переяславське, Галицьке, Волинське. Перші три знаходились в постійній міждинастичній боротьбі та війнах з половцями. Галичина і Волинь мали кращі умови розвитку. Саме тому вони утворюють нове державне об’єднання.

В 1199 р. Волинський князь Роман Мстиславич об’єднав Галицьке і Волинське князівство. Об’єднане Галицько-Волинське князівство продовжило традиції державного ладу Київської Руси. Самим відомим правителем Галицько-Волинської Руси став Данило Галицький. Він приєднав Київську землю, один з небагатьох руських князів який протистояв татарам, мав добрі стосунки з європейськими сусідами. Галицько-Волинська Русь як єдина держава і представниця українства в Європі проіснувала до 1349 р. В цей рік польський король Казимир захопив Галичину і частину Волині, а литовський князь Альгірдас (Ольгерд) Поділля, Київщину, Переяславщину.

Таким чином, давньоукраїнська держава проіснувала з 882 р. по 1349 р. За цей час склався свій економічний, політичний, культурний, правовий, соціальний лад.

Політичний устрій князівської Руси – України був досить простий. На чолі держави стояв князь. Князь втілював законодавчу, виконавчу, судову владу. На початку історії держави, збирав подать з населення, т.зв. полюддя, очолював військо. Влада князя була необмежена. В часи становлення держави велике значення мали місцеві князі, як представники родоплемінної верхівки. До сер Х ст. вони здійснювали владу на місцях, а за свою службу користувались заступництвом Київського князя. Так формувалась система феодального вассалітету. Згодом, після реформ Володимира Великого і Ярослава Мудрого, в землях почали правити сини великого князя або воєводи.

Дорадчим органом при князеві була Боярська рада. До неї входили близькі до князя, досвідчені дружинники, а згодом бояри-феодали. Але радитись з дружиною і боярами було швидше моральним обов’язком князя.

Особливим органом влади в містах було Віче – збори вільного населення міста. Це орган управління зберігся з часів родоплемінного устрою. Віче збиралось в крайніх випадках. Роль Віче зростала за слабкого князя і навпаки, і якщо князь був сильним і авторитетним правителем Віче не збиралось.

В селі, органом влади виступала Верв – община і її загальні збори. Общині належала земля. Вона захищала селян, вершила суд і розправу.

Історія не зберегла відомості про розвинуту адміністративну систему Київської Руси. Знаємо, що існували воєводи – військові начальники і представники князя в окремих землях; вірники – збирачі штрафів на користь князя; тіуни – слуги князя та інші.

Певні особливості політичного ладу мало Галицько-Волинське князівство. Так в цих землях не прижилось Віче. Влада князя суттєво обмежувалась владою бояр. Тому політичне життя Галицько-Волинської держави часто порушувалось боротьбою між князями і боярами. Саме таке внутрішнє протистояння призвело, згодом до занепаду держави. Після підкорення українських земель татарами (друга пол. ХІІІ ст.) частково змінюється політичний лад. Тепер владу князя мав визнати Хан Золотої Орди. Право на князювання треба було вислужити і викупити. На підвладній території, яка змінювалась за волею Хана, князь зберігав владу, але сам знаходився під наглядом представників Хана – баскаків.

Таким чином існування давньоукраїнської держави охоплює час з ІХ ст. по ХІV ст. (1349 р.) і включає історію Київської Руси та Галицько-Волинської держави. Київська Русь утворилась на власній основі, внаслідок тривалого процесу розкладу общинного ладу та формування політичних форм життя у східних слов’ян. Галицько-Волинська Русь продовжила традиції Київської Руси більш, ніж на півтора століття. Ці держави створили свої оригінальні економічні, політичні, культурні системи, які давали українцям достатнє підґрунтя для продовження державного будівництва. Але історія змінила свій напрямок.

В ХІІІ ст. (1240р.)–ХІV ст. (1349р.) українські землі захоплюють татари, а через сто років їх ділить Литва і Польща. Починається бездержавний період в історії України. Територія України стає частиною інших держав до 1649 р. Але ці століття не стали "пропащим часом" для України. Українські землі централізувались в межах інших країн. Поступово відновлювався економічний лад. Литовська держава витісняє татар і об’єднує під своєю владою північні і центральні українські землі. Утворюється одна із самих великих держав Європи ХІV–ХVІІ стст.: Велике князівство Литовське, Руське і Жемантійське. Ця держава органічно переймає традиції давньоукраїнських і давньобілоруських земель. Таке органічне (відносно) поєднання дозволило їй проіснувати до 1569 р. По іншому склалася доля Галичини. З кін. ХІV ст. на західних українських землях починається полонізація і окатоличення. А після утворення в 1569 р. об’єднаної держави – Речі Посполитої, ці процеси поширюються по всій Україні. Польська влада розповсюджує на нових для неї землях свій політичний і економічний лад. Обмежуються права православної шляхти і міщанства. З кін. ХVІ ст. починається швидке закріпачення і надвисока експлуатація українського селянства, які обумовлюються колонізацією, освоєнням нових українських земель. Руйнівним фактором в ХVІ ст. і до кін. ХVІІ ст. стають постійні напади кримських татар. Таке поєднанням цих, та ряду інших причин призвели до масового соціального виступу: Визвольної війни українського народу проти польського панування, під керівництвом Б. Хмельницького. В ході цієї війни була здійснена перша, в модерній історії України, спроба проголосити власну державу.

Поиск по сайту: