Розділ ІІ

"Українське питання" – це ставлення сусідніх країн, та інших держав до незалежності України, та вирішення питання: "Що робити з територією, поселенням і ресурсами за відсутності національної держави?" іншими словами, це політика щодо України. Великою мірою вона обумовлювалась наявністю чи відсутністю національної держави.

З Х ст., з часу, коли русичі утворили перші українські держави – Київську Русь і Галицько-Волинську Русь, українські сусіди негативно сприймали існування цих держав. З послабленням влади, сусіди першими почали експансію на українські землі з метою їхнього поділу. Такий розподіл відбувся протягом другої половини XIV ст. З 1340р. почався перехід українських земель під владу Литви (Східна Волинь, Поділля, Київщина, Чернігівщина), Польщі (Галичина, Західна Волинь), Угорщини (Закарпаття), Молдавії (Буковина), а згодом Московської держави (Сіверщина) та Кримського Ханства.

До 1648р., коли Б. Хмельницький піднімає повстання і робить спробу проголошення української держави, названі країни активно експлуатують великі людські і земельні ресурси українських земель. За панування Польщі і Литви відбулось повне закріпачення селянства. Використовуючи дешеву селянську працю і вільні землі польська шляхта, з др. пол. XVI ст. створює великі товарні господарства (фільварки). Збіжжя отримане в фільваркових господарствах продається в Європу. В цей же період, туди вивозиться деревина, древесне вугілля, переганяється худоба. Особливим видом експлуатації людських ресурсів в XV- XVII ст. був ясир – живий товар, полонені українці, які продавались в рабство кримськими татарами після їх регулярних нападів на українські землі.

Наступний великий поділ українських земель відбувається в XVII ст., в умовах Руїни – громадянської війни. Визнаючи чвари серед самих українців слід вказати на нещирість союзників їх бажання використати ці чвари на свою користь. Ця мета була досягнута. Вперше, в 1667р., Польща і Москва за Андрусівським перемир’ям на тринадцять років поділили Україну. Лівобережна залишалася у складі Московії, Правобережна – у складі Речі Посполитої, а Запоріжжя – під зверхністю обох держав. Вдруге, в 1672р., за Бучацьким договором між Польщею та Туреччиною. Остання встановлювала свою владу на Поділлі. Втретє, в 1681р., за Бахчисарайським мирним договором між Московією, Туреччиною, і Кримським Ханством визнавалась належність Лівобережжя України до Москви, Поділля до Туреччини і заборона заселення земель між річками Буг і Дністер. Такий поділ був остаточно закріплений "Трактатом про вічний мир" між Московією та Польщею (1686р.). За цим миром підтверджувався фактично існуючий поділ України між трьома країнами. Цей поділ проіснував до кінця XVIII ст.

В результаті російсько-турецьких війн (1768-1774рр,1787-1791рр.) та поділів Польщі (1772, 1793, 1795рр.) відбувається черговий поділ українських земель уже між двома країнами – Російською і Австрійською імперіями. До Росії відійшли Правобережна Україна, причорноморські степи, Крим. Західна Україна (Східна Галичина, Буковина, Закарпаття) перейшла до Австрійської (пізніше Австро-Угорської) імперії.

Наступний перерозподіл українських земель відбувається в умовах революції і громадянської війни в Росії (1917-1920рр.) та національно-демократичної революції і війні за незалежність в Україні (1917-1921рр). Події які відбувалися в цей час нагадують ситуацію 1648-1657рр. Знову, вирішальним фактором утвердження незалежності стала позиція найближчих сусідів – Росії і Польщі, а опосередковано країн Антанти (Британії, Франції) і США. Жодна з них не була зацікавлена в створені самостійної, розвинутої держави в центрі Європи. Знову Україна опинилась між кількома центрами впливу. Це були країни Четвертого союзу (Німеччина, Австро-Угорщина etc), Антанта, Росія. Знову Росія зробила все можливе щоб не випускати Україну із сфери свого впливу. Протягом 1918-1920рр. землі України переходили під владу різних країн і урядів, а остаточний розподіл відбувається в 1919-1921рр. Так уже в червні 1919р. Верховна рада союзників на Паризькій мирній конференції передала Східну Галичину під владу Польщі. Згодом, в 1921р., такий розподіл був підтверджений Ризьким договором між Польщею і радянськими Росією і Україною. Сен-Женрменський (1919р.) і Севрський (1920р.) договори "віддали" Закарпаття і Буковину відповідно Чехословаччині і Румунії. Долю Бессарабії вирішив т.зв. Бессарабський протокол (1920р.) – її "віддали" Румунії.

Наприкінці 30-х років відбувся ще один розподіл українських земель. Це було пов’язано з підготовкою і початком Другої Світової війни. В 1938р. в результаті потурання фашистській Німеччині з боку Британії і Франції відбувався т.зв. аншлюс Чехословаччини. Українське Закарпаття, яке входило до складу останньої, попало під владу фашистського сателіту – Угорщини. Почалась чергова мад'яризація краю. Згодом, в 1939р. Німеччина і Радянський союз (СРСР) домовились про розподіл сфер впливу, а простою мовою, поділили частину Європи між собою. Нацистська Німеччина підкорила, безкарно, Польщу, а СРСР "отримала" Західну Україну, Західну Білорусію. В 1940р. СРСР за згодою Німеччини "приєднала" Північну Буковину, Бессарабію, країни Прибалтики. Таким чином, до початку Другої Світової війни у склад СРСР, а значить і УРСР увійшли Східна Галичина, Буковина і Бессарабія. Формування сучасних кордонів України завершилось у 1946р. і 1954р. В 1946р. до складу СРСР – УРСР ввійшло Закарпаття, а в 1954р. – Крим.

Таким чином, через трагічну історію поділів і об'єднань українських земель формувались кордони сучасної української держави.

Як свідчить історія, в більшості випадків, сусідні країни негативно ставились до факту незалежності України. Адже в такому випадку вони вимушені були, певним чином, враховувати інтереси української сторони. В умовах відсутності національної держави така проблема була відсутня взагалі. Це підтверджено прикладами європейських війн та чисельних загострень міжнародних відносин в ХІХ-ХХ ст.

Є відомості, про те, що Наполеон після поразки і втечі з Росії доручив одному з чиновників міністерства зовнішніх справ К. Лесієру, підготували спеціальну монографію про історію і геополітичне становище України. Була підготовлена "Історія козаків" обсягом в 600 сторінок, в ній обговорювалась ідея утворення козацької держави яка б протистояла Росії. Ця праця була захована до кращих часів. В 70-ті рр. ХІХ ст. загострились відносини між Австрією і Росією. В цих умовах, в Німеччині висловлюється думка про створення "самостійного, дружнього Київського королівства". Так в ХІХ ст. розпоряджались долею України інші держави.

В умовах Першої світової війни (1914-1918рр.), і Російська і Австро-Угорська імперії мали плани приєднання нових українських земель. Повною мірою "українське питання" постало перед радянською владою. Радянська влада не була готова до активного спротиву українців. Саме тому більшовики вимушені були тричі утверджувати свою владу протягом 1918-1920рр. Після утвердження радянської влади для боротьби з українським суспільством використовувались т.зв. соціальні технології боротьби: масовий голод (1921-1922рр., 1932-1933рр., 1946-1947рр.), русифікація, масової репресії, виселення і переселення українців.

Польща так само не залишала українців у спокою. Галичиною і Волинню прокотилась хвиля ополячення. Ці території стали називатись Східна Мала Польща. В результаті т.зв. аграрної реформи велика кількість землі відійшла польським колоністам – осадникам. Близько двохсот тисяч господарств таких осадників мали зміцнити і закріпити польське панування на землях Західної Волині. В політичній сфері пропагувалась ідея державної асиміляції окраїн. В 1930р. польська влада провела акцію під назвою "пацифікація" – польська армія та поліція руйнували українські бібліотеки, конфісковували майно, били селян.

Швидко "вирішила" українське питання Румунія. Українців Буковини румунська влада визнала "румунами за походженням, що забули рідну мову" і примушувала до навчання у румунських школах. До 1927р. всі українські школи були закриті або зруйновані.

Відносно сприятливі умови життя були у українців Закарпаття яке являлось частиною Чехословаччини. В жовтні 1938р. в зв’язку з загостренням міжнародної ситуації влада Чехословаччини визнає Карпатську державу (Закарпаття) і проголошує її частиною федерації Чехії і Словаччини. Тим часом угорський диктатор М. Хорті висунув свої претензії на Закарпаття і Словаччину. За згодою А. Гітлера угорцям "віддали" південну частину Закарпаття з Ужгородом і Мукачевим, а в березні 1939р. угорські війська окупували все Закарпаття. Стало зрозумілим, що зацікавленість "українським питанням" з боку Німеччини продиктовано агресивними, загарбницькими цілями.

В керівництві фашистської Німеччини існували два погляди на вирішення долі східних слов’ян. Один із теоретиків нацизму вважав, що СРСР треба поділити на п’ять частин, такі як: Велика Фінляндія, Балтійський протекторат, Українська держава, Кавказька федерація, Росія. Натомість, з червня 1941 і до жовтня 1944р. здійснювалась зовсім інша політика в розв’язанні "українського питання". Це повне пограбування і знищення потенціалу України. Керівник окупованої України Е. Кох наголосив: "Мета нашої роботи – примусити українців працювати на Німеччину. Україна повинна постачати те, чого немає у Німеччини. Цю роботу слід провадити не рахуючись з витратами."

Територія України була поділена на декілька частин, які підлягали різним органам влади. Чернівецька і Ізмаїльська області включались до складу Румунії. Одеська область, південні райони Вінницької, західні райони Миколаївської областей, Придністров'я нацисти об'єднали в губернаторство "Трансністрія" яке стало частиною Румунії. Західноукраїнські землі утворили окремий округ – дистрикт "Галичина", з центром у місті Краков. Східні українські землі, прифронтові, підпорядковувались військовому командуванню. Всі інші області об'єднали в рехскомісаріат "Україна" з центром у місті Рівне.

На всій території України був встановлений жорсткий окупаційний режим. Почалось масове винищення населення і військовополонених. Закатовано на смерть більше 5млн. людей. Сотні тисяч померли від голоду і хвороб. З 1942р. почалась масова депортація на роботу в Німеччину. Вивезено близько2,5млн. молодих людей. Найбільші підприємства України були поділені між німецькими капіталістами: Флік отримав заводи Дніпропетровщини, половину заводів Краматорська отримав Круп, а половину – концерн "Герман Герінг". Окупанти залишили колгоспну систему примусивши і далі безкоштовно працювати селян. Запроваджувалась трудова повинність. Відбувалось свідоме нищення і пограбування історичних і культурних пам’яток.

Україна в ході Другої світової війни зазнала більше руйнувань, ніж будь-яка інша європейська територія. Безпосередні збитки завдані господарству УРСР, становили 285млр.крб. в цінах 1940р. (в Росії збитки склали 255млр.крб. Ця сума в п’ятеро перевищувала асигнування УРСР в народне господарство з 1926 по 1941р. Було знищено 720 великих і малих міст та 28 тис. сіл. Загальні демографічні втрати України які включають убитих у боях, померлих у концтаборах, депортованих, евакуйованих та емігрантів становили 14,5 млн. чоловік.

І до цього часу окремі країни намагаються розігрувати "українську карту". Більшою мірою це стосується Росії. Росія ставиться дуже "ревниво" до незалежності України. Частина російських політиків намагається "прив’язати" Україну до свого курсу і своєї політики. При цьому інтереси України не є достатньо важливими для Росії.

З 1991р. Україна намагається самостійно будувати зовнішню політику. Як свідчить історія і сучасність це складний і суперечливий процес. Він залежить від внутрішньої політики; від різних політичних сил, які ведуть боротьбу за владу і мають своє бачення національних інтересів і зовнішньополітичного курсу.

Основні напрямки зовнішньої політики сучасної України зафіксовані в Конституції і ряді законів. Крім того ця політика обумовлюється сучасними міжнародними відносинами. Незважаючи на всі внутрішні дискусії, які йдуть протягом всіх років незалежності, стратегія зовнішньої політики відома – утвердження реальної незалежності в колі інших держав, входження в Європейський політичний, економічний, культурний простір.

План семінару

1. Дипломатія перших українських держав (ІХ-XIV ст.).

2. Дипломатія гетьманської України (1658-1781рр.).

3. Дипломатія українських державних формувань періоду революції і громадянської війни (1917-1922рр.).

Поиск по сайту: