Гетьманщина як особлива форма української держави в ХVІІ–ХVІІІ стст. (1648-1781 рр.)

Причиною війни 1648-1654 рр. стала ціла низка економічних, політичних і соціальних причин. Тиск на українське суспільство призвів до ряду повстань, перш за все козацьких які періодично відбувались з 90-х рр. ХVІ ст. до 30-х рр. ХVІІ ст. Це, відомі повстання під керівництвом К. Косинського, С. Наливайка, П. Бута, Я. Острянина, Т. Федоровича. Характерною рисою козацьких виступів була обмежена програма боротьби, роз’єднаність козацтва і селянства. Повстання Б. Хмельницького теж починалась як одне з чергових повстань за збереження козацьких прав. Але хід і характер повстання змінили програму боротьби і поставили на порядок денний питання творення національної держави. Кроками в такій боротьбі стали: 1) війна проти Польщі під керівництвом Б.Хмельницького і творення основ національної держави в умовах війни (1648-1657 рр.); 2) занепад і розпад держави, перша громадянська війна ("Руїна", 1657-1687 рр.); 3) стабілізація автономних державних інститутів у формі Гетьманщини (1687-1781 рр.).

Перші кроки у формування держави почали реалізовуватись у 1649 р. і втілились у ряд договорів з Польщею і Московською державою. Це такі договори як: 1) Зборівський мир (18.08.1649); 2) Білоцерківський мир (28.08.1651); 3) "Березневі статті" (27.03.1654).

Початок війни проти Польщі був вдалим для козацько-селянського війська. Протягом 1648-1649 рр. в Україні було ліквідовано польську адміністрацію. Під впливом перемог, підписаний Зборівський мир, який зафіксував утворення основ української держави. За цим договором під владу Б. Хмельницького переходило три воєводства – Київське, Брацславське, Чернігівське. Встановлювався козацький реєстр в 40 тис. чоловік. Формувалась нова православна адміністрація. На ці землі не мали права заходити польські війська, на них не мали права жити єзуїти, євреї. Православний митрополит входив до Сенату. На цих землях мала бути скасована церковна унія. Всім учасникам повстання надавалась амністія. Але в свої маєтки поверталась шляхта, а селянство – до панів. Тому, ні українці, ні поляки не задовольнились такими результатами. Війна продовжилась. Після поразки під м. Берестечко, в 1651 р., Б. Хмельницький підписує Білоцерківський мир, який став погіршеною копією Зборівського миру. Під владою гетьмана залишилось тільки Київське воєводство. Але поляки вже не змогли повністю ліквідувати гетьманщину.

Розуміючи неможливість перемоги наодинці над Польщею, утвердившись в підступності кримського хана, Б.Хмельницький просить допомоги у Москви. В січні 1654 р. московські посли приймають присяги українських міст і містечок на вірність московському царю. В ході переговорів між гетьманом, старшиною і московськими послами було досягнуто домовленість про підтвердження прав і привілеїв Запорозького війська. Українська старшинська верхівка, розробила свої вимоги до царя, що складались з 23 пунктів. В цьому документі підтверджувались права, привілеї і вольності Війська Запорозького, визначався 60-ти тисячний реєстр козаків, пропонувалась відповідна платня старшині і на утримання козацького війська, пропонувалось місцеву адміністрацію, підтверджувалось право обирати гетьмана, право проводити зовнішню політику, визначалось невтручання московських чиновників у місцеві справи, зберігались права київського митрополита, надавалась військова допомога в війні проти поляків і татар.

В березні 1654 р. цар Олексій Михайлович затвердив т.зв. Березневі статті, до яких увійшло 11 пунктів із 23 вищеозначених пунктів. В цілому, ці пункти підтвердили прохання українців. Але гетьману забороняли зносити з Польщею і Туреччиною, податки на користь царя збирали московські чиновники, а до Києва і Чернігова вводились невеликі військові загони на чолі з воєводами, як представниками царя.

На сьогодні існує декілька інтерпретація та оцінок цих домовленостей, тим більше що оригіналів документів не збереглось. Знаємо напевне, що московська і українська сторона по-різному трактували цей договір і не дуже дотримувались його умов. Дискусії про умови московсько-українського договору ідуть і до сьогодні. Переяславські і московські домовленості не стали основою тривалих і рівноправних відносин. Разом з тим на їх основі, Україна, як автономна частина Російської держави проіснувала до 1781 р.

Стосунки московських царів і російських імператорів з українцями були такі, що кожен новий гетьман, який ставав при владі, підписував нові домовленості. Протягом 1659-1781 рр. українськими гетьманами були підписані з Москвою такі документи: 1) "Переяславські статті" (1659р.) – Юрій Хмельницький; 2) "Московські статті" (1665р.) – Іван Брюховецький; 3) "Глухівські статті" (1669р.) – Дем’ян Многогрішний; 4) "Конотопські статті" (1674р.) – Іван Самойлович; 5) "Коломацькі статті" (1687р.) – Іван Мазепа; 6) "Решетилівські статті" (1709р.) – Іван Скоропадський; 7) "Решительные (конфирмованные) пункты" (1728р.) – Данило Апостол. За кожною новою угодою автономні права України обмежувались. Управління все більше підпорядковувалось московсько-російській владі.

Більшість угод, за виключенням останніх двох, підписанні в умовах особливого періоду в історії України, який називається "Руїна". Це час з 1657 р. (смерть Б.Хмельницького) по 1686/1687 рр. (підписання "Вічного миру", початок гетьманування І. Мазепи). Основні риси цього періоду: 1) перманентна боротьба за гетьманську булаву, за владу серед української верхівки, призвела до першої громадянської війни; 2) через відсутність єдності серед правлячої української верхівки починається активне втручання в українські справи сусідніх держав, чого не допускав Б. Хмельницький; 3) "щирі сусіди" – Польща, Московія, Туреччина, використовуючи егоїстичну українську верхівку встановили свою владу в Україні, поділивши її на три частини; 4) занепад національної єдиної, централізованої влади призвів до економічного і культурного занепаду і відкинув Україну на декілька десятиліть назад.

В результаті договорів між Польщею, Московією і Туреччиною, які були підписанні в 80-ті рр. ХVІІ ст., українські землі були поділенні на три частини. Лівобережна Україна відійшла до Московської держави, Правобережна – Польщі, Південна – Туреччині, а землі між рр. Дніпро і Південний Буг залишались пусткою, нейтральними, незаселеними землями. Особливою територією залишались Галичина і Слобідська Україна.

З кін. ХVІІ ст. українське політичне життя переміщується на Лівобережжя. Саме цю територію, частини сучасних Полтавщини і Чернігівщини, українці називали Гетьманщиною, а російська влада – Малоросією. В 1700 р. тут мешкало близько 1,2 млн. чоловік, а до кінця ХVІІІ ст. – до 2 млн. чоловік. Територія в військовому і адміністративному відношенні поділялась на десять полків. Ставка Гетьмана (столиця) знаходилась в м. Батурин, а після його знищення в м. Глухів. Історія Гетьманщини цього часу – це історія автономної території у складі Московсько-Російської держави. Період автономії охоплює 1686/1687 рр. (від закінчення "Руїни") – 1781/1785 рр. (ліквідація полкового устрою і зрівняння в правах української старшини з російським дворянством).

У ході визвольної війни почалось формування нового політичного ладу. Незважаючи на "Руїну", постійні утиски і обмеження з боку Московсько-Російської держави, Україна зберігала свій особливий автономний квазі-державний устрій до 1781 р. На чолі влади стояв Гетьман (Іван Мазепа, Іван Скоропадський, Павло Полуботок, Данило Апостол, Кирило Розумовський). За початковою ідеєю, і запорозькою традицією гетьман мав обиратись на загальновійськовій раді, але з кін. ХVІІ ст. претендента на посаду висувала генеральна старшина, і згодом призначив цар. Гетьман уособлював законодавчу, виконавчу, судову владу. Але протягом ХVІІІ ст. влада гетьмана постійно обмежувалась Росією.

Гетьман правив за допомогою і за участю Генеральної військової канцелярії – вищої адміністративної установи. Сучасною мовою – уряду. До складу Генеральної військової канцелярії входили: а) генеральний писар; b) генеральний суддя; c) генеральний підскарбій; d) генеральний обозний; e) генеральні бунчужний, хорунжий, осавул. Генеральний писар керував канцелярією гетьмана, вів переписку, знав всі державні справи, зберігав печатку. Генеральних суддів було двоє: один розглядав цивільні справи, другий – військові. Генеральний підскарбій відав державною скарбницею; вів рахунок податкам, прибуткам, видаткам. Генеральний обозний відповідав за військо, його озброєння і припаси. Генеральний осавул, бунчужний і хорунжий охороняли гетьманські символи, а також виконували різноманітні доручення гетьмана.

Генеральна військова канцелярія була автономним урядом до 1722 р. З цього року діяльність канцелярії стала контролюватись Малоросійською колегією. В 1727-1734 рр. за гетьманування Д. Апостола канцелярія знову була підпорядкована гетьману. В 1734 р., після смерті гетьмана, Україною керував новий орган влади – Правління гетьманського уряду. За К. Розумовського (1750-1764 рр.) канцелярія була відновлена. Після скасування гетьманату Україною керувала, друга Малоросійська колегія.

В територіально-адміністративному відношенні Гетьманщина ділилась на полки і сотні. На рівні полку владу очолювали полковник і полкова канцелярія. Полковник уособлював виконавчу і судову владу. Він здебільшого призначався гетьманам, або обирався на полковій козацькій раді за погодженням і наступним затвердженням царським урядом. До складу полкової старшини входили: полковий писар, полковий суддя, полковий обозний, полковий осавул, полковий хорунжий. Вони виконували на рівні полку, ті функції які виконувала старшина Генеральної військової канцелярії на рівні Гетьманщини. Формально, полкова старшина вважалась виборною, але фактично ці посади займали особи які призначались гетьманською адміністрацією або полковником за погодженням з царським урядом. Діяльність старшини контролювалась царськими чиновниками. На рівні сотні адміністративні функції виконували сотник і сотенний писар. Ці посади були виборні. Полкова старшина і старшина Генеральної військової канцелярії формували генеральну військову старшину.

Починаючи з 1648 р., з часу творення нової української держави, почало формуватись нове українське право і закони. З сер. ХVІІ ст. і до кін. ХVІІІ ст. сформувався цілий комплекс норм які регулювали життя українців. В основі такого комплексу лежали норми руського, литовського і польського права. В цей час з’являються і оригінальні, суто українські елементи правотворчості, які фіксуються в універсалах, ордерах, грамотах. Протягом ХVІІІ ст. українці декілька раз робили спробу кодифікації правових норм. Був створений ряд законодавчих збірників: "Права по которым судится малороссийский народ" (1743 р.), "Суд и расправа в правах малороссийских " (1758 р.), "Экстракт малороссийских прав" (1767 р.), "Экстракт из указов, инструкций и учреждений" (1786 р.). Правовими нормами зафіксованими в цих збірниках в Україні користувались до поч. ХІХ ст., до часу поширення загальноросійських земель у складі Московсько-Російської держави.

В листопаді 1764 р. Катерина ІІ ліквідувала посаду гетьмана, а владу передала Малоросійській колегії. В серпні 1775 р. ліквідована Запорозька Січ. В 1781 р. замість полкового устрою утворилась Малоросійське генерал-губернаторство у складі трьох губерній, або намісництв – Київського, Чернігівського і Новгород-Сіверського. На місцевому рівні запроваджувались загальноросійські органи влади. В 1783 р. замість козацьких полків створили десять кінних полків регулярної армії. Останню крапку в історії Гетьманщини поставив маніфест про права дворянства. Козацькій старшині потрібно було довести своє знатне походження і вони зрівнювались в правах з російськими дворянами.

Так тихо і мирно згасла Гетьманщина – друга українська держава. Але разом з Київською Руссю і Галицько-Волинською Руссю Гетьманщина стала тим підмурівком на основі якого почалось творення третьої української держави на початку ХХ ст.

Поиск по сайту: