Розділ ІІІ. Греко-католицька церква в Україні

Утворення греко-католицької (уніатської) церкви в Україні слід розглядати в контексті широкого кола подій і проблем: утворення Західної і Східної римських імперій; утворення двох основних центрів християнства - т.зв. Апостольської столиці на чолі з Папою Римським і Константинопольського Патріархату на чолі з Вселенським Патріархом; гострих суперечок з приводу основних постулатів християнського віровчення - про філіокве*, про чистилище*, про першість Папи; офіційного розколу церкви (1054 р.) і Флорентійської унії (1439 р.) та багатьох інших явищ.

Слід зазначити, що римська церква використовувала кожну можливість поширювати і утверджувати свою версію християнства серед східних слов'ян. Так достеменно відомо про місію монаха Адальберта до Києва (960 р.). В 979 р. на Русі перебували посли від папи Бенедикта VII. Відомі посольства князя Володимира Великого до Римського Папи вже після хрещення Русі. Зв'язки з Папою і католицьким заходом підтримували і інші князі. Інтенсивні переговори з папою Інокентієм II вів Данило Галицький.

Після підписання Флорентійської унії* (1439 р.) справа об'єднання церков перейшла в практичну площину. Тим більше, що руський митрополит Ісидор підписав цю унію. Але якщо в Московській державі звістка про унію була зустрінута негативно, то в Литовській державі, окремих землях Білорусії і України вона була зустрінута толерантно, і ідея унії поступово ставала звичною і затверджувалась в суспільстві.

Чергове повернення до ідей об'єднання пов'язана з конкретною історичною ситуацією. Після утворення Речі Посполитої почалась активна полонізація України. Все неукраїнське підлягало ополяченню. Православна церква відчувала тиск католиків, ієзуїтів, обмеження і утиски з боку державної влади. Більшість української верхівки перейшли в католицизм. Православна церква знаходилась в кризі через відсутність активних, ініціативних, освічених ієрархів. Зростаюче втручання міщан в церковні справи викликало роздратування і невдоволення керівництва православної церкви.

Таким чином складались умови і виявлялись бажання, як серед православних ієрархів так і поляків, об'єднати православну і католицьку церкви.

Процес прийняття унії розтягнувся на кілька років. Перший крок було зроблено в 1590 р. на соборі православних єпископів в м. Белз. Четверо єпископів на чолі з Гедеоном Балабаном заявили, що більше не можуть терпіти втручання східних патріархів у церковні справи в Україні. Тому потрібно порвати з ними раз і назавжди. Єпископи ухвалили рішення про визнання Папи Римського главою Вселенської церкви. Підготовка підсумкового собору велась у великій таємниці.

Провівши закриті з'їзди, узгодивши всі питання з католицьким духовенством і польським урядом І. Потій і К. Терлецький відправились в Рим, де були урочисто зустрінуті папою Урбаном VIII. Папа прийняв заяву і затвердив 33 пункти "Статтей унії". Це сталось 23.12.1596 р. Умови унії були такі: а) духовенство і миряни приймали владу Папи Римського; б) частково змінювався церковний календар, але Пасхалія і ряд інших свят відзначалися по православному календарю; в) зберігались релігійні обряди і церемонії православної церкви; г) допускалось одруження священників, на відміну від католицького целібату*. Ряд статей унії був направлений на впорядкування внутрішнього життя та захисту греко-католицької церкви від втручання збоку католицької церкви та світських осіб. Унія вимагала зрівняння в правах українського духовенства і католицького, надані інших привілеїв. Були пункти які обумовлювали розвиток освіти, утворення шкіл і семінарій, організацію друкарень.

Звістка про "конспіративну" діяльність частини ієрархів викликала хвилювання і протести серед православних. Активну антиунійну діяльність розвинув князь К. Острозький. Він заявив про збройну боротьбу з уніатами і католиками. Єпископи Г. Балабан і 3. Копистенський, налякані масовими протестами зреклись ідеї унії.

Для розв'язання конфлікту і для офіційного виголошення унії був призначений собор у м. Брест, який відкрився 6 жовтня 1596 р. Собор одразу розколовся. Прихильники унії проголосили об'єднання з римо-католицькою церквою, а православний собор засудив унію. Король і шляхта підтримали уніатів.

Православні і греко-католики взаємно одлучили своїх противників від церкви й прокляли один одного. Навколо Бреста стояли гармати й обози обох сторін. Всі чекали збройних сутичок. Та все закінчилось відносно спокійно. Але для православних почались скрутні часи: переслідувались непокірні православні священики, відбирались церкви, монастирі, школи, друкарні.

Особливою формою боротьби стала релігійна полеміка. Суть полеміки – пошук аргументів на захист чи то унії, чи то православ'я, та нищівна критика одна одної. Серед відомих полемістів, уніати П. Скарга, С. Жебровський, І. Потій, а також православні - С. Зизаній, X. Філалет, І. Вишенський.

Слід зазначити, що прихильники унії не дочекались всіх тих переваг які їм обіцяли поляки. Разом з тим, поступово, ідеї унії знаходили своїх прихильників серед православного духовенства, міщанства, шляхти. Через два десятки років, на початку 30-х рр. XVII ст. греко-католицька церква нараховувала вже понад три млн. віруючих. Важким випробуванням для греко-католицької церкви стала Хмельниччина. Б. Хмельницький, козацтво виступили проти уніатської церкви аж до скасування самої унії. Такі вимоги знаходимо в вимогах Зборівського миру (1649 р.), та в ряді інших угод з поляками.

Лише з другої половини XVII ст., коли Правобережна Україна перейшла під владу поляків, почалось відновлення греко-католицької церкви. З 80-х років ХVІІІ ст. греко-католицизм починає розповсюджуватись в Закарпатті і Буковині. В 1701 - 1702 рр. за активної участі Йосифа Шумлянського до унії переходить Львівська єпархія. Протягом ХVІІІ ст. майже всі єпархії Правобережної України і Білорусії стали уніатськими. В 1721 р. стала уніатською головна святиня Волині і друга Лавра в Україні – Почаївський монастир, а пізніше Кременецький і Манявський.

В 1720 р. в м. Замості, був проведений Собор уніатської церкви, який засвідчив її здобутки, здійснив внутрішню реорганізацію, накреслив шляхи подальшого розвитку. В цьому-ж столітті при уніатських монастирях засновуються народні, а згодом і вищі школи. Так наприклад, в Умані, при монастирі, в середині ХVІІІ ст. навчалось чотириста учнів з усієї України.

Поступовий, але впевнений розвиток уніатської церкви переривається в кінці ХVІІІ ст. В результаті трьох поділів Польща, як незалежна держава перестає існувати. Правобережна Україна відходить Росії, Галичина і Закарпаття до Австро-Угорщини. Таким чином існування уніатської церкви в Росії, залежало лише від толерантності і прихильності російських монахів.

Після першого поділу Польщі (1772 р.) уніатська єпархія втратила 800 церков, а після третього (1795 р.) до православ'я перейшло понад 2000 церков. Різко зменшується кількість парафій, ліквідовано василіанські монастирі, а маєтності церкви конфісковано. Особливо активно таку політику проводила Катерина II. Павло І і Олександр І послабили тиск на уніатів. За Миколи І починається черговий тиск на греко-католицьку церкву, особливо після поразки польського повстання 1831 р. В черговий раз, почалась передача уніатських церков православним громадам, заборонено орден Василіан*, заборонені спільні служби уніатів і римо-католиків, закрито школи. В 1839 р. проголошено "акт злуки" уніатів із православними. Цим актом було формально ліквідовано унію в кордонах Російської імперії. В 1875 р. було ліквідовано уніатську церкву на Холмщині і Підляшші.

Греко-католицька церква залишалась тільки на Галичині, Закарпатті і Буковині. Там вона стала осередком українців які виступали проти полонізації, мадяризації і румунізації. Навколо уніатської церкви об'єднувалась інтелігенція, яка очолювала українців в боротьбі за свої права.

Перша хвиля національного відродження в Галичині була пов'язана з діяльністю культурно-освітнього осередку в м. Перемишль. Цей осередок створили єпископи М. Левицький і І. Снігурський в 20 - 30-ті рр. ХІХ ст. Утворення першої громадської організації українців в Західній Україні було пов'язано з діяльністю вихованців Львівської семінарії – Маркіяном Шашкевичем, Яковом Головацьким, Іваном Вагилевичем. Саме вони створили відому Руську трійцю. А першу політичну організацію українців - Головну руську раду - очолив єпископ Григорій Яхимович. Західноукраїнська інтелігенція протягом всього XIX ст. рекрутувалась, в основному, з уніатських священників.

Таким чином в кін. ХІХ ст. - поч. ХХ ст. греко-католицька церква займала важливе місце в житті західних українців. Значення церкви підсилювалось її підпорядкованістю державі. Священики прирівнювались до державних службовців, держава і церква піклувались про рівень освіти своїх служителів. Саме на цей час припадає діяльність відомого церковного і громадського діяча - глави УГКЦ, митрополита Андрія Шептицького. Він очолює церкву протягом 44-х років.

В період між двома війнами греко-католицька церква розширила мережу молодіжних і жіночих товариств. Діяли дві політичні організації пов'язані з церквою – Українська католицька народна партія і Український католицький союз. В 1929 р. церква відкрила вищий навчальний заклад Богословську академію.

З приходом в 1939 р. радянської влади почались масові переслідування церкви і церковних діячів. Припинена діяльність академії, ряду єпархіальних семінарій

На початку Другої світової війни греко-католики досить лояльно зустріли фашистську владу, але вже через кілька місяців церква відчула на собі новий порядок. Тому в роки війни митрополит А. Шептицький переховував євреїв, і звернувся до священиків і своїх парафіян з пастирським листом "Не убий".

В березні 1945 р., вищим керівником СРСР була затверджена постанова про ліквідацію греко-католицької церкви. В квітні цього-ж року, вище керівництво УГКЦ на чолі з Й. Сліпим заарештовано і вислано до Сибіру. Через рік, в березні 1946 р., під наглядом НКДБ, відбувся Львівський собор греко-католицької церкви який скасував Брестську унію і "возз’єднав" греко-католицьку церкву з російською православною. В 1949 р. під тиском влади припинила свою діяльність уніатська Мукачівська єпархія (Закарпаття). Всі греко-католицькі єпархії оголошено православними. Але більшість віруючих не сприйняли православ'я, і продовжували сповідувати "материнську" віру. Поступово із т.зв. залишків уніатства сформувались нелегальні структури уніатської церкви, а в закритих церквах неофіційно, підпільно відправлялись богослужіння.

З оголошенням т.зв. перебудови, прискорення і гласності в СРСР, тиск на релігійно-церковне життя зменшується. З 1987 р. починається рух за відновлення греко-католицької церкви. 30 листопада 1988 р. Рада у справах релігій при Раді Міністрів УРСР оголосила реєстрацію релігійних громад греко-католиків.

В 90-ті рр. ХХ ст. розпочинається "церковна війна" - боротьба між відновленою уніатською і православною церквою за приміщення монастирів, церков, соборів. Поступово розв'язуючи ці проблеми греко-католицька церква вийшла з межі Західної України. На початку XXI ст. ця церква поширила свій вплив на всю Україну і об'явила про утворення Донецько-Харківського і Одесько-Кримського екзархату.

Слід зазначити, що на відміну від православної церкви Московського патріархату і православної церкви Київського патріархату греко-католики обережно ставляться до співробітництва з владою і досить критично оцінюють таке співробітництво.

Основне завдання УГКЦ, це створення Київсько-Галицького патріархату. Більшою мірою вирішення цього завдання залежить від Ватикану.

Поиск по сайту: