Розділ І

Історію зовнішньої політики України можна було б почати з трипільської цивілізації. У давніх трипільців були речі які мали середземноморське і кавказьке походження. Це свідчить про тісні економічні стосунки означених територій. Тісні економічно-торговельні відносини встановлювали скіфи і греки з своїми дальніми і ближніми сусідами.

На думку окремих дослідників саме зовнішня торгівля відіграла головну роль в утворенні першої держави східних слов'ян – Київської Русі. Необхідність захисту і контролю торговельних шляхів які шли від Балтійського до Середземного моря і з Заходу на Схід призвела до утворення сильної державної організації в місці їх перетину. Міжнародна торгівля стала однією з причин утворення першої української держави. Про значення торгівлі свідчать і перші відомі нам дипломатичні угоди. Це договори 907р. і 911р., підписані князями Олегом, Ігорем а згодом княгинею Ольгою з Візантією. Головним елементом цих угод були умови русько-візантійської торгівлі. Купці з Візантії, Німеччини, Польщі, Чехії, Ближнього Сходу вели торгівлю від Новгорода до Чернігова і Києва. В IX – XI ст. Київ став центром транзитної торгівлі.

Про велике значення зовнішньої і транзитної торгівлі свідчить уповільнення економічного розвитку Київської Руси. В ХІ ст. в результаті хрестових походів Візантійська імперія втрачає монополію контролю над морськими шляхами в Середземному морі. Тепер не потрібно було обминати Візантію через великі простори шляху із "варягів в греки" і прибутки київських князів різко зменшуються.

Активна зовнішня торгівля відіграла свою роль і в становленні Галицько-Волинського князівства. Галицька земля мала тісні економічні стосунки з Польщею, Німеччиною, Австрією, Угорщиною, Візантією. Таким чином торгівля була першим важливим фактором який сприяв активним дипломатичним стосункам.

Другим важливим фактором який формував зовнішню політику першої української держави була релігія, а конкретніше її вибір і саме охрещення Руси. Легендарний процес пошуку і вибору віри, від Аскольда і Діра до князя Володимира Великого, сприяв утвердженню Києва серед інших держав. Сама християнізація проводилась за допомогою болгарських і візантійських священиків. Разом з тим прихильники Папи Римського, його посли визнавались світською владою нарівні з православними. Релігійний фактор в зовнішній політиці активно використовував Данило Галицький. Так він звернувся до Папи Римського Інокентія IV по допомогу в організації нового хрестового походу проти монголо-татар, обіцяючи за це перейти під юрисдикцію Риму.

Третім чинником зовнішньої політики стали династичні шлюби, які затверджували силу і авторитет давньої Руси. Практику династичних шлюбів започаткував князь Володимир Великий. Він перший взяв в дружини сестру візантійського імператора. Ярослав Мудрий був одружений на доньці короля Норвегії. Доньки Ярослава – Єлизавета, стала дружиною короля Норвегії; Настя – дружиною короля Угорщини; Ганна – дружиною французького короля. Цю традицію продовжували і інші князі, зокрема галицькі. Данило Галицький одружив свого сина на дочці угорського короля.

Загалом Рюриковичі впродовж Х-ХІІІстст. мали 78 шлюбів з членами європейських королівських і князівських родин. З Німеччиною ця династія була пов’язана 13 шлюбами, з Англією і Скандинавією – 13, з Угорщиною та Хорватією – 15, Візантією – 12, Грузією та Осетією -7, Чехією і Моравією – 6, з Польщею та Мазурщиною – 27 і т.д.

Якщо узагальнювати основні напрямки зовнішньої діяльності і зовнішніх стосунків то бачимо такі: 1)Візантія; 2)Західні країни (сусіди); 3)Західні і Північні (дальнє зарубіжжя); 4)Східні країни.

В стосунках з Візантією Київська Русь намагалась забезпечити свободу торгівлі, політичний суверенітет; боролась проти втручання у внутрішні справи руських князівств. Політика стосовно сусідів – Польщі, Угорщини, Литви, Чехії обумовлювалась збереженням недоторканності кордонів, де можливо – розширенням, зокрема за допомогою шлюбів. Вступаючи в стосунки з далекими країнами – Францією, Англією, німецькими князівствами і скандинавськими королівствами, князі намагались поширювати свій вплив забезпечуючи умови для зовнішньої торгівлі, та втручаючись у міжнародні справи. Східний напрямок був самий складний, адже печенізькі та половецькі орди кочували в безпосередній близькості від Києва, Переяслава, Чернігова і вимагали постійної уваги. Проти кочовиків використовувались як каральні військові походи так і шлюби з половецькими княжнами.

Важливим фактором зовнішньополітичної активності були війни, які вели давні руси. Так за допомогою активних військових дій відбувалось об'єднання – збирання всіх давньоруських земель. Так князь Олег приєднав до Київської держави землі сіверян, радимичів, кривичі та інших племен. Ігор приєднав землі уличів і древлян. Навіть за відносно, спокійних часів, Володимир Великий і Ярослав Мудрий відновлювали свою владу на племінними князівствами силою зброї.

Особливим були війни які виходили за межі руських кордонів. Поява русичів на арені історії пов’язана з слов'яно-аварськими і слов'яно-візантійськими війнами в VI ст. В VII-ХІ ст. відбуваються походи руських дружин на візантійські володіння в Криму і Малій Азії. Точні відомості про військові походи з'являються з 860 р. Саме в цей рік військо князя Аскольда здійснили облогу Константинополя примусивши греків виплатити контрибуцію. За двісті років формування і існування відносно єдиної Київської Русі було здійснено півтора десятка великих військових походів. Самі відомі серед них походи князя Святослава на Волзьку Болгарію, Хазарію, і іранське узбережжя Каспійського моря. Після недовгого перепочинку кн. Святослав починає війну з Болгарією і Візантією. Частина зовнішніх війн велась проти постійних нападів сусідів – печенігів, половців, поляків, литовських племен. Таким чином війни завжди залишались вагомою причиною, що обумовлювала зовнішню політику Київської Русі.

Зміни в основних напрямках зовнішньої політики відбуваються в ХІІІ ст. Галицько-Волинські князі вимушені були формувати свою політику стосовно Золотої Орди, а також Північно-Східних руських князівств які виступали союзниками Орди і претендентами на українсько-руські землі. Галицькі князі захищали свій суверенітет досить успішно, але з посиленням Литовської і Польської держав, і внутрішніми суперечками Галицько-Волинська Русь як незалежна держава перестала існувати в сер. ХІVст.

В ХІVст. українські землі поділили між собою Польща, Литва, Угорщина. Незалежна зовнішня політика залишалась в історії і відкладалась до середини ХVІІст.

Основи зовнішньої політики Гетьманщини заклав Б.Хмельницький. В умовах війни проти Польщі і становлення нової української держави його зовнішня політика обумовлювалась такими факторами:1)боротьба з Польщею за автономію, а згодом і з незалежність України; 2)пошук союзників для захисту України; 3) боротьба з втручанням сусідніх країн у внутрішні справи України.

У здійсненні зовнішньої політики можна виділити кілька етапів: 1) 1648-1652рр. – Б. Хмельницький, намагається проводити самостійну зовнішню політику, конструює схеми зовнішньо-політичних союзів, намагається їх втілити в реальність; 2)1652-1654рр., провал планів Б. Хмельницького, пошук нових союзників; 3)1654-1657рр., перехід під протекторат Московської держави, поступове поширення її впливу на внутрішню і зовнішню політику України.

В 1648-1652рр. Б. Хмельницький здійснює ряд важливих дипломатичних кроків. Одним з перших стало залучення кримських татар до війни з поляками. Вперше, за кілька століть кримчаки із ворогів перетворилися на союзників. Але історія стосунків гетьманської України і ханського Криму засвідчила ненадійність союзника. Ханський Крим завжди переходив на бік сильнішого, шукав найбільшої вигоди, рідко дотримувався домовленостей.

Розуміючи ненадійність кримського союзника Б. Хмельницький намагався заручитись підтримкою турецького султану. За деякими відомостями у другій половині 1650р. укладається угода з Портою про надання українським купцям права вільно плавати Чорним морем, безмитно торгувати в портах імперії, та створити в Стамбулі українське представництво. В липні 1650р. Б.Хмельницький погодився прийняти протекторат турецького султана. Справа залишилась за відповідним рішенням старшинської і генеральної ради. На короткий час Б. Хмельницький домовляється про підтримку повстання з боку Молдавії, Валахії, Трансільванії. Налагоджувались стосунки з Венецією.

З самого початку повстання, Б. Хмельницький встановлює стосунки з Московською державою. Першого листа до московського царя гетьман написав в червні 1648р. В 1649р. Україна і Москва обмінялися послами, а в травні 1649р. до Москви відправлено перше велике посольство на чолі з чигиринським полковником Федорем Вишняком. Основне завдання яке ставилось перед дипломатами – залучення Московії до війни з Польщею.

В українсько-польських стосунках, досягненням стала Зборівська угода (18.08.1649). Цей документ закріпив юридичну, правову автономію України у складі Речі Посполитої, проголосив і закріпив принцип гетьманської влади на території Київського, Чернігівського, Брацлавського воєводства. Але за великим рахунком, Зборівський мир не задовольнив ні українців, ні поляків. Він забезпечив лише недовгу паузу в активних бойових діях.

В 1650-1651рр. становище в Україні загострюється: починаються виступи селян, зраджує Кримський хан, в результаті чого відбувається розгром українців під м. Берестечко (червень – липень1651р). В вересні 1651р. підписується Білоцерківська угода. Цей договір зводить нанівець автономію України: обмежується гетьманська територія, зменшується реєстр, шляхта повертається до своїх маєтків.

Друга половина 1652р. проходить в невдалих дипломатичних переговорах з поляками. А на весні 1653р. міжнародне становище України ускладнюється. Османська імперія виступає проти українського впливу в Молдавії, а Валахія і Трансільванія об’єднуються з Польщею. В грудні 1653р. Кримський хан підписав сепаратний договір з поляками. Угода ігнорувала українські інтереси. Річ Посполита зобов’язувалась заплатити кримчакам відкуп, а вони погоджувались на окупацію України польськими військами. Але ця угода не вплинула на зовнішню політику яку проводив Б. Хмельницький, адже в жовтні 1653р. Земський собор в Москві вирішив просити царя "прийняти Україну під свого високу руку". Після цього, до України було вислано делегацію. Переговори йшли недовго і вже 18.01.1654р. козацька рада в м. Переяславі ухвалила рішення про прийняття протекції Московського царя. В березні 1654р. це рішення було формалізоване т.зв. "Березневими статтями", які зберігали за Україною політичний устрій, територію, суд, армію та інші елементи держави. В зовнішній політиці гетьман мав право приймати послів і вести переговори з усіма країнами крім Туреччини і Польщі. Таким чином цей договір засвідчив юридичне відокремлення України від Польщі. З цього часу починається новий етап зовнішньої політики України, який характеризується зростаючим втручанням Москви в українські справи, поступовим обмеженням суверенітету України як у внутрішніх так і зовнішніх справах.

"Березневі статті" не витримали перевірки часом. Вже в жовтні 1656р. Московія підписала Віленське перемир'я з Польщею. Ця угода була підписана без згоди України. За нею Москва припиняла війну з Польщею, поляки обирали московського царя польським королем, а українські землі залишались під владою Польщі. Виходячи з цього Б. Хмельницький вважав себе вільним від обов’язків перед Московією і розпочав активні переговори з Швецією і Трансільванією. Переговори з Швецією відкривали нові перспективи, але смерть Б. Хмельницького (6.08.1657р.) завадила реалізації багатьох його планів.

Значення постатті Б. Хмельницького для історичного розвитку України неоціненна. В зовнішній політиці, саме гетьман створив дипломатичну службу, яка сприяла визначенню України як суб’єкта міжнародного права, виявив себе вправним дипломатом.

Після смерті Б. Хмельницького починається період "Руїни". Україна поступово втрачає суверенітет у здійсненні міжнародної політики. Кожен новий гетьман обирає собі нових союзників. Але цей вибір був не самостійний, він обумовлювався політикою Польщі, Москви, Туреччини.

І. Виговський (1657-1659рр.) незважаючи на переговори з Москвою орієнтувався на Польщу. Результатом складних дипломатичних переговорів став Гадяцький договір (16.09.1658р). За цим договором, Україна, як Руське князівство, входила на правах формально рівноправного суб’єкта федерації, до складу "єдиної і неподільної Речі Посполитої". У внутрішньому житті Гадяцький договір відновлював стару модель соціально-економічних і політичних відносин, що неминуче виклало спалах соціальної боротьби.

В результаті громадянської війни, яка почалась за гетьманування І.Виговського, новим гетьманом став Ю. Хмельницький (1659-1663рр). Зовнішньополітична ситуація була складною. На Лівобережній Україні перебували московські війська, які мали певну підтримку з боку населення. Тому війна з Москвою означала продовження громадянської війни. В 1659р. Ю. Хмельницький підписує з Москвою т.зв. Переяславські статті які обмежили автономію України. Але лівобережна старшина Я.Сомко. І. Брюховецький, В. Золотаренко, П. Тетеря виявила власні політичні амбіції і розв’язала нову громадянську війну. В січні 1663р. П. Тетеря обирається гетьманом Правобережної України (1663-1665рр.), а в червні 1663р. І. Брюховецького обирають гетьманом Лівобережної України. Саме останній, став першим гетьманом який поїхав до московського царя і підписав новий договір, який звів до мінімуму автономію України, зокрема і в сфері зовнішньої політики.

Останню спробу об'єднати Україну в умовах громадянської війни робить П. Дорошенко (1665-1676рр). На це була направлена його внутрішня і зовнішня політика. Протягом 1665-1668рр. П. Дорошенко веде переговори як з поляками так і з московитами. Але він все більше схиляється до турецької протекції. В серпні 1668р. відправляється посольство до Стамбулу. Майже півроку йдуть переговори з султаном. В 1669р. старшинська рада вирішує прийняти протекцію Туреччини. В 1672р. відбувається похід об’єднаного турецького, кримського, українського війська проти поляків. В жовтні 1672р. підписаний Бучацький мир за яким Польща мала визнати незалежність України. Але заспокоєння це не принесло.

В 1674р. гетьман Лівобережної України І. Самойлович (1672-1678рр.) починає чергову громадянську війну наступом на Правобережжя. Але в міжусобну війну втягується Кримське ханство, а згодом і Туреччина посилає свої війська на Україну. Ні П.Дорошенко, ні І. Самойлович разом з московським військом не можуть протистояти спустошенню і розоренню краю. Чигиринські походи турок в (1677-1678рр) зруйнували гетьманську столицю. І. Самойлович відмовився від ідеї об'єднати України. Сусіди України, виснажені більш ніж двадцятирічними війнами почали підписувати мирові угоди. Ці угоди свідчили про остаточну втрату зовнішнього суверенітету України.

В 1681р. Москва і Туреччина підписують в Бахчисараї перемир'я на двадцять років. А в 1686р. укладається т.зв. „Вічний мир” між Москвою і Польщею. За результатами цих договорів Україна ділиться між Польщею, Московією, Туреччиною. Україна перестає існувати в колі інших держав, невелика автономна територія зберігається лише на Лівобережжі Дніпра. Гетьманщина, як українська автономія існує ще протягом ста років до 1781р.

Для зовнішньої політики України, період 1648-1686рр. був дуже важливим. Україна пробувала бути активним гравцем на міжнародній арені. Молода дипломатія вела активні переговори з найвпливовішими європейськими країнами, але внутрішній розкол не сприяв міжнародному утвердженню України.

Активну зовнішню політику спробував відродити І. Мазепа. Вже в 1706р. гетьману запропонували союз із Швецією. Таємні переговори велись до 1708р. Але хитрі розрахунки гетьмана виявились марними. Перехід в 1709р. на бік Карла ХІІ не спас ні Україну, ні гетьмана.

Відновлення суверенної зовнішньополітичної діяльності відноситься до 1917р. Центральна рада і Генеральний секретаріат починають формулювати основи зовнішньої політики. Вперше, чітко і зрозуміло ці завдання сформульовані в ІV Універсалі: 1) вийти з війни; 2)укласти мир з країнами Троїстого союзу; 3) встановити дружні стосунки з сусідами.

Але внутрішні і зовнішні умови абсолютно не сприяли встановленню незалежності УНР. Так представники Антанти закликали керівництво УНР продовжити війну з Німеччиною і Австро-Угорщиною, пропонували гроші, озброєння, технічну допомогу. Та уряд і Центральна рада згаяли час за суперечками. І вже в грудні 1917р. наразилась на т.зв. більшовицьку загрозу. Більшовики в Харкові проголосили встановлення радянської влади по всій Україні і оголосили війну УНР. 17 грудня т.зв. радянський уряд України заявив про повалення Центральної ради і Генерального секретаріату, а 25 грудня почався наступ радянських військ проти УНР по всій Україні.

Через прорахунки в військовій політиці українська влада виявилась беззахисною і безпорадною перед наступом більшовиків. Центральна рада і уряд вимушені були шукати допомоги у інших країн. Найближчою військовою силою виявилась Німеччина. Саме з нею і Австро-Угорщиною почали переговори делегація УНР 29 грудня 1917р. в м. Брест. 27січня 1918р. був підписаний мирний договір між УНР і країнами Четвертного союзу. Це був перший серйозний крок дипломатичної служби УНР на міжнародній арені. Брестський мир встановлював лінію кордону між Австро-Угорщиною і Україною, регулював постачання продовольства і сировини з України, обмін полоненими, встановлення дипломатичних відносин. Але головною умовою Брестського миру була збройна допомога УНР в війні з більшовиками.

Після повернення до Києва, Центральна рада намагалась опанувати політичну і економічну ситуацію в Україні, але це їй вдалось дуже слабо. Загострення соціальних і політичних відносин в державі призвело до перевороту і проголошення авторитарної влади П. Скоропадського. У зовнішній політиці, визначальним залишались відносини між Німеччиною, Австро-Угорщиною, Росією. Для перших двох, важливим залишалось виконання продовольчих угод Брестського миру. 10 вересня 1918р. уряд П. Скоропадського підписав нову продовольчу і сировинну угоди з Німеччиною. Того ж місяця гетьман здійснив свій перший і останній офіційний візит за кордон, у Берлін. Німецька влада великою мірою контролювала зовнішню політику гетьмана.

З Росією почались переговори з усього комплексу питань: лінія кордонів, відновлення залізничного сполучення і телеграфного зв’язку, обмін дипломатичними представниками. Почались переговори з урядами Великого війська Донського, Кубанню, Кримом, Білорусією, Польщею, Румунією про лінію кордонів.

Після того, як стало зрозуміло про перемогу Антанти в Першій світовій війні уряд гетьмана робить спроби встановити контакт з представниками Америки, Франції, Британії. Але представники цих країн вважали існування України "вигадкою Німеччини", частиною Росії, і хотіли покарати Україну за допомогу Німеччині і Австро-Угорщині.

Протягом гетьманування П. Скоропадського(квітень-грудень1918р.) були встановленні консульські стосунки з нейтральними країнами. А Голландія, Данія, Іспанія, Іран, Норвегія, Швейцарія вели переговори з Україною. За цей час Україну визнали тридцять країн, а десять з них мали своїх представників в Києві. Україна мала своїх представників у двадцятитроьх країнах.

Поразка країн Четвертного союзу, евакуація німецьких і австро-угорських військ з України поставили її незалежність під сумнів, адже німці і австрійці, за великим розрахунком забезпечили з збройну незалежність гетьманату.

Зовнішня політика Директорії обумовлювалась: 1) черговим наступом більшовиків і утвердження радянської влади в Україні в січні 1919р.; 2) наступом військ генерала А. Денікіна який воював проти більшовиків і проти незалежності України; 3) негативним ставленням Антанти до незалежності України, та англо-французькою окупацією півдня України в грудні 1918 – на початку 1919р.

Але найбільше незалежності України загрожувала радянська Росія. Ще в листопаді 1918 р. Москва прийняла рішення про мобілізацію військ для наступу на Україну. 20 листопада почався наступ радянських військ на Харків і на Схід-Донбас. 28 листопада в м. Суджа, Курської губернії, був створений черговий промосковський тимчасовий робітничо-селянський уряд України. А 28 грудня 1918р. радянська Росія, заявила, що вона не визнає Україну, як суверенну державу. Українська влада – Директорія, намагалась домовитись з московськими більшовиками, але ці переговори не мали результатів. В січні 1919р. більшовики вдруге захопили Київ.

Чим більше більшовики окуповували Україну, тим більшими виявлялись сподівання на допомогу Антанти. Але підтримка не надавалась, незважаючи на виконання Директорією всіх вимог Антанти. В листопаді 1919р. українська влада опинилась в оточенні більшовиків, поляків і військ генерала Денікіна.

Останньою надією С. Петлюри, який очолював Директорію стали поляки. Переговори з ними починаються в грудні 1919р. і йдуть до квітня 1920р. В результаті, 21-24 квітня 1920р., підписуються т.зв. Варшавські конвенції (угоди): загальна, торговельно-економічна, військова. За цими угодами, до Польщі відходили території Східної Галичини, Холмщини, Поділля і частково Волині. Натомість польський уряд визнав незалежність УНР і надав їй військову допомогу у війні з більшовиками. Виконуючи умови договору польські війська і невеликі українські підрозділи (близько 4 тисяч чоловік) 25 квітня 1920р. перейшли у наступ на "Червону" армію.

Війська радянських України і Росії, незважаючи на втрату Києва, оговтались швидко і вже в червні 1920р. почали великий контрнаступ. В результаті цих наступальних дій армія М. Тухачевського дійшла до передмість Варшави. В жовтні 1920р. Польща і радянська Росія домовились про перемир'я. А в березні 1921р. підписали Ризький мир. За умовами цього миру, Польщі відходила Західна Україна (Волинь, Східна Галичина), натомість вона визнавала радянську Україну і забороняла перебування на свої території антирадянських організацій, в тому числі і уряд у УНР.

Ризький мирний договір поклав край українській національній революції. Хоча Українська держава не утвердилась, вона заявила про себе. Більшовики проголошуючи свою державу на території колишньої імперії, повинні були враховувати т.зв. українське питання і встановлювати свою владу у формі національної держави.

Розглядаючи зовнішню політику національних державних формувань в 1917-1920рр., треба звернути увагу і на особливості зовнішньої політики яку провадила Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР). Попри об'єднання УНР і ЗУНР (22.01.1919р.) в єдину державу, зовнішня діяльність цих державних утворень була великою мірою автономна, незалежна, а іноді і протилежна. Така ситуація послаблювала загальну державну організацію українців. Якщо незалежна УНР постала в боротьбі з більшовицькою Росією, то безпосереднім поштовхом до проголошення ЗУНР, стали агресивні намагання відновленої Польщі захопити Східну Галичину і Волинь. Мовчазну згоду на цю агресивну, антиукраїнську політику, підтримали т.зв. демократичні держави – переможці – Франція, США, Британія.

Проголошення ЗУНР (1.11.1918р.) викликало велике занепокоєння в Європі. Польська влада заявила: "Українські банди за допомогою прусських та австрійських військ зайняли Східну Галичину і столичне місто Львів, сіючи смерть і руїну", і просила уряди країн Антанти "надіслати до Галичини через Одесу та Румунію польсько-американські й польсько-французькі сили". Загалом ЗУНР опинилась ще в більшій міжнародній ізоляції ніж УНР періоду Директорії. Саме тому ЗУНР робила відчайдушні спроби відстояти своє право на незалежність. Уряд ЗУНР вів переговори з країнами Антанти, Польщею, радянською Росією і генералом А. Денікіним; пробував вести окрему діяльність на Паризькій мирній конференції. Але все виявилось марним. В 1923р. Східна Галичина і Волинь були остаточно включені до складу Польщі.

Без всяких сумнівів, досягненням української влади цього періоду стало не лише створення але і інституалізація дипломатичної служби. Було створено Міністерство зовнішніх справ, національне інформаційне агентство, створено посольства і консульства та інші закордонні представництва. Протягом 1917-1920рр. сформований корпус українських дипломатів. Серед них: Г.Афанасьєв, М.Василенко, В.Голубович, Д.Дорошенко, А.Левицький, В.Липинський, М.Лозинський, М.Любинський, К. Мацієвич, А. Ніковський, В. Панійко, В. Темницький, В. Чеховський, О.Шульгін та інші.

Недовгий час, у формально незалежній УСРР (1917-1922рр.) теж проводилась певна зовнішня політика. Але з утворенням СРСР будь-які вияви "самостійності" заборонені. Лише в 1944-1945рр. була формально зафіксована присутність УРСР на арені міжнародних відносин. В 1944р. радянські Україна і Білорусія, як території які найбільше постраждали від фашистської окупації стали країнами засновницями ООН. Дійсна присутність України в ООН пояснювалась бажанням Й. Сталіна мати додаткові голоси при вирішенні важливих питань. В лютому 1944р. був створений Народний комісаріат закордонних справ УРСР. Очолив його відомий український письменник О. Корнійчук, а згодом, керівником став Д. Мануїльський. Весною 1946р. Наркомат перетворюється в Міністерство. Але навіть така декоративна українська дипломатія мала одну перевагу: вона фіксувала, хоч і обмежену, присутність України в світі. До 1958р. УРСР стала членом 36 міжнародних організацій таких як ЮНЕСКО, Всесвітній поштовий союз, Міжнародний союз електрозв’язку, тощо. В 1947р. "самостійно" підписала Паризькі мирні договори з Болгарією, Італією, Румунією, Угорщиною, Фінляндією. А для підготовки дипломатичних кадрів в Київському університеті відкрили факультет Міжнародних відносин.

З 1991р., з часу проголошення незалежності України, почався новий період ставлення і розвитку зовнішньої політики держави.

Поиск по сайту: