Закордонна історіографія історії України

Під закордонною історіографією ми розуміємо все, що написано про Україну в інших країнах. Писемна історія України починається з творів давньогрецьких авторів. З початку християнської ери до них долучаються римські історики. Ці автори змальовують тисячолітню історію життя різноманітних народів, які населяли територію нашої країни з давніх часів.

Перший у світі історик, грек Геродот, значне місце у своїй "Історії" приділив географії, етнографії, історії південної частини України. В ті часи величезну територію від Дунаю до Дону заселяли скіфи. Геродот докладно змальовував їх життя, звички та історію. В розповіді про Скіфію історик включив відомості про нескіфські племена Східної Європи. Опис Скіфії у Геродота став класичним ще в античні часи і довгий час використовувався як авторитетне джерело знань про ці краї.

Відомості про наш край знаходимо в пізніших працях Еврипіда, Арістотеля, Феофраста, Страбона. В працях римського історика Амміана Марцеліна знаходимо легенди, які пояснюють назву Чорного моря. А римський адмірал, державний діяч Пліній Старший вже на початку нашої ери також дав опис Південної України. Аналогічні відомості знаходимо в праці відомого географа Птолемея, який жив у II ст. н. е. Великого значення набувають відомості греків і римлян про грецькі колонії, міста-держави на узбережжі Чорного моря. Ті ж римляни, Пліній Старший, Тацит, Птолемей вперше згадують слов’ян під назвою "венеди", а назву "слов’яни" вперше зустрічаємо у творах візантійських авторів.

Найповніше ранньослов’янська історія викладена у творах візантійських хроністів Йордана "Гетика" (551 р.) і Прокопія Кесарійського "Історія війн" (550–554 рр.). Про процеси утворення держави у східних слов’ян, наших предків, знаходимо відомості у праці візантійського імператора Костянтина Багрянородного "Про управління державою". Важливим є опис київсько-візантійських відносин, також поданий в цій праці. Цінними є згадки про русів у інших візантійських письменників, а також у так званих "Бертинських аналах", які писалися у Франції.

Окремим джерелом з давньоруської історії є праці арабських купців і географів Ась-Масуді, Ібн-Фадлана, Ібн-Хордадбега. В них ми знаходимо цінні повідомлення про природу, життя, побут, історію давніх русів.

Відомості про утворення і розвиток Київської Русі як держави у XI–XII ст. можна знайти в багатьох західноєвропейських джерелах, хроніках, спогадах. Серед останніх хроніка Тітмара Мерзебурзького та Адама Бременського. Важливим джерелом є скандинавські саги. Про монголо-татарську навалу і боротьбу з нею, про становище на підкорених українських землях нам повідомляють записи Плано Карпіні і Вільгельма де Рубрука. Це були посланці римського папи і французького короля до монгольських ханів і їх шляхи проходили через Україну.

Переломний етап, підкорення українських земель литовськими князями і утворення Литовсько-Руської держави нам описують польські хроністи Длугош, Мартин Бєльський, Стрийковський і німецькі хроністи.

Однією з цікавих пам’яток історичної літератури кінця XVI ст. є щоденник дипломата германського імператора Рудольфа II Еріха Лясоти. В 1588–1594 рр. Лясота перебував в Україні. Рудольф II доручив дипломату умовити козаків стати на імперську службу з метою боротьби проти турок.

Щоденник дипломата є важливим джерелом для вивчення історії козацтва, зокрема перших років утворення і діяльності Запорозької Січі. До цього виду джерел можна віднести також щоденники поляків Якова Соб’єського, Казиміра Макшевича та ін. Найбільший інтерес серед мемуарів першої половини XVII ст. становить твір "Описання України" Гільома Левасера де Боплана. Боплан прожив в Україні понад сімнадцять років, працюючи інженером. У своїй книзі він уміло передав власні спостереження над життям і побутом українців, запорозького козацтва, шляхти, міщан тощо. Разом з "Описанням України" Боплан склав географічні карти Польщі і України XVII ст.

Із закордонних праць XVIII ст. слід відзначити праці німецьких істориків Карла Гаммерсдорфера "Історія українців і запорізьких козаків" (1789) та Йоганна Єнгеля "Історія України і українських козаків" (1796), двотомну працю француза Жана-Бенуа Шерера, присвячену Визвольній війні українського народу проти поляків.

У XIX ст. Україна остаточно інкорпорується в політичне, економічне, культурне поле Російської імперії. Перестає існувати навіть сама назва – "Україна", замість неї використовується термін "Юго-Западный край". Тому інтерес іноземців до історії, культури України зникає. Лише іноді Україну згадують у літературно-мистецьких творах та політичних комбінаціях ворожих до Росії країн.

Інтерес до України викликали події 1917–1920 рр. Багато істориків брали активну участь у національно-демократичній революції. Утвердження Радянської влади ставило перед ними вибір: залишатись на Батьківщині з невизначеним майбутнім або тікати за кордон і залишити собі принаймні життя.

За кордоном опинились відомі представники історичної, політичної, правничої науки. Серед них – Д. Дорошенко, В. Липинський, В. Старосоль­ський, С. Шелухін, М. Лащенко, М. Шаповал та ін.

Українці за кордоном намагались зрозуміти і осягнути на основі історичного досвіду події революції і громадянської війни. Історики та політологи розробляють концепції минулого і на їх основах пропонують схеми майбутнього розвитку України. Їх роботи становлять багатий і серйозний пласт української історіографії за кордоном. Згодом дослідження українців привернули увагу іноземців.

Відомою історико-політологічною течією серед дослідників за кордоном стає консерватизм. Представники цього напряму В. Липинський і В. Кучабський намагалися довести необхідність встановлення монархічного ладу в Україні. В. Липинський гостро критикував істориків народницького напряму, які пов’язували майбутнє України з романтикою запорожців, гайдамацького руїною, анархічним бунтарством. В Україні, на його думку, має бути проголошена "правова" або "трудова" монархія. Доповнював консервативну традицію національно-державницький напрям, представлений працями С. Дніпрянського та В. Старосольського.

Серед активно працюючих істориків першої хвилі еміграції треба обов’язково назвати Д. Дорошенка. Його праці "Нариси з історії України" (у двох томах) та "Історія України" (у двох томах) не втратили актуальності до нашого часу.

Крім того, на початок 20-х рр., українці створили свої наукові і навчальні центри: Український вільний університет (Прага), Українську сільськогосподарську академію (Подебради), Український науковий інститут (Берлін, Варшава).

Друга хвиля українських істориків з’явилась на Заході в 1944–1945 рр. Частина української інтелігенції, яка опинилась у 1941–1943 рр. в окупації, не могла розраховувати на "щирість" радяньскої влади після визволення України. До втікачів з України приєдналися українці з Берліну, Праги, Варшави. Серед них були Н. Полонська-Василенко, О. Оглоблін, Л. Витано­вич та ін. Центри української науки перемістились до Мюнхена, Аугзбурга, Рима.

Наприкінці 40-х рр. частина українських істориків переїздить до США та Канади. Завдяки їх активній діяльності в 1968 р. при Гарвардському університеті відкривається Український науковий інститут. На сторінках журналу "Український історик", який видає цей інститут, досліджується історія і культура України. З інститутом пов’язані імена відомих істориків Омеляна Пріцака і Джорджа Грабовича. В інших американських центрах працюють Тарас Гунчак, Любомир Винар, Джон Решетар. У Канаді історію України вивчають в університетах Торонто, Вінніпега, Саскатауна, Калгарі, Ванкувера.

У ФРН продовжує діяти Український вільний університет. У Франції центром україністики є містечко Сарсель, де працює відділення Наукового товариства ім. Т. Шевченка. Свого часу активний осередок української історичної науки був у Римі.

Про Україну та її історію писали не лише українці в діаспорі, але й інші дослідники. Серед найвідоміших – праці Р. Конквеста "Жнива скорботи", яка розповідає про голод 1932–1933 рр., та "Великий терор", присвячена репресіям у СРСР і в Україні зокрема.

Сфера досліджень українських істориків за кордоном охоплювала велике коло питань: починаючи від давньої історії до наших днів. Однією з найвідоміших праць є багатотомна "Енциклопедія українознавства", надрукована українською та англійською мовами, і являє собою цінне джерело з усіх галузей життя України.

Після проголошення незалежності вивчення історії, культури України за кордоном значно активізувалось.

Поиск по сайту: