Періодизація української літературної критики

Щодо прийнятої у цьому посібнику періодизації, то вона в принципі така ж, як періодизація українського літературного процесу, лишень з певними поправками, а спосіб викладу матеріялу — оглядово-портретний, запропонований ще С. Єфремовимв його «Історії українського письменства».

П. Федченкояк автор і редактор основних праць з історії української літературної критики виділяє п’ять великих періодів становлення і розвитку літературно-естетичної думки (а в її лоні і власне літературної критики) від Київської Русі до сучасності: перший — від зародження до кінця ХVIII століття (передумови та ембріонально-початкові форми критики); другий — початок і до 60-х років ХIХ ст. (виникнення і формування власне літературної критики у зв’язку із взаємодією класицистичної, просвітницької та романтичної естетичної свідомості, в процесі становлення нової української літератури); третій — 70–90-ті роки ХIХ ст. (період домінування реалізму в діалогічному стосунку з романтизмом і натуралізмом); четвертий — кінець ХIХ – початок ХХ ст. (час зрілості, оновлення реалізму, формування модернізму, зростання питомої ваги неоромантизму); п’ятий — ХХ століття. У хронологічні рамки I–V періодів упорядники хрестоматій з «Історії української літературної критики та літературознавства» вкладають матеріяли трьох її книг.

Звісно, український літературний процес ХХ століття, що розгортався як в Україні, так і за її межами, в діаспорі, за складних соціо-культурних умов, має свою періодизацію. Її уточнюють, враховуючи соціяльні та власне естетичні чинники, укладачі хрестоматії «Українське слово» і колектив авторів «Історії української літератури ХХ століття» (керівник В. Дончик). У систематизації, класифікації і викладі матеріялу історії літературної української критики автори цього посібника враховують досвід і пропозиції попередників.

Проте загальна періодизація в навчальному посібнику з дидактичних міркувань мусить конкретизуватися, звужуватися аж до таких часових відтинків, які практично можна було б висвітлити протягом лекції (за півтори години). Оскільки навчальним планом виділяється на курс історії літературної критики 30–40 годин, то цей часовий ліміт модифікує хронологічну періодизацію.

Враховуючи характер соціяльно-політичних умов, ті чи ті державно-політичні акти, стан літературного життя, зумовлений активною діяльністю визначних письменників і активних критиків, наявністю (виходом, закриттям) спеціальних літературно-мистецьких часописів, ми виділяємо періоди тривалістю 5–10 років і присвячуємо їм відповідний розділ історії літературної критики, в назву якого виносимо опорні поняття (виникнення, становлення, розвиток, стан, функціонування і т. под.). У більшості з них характеризуємо літературно-критичну діяльність провідних українських критиків чи тих культурних діячів, які саме тоді зробили помітний внесок у літературну критику, хоча й далі продовжували свою працю, жили в інші періоди. Тому портретно-монографічні підрозділи не є замкнутими, а оглядово-інформативні не є вичерпними.

Безперервність історико-літературного процесу проявляється у перервності діяльності його учасників, у з’яві нових художніх творів, літературно-критичних праць, у збільшенні корпусу діячів культури, органів преси тощо.

Викладача історії української літературної критики може підстерігати небезпека вторинності і дублювання. Нагадуючи студентам тільки відомий їм матеріял, або подаючи його як «новий», викладач мимоволі може формувати в них думку про непотрібність даного курсу. Подібна небезпека в інший спосіб чигає на студентів, які навіть згадку назв відомих їм художніх творів і літературознавчих праць сприймають як відсутність фактологічної новизни і — зрештою — як набридле повторення, а то й дублювання.

Щоб уникнути цих психологічних небезпек і методичних вад, викладач наголошує нові моменти в інтерпретації відомих фактів і наукових ідей, ставить їх у нові логічні зв’язки, дбає і про поповнення знань студентів новими фактами, і про оригінальну інформаційну насиченість лекції. Студент самостійно виконує вправи і домашнє завдання, читає й осмислює літературно-критичні тексти, звертаючи увагу не тільки на ідеї і концепції, які, можливо, засадничо йому й відомі з переказу в підручниках чи в лекціях з історії літератури, а й на спосіб їх арґументування, на жанрово-композиційні особливості статті, на іманентну логіку літературно-естетичного критицизму, на форми і способи текстуального втілення і передачі читачам оцінок художніх явищ, критичних суджень про них, тобто на своєрідність літературно-критичного дискурсу. Конструктивно-парадигматичну роль у відборі, класифікації й осмисленні матеріялу при цьому й у викладача, й у студента відіграє розуміння специфіки літературної критики, концепт специфічного предмета історії літературної критики, її питомих завдань.

Самостійна праця історика літературної української критики (чи це дослідник, чи студент, який освоює курс) буде ефективною, якщо, по-перше, опиратиметься на наукову методологію в сучасному її поліваріянтному розумінні, а, по-друге, бодай в найзагальнішому орієнтуватиметься на відповідний цій методології алгоритм. Основні компоненти такого алгоритму можна подати так. Історик української літературної критики враховує: 1) політичний лад держави, до складу якої входили українські землі, де працював критик; 2) наявність і характер цензури; 3) мережу українсько-мовної періодики, наявність спеціальних, літературно-мистецьких часописів; 4) корпус українських письменників, публікації нових різножанрових художніх творів, їх читабельність; 5) критичну активність письменників, публіцистів, наявність критиків-професіоналів; 6) публікації різножанрових літературно-критичних праць; 7) згадані чи аналізовані в цих працях нові художні твори, виділені тенденції літературного процесу, поставлені проблеми; 8) характер поцінування цих творів, тенденцій, проблем (оцінки — позитивні/негативні; тенденції нові/відомі, перспективні/невиразні; проблеми важливі/дріб’язкові, поставлені без аналізу/осмислені, запропонований розв’язок і т. под.); 9) наявність теоретичного осмислення сутності, особливостей літературної критики; 10) перевидання літературно-критичних статей у вигляді збірника статей, монографії; 11) літературно-критичні дискусії; 12) звертання критиків нових поколінь до раніше написаних художніх творів та їх поцінування критиками-попередниками, переосмислення, нова інтерпретація цих творів і цих оцінок; 13) тяглість літературно-критичних традицій, наявність у них апробованих часом і новими смаками оцінок; 14) динаміку критеріїв оцінки літературних явищ у зв’язку зі змінністю літературних напрямів, багатства стильових течій і літературознавчих методологій; 15) погляд сучасних істориків літератури на художні явища минулих епох, співвіднесеність і сумірність їхніх оцінок з давніми літературно-критичними оцінками.

Зрозуміло, що не всі названі компоненти цього «алгоритму» можуть одночасно і в такій послідовності враховуватись у будь-якому «висловлюванні» з приводу історії української літературної критики певного періоду і проявлятися в кожному тексті з даної сфери. Однак, як кожна модель, він здатний виконувати евристичну (спонукально-орієнтаційну) функцію.

Поиск по сайту: