Розселення племінних союзів східних слов’ян на території України

Глобализация – процессы глубинных перемен всемирного характера, связанные с развитием постиндустриального общества. В основу трактовок сути данного процесса заложена идея об универсальности процессов развития на основе достижений НТР и либерализации хозяйственных отношений, захвативших все страны мира во второй половине 20 в.

Результатом глобализации должно стать – формирование новой глобальной цивилизации.

Процесс глобализации вызывает обострение проблем и противоречий как внутри, так и между существующими социально-экономическими системами (противоречие «севера и юга»).

Отличительные свойства глобальных проблем:

· Всеохватывающий характер;

· Теснейшее переплетение и невозможность их решения по отдельности в рамках какой-либо одной страны или региона.

К глобальным проблемам относятся:

v Предотвращение мировой войны и использованием оружия массового уничтожения. Несмотря на достижения последних лет, военная конфронтация остается серьёзнейшим фактором, влияющим на развитие глобальных кризисных явлений. Сама по себе конфронтация существенно ослабляет интеграционные тенденции и затрудняет осознание глобального характера проблемы.

v Проблема ресурсного истощения. К концу 20 в. Человечество столкнулось с энергетическим, сырьевым кризисами, с тенденцией резкого сокращения не возобновляемых природных запасов, с нарастающей непригодностью и даже опасностью для жизни возобновляемых ресурсов.

v Демографическая проблема. Наиболее ярко проявляется в странах «третьего мира». Т.к. данные страны находятся в состоянии нищеты, голода и эпидемии и одновременно имеют исключительно высокий темп роста населения. Например, за последние 30 лет, численность роста в Европе и Америке увеличилась на 43%, в то время как в развивающихся странах прирост населения увеличился в 2, 2 раза.

v Разрыв в уровнях развития, уровнях и качестве жизни стран «золотого миллиарда» и развивающихся стран. Отстающие страны становятся очагом нестабильности. Не решив их проблемы, невозможно решать и остальные глобальные противоречия.

Розселення племінних союзів східних слов’ян на території України

Велике переселення слов’ян — розселення слов’янських племен із їхньої прабатьківщини, розташованої між Дніпром і Віслою, на сусідні землі в V—VII ст.

Під час Великого переселення слов’ян одна їх частина залишилася на Балканському півострові, а друга рушила вгору за течією Дунаю і зайняла землі поряд з Ельбою (Лабою). Там вона зустрілася ще з одним переселенським потоком слов’янських племен, який прямував із межиріччя Вісли та Одера (Одри) на захід. На зламі VI—VII ст. слов’яни також активно просувалися на північ і північний схід, заселяючи землі, що належали балтійським та угро-фінським племенам.

Розселення слов’ян відбувалося в складних умовах. У другій половині VI ст. важким ударом для них стала боротьба з кочовими племенами аварів, які з Азії спочатку переселилися до Північного Причорномор’я, а потім — на територію сучасної Угорщини, де й заснували свою державу — Аварський каганат. Тривалі аваро-слов’янські війни призвели до підкорення аварами склавинів, знесилення, а потім розпаду антського об’єднання племен. Із 602 р. анти в історичних джерелах не згадуються. Назва склавини використовувалася досить часто стосовно племен, які в VII—IX ст. заселяли територію сучасної України. Уважають, що саме термін «склавини» з часом трансформувався в «слов’яни».

Результатом Великого переселення слов’ян стало формування нових територіальних угруповань слов’ян, які заведено поділяти на східних, західних і південних.

У VIII ст. у східних слов’ян виникають союзи племен, про які повідомляє в літописі «Повість минулих літ» чернець Нестор.

Територію сучасної України, за повідомленням Нестора, заселяли сім союзів племен — деревляни, поляни, уличі, тиверці, сіверяни, волиняни (дуліби) і білі хорвати. Саме вони вважаються предками українців. На землях, які зараз входять до складу Білорусі, жили дреговичі й полочани, Росії — кривичі, радимичі, словени й в’ятичі. Археологічні дані підтверджують повідомлення літописця щодо розселення східних слов’ян. Так деревляни займали землі південного басейну річок Прип’ять, Горинь, західного берега Дніпра і північного басейну Тетерева. Поляни жили на захід від середнього Дніпра, між його притоками Тетеревом на півночі та Россю на півдні. Сіверяни займали території на схід від середньої течії Дніпра, басейн нижньої течії Десни, Сули, Псла і Ворскли до верхів’їв Сіверського Дінця. Тиверці жили у нижній течії річок Дністер і Прут, що досягла узбережжя Чорного моря. Волиняни (дуліби) розселялися на землях на північ від верхньої течії Дністра, у басейні Західного Бугу, на південь від верхів’їв Прип’яті. Уличі займали землі, розташовані між річками Оріль, Дніпро, Самара та в лісостеповій частині Південного Бугу. Білі хорвати проживали у Верхній Наддністрянщині на захід від річки Збруч, межиріччі Верхнього Прута і Дністра, Північній Буковині, Прикарпатті й частині Закарпаття.

Поиск по сайту: