Система координат: «давні» та «нові» концепції інтертекстуальності

Інтертекстуальність, яка сьогодні претендує посісти ключове місце серед комунікативних стратегій сучасної культури, описувана й різноманітними розлогими дефіні­ціями Ю. Крістевої, Р. Барта, Ж. Дерріди та ін., і коротки­ми метафоричними парафразами, що традиційно при­крашають дослідження, присвячені цій проблемі. Калей­доскопічність текстуального світу Р. Барт відрефлектовує як своєрідну «ехокамеру», М. Ріффатерр - як «ансамбль пресупозицій інших текстів», Ю. Крістева - як «мозаїку цитацій», Ж. Женетт - як «палімпсест», Ю. Лотман - як «вмонтовані уламки інших текстів», - усі вони намагають­ся образно передати семантику взаємозв'язку текстів і явищ у світовому культурному просторі. Поняття інтертек­стуальності, яке охоплює найдавніші і найважливіші прак­тики письма, адже окреслює саму першооснову, літератур­ність будь-якого тексту, - було осмислене лише у контексті теоретичної думки другої половини XX ст., і це осмислен­ня не позбавлене контраверсійності.

За даними словників та довідкових видань, термін інтертекстуальність був уведений в обіг у 1967 році

Ю. Крістевою на основі переосмислення праці М. Бахтіна «Проблема змісту, матеріалу і форми а словесній художній творчості» (1924) [211, с. 307]. Концепт був прийнятий у середовищі постструктуралістів як спосіб заповнити деякі прогалини класичного структуралізму, а саме - неможли­вість опрацювання концепції історії та суб'єкта. Злиття бахтінського поняття діалогу з інструментарієм структура­льної лінгвістики та лаканівського психоаналізу породило поняття інтертекстуальності.

Щоправда, бахтінське вчення трохи постраждало в аспекті проблеми авторства тексту, оскільки Ю. Крістева не робила привілеїв для свідомості суб'єкта тексту, розчи­нивши його у «порожньому просторі проекції інтертексту-альної гри». Г. Косиков у розвідці «Текст /Інтертекст /Інтертекстологія» [181, с. 16] показує, наскільки ідея ін­тертекстуальності у її первісному значенні віддалена від «діалогізму» М, Бахтіна: «<...> крістевська інтертекстуа-льність покликана не доповнити, а безпосередньо витісни­ти собою інтерсуб'єктивність», яку обстоював російський теоретик. Суб'єкта тексту Крістева розуміла на зразок суб'єкта неусвідомлюваного у психоаналізі Ж. Лакана - як анонімність, відсутність. Суб'єкт тексту став простором для інтертекстуального діалогу, в якому він розчинявся. Отже, «діалогізм не є результатом наміру автора, він співіснує з глибокими структурами тексту [213, с. 368]».

Спочатку термін «інтертекстуальність» у розумінні Крістевої був лише інтерпретацією концепту «діалогізму» й означав насамперед перегук текстів, перехід, перетікан­ня знакових систем з однієї в іншу, але він швидко «висли­знув» з-під контролю творця і став надбанням цілого дис­курсу. Спосіб вживання поняття «інтертекстуальність» змусив Ю. Крістеву відмовитися від авторства і причетнос­ті до потоку критичної літератури, присвяченої цій про­блемі, автори якої вдалися до пошуків джерел цитування, що призвело до реплік з боку прихильників теорії запози­чень. Можливо, через це зречення в «Енциклопедії пост­модернізму» у відповідній статті ім'я Крістевої не згаду-

ється, а натомість акцентується роль Ж. Дерріда та Р. барта у формуванні інтертекстуальних практик прочитання [111, с. 171].

У книзі «Зетеіоїіке» (1969) Ю. Крістева спробувала обґрунтувати поняття інтертексту й інтертекстуальності дещо ширше і відмежуватися від традиційної теорії впли­вів та запозичень, як вважає Г. Косиков, принаймні, у трьох принципових пунктах:

- інтертекст потрактовується не як зібрання «точко­
вих» цитат різноманітних авторів, а як простір сходження
різноманітних цитувань, не лише конкретних авторів, а й
безлічі дискурсивних площин, що становлять культуру,
занурення в яку і породжує текст;

- інтертекст виникає у процесі зчитування чужих
дискурсів;

- зустрічаючись, тексти взаємодіють один з одним,
приймають або відштовхують один одного - акцентується
динамічний, процесуальний аспект творення інтертексту
[179, с. 18-19].

Інтертекстуальне прочитання загалом передбачає, що тексти вільно плавають у міжкультурному просторі, отже, встановлювати джерела, шляхи, механізми запози­чень, вдаючись до систематичної і копіткої праці, виявля­ється непотрібним. Колізія полягала в тому, що теорії впливів і запозичень загрожує постструктуралістська дові­льність, яка заперечує не лише авторство, а, як наслідок, й оригінальність текстів. Така небезпека справді існує, але лише за умови вихолощення терміну «інтертекстуаль­ність». Адже, за словами І. Смирнова, на відміну «від тео^ рії запозичень і впливів новий метод враховує та наріж­ним каменем покладає семантичні трансформації, які від­буваються під час переходу від тексту до тексту і спільно підпорядковуються якомусь єдиному смисловому завдан­ню [325, с. 11]».

У 1975 р. Ю. Крістева змінює свою думку щодо про­блеми авторства. У статті «Від однієї ідентичності до ін­шої» вона повертається до визначення статусу суб'єкта:

«Не можна бодай трохи серйозно трактувати проблеми сигніфікації в лінгвістиці чи семіології,_ не розглядаючи при цьому суб'єкт, сформульований отак як діяльна свідо­мість», - пише дослідниця [188, с. 134]. У цей же час вона переглядає власну концепцію інтертекстуальності, у ре­зультаті чого відмовляється від вживання цього терміна.

Проте за Ю. Крістевою закріпилося право першості на зазначені поняття, на концепцію, яка є невіддільною від розуміння тексту як продуктивності і розглядає інтер-текстуальність як абсолютну силу, стихію, що діє у будь-якому тексті незалежно від його природи, вибудовуючи нові тексти на руїнах старих.

З іншого боку, не всі літературознавці, які викорис­товували термін «інтертекстуальність», розуміли його на­стільки буквально, Представники комунікативно-дискур-сивного аналізу (наратологи) вважали, що буквальне сприйняття принципу інтертекстуальності унеможливлює будь-яку комунікацію, вони витлумачували її як взаємодію різних видів внутрішньотекстових дискурсів, як-от: дис­курс оповідача про дискурс персонажів, дискурс одного персонажа про дискурс іншого та ін.

Для об'єднання і систематизації всіх типів текстуаль­них відношень та для впорядкування цієї сфери міжтекс-тової активності Жерар Женетт у книзі «Палімпсести: Лі­тература у другому ступені» (1982) запропонував п'яти-членну класифікацію типів текстової взаємодії, яка донині залишається актуальною і часто коментованою. Хоча ця модель тлумачить інтертекстуальність дещо звужено й конкретно - як взаємодію різних внутрішньотекстових дискурсів, - але використовує гетерогенні критерії оцінки й відбору інтертекстуальних елементів, що стає значним кроком уперед в осмисленні означеної проблеми. Спільну назву для всіх типів і форм міжтекстової взаємодії Ж. Женетт пропонує власну: «транстекстуальність»я — це «те, що ставить текст у маніфестований або потаємний зв'язок з іншими текстами [295, с. 25]». Уже у визначенні поняття закладена важлива диференціююча ознака маску-

вання/маніфестування інтертекстуального елемента за допомогою таких засобів, як маркери інтертекстуальності. Перший із п'яти типів транстекстуальних зв'язків Ж. Женетт називає власне інтертекстуальністю (цитата, плагіат, алюзія) і визначає його як «співприсутність двох або кількох текстів <...>, як ефективну (курсив наш- М.ш.) присутність одного тексту в іншому тексті [295, с. 25]». Ідея ефективної співприсутності зосереджує нашу увагу на тому, що в роботі з інтертекстуальними елемен­тами слід придивлятися насамперед до функції, поведінки, або ж ролі, яку виконує той чи інший інтертекст стосовно всього тексту, а також, як підкреслює В. Просалова, і сто­совно тексту-донора: «<...> якщо взаємозв'язок текстів виявляється, скажімо, у цитуванні, то важливим є не сам факт цього, а те, як саме цитується джерело, з якою метою. Взаємодія з текстом-джерелом багатомірна: від піднесено-• наслідувальної до пародійно-викривальної [289, є. 8]».

Другий тип- паратекстуальність - об'єднує в собі
зв'язки між компонентами одного тексту. У центрі уваги
тут перебувають епіграфи і заголовки як найбільш змісто-
навантажені елементи, але також розглядаються передмо­
ви, післямови, коментарі, примітки і, що прикметно, -
дотичні до тексту матеріали інших семіотичних систем:
ілюстрації, обкладинки, закладки, аудіокасети, рекламні
та супровідні матеріали. Головною ознакою зв'язків пара-
текстуальності є поєднання всередині окремого тексту ме­
діально й функціонально гетерогенних частин і їх перегук
між собою. " ■

Тип метатекстуальності охоплює такі відношення одного тексту до іншого, коли останній експліцитно або імпліцитно полемізує з першим, коментуючи його. Цей тип виявляє подібність до гіпертекстуальності, четвертого типу, де новий текст (гіпертекст) також орієнтується на текст-попередник (гіпотекст), але за відсутності модусу коментування [295, с. 25]. У цьому місці класифікація роз­галужується, пропонуючи підтипи імітації і трансформації,

які є фундаментом таких літературних жанрів як стиліза­ція і пародія.

Останнім за порядком, але не за значенням, для су­часних дискурсів є тип інтертекстуальних зв'язків, які Ж. Женетт визначає як архітекстуальність - найабстракт-ніший тип, що охоплює реляції між текстом і його жанро­во-видовою надструктурою, реляції, які існують імпліцит-но й уловлюються тільки за умови їх порушення. «Отже, назвемо архітекстуальністю співвідношення тексту зі своїм архітекстом, - говорить Ж. Женетт. - Це трансцендентне відношення повсюдне, хоч би що там говорив Кроче та іже з ним про меншовартість жанрового погляду і в літературі, і не лише в ній; це міркування неважко відхилити, якщо нагадати, що певна кількість творів, починаючи з "Іліади", самочинно підлягали цьому погляду, а певна кількість ін­ших творів, таких як "Божественна комедія", спочатку йо­му не підлягали, але саме лише протиставлення цих двох груп уже містить у собі начерк жанрової системи - можна сказати простіше: змішування жанрів або нехтування ни­ми є таким самим жанром, як будь-який інший... [114, с. 339]».

Ці основні типи відношень відструктуровані надзви­чайно детально: виділено підтипи і види, між якими вста­новлено зв'язки, дібрано промовистий ілюстративний ма­теріал. І хоча деякі дослідники скаржаться на загромадже-ність і схематичність відомої класифікації Ж. Женетта, але й досі нею користуються, попри те, що вона не дає відчуття формально-змістовної єдності явища міжтекстовості. Ро­зуміючи інтертекст як об'єкт, доступний для дослідження за допомогою класифікаційної сітки, структураліст Ж. Женетт відмежовується від інтерпретацій постструкту-ралістів, хоча його власне бачення предмета мимохіть до них наближене. Він пише: «<...> цільне бачення літерату­рного поля - дуже глибока за своїм змістом утопія, і неда­ремно вона наділена такою привабливістю: адже літерату­ра - це не просто зібрання творів, незалежних один від одного або ж узалежнених один від одного процесом ви-

падкових та ізольованих зіткнень; вона являє собою зв'язне ціле, однорідний простір, всередині якого твори взаємодотичні та взаємопроникні; вона сама є пов'язаною з іншими і є частиною простору культури, де її власна зна­чимість залежить від цілого. У цій своїй подвійній якості вона підлягає структурному вивченню - всередині і ззовні [115, с. 175]».

В іншому принциповому питанні - питанні суб'єк­та - Ж. Женетт також стоїть на позиціях, ближчих до засад постструктуралістів, аніж герменевтиків. Опоненти Ж. Же-нетта намагалися за всяку ціну «врятувати суб'єктивність літератури», зберегти присутність у ній авторської свідо­мості, яка йде на інтуїтивний діалог з іншою свідомістю. Сильна теоретична конкурентоспроможність герменевти­ків змушує дослідника до пошуків політичного консенсусу: «<...> про той самий твір герменевтична критика говори­тиме мовою підхоплення сенсу і внутрішнього відтворен­ня, а структуральна критика - мовою дистанційованого слова та інтелектуальної реконструкції». Такий спосіб, на його думку, обіцяє плідний діалог і комплементарні нау­кові здобутки, за однієї умови - якщо «цими двома мова­ми ніколи не говорити одночасно [115, с. 172]».

Таким чином, звузивши розуміння «тотальної інтер-текстуальності» в дусі Ю. Крістевої, відмежувавшись від герменевтичного підходу, зокрема, у питанні суб'єкта, Ж. Женетт запропонував розгалужену класифікацію сис­теми міжтекстових відношень, об'єднавши їх власною те­рмінологічною парасолькою «транстекстуальності».

Безумовно, широке трактування інтертекстуальності, яке було притаманне вже формалістам, зовні здається до­сить близьким до тлумачення цього поняття Р. Бартом. Але цю схожість можна передати через метафору схожості зламаного водопровідного крана з Ніагарським водоспа­дом. Відоме бартівське висловлювання з праці 1971 р. «Від твору до тексту» вказує на тотальну всеохопну інтертексту-альність: «Кожен текст є інтертекстом...», інші тексти при­сутні в ньому в більш чи менш упізнаваних формах: тексти

попередньої культури і тексти навколишньої культури, «...кожен текст являє собою нову тканину, зіткану зі старих цитат... [28, с. 417]». Ставлячи знак рівності між текстом та інтертекстом, Р. Барт переакцентовує інтертекст Ю. Кріс-тевої, тому його інтертекстуальність у найпростішій інтер­претації є не окремим явищем, а загальним принципом літератури.

Отже, конкретний зміст терміна «інтертекстуаль­ність» суттєво видозмінюється залежно від теоретичних та філософських передумов, якими керується у своїх дослі­дженнях кожен з учених-постструктуралістів. Трактування тексту як інтертексту через модель цитатного мислення розпочинається теоретичною «смертю суб'єкта» (М. Фуко), яка потім модифікується у «смерть автора» (Р. Барт), що й призводить до смерті окремого тексту, який розчиняється у відвертих та прихованих цитатах, і як наслідок, смерті самого читача, оскільки свідомість його також становлять самі цитати.

Для впорядкування текстової множинності та амор­фності Р. Барт вводить поняття коду, що стає інструментом аналітичної об'єктивації, щоправда, досить довільної, адже «код - це не реєстр і не парадигма, яку варто реконструю­вати за всяку ціну, код - це перспектива цитації, міраж, зітканий зі структур, він звідкись виникає і кудись зни­кає - ось і все, що про нього відомо... [27, с. 45]». У популя­рній книзі «8/2» Р. Барт виділяє п'ять головних кодів, за якими можна згрупувати всі текстуальні означники, а са­ме: герменевтичний (енігматичний), семіотичний (коно­тативний), символічний, проайретичний (акціональний) і культурний (референційний). Вони утворюють мережу, крізь яку пропускається текст, внаслідок чого він і стає, власне, текстом. У «Текстуальному аналізі "Вальдемара" Е. По» критик збільшує число кодів за рахунок культурних субкодів (наукового, риторичного, хронологічного, соціоі-сторичного), справедливо примножуючи асоціативні стру­ктури, що несуть і'оловне інтертекстуальне навантаження [322, с. 518].

Кожен із цих кодів служить зв'язкові тексту з міжтек-стовим простором, насичує його різноманітними цитата­ми, кліше, стереотипами, культурними моделями. Таким чином, текст пишеться на різних рівнях, виявляється у різних площинах, які не є ієрархічно впорядковані, але створюють силові поля, що перетинаються для стереоефе­кту всього письма.

Як зазначає дослідник постструктуралізму Г. Коси-ков, у концепції Барта «текст - це те, що «сказане» у творі незалежно від авторської волі, а часто і незалежно від ав­торської свідомості, - сказане саме тією мірою, якою будь-який індивід, що від народження занурений у певну ідео­логічну атмосферу, змушений читати і засвоювати ту кни­гу культури, яку запропонували йому його епоха, середо­вище, соціальний стан, система виховання та освіти, що діяла в його час... [179, с. 20]». Тим самим авторська воля, яка здатна контролювати ідеологію твору, не владна над стихією тексту. М. Зубрицька слушно підкреслює, що Бар-тові належить ідея розмежування читабельного (НзіЬіе) та писабельного (зсггрИЬІе) текстів, яка споріднена з концеп­ціями письма Ж. Дерріда та текстуальності/інтертексту-альності Ю. Крістевої й М. Ріффатерра [322, с. 489].

Бартівська інтерпретація невеличкого оповідання О. де Бальзака у кілька разів за обсягом перевищує прото-текст, адже у пам'яті блискучого ерудита негайно просина­ється вся класична культура, продукуючи багатство реф-лексій та асоціацій. Але саме всебічним аналізом «Сарра-зіна» Р. Барт доводить не лише ймовірність найнесподіва­ніших тлумачень класичного тексту, а й зворотну думку про те, що прочитання тексту можливе і без карколомної надінтерпретації, лише на рівні одного або двох кодів: іг­норування частини міжтекстових зв'язків не закриває до­ступу до тексту.

Отже, прочитання тексту, як і письмо, також можли­ве на різній «глибині», причому глибоке прочитання не має бути обов'язковим чи примусовим, не має суперечити легшому сприйняттю художньої літератури.

Творча доля М. Ріффатерра пролягла між лінгвісти­кою та літературознавством, між структуралізмом та реце­птивною естетикою, між американською та французькою культурами. У жодному з цих контекстів М. Ріффатерр не посів чільного місця, хоча кожному з них надав енергії руху. Стрункість та авторитарність мислення вченого ро­бить його співмірним із такими постатями як У. Еко та Ю. Лотман, зосередженість на процесі читацького сприй­няття тексту - з Г.-Р. Яуссом.

Окреслюючи свою наукову позицію, дослідник пише: «На мій погляд, справжнім і єдиним первісним значенням тексту є те значення, яке вкладали в текст перші його чи­тачі (безвідносно до того, чи збігається воно з авторським наміром, чи ні). Саме реакції перших читачів дозволяють нам побачити первісне значення тексту. Зрозуміло, що нам не під силу цілком відновити код перших читачів. Наше знання про їх реакції буде завжди фрагментарним... [294, с. 34]. Вважаючи найповнішим: і найглибшим сприй­няття авторового сучасника, об'єднаного з ним соціокуль-турним середовищем, М. Ріффатерр наголошує на зрос­танні розриву між незмінним кодом твору і зміненим ко­дом нових читачів тексту. Цей розрив призводить до по­двійного прочитання, а інколи «...дослідникові доведеться констатувати такі глибокі зміни мовного коду, які унемо­жливлюють подвійне прочитання тексту: прірва між текс­товим та мовним кодами виявляється неподоланною. З цього моменту текст мертвіє [294, с. ЗО]».

Подібним чином М. Ріффатерр розуміє феномен ін-тертекстуальності: він передусім є продуктом акту читан­ня. Читач не лише набуває права впізнавати та ідентифі­кувати інтертекст, а й стає єдиним експертом наявності міжтекстових зв'язків саме завдяки своїй пам'яті та обі­знаності у певній культурі. Коли ця культура відходить, тексти втрачають свою читабельність, референтні зв'язки рвуться, а інтертекстуальність затемнюється і перетворю­ється на баласт, що утруднює сприйняття і розуміння. Н. П'єге-Гро розцінює рецептивне визначення інтертекс-

туальності як спонукання до примусових процедур, «коли інтертекст стає формою терору: такий інтертекст - уже не те, що я вільно можу сприймати, а те, що я змушений від­шукувати [290, с. 57]». Такий інтертекст відкалібровує чи­тачів, покладаючи межу між освіченими та пересічними.

Відчуваючи імперативність власної позиції, Ріффа­терр пропонує як компромісний вихід розрізнювати факу­льтативну інтертекстуальність та інтертекстуальність не­обхідну, обов'язкову для сприйняття художньої ідеї твору. Така спроба класифікації породжує нову проблему: яким чином подолати суб'єктивність читацьких висновків про обов'язковість того чи іншого міжтекстового зв'язку? Оскі­льки освічений, ерудований, експансивний читач горітиме бажанням виявити найвіддаленіші асоціації, спровоковані текстом, то як уникнути «надінтерпретації»?

Щоб віднайти точку опори у питанні імперативності інтертексту, варто звернутися до більш об'єктивного кри­терію вирізнення його елементів, а саме - присутності ін-терпретанти. М. Ріффатерр вважає, що у процесі функціо­нування інтертекстуальності має існувати «третій» текст, а можливо, і множина текстів, які допоможуть витлумачити сказане. У своїй гіпотезі дослідник озброюється семіотич­ним трикутником Г. Фреге та думкою Ч. С. Пірса про те, що «інтерпретанта - це ідея, що виникає з відношення знака до його об'єкта, тобто це ще один знак, який, у свою чергу, також не можна інтерпретувати, поки ми не знай­демо його об'єкта та нову інтерпретанту, що опосередковує першу інтерпретанту та цей об'єкт», щоб відрізнити інтер­текстуальність від простішого явища впливів і запозичень [293, с. 13].

Інтерпретанта необхідна для сприйняття поетичного тексту, який є двошаровим, адже він завжди існує у полі напруження між двома полюсами - мімезисом та семіози-сом (вірш завжди говорить одне, а передбачає інше). За М. Ріффатерром, ми спочатку сприймаємо предметне зна­чення тексту, а потім - його актуальний смисл, тому суть поетичного мовлення полягає у виявленні еквівалентності

або між словом і текстом, або між текстом та іншим текс­том [171, с. 19]. У ширшому розумінні такий підхід може стосуватися будь-якого художнього тексту, і роль інтерпре-танти як допоміжного знака-містка можуть виконувати окремі слова або їх послідовності.

Польський дослідник Р. Нич також пропонує засто­сувати для емпіричної перевірки поняття міжтекстовості принцип «третього тексту»: «<...> про наявність певних міжтекстових зв'язків свідчать текстові засоби їх виражен­ня у досліджуваному творі, про те, чим вони є - інтерпре-тант, який виводиться за контекстними ознаками [252, с. 74]».

Ідеї М. Ріффатерра розвиває М. Ямпольський, проти­ставляючи багатоголосся міжтекстовості звичайному по­двоєнню, яке здавна було прийомом наголосу на частині змісту. На його думку, цитата може бути в тексті у ролі простого його підтвердження, наголошення, «підкреслен­ня червоним олівцем», яке дискримінує читача імпліцит-ним дидактизмом. Водночас цитата може зупиняти рух тексту, і без виходу за його межі читання виявиться не можливим: «Ми бачимо, що один фрагмент тексту для своєї інтеграції до контексту не завжди може обійтися від­силанням до одного винесеного тексту (наприклад, до «Енеїди»). Для його інтеграції необхідне залучення двох, трьох, більше текстів, перетворення цитати на гіперцитату. Це явище не є одиничним, а, швидше, характерним для феномену інтертекстуальності [415, с. 68]». Концепція Рі­ффатерра стала також основою досліджень І. Смирнова та школи «стилістики декодування» І. Арнольд [325; 20].

Ідея трактувати інтертекстуальність як рефлексії чи­тацької пам'яті і лише ЇЇ вважати критерієм текстової на­пруги виявилася досить продуктивною, хоча і не позбав­леною труднощів технічного втілення. Адже М. Ріффатерр починає говорити не лише про безмір стихійного, невпо-рядкованого інтертексту, а й про обов'язкову його частину, необхідну для розуміння творчого задуму, а також про ра­ціональні способи виявлення міжтекстових включень.

Таким чином, основні ранні концепції міжтекстовос­ті розглядають цей феномен у різних аспектах: його праг­нуть визначати як процес і як об'єкт, як феномен письма, і як феномен прочитання тексту. Названі підходи виклика­ли значний резонанс у теоретичних пошуках наступних дослідників, дали можливість модифікувати концепцію інтертекстуальність в окреслених межах.

Серед пізніших праць, присвячених питанням інтер­текстуальності, привертають увагу дослідження І. Смирно­ва, які вписуються у новий пік зацікавленості проблемати­кою тексту^ що припадає на вісімдесяті роки минулого століття. Його книга «Породження інтертексту» (1985, 1995) має на меті концептуалізувати міжтекстові відно­шення у словесному мистецтві як основу творчого акту, як точку відліку для реконструкції генеративних процесів у літературі, а також передбачає виявити ту специфіку, що характеризує перетворюючу логіку художнього дискурсу на противагу іншим дискурсивним практикам.[325, с. 5]. Розгляд специфіки художньої інтертекстуальності у трьох аспектах (ідеологічному, семіотичному та комунікативно­му) дозволяє авторові стверджувати, що феномен літера­турної інтертекстуальності не можна зводити до діалогу, який відбувається між двома відправниками, художній текст є не діалогічний, а трансдіалогічний: він лише від­силає до діалогу або квазідіалогу.

Дослідник слушно зауважує, що теперішня наукова ідеологія, яка абсолютизувала думку про нерепрезентати-вність тексту, всупереч попередній (постсимволістській) ідеології, що базувалася на цілком протилежній презумп­ції, змушена «визнати феномен інтертекстуальності як універсально значимий для словесної творчості протягом усієї її діахронічної тяглості й у всіх її жанрових відгалу­женнях [325, с. 14]». Наслідком такого визнання є немину­че виникнення різноманітних класифікацій текстових ко­нтактів, що ґрунтуються на різних принципах і часто кон­курують між собою. Сам учений в аспекті функціональнос­ті вирізняє реконструктивну інтертекстуальність, коли твір

!-^;;- ■ 37

відсилає до реального претексту; конструктивну інтертекс-туальність, коли автор розкриває паралелізм попередніх текстів, розшифровує їх глибинне семантичне споріднен­ня; змішаний тип реконструктивно-конструктивної інтер-текстуальності, у якому комбінуються обидва способи встановлення міжтекстових зв'язків. Смирнов також про­понує диференціювати синхронічну та діахронічну інтер-текстуальність у межах передусім культурного, а не фізич­ного, часу і знімає протиставлення архетипної критики та інтертекстуального аналізу, оскільки останній дозволяє простежити рецепцію архетипних універсалій на емпірич­ному рівні [325, с. 44].

Значення внеску І. Смирнова у вивчення інтертекс-туальності важко переоцінити, адже й сам науковець висо­ко підносив значення досліджень інтертекстуальності, сподіваючись, що на їх основі колись вибудується цілком нова теорія літератури з відповідно зорієнтованими вчен­нями про тропи і фігури, жанри, роди і види, версифікацію та ін. Учений пояснює новизну такого підходу: «Будь-яка теорія літератури ґрунтується на припущенні, що різні тексти можуть порівнюватися один з одним на підставі якоїсь спільної ознаки. Досі порівнянність текстового ма­теріалу мислилася переважно як опосередкована медіато­рами. Подібність текстів пояснювалася близькістю супут­ніх їх творенню соціально-історичних умов, збігами у пси­хічних структурах, якими характеризуються особистості авторів, або, врешті-решт, антропологічними константа­ми, що первісно притаманні людській свідомості... і вияв­ляються незалежно від часу і місця створення літературно­го твору. Якщо погодитися з думкою, що медіація лежить в основі міфотворення, то варто визнати, що поточні теорії літератури містять у собі релікти міфу. Таким чином, ін-тертекстуально повернута теорія літератури взяла б за то­чку відліку неопосередкований медіаторами контакт між літературними творами і завдяки чому звільнила би моде­лювання художнього мислення від міфогенного спадку [325, с. 67]».

Завеликий обсяг цитати тут є вимушеним, з одного боку, через особливий термінологічно насичений стиль автора, а з іншого - через небезпеку порушити струнку логіку доведення гіпотези панінтертекстуальності. Над­звичайно спокуслива мета - створити нову незалежну від ідеологій теорію літератури - залишається поки цариною кабінетних мрійників. Але формування сфери філологіч­ного знання - інтертекстології (термін Г. Косикова) -від­бувається на наших очах.

Спадщина очільника московсько-тартуської школи
Ю. Лотмана вплинула на інтертекстуальні студії, і хоча він
ніде не користується термінами «інтертекст» чи «інтертек-
стуальність», легко зрозуміти, що поняття семіосфери,
семіотичного простору, культурної пам'яті безпосередньо
пов'язані з феноменом міжтекстових зв'язків. Пізній Лот-
ман зміщує свою увагу від вивчення структури і прагмати­
ки тексту до його комунікативного аспекту. Спілкування
він розуміє широко - не лише як обмін інформацією між
адресатом і адресантом, а і як контакт між читачем і текс­
том, між аудиторією й культурною традицією, між текстом
і культурним контекстом. Інтерес до комунікативної про­
блематики приводить мислителя до глобального розумін­
ня тексту - як тексту всієї культури, що розпадається на
ієрархію «текстів у текстах» [219, с. 72]. ^ч

Елегантні термінологічні неологізми Ю. Лотмана на означення співприсутності та філіації (деривації) текстів -«текст у тексті» і «текст про текст» - зажили надзвичайної популярності у філологів, оскільки стали досить простими назвами для головної дихотомії міжтекстових відношень, що лежала в основі багатьох класифікацій (як приклад -Ж. Женетта). Загалом, як зазначає П. Тороп, «...членів та­ртуської школи досить мало хвилювала формалізація ме­тамови. Оскільки тартуська школа не мала спільної докт­рини, спільної методології і спільної метамови, то для сто­роннього спостерігача вона здається або хаотичною, або ж герметичною». Це відчуття ще й поглиблюється надлиш­ком гетерогенної-'термінології, властивої працям її учасни-

ків [359, с. 8]». Імовірно, термін «текст у тексті» був споча­тку замислений як інтелектуальна провокація, адже не випадково існує однойменний збірник за редакцією Ю. Лотмана, у якому текстові співприсутності зазнали все­бічного розбору. Один з авторів цього збірника, Пеетер Тороп, робить крок у напрямку формалізації метамови, пропонуючи вдалий термін-еквівалент - «інтекст»: «...ми користуватимемося поняттям інтексту як семантично на­сиченої частини тексту, зміст і функції якої описуються, принаймні, подвійно... [359, с. 39]» Інтекст, таким чином, є прикметою, матеріалізацією, «речовим доказом» інтерте-ксту в конкретному творі. Цей термін нині витіснив свої синоніми, такі як інтертекст, інтертекстуальний елемент, інтертекстуальний знак, - як у лінгвістиці, так і в літерату­рознавстві, завдяки однозначному тлумаченню.

Приблизно в той же час німецькі дослідники англій­ської літератури провадили інтенсивну розробку проблема­тики інтертекстуальності, намагаючись виявити її конкрет­ні форми і функції [426], для чого необхідно було ввести у науковий обіг вузьку модель маркованої інтертєкстуальнос­ті, яка передбачає не лише авторську інтенційність у вико­ристанні інтертексту, а й наявність у тексті певних сигналів та індикаторів, що мотивують реципієнта до пошуку зв'язку між текстами. Такий підхід дозволив детально вивчати різ­номанітні форми і стратегії міжтекстової взаємодії і призвів до поділу (за М. Пфістером) інтертєкстуальності на «верти­кальну» та «горизонтальну» її проекції.

«Вертикальна» проекція орієнтує текст на інші давні і сучасні тексти, коли комбінація конкретних текстових нашарувань створює семіотичне напруження, яке призво­дить до утворення додаткових значень. Тут ідеться про інтертекстуальність у її звичному розумінн і. «Горизонта­льна» проекція є відображенням діалогу автора й адресата як основних антропоцентрів тексту, і лежить в основі за­кладеної автором програми рецептивних дій, що оптимі-зують текстове сприйняття [391, с. 24-25]. Уданому випад­ку йдеться про той аспект інтертекстуальності, який можна

назвати інтрерсуб'єктністю. Таким чином, міжтекстова і міжсуб'єктна проекції є основними напрямками, в яких відбувається «розгерметизація» будь-якого тексту.

Школа «стилістики декодування» І.В. Арнольд, яка виникла в рамках лінгвістичної стилістики та герменевти­ки, врахувала також здобутки досліджень з рецептивної естетики і, тим самим, поєднала традиційні мовознавчі та літературознавчі підходи. Дослідниця так окреслює свою теоретичну позицію: «Сама назва «стилістика декодуван­ня» вказує: текст розглядається передусім як повідомлен­ня, адресоване читачеві від автора, що перебуває з ним у діалозі, як джерело інформації і впливу [20, с. 4ІЗ]». Кон-ституюючи власну теорію у межах «вузької» концепції ін­тертєкстуальності, І. Арнольд загальною рисою усіх інтер-текстуальних включень (інтекстів) визнає зміну суб'єкта мовлення [20, с. 352], яку покликаний помітити читач, що або володіє необхідними для цього фоновими знаннями, або користується авторськими «підказками» (маркуван­ням). «Характер маркованості, її форма мають стилістичне та естетичне значення, являють собою частину гри-діалогу автора з читачем [20, с. 352]». Авторка систематизує фор­мальні ознаки видів і функцій інтертекстуальності, зазна­чаючи, що їх роль у художньому творі на змістовому та рівні традиційно досліджується теорією літератури [20, с. 414]. Усі інтексти поділяються на мовні (кодові) та текс­тові, внутрішні (в межах твору) і зовнішні (в межах інтер-текстуального простору). Для прочитання тексту має зна­чення місце включення (сильна або слабка позиція), а та­кож прийняття або заперечення прецедентного тексту (те­рмін Ю.М. Караулова).

Названі праці є лише вершиною корпусу публікацій за останню чверть століття, які так чи інакше порушували питання міжтекстових зв'язків. Інтерес до теорії інтертекс­туальності виник завдяки вивченню постмодерністської літератури, де поняття цитатного мислення, мозаїки запо­зичень, ігрового дискурсу стали важливими інтерпрета-ційними принципами нового для літератури способу пи-

"-• '.'А-* 41

сьма [28; 29; ЗО; 209; 371; 235; 120; 134]. Літературознавці, що досліджували інші художні стилі, почали говорити про запозичення, образні й тематичні перегуки, натяки, моти­ви як про цитування, що фактично дорівнювало прийнят­тю концепта інтертекстуальності.

М.Н. Липовецький висловлював думку, що поширен­ня інтертекстуальності як універсальної ознаки будь-якого літературного тексту є передчасним, «типовою екстраполя­цією нових художніх ідей на інші епохи», адже у постмоде­рнізмі інтертекстуальність стала усвідомленим прийомом [209, с. 9]. Проте, як показують дослідження, інтертекстуа­льність притаманна не лише іншим літературним стилям і напрямам, а й виявляється також у публіцистиці, діловому і науковому мовленні, кінематографі, малярстві, що дозволяє говорити про універсальність категорії міжтекстовості для культури загалом [390; 415; 340; 218; 273].

Таким чином, сучасні дослідження мають тенденцію «звужувати» засяги інтертекстуальності, наголошувати комунікативний її аспект, виявляти види міжтекстових взаємодій, способи і засоби їх маркування, функції на різ­них рівнях тексту, при цьому визнаючи міждисциплінар­ний характер цього семіотичного феномена.

Поиск по сайту: