Поняття та методи валютного регулювання

Валютне регулювання – це законодавчо визначена діяльність уповноважених державою органів щодо застосування адміністративних та економічних методів впливу на учасників валютних правовідносин при реалізації валютної політики в державі.

Валютне регулювання передбачає перш за все належну організацію міжнародних розрахунків, визначення порядку здійснення операцій з іноземною валютою та іншими валютними цінностями і є, таким чином, формою державного впливу на сферу зовнішньоекономічних відносин країни.

Правову основу регулювання валютних відносин визначають норми, що складають зміст Законів України “Про зовнішньоекономічну діяльність”, “Про порядок здійснення розрахунків у іноземній валюті”, “Про Національний банк України”, “Про банки і банківську діяльність”, “Про митну справу в Україні”, “Про державну податкову службу в Україні”, Декрету Кабінету Міністрів України “Про систему валютного регулювання та валютного контролю” та інших нормативних актів, зокрема Національного банку України. Разом з тим дотепер в Україні немає єдиного нормативного акта, який би регулював валютні відносини, що засвідчує про нестабільність даної сфери економіки.

У загальному розумінні в системі права метод визначається як система способів, засобів та прийомів правового впливу на свідомість і поведінку людей, діяльність організацій, установ та підприємств. Методи застосовуються не ізольовано один від іншого, а в поєднанні, комплексно, інакше стане неможливим забезпечити ефективність правового впливу. Більше того, застосування методів повинно відбуватися не епізодично, а систематично, постійно, в процесі цілеспрямованої діяльності.

Дослідники валютних відносин виділяють здебільшого адміністративні та економічні методи валютного регулювання.

Серед адміністративних методів виділяють:

- встановлення порядку здійснення валютних операцій, що передбачає визначення суб’єктів та об’єктів валютних операцій, прав та обов’язків суб’єктів валютних операцій, класифікацію валютних операцій, встановлення правил обігу (володіння, користування та розпорядження) валютними цінностями та ін.;

- введення валютних обмежень на здійснення окремих валютних операцій залежно від характеру, суб’єктів, об’єктів, обсягу операцій, у тому числі ліцензування діяльності, пов’язаної з використанням валютних цінностей;

- контроль за дотриманням валютного законодавства і застосування заходів відповідальності до суб’єктів, що порушили встановлений порядок здійснення валютних операцій.

Роль економічних методів валютного регулювання полягає у створенні економічної зацікавленості та стимулюванні суб’єктів валютних відносин. Як зазначають вітчизняні вчені В.Ф. Опришко, В.П. Нагребельний та А.В. Омельченко, зміст економічних методів не передбачає прямого впливу на підпорядковані об’єкти управління, а створює для них за допомогою економічних важелів та стимулів таку економічну ситуацію, яка б диктувала їм відповідну поведінку з метою досягнення позитивних економічних наслідків, тобто стимулювала економічну зацікавленість[15].

До економічних методів валютного регулювання відносять:

- валютна інтервенція;

- девальвація та ревальвація валют;

- дисконтна (облікова) політика;

- девізна валютна політика;

З метою детального аналізу вищезазначених методів зупинимося на їх характеристиці.

Валютна інтервенція – це пряме втручання центрального банку країни у функціонуванні валютного ринку шляхом купівлі-продажу іноземної валюти з метою впливу на курс національної грошової одиниці. Впливаючи на зміну на валютному ринку попиту і пропозиції певної грошової одиниці, валютні інтервенції обумовлюють відповідну кореляцію обмінного курсу цієї грошової одиниці. Використання валютної інтервенції має певні межі, оскільки вона ефективна лише за незначної неврівноваженості платіжних балансів, що характеризуються періодичною зміною активного і пасивного сальдо.

Досить часто валютні інтервенції використовуються не лише з метою забезпечення стабільності валютного курсу, а й для підтримування його на штучно заниженому рівні з метою підвищення конкурентоспроможності експорту. Це надає змогу експортерам отримувати більшу кількість національної валюти в обмін на іноземну, зберігаючи таким чином попередню норму прибутку, продаючи товари за демпінговими цінами.

Девальвація – офіційне зниження курсу національної грошової одиниці відносно іноземних валют або міжнародних розрахункових одиниць. Девальвація відображає кризу валютної системи, знецінення валютних коштів унаслідок інфляції, нерівномірності її розвитку в окремих країнах, дефіциту платіжного балансу та ін. Девальвація зумовлює підвищення цін на споживчі товари і зниження життєвого рівня населення. Девальвація може відбуватися стихійно або проводитися цілеспрямовано як елемент валютної політики держави з метою впливу на розвиток економіки, передусім, на розвиток зовнішньоекономічних відносин шляхом підвищення конкурентоспроможності експорту та поліпшення стану платіжного балансу.

Ревальвація – це офіційне підвищення курсу національної грошової одиниці відносно іноземних валют або міжнародних розрахункових одиниць. Ревальвація вигідна для імпортерів та кредиторів, проте невигідна для експортерів.

Дисконтна політика – є традиційним інструментом центрального банку для регулювання валютного курсу та збереження валютних резервів. Змінюючи розмір облікової ставки, центральний банк здійснює певний вплив на приплив чи відплив капіталів, а відтак, і на валютний курс. Підвищення ставки сприяє підтриманню курсу, оскільки стимулює попит на дану валюту, а її зниження призводить до послаблення валюти.

Девізна валютна політика передбачає регулювання валютного курсу шляхом купівлі-продажу іноземної валюти. Центральний банк здійснює девізну політику на підставі регулювання курсу національної грошової одиниці до іноземних валют шляхом купівлі-продажу іноземної валюти на фінансових ринках[16].

Поиск по сайту: