ВИСНОВКИ. Проблема міжнародної правосуб’єктності Святого Престолу є комплексною і порушує низку теоретичних питань міжнародного і канонічного права та загальної теорії

Проблема міжнародної правосуб’єктності Святого Престолу є комплексною і порушує низку теоретичних питань міжнародного і канонічного права та загальної теорії держави і права. Це обумовлено різним розумінням багатьох правових категорій у світській і церковній науці, а також особливою правовою природою Апостольського Престолу як керівного центру Католицької Церкви.

В силу історичних обставин Католицька Церква в особі Святого Престолу зайняла винятково особливе міжнародне положення. Зростання її авторитету та впливу в часи існування Римської імперії і особливо після її падіння, ряд визначних особистостей, які очолювали Апостольський Престол, самобутня організація та доктрина привели до того, що вже на початкових стадіях розвитку європейського континенту папство de facto стало найважливішим політичним інститутом, який бере активну участь у міжнародному житті. Святий Престол вже у Середні віки набув перших ознак міжнародної правосуб’єктності, оскільки Римські Папи розпочали в той час укладати з світськими правителями особливі міжнародні договори – конкордати та створили розгалужену систему дипломатичних представництв.

По мірі послаблення релігійної влади та авторитету Апостольського Престолу на тлі формування суверенних держав папству вдалося знайти нові шляхи впливу на світову політику. Міжнародна спільнота продовжувала визнавати Святий Престол суб’єктом міжнародного права, який бере участь у міжнародних відносинах і формуванні міжнародного правопорядку. Завдяки визнанню з боку міжнародної спільноти і на основі розробленої католицькою доктриною тези про духовний суверенітет, Святий Престол зберіг статус суб’єкта міжнародного права і після втрати ним у 1870 р. територіального суверенітету. Подібна ситуація не вкладалася в рамки тогочасного розуміння у доктрині міжнародного права поняття правосуб’єктності, однак більшість юристів-міжнародників на теоретичному рівні та практично майже всі суб’єкти міжнародного права визнавали збереження Святим Престолом міжнародної правосуб’єктності. При цьому держави продовжували встановлювати та підтримувати з Апостольським Престолом дипломатичні відносини, укладати конкордати та звертатися до Святого Престолу за посередництвом у вирішенні міжнародних спорів.

Характерна особливість міжнародної правосуб’єктності Святого Престолу на сучасному етапі полягає в тому, що він як суб’єкт міжнародного права являється носієм духовного та світського суверенітетів і відповідно до Латеранських угод 1929 р. одночасно є верховним органом Римо-Католицької Церкви та сувереном Держави Міста Ватикан. Взаємозв’язок між цими трьома інститутами – “Католицька Церква”, “Святий Престол” і “Ватикан” – полягає в тому, що Католицька Церква є спільнотою віруючих християн, керівництво якими здійснює Папа Римський за допомогою органів Римської курії. Папа Римський самостійно або спільно з Римською курією становлять Святий Престол, а Ватикан виступає як “інструментальна держава”, що гарантує Папі суверенітет і незалежність при здійсненні ним вселенської місії. У структурному відношенні всі три інституції різняться між собою, але Католицька Церква є вселенською інституцією, що включає Святий Престол і Ватикан. Водночас, верховну владу над цими інституціями здійснює Папа Римський, який поєднує верховне керівництво над Католицькою Церквою, Святим Престолом і Ватиканом. Святий Престол є органічною і невід’ємною частиною Католицької Церкви, без якої неможливе функціонування Церкви як з доктринальної, так і з практичної точок зору. Водночас, таке державне утворення як Ватикан, утворений в силу збігу історичних обставин, для Святого Престолу і Католицької Церкви не є першорядним, оскільки протягом тривалого часу, а саме з 1870 до 1929 років, Апостольський Престол не мав територіального суверенітету.

Святий Престол одним з перших серед суб’єктів міжнародного права почав користуватися правом посольства, під яким слід розуміти право Апостольського Престолу в особі Римського Понтифіка направляти з дотриманням вимог сучасного міжнародного права своїх власних легатів, які іменуються апостольськими нунціями і очолюють дипломатичні представництва (апостольські нунціатури) Святого Престолу за кордоном, – для представлення на постійній основі Папи Римського при місцевих Католицьких Церквах та іноземних державах, а також направляти до міжнародних міжурядових організацій і на міжнародні конференції своїх представників, які іменуються делегатами (якщо Апостольський Престол є членом цієї організації або бере участь з правом голосу на даній конференції) або спостерігачами (якщо Апостольський Престол не є членом цієї організації або бере участь на даній конференції без права голосу) – для забезпечення представництва та інтересів Святого Престолу (активне право посольства) і приймати у себе (пасивне право посольства) дипломатичних представників іноземних держав.

Як суб’єкт міжнародного права Святий Престол незалежно від наявності чи відсутності у нього будь-якого територіального суверенітету завжди був здатний у минулому і бере активну участь сьогодні у мирному вирішенні міжнародних спорів.

Особливість співпраці Святого Престолу з ООН, її спеціалізованими установами та іншими міжнародними міжурядовими організаціями, в яких він представлений переважно спостерігачами, полягає в тому, що на відміну від інших суб’єктів міжнародного права, зокрема держав, Апостольський Престол зосереджує свою увагу в них не стільки на матеріальному аспекті людського життя та прогресу, а головним чином зацікавлений у духовному, моральному та культурному вимірах, а також у захисті прав і свобод людини, в тому числі релігійних.

У своїх взаєминах з державами Святий Престол керується принципом свободи діяльності Церкви відповідно до своїх власних норм. Діяльність папської дипломатії є виявом політики не Держави Міста Ватикан, а Святого Престолу як верховної влади Католицької Церкви. Святий Престол відповідно до Латеранського договору користується безперечним суверенітетом у міжнародній сфері, який є атрибутом, властивим природі Апостольського Престолу, відповідає його традиціям та потребам виконання у світі відповідної місії. Святий Престол має також виняткову юрисдикцію над Державою Містом Ватикан і йому в ній належить виключний суверенітет.

У свою чергу, Ватикан також користується визнаним міжнародним суверенітетом, невіддільним, однак, від суверенітету Святого Престолу, і виступає інструментом незалежності та суверенітету Папи Римського. У такому разі держави, які не мають наміру підтримувати формальних відносин з Католицькою Церквою, користуючись визнаним міжнародним суверенітетом Держави Міста Ватикан, за посередництва Ватикану вступають у відносини з Святим Престолом.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ:

1. Ватикан / [гл. ред. С.Н. Дмитриев]. — М.: Вече, 2001. — 238 с.

2. Зінченко А.л. Історія дипломатії: від давнини до нового часу / А.Л. Зінченко. — К.: Проза, 2005. — 560 с.

3. Зонова т.в. Дипломатия Ватикана в контексте эволюции европейской политической системы. — М.: РОССПЭН, 2000. — 197 с.

4. Ковальский Н.А. Ватикан на мировой арене / Н.А. Ковальский // Общественно-политический журнал. Современная Европа. — № 2. — 2001.

5. Козлов в. Дипломатія Ватикану та його роль у міжнародному житті / В. Козлов // Актуальні проблеми міжнародних відносин. — К., 2001. — Вип. 29, ч. 1. — С. 143-146.

6. Лебек Эрик Тайная история дипломатии Ватикана / Эрик Лебек. — М.: Рипол классик, 2004. — 301 с.

7. Пьетранджелик. Ватикан / К. Пьетранджели. — М.: Слово, 1998. — 603 с.

8. http://www.catholic-pages.com/vatican/diplomacy

Поиск по сайту: