Розділ 1. Становлення світового інформаційного простору

Это курсовая, ноесли добавить к каждому разделу еще то получится хорошая дипломная

ЗМІСТ

Вступ................................................................................................................... с. 3

Розділ І. Становлення світового інформаційного

простору............................................................................................................. с. 6

Розділ ІІ. Політика формування національного інформаційного

простору України............................................................................................. с. 17

Розділ ІІІ. Місце України у світовому інформаційному

просторі..............................................................…………………................... с. 26

Висновки........................................................................................................... с. 34

Список літератури........................................................................................... с. 36

ВСТУП

Інформація стала суттєвим елементом суспільних відносин більшості країн світу. Вона є інтелектуальним набуттям народу і держави, складовою побудови сучасної економіки, адміністративної системи, демократичних перетворень. Засоби масової інформації вважаються четвертою владою після законодавчої, виконавчої і судової. Вони активно формують громадську думку, створюють політико-правовий, науково-технічний, економічний фон.

Саме тому питання формування світового інформаційного простору, а також проблема входження та ефективної діяльності України в межах світового інформаційного простору на сьогодні є актуальними питаннями міжнародних відносин та зовнішньополітичної діяльності України.

В умовах реформування економіки України в сучасному глобалізованому економічному і суспільному житті чітко мають бути окреслені та науково обгрунтовані контури і пріорітети нової інформаційної політики держави, спрямованої на забезпечення економічного зростання країни. Сьогодні знання та інформація перетворилися в найбільш важливий фактор суспільного розвитку.

Об’єктом дослідження даної курсової роботи виступає в першу чергу світовий інформаційний простір, зокрема європейський інформаційний простір та національний інформаційний простір України.

Предмет дослідження – формування та розвиток світового інформаційного простору, роль та функції України у світовому інформаційному просторі.

Мета роботи – розкрити сутність процесу формування світового інформаційного простору, сучасні тенденції розвитку інформаційних глобальних, європейських, та національних, а саме українських, інформаційних систем.

Виходячи з мети можна сформулювати такі завдання:

- прослідкувати процес становлення світового інформаційного простору;

- проаналізувати основні складові світового інформаційного простору;

- простежити основні етапи становлення національного інформаційного простору України;

- виявити шляхи входження та адаптації України до світовго та зокрема європейського інформаційного простору;

- дати характеристику досягнення та недолікам інформаційної політики України;

- визначити основні засади присутності України у світовому інформаційному просторі.

Дослідження міжнародних інформаційних відносин протягом останніх десятиліть сформувалися як окрема наукова дисципліна, яка на сьогодні має достатньо широку історіографічну базу. Безперечно, що основу досліджень інформаційного простору складають нормативні бази країн та міжнародні угоди, наприклад, такі як Декларація основних принципів щодо внеску мас- медіа в зміцнення миру і міджнародного взаєморозуміння, підтримки прав людини і запобіганння расизму і війни, Європейська Конвенція про транскордонне телебачення, Окінавська хартія глобального інформаційного суспільства, Декларація принципів: Побудова інформаційного суспільства – глобальне завдання в новому тисячолітті.

Особливо слід відзначити підручники та навчально-методичні посібники в яких викладені концептуальні засади та правові принципи регулювання міжнародних інформаційних відносин. Так основні напрями формування світового інформаційного простору розглядаються у працях Н. Балабанової, І. Бондар, С. Кудрявчевої, Т. Орлової та інших.

На початку ХХІ ст. такох активізувались дослідження окремих складових елементів міжнародного інформаційного простору. Функціонуванню міжнародної інформаційної системи, проблемам побудови європейського та глобального інформаційного простору присвячені розробки О. Григора, І. Жилінкової, Ю. Кобзара.

Особлива увага саме українських дослідників, таких як І. Бондаренко, Н. Кушакова, О. Соснін, М. Швець та ін., направлена на розгляд проблем формування в Україні засад інформаційного суспільства, основних напрямів розвитку нормативно-правової бази інформаційної діяльності України, проблеми присутності нашої країни у світовому та європейському інформаційному просторі.

Таким чином, достатньо широка нормативна та бібліографічна база дослідження світовго інформаційного простору дозволила розглянути основні положення сформульовані у змісті роботи.

Практичне значення полягає у тому, що положення курсового дослідження можуть бути застосовані при вивченні дисциплін “Міжнародна інформація”, “Міжнародні інформаційні відносини”, “Зв’язки з громадскістю”, “Зовнішньополітичні зв’язки України” тощо.

Структура курсової роботи складається зі змісту, вступу, в якому обгрунтовано актуальність теми дослідження, об’єкт та предмет дослідження, визначено основну мету та завдання роботи, розглянуто історіографічну базу. Робота складається з трьох розділів, висновків, списку нормативно-правових документів та списку літератури (33 позиції). Загальний об’єм роботи 38 сторінок, з них основного тексту – 35 сторінок.

Розділ 1. Становлення світового інформаційного простору

Четверта інформаційна революція, що почалася після впровадження нових інформаційних технологій, пов’язаних з винаходом персонального комп’ютера та поширенням Інретнету, сприяла швидкій зміні та розростанню інформаційного простору, виникненню необхідності у вдосконаленні законодавчої та норативної бази всіх держав, стимулювала розвиток міжнародних інформаційних відносин.

На сьогодні існує декілька підходів до розуміння світового інформаційного простору. Міжнародний інформаційний простір можна розглядати як середовище буття людини, яка забезпечує діяльність будь-якої системи, зокрема – системи міжнародних інформаційних відносин.

Також світовий інформаційний простір визначається як система спільного використання національних інформаційних ресурсів за узгодженими сферами і напрямками діяльності.

У вузькому значенні міжнародний інформаційний простір розуміють як суму складних інформаційних технологій, які є основою і визначальним компонентом промислово-економічного комплексу транснаціональних спільнот, які впливають на формування світоглядних процесів у суспільстві [23, с. 13].

Міжнародний інформаційний простір можна характеризувати такими чинниками:

1. територія розповсюдження інформації за допомогою глобальної системи комунікацій;

2. інфраструктура або технологічні засоби і можливості зберігання, обробки і розповсюдження інформації по вертикалі та горизонталі;

3. наявність міжнародної та національної інформаційної політики, комплексу норм і принципів, що регулюють функціонування та використання міжнародної інформації;

4. наявність міжнародних угод в галузі комунікацій, які базуються на розумнні світової ролі інформаційних процесів, і їх впливу на розвиток цивілізацій;

5. доступ до інформації світової громадськості і участь суб’єктів міжнародних відносин у загальній системі зв’язку [23, с. 14].

На сьогодні проблеми формування та розвитку інформаційного простору набувають глобальних масштабів. З’явилася наука інформаціологія. З 2000 року під егідою ООН та Всесвітнього Інформаціологічного Парламенту проводяться Міжнародні інформаціологічні самміти.

22 липня 2000 року глави восьми держав і урядів промислово розвинутих країн підписали Окінавську Хартію глобального інформаціологічного розвитку світового співтовариства.

Хартія визначила вільний обмін інформацією та знаннями однією із демократичних цінностей людства. Хартія також передбачала створення міжнародної організації з координації і контролю за глобальним розвитком інформаціологічної галузі. Такою організацією став Всесвітній Інформаціологічний парламент як спеціалізована інформаціологічна структура ООН зі штаб-квартирою у Москві [26].

Одним з основних факторів, що впливали на формування інформаційного простору кінця ХХ початку ХХІ ст. виступають інформаційні технології. Їх революційний вплив стосується способу життя людей, їх освіти та роботи, а також взаємодії уряду та суспільства. Інформаційні технології стрімко стають життєво важливим стимулом для розвитку світової економіки. Вони також дають можливість приватним особам, фірмам, громадським тадержавним організаціям, політичним партіям та установам державного управління більш ефективно та творчо вирішувати економічні та соціальні проблеми.

Інформаційні технології мають сприяти використанню знань та нових ідей. Досягнення цього вимагає розробки ефективних національних та міжнародних програм та стартегій. Стійкість світового інформаційного простору базується на стимулюючих розвиток людини демократичних цінностях, таких як вільний обмін інформацією та знаннями, взаємна терпимість та повага до особливостей інших людей.

Ефективне партнерство серед учасників, включаючи спільне політичне співробітництво також є ключовим елементом раціонального розвитку інформаційного простору у всьому світі.

Важливою проблемою у становленні світового інформаційного простору є проблема ліквідації міжнародного розриву в галузі інформації та знань. Співпраця в галузі інформаційних технологій може суттєво змінити методи взаємодії по просуванню економічного та соціального прогресу у всьому світі [18, c. 24].

Використання можливостей цифрових технологій на міжнародному рівні проводиться у таких ключових напрямках:

- проведення економічних та структурних реформ з метою створення обстановки відкритості, ефективності, конкуренції та використання нововведень, які доповнювались би заходами щодо адаптації на ринках праці, розвитку людських ресурсів, забезпеченню соціальної злагоди;

- раціональне управління макроекономікою, що сприяє більш точному плануванню зі сторони ділових кругів та споживачів, та використання перевах нових інформаційних технологій;

- розробка інформаційних мереж, які забеспечили б швидкий, надійний, безпечний та економічний доступ за допомогою конкурентних ринкових умов та відповідних нововедень до мережевих технологій, їх обслуговуванню та застосуванню;

- розвиток людських ресурсів, здатних відповідати вимогам століття інформації, через освіту, пожиттєве навчання, задоволення попиту на спеціалістів у галузі інформаційних технологій;

- активне використання інформаційних технологій у державному секторі та сприяння у наданні у режимі реального часу послуг, необхідних для підвищення рівня доступності влади для всіх громадян.

Дії міжнародного співтовариства, направлені на розвиток глобального інформаційного простору мають супроводжуватися узгодженими діями щодо створення безпечного та вільного від злочинності кіберпростору [4]. Ефективні заходи у боротьбі зі злочинністю у комп’ютерній сфері були розроблені в рамках керівних принципів щодо безпеки інформаційних систем. Також в рамках Ліонської групи по транснаціональній організованій злочинності, що діє в рамках співробітництва країн “Групи восьми”.

Необхідно також находить ефективні політичні рішення актуальних проблем, як, наприклад, спроби несанкціонованого доступу та комп’ютерні віруси.

Також в рамках стоврення світового інформаційного простору необхідно подолати проблему електронно-цифрового розриву між країнами світу. Ключовою складовою старатегії у цьому напрямку має стати непреривний рух у напрямку загального доступу для всіх [28, c. 89].

Стратегія розвитку інформаційного простору має супрововджуватися розвитком людських ресурсів, можливості яких відповідали б вимогам інформаційного часу.

Інформаційні технології відкривають перед країнами, що розвиваються чудові можливості на більш ефективний економічний розвиток, скорочення рівня бідності, покращення системи охорони здоров’я, освіти тощо.

Однак проблемою залишається той факт, що країни, що розвиваються, які не встигають за підвищеними темпами розвитку інформаційних технологій, виявляються позбавленими можливості у повній мірі приймати участь у житті інформаційного суспільства. Це питання особливо гостро стоїть в тих країнах, де розповсюдженню інформаційних технологій заважає відставання у розвитку основних економічних та соціальний інформаструктур, зокрема енергетичного соктора, телекомунікацій та освіти. При цьому країни, що розвиваються мають висувати власні ініціативи по прийняттю послідовних національних програм з метою здійснення політичних кроків у напрямку підтримки розвитку сфери інформаційних технологій, конкурентноздатності у цій галузі, розвитку людських ресурсів, як наприклад, це роблять Великобританія, Чехія, Данія, Нідерланди [16, c. 38].

Зусилля по створенню єдиного інформаційного простору та подолання проблем на цьому шляху у великій мірі залежать від ефективного співробітництва між всіма без винятку учасниками міжнародного співтовариства. Для стоврення рамочних угод щодо розвитку інформаційної сфери на глобальному рівні у подальшому буде відігравати двостороннє та багатостороннє співробітництво.

З цією метою можна використовувати досвід та діяльність міжнародних фінансових інститутів, влючаючи багатосторонні банки розвитку, особливо Всесвітній банк, які можуть займатися фінансуванням та розробкою відповідних програм, направлених на розвиток процесу інформатизації суспільства [16, c. 39 – 41].

Міжнародна мережа телекомунікацій, ЮНКАД та ЮНДП та інші міжнародні фонди також можуть відіграти у цьому напрямку важливу роль. Важливим може стати внесок таких міжнародних організацій як Глобальна ініціатива щодо ліквідації електронно-цифрового розриву Всесвітнього економічного форуму, Глобальний діалог бізнесу з питань електронної торгівлі. З цією ж метою було створено Групу по можливостям інформаційної технології, щоб об’єднати зусилля з метою формування широкого міжнародного підходу у вирішенні питань міжнародного інформаційного співробітництва.

У розвинених країнах світу розроблено спеціальні програми розбудови інформаційної інфраструктури, спрямовані на об’єднання в єдиний інформаційний простір та створення уніфікованої законодавчої бази.

Так на комп’ютерне програмне запезпечення вільного використання у 2002 р. почали переходити установи сфери освіти та науки Німеччини.

Китай з 1990 р. адаптує вільне програмне забезпечення не тільки в урядових установах, а серед інших суб’єктів господарювання на своїй території і зробив це державною політикою.

Аналогічним шляхом йдуть Індія, Перу, країни Скандинавії. Навіть у США – NASA і Військово-морський флот так само, як і значна кількість інших організацій, адаптує програмне забезпечення вільного використання [16, c. 31 – 33].

Говорячи про світовий інформаційний простір не можна обійти увагою Інтернет, який суттєво впливає на різноманітні сторони соціального життя. З урахуванням швидкості та розмірів поширення комп’ютерізації у світі історію людства навіть поділяють на дві сфери – до та після появи Інтернету. Доступ населення до Мережі стає однією з важливіших показників розвитку тієї чи іншої країни [28, c. 80].

ЮНЕСКО в рамках свого мандата сприяє політиці в галузі створення інформаційного простору на міжнародному рівні.

Ще у 1978 р. ЮНЕСКО прийняла Декларацію основних принципів щодо внеску мас- медіа в зміцнення миру і міджнародного взаєморозуміння, підтримки прав людини і запобіганння расизму і війни. У 1980 р. важливість цієї декларації ЮНЕСКО була підтверджена важливим документом – публікацією доповіді, видатного політика Шона Макбрайда. Одним з найважливіших аспектів доповіді під назвою "Багато поглядів - один світ" (“Many Voіces, One World”) було засвідчення транснаціонального контролю над міжнародною комунікацією. У ній зазначалося, що для того, щоб громадяни могли ухвалювати свідомі політичні рішення, потрібен широкий спектр інформації і думок з тих чи тих питань. Таким чином, “ключовим критерієм свободи інформації є різноманітність її джерел у поєднанні з вільним доступом до цих джерел” [26]. Макбрайд пішов навіть далі, наголошуючи, що самої по собі диверсифікації власності замало, потрібна радше диверсифікація джерел інформації та поглядів. Важливим моментом є те, що для реалізації цих положень передбачали впровадження певних різновидів регулювання монополізму і концентрації власності, певною мірою виправдання високих стартових витрат для випуску інформаційної продукції і, можливо, навіть підтримку неприбуткових і громадських комунікаційних структур. Сутність пропозицій, викладених комісією Макбрайда, була підтримана Белградською резолюцією, схваленою ХХХII сесією Генеральної конференції ЮНЕСКО у жовтні 1980 р.

На сучасному етапі розвитку міжнародних інформаційних відносин ЮНЕСКО запровадила програму “Інформація для всіх”. Вона направлена на зменшення відмінностей між інформаційно багатими та інформаційно бідними країнами підчас створення інформаційного простору для всіх. На її основі проводяться обговорення з питань міжнародної політики і розробки програм, спрямованих на:

- більше розуміння проблем етичного, правовогоі суспільного характеру, пов’язаних з інформаційно-комунікаційними технологіями;

- поліпшення доступу до інформації, що є суспільним надбанням;

- збереження інформації.

Програма “Інформація для всіх” передбачає загальну схему міжнародної співпраці і партнерства. Вона заохочує розробку загальних стратегій, методів і інструментів для створення інформаційного простору для всіх [23, c. 368].

На сьогодні розроблені та ефективно діють такі основні європейські інформаційні сервери:

EUROPA сервер – www.europa.eu.int – портал ЄС. Містить інформацію про події,що відбуваються в об’єднаній Європі і питання щодо європейської інтеграції.

CORDIS сервер – www.cordis.lu – інформаційний сервер, що стосується досліджень і розробок в межах Європейського Союзу, містить більше десяти баз даних, серед яких можна виділити такі:

Council Presidency Service – інформація, що надається державою, яка головує в ЄС.

National Research & Development and Innovation Information Service – Національна інформаційна служба з досліджень, розвитку та інновацій. Містить новини в галузі науки та інновацій з країни, що очолює ЄС, держав-членів, кандидатів та асоційованих країн ЄС.

ERGO – це каталог національних проектів, проектів ЄС, науково-дослідгницьких робіт, що виконуються або виконувались в рамках ЄС. Каталог містить коротку інформацію щодо 91093 проектів з 21 інформаційного джерела.

CERIF – Загальний європейський дослідницький інформаційний стандарт. Це набір документів для кожного, хто створює або працює з базами даних досліджень та розробок. Він включає перелік важливих базових даних та вибіркові елементи, що можуть використовуватися для опису попередніх даних.

Regional Research and Innovation Service – Інформація про дослідження та інновації у регіонах Європейського співтовариства. Його мета полягає у створенні динамічного інформаційного простору для дослідницьких, інноваційних робіт, сервісів та інформаструктури в регіонах та країнах ЄС.

INCO – Інформаційний пункт спрямований на поширення загальної інформації щодо міжнародної кооперації в рамках програми ЄС з досліджень, технологічного розвитку та демонстраційної активності [23, c. 371 – 373].

Загальноприйнятою практикою у світі є утворення служб та механізмів, що спеціально опікуються поширенням відкритих повідомлень про країну. Зазвичай це розглядається як розумний баланс між демократичними принципами права на інформацію й свободи слова і здійснюваним в інтересах суспільства та громадян контролем за нею. Одним із перших прикладів створення таких органів у країнах світу став Комітет стратегічних комунікацій (Strategic Communication Unit) у Великобританії.

В Європі на основі інформаційних технологій формується інформаційний ринок, відбувається стандартизація доступу до баз адміністративних даних, підключення до транс’європейської сітки даних [21, c. 51 – 55].

На засіданні Ради Європи в Лісабоні 23 – 24 березня 2000 р. було поставлене завдання: для досягнення більш конкурентноздатної та динамічної економіки у світи якнайшвидше використати можливості нової економіки та, зокрема, Інтернету. Так, було покладено початок Програми “е-Європа”.

Дії мали фокусуватися навколо трьох основних об’єктів:

1. Дешевий, швидкий, безпечний Інтернет.

2. Інвестиції в людей і вміння.

3. Стимуляція використання Інтернету.

Проблеми реалізації Програми було розглянуто в Брюсселі 29 – 30 листопада 2000 р. на конференції міністрів і державних секретарів країн ЄС [19, c. 66 – 69]. Там обговорювалися питання електронних урядів. Був сформований перелік адміністративних функцій, 12 з яких орієнтовані на громадян (пошук роботи, соціальний захист, реєстрація актів громадянського стану, надання медичних послуг тощо), а 8 – на бізнес (оплата податків, подання митних декларацій). Електронна зрілість послуг для бізнесу в цих країнах становить 53 %, для громадян – 40 %.

Реалізація концепції “е-уряду” увійшла у число ключових тем плану дій програми “е-Європа”.

В Європі досить розвинуте законодавство про захист особистих прав. Його основні положення: збір особистої інформації має проводитися лише в установлених законом цілях; особи мають право доступу до зібраної інформації, можливість вилучити невірну інформацію, право на компенсацію моральної шкоди в судовому порядку.

Основу “електронного порядку” складають також закони щодо визначення юридичної сили електронних документів, електронного підпису тощо.

Основним елементом забезпечення прозорості інформаційних кордонів в Західній Європі є створення єдиного інформаційного простору через організацію комп’ютерної та телекомунікаційної мережі на базі глобальних комп’ютерних мереж та стандартів у галузі обміну інформацією, розвиток нових інформаційних технологій: злиття засобів передачі і обробки інформації із засобами її зберігання; нові види обміну інформацією: електронні системи випуску інформаційної продукції, мікрохвильові ретрансляційні станції, телебачення високої чіткості [16, c. 20 – 21].

Однак, базовими та найбільш визначними положеннями у сфері формування світового інформаційного простору слід вважати документи прийняті на Всесвітніх саммітах з питань інформаційного суспільства.

10-12 грудня 2003 р. в Женеві під егідою Організації об'єднаних націй та Міжнародного союзу електрозв'язку відбувся Всесвітній самміт з питань інформаційного суспільства, участь в якому взяли представники 170 країн світу.

Одним із важливих питань, що розглядались Всесвітнім саммітом на вищому рівні, було питання управління ключовими елементами Інтернету, включаючи управління доменами верхнього рівня кодів країн.
Заключним рішенням цього Самміту 12 грудня 2003 р. прийнято документи: "Декларація принципів: Побудова інформаційного суспільства - глобальне завдання в новому тисячолітті" та відповідний "План дій". Зокрема в цих документах визначається, що (п.49 "Декларації принципів") "Управління використанням Інтернет охоплює як технічні питання, так і питання державної політики, та в ньому повинні приймати участь всі зацікавлені сторони та відповідні міжурядові та міжнародні організації. Політичні повноваження щодо зв'язаних із Інтернет питань державної політики є суверенним правом держав.". При цьому робиться визначення, що разом із державними органами питаннями управління Інтернет, включаючи питання управління адресами і іменами в Інтернет, мають опікуватись також приватний сектор та громадське суспільство та відповідні міжнародні організації. Відповідно (розділ С1 "Плану дій") пропонується створення моделей діючого "партнерства між державним та приватним секторами (ПДП) або партнерства між кількома секторами (ПКС)" та зокрема, у відношенні до доменів верхнього рівня кодів країн, в розділі С6 "Плану дій" зазначається: "Органам державного управління пропонується: здійснювати у належних випадках управління своїми відповідними доменами верхнього рівня кодів країн (ccTLD) або нагляд за ними..." та ін. [1]

У листопаді 2005 р. відбувся Всесвітній самміт з інформаційного суспільства у Тунісі, в кому прийли участь понад 100 держав світу. Основним питанням, що обговорювалося на Самміті було питання контролю над доменами. Після тривалих епереговорів представники міжнародного співтовариства вирішили залишити за США право контролю над доменами.
Раніше низка держав виступили з ініціативою передання відповідних повноважень міжнародному органові.

Представники американської делегації після ухвалення рішення на свою користь заявили, що хоча право розподілу доменів і не перейде до ООН, але для розгляду проблемних питань буде створено міжнародний форум.

Учасники Самміту в Тунісі також домовилися сприяти створенню доменів мовами, не базованими на латиниці, зокрема, китайською, урду й арабською. Наразі триває робота зі створення мережної зони Євросоюзу –.eu і Азії –.asia. Це необхідність виникла в умовах глобалізації і створення Євросоюзу, коли знадобилися нові доменні імена, що відображають зміни, які відбуваються й у політичному, і в економічному житті окремих держав [2].

Таким чином, формування світового інформаційного простору відбувається на глобальному рівні, перш за все через вдосконалення та розповсюдження нових вдосконалених засобів комунікації, які набирають всеохоплюючого масштабу, охоплюють на сьогодні практично всі країни світу. Особливе місце у формуванні світового інформаційного простору займає процес комп’ютеризації суспільства. Поступово розвивається мобільний доступ до мережі, створюються умови для надання населенню доступних послуг e галузі сучасних комунікацій.

Розділ 2. Політика формування національного інформаційного простору України

В Україні за роки незалежності зроблено немало у сфері інформаційного законодавства: зруйновано жорсткий інформаційний вакуум тоталітарного суспільства; законодавчо затверджено визнані міжнародною спільнотою базові принципи інформаційної діяльності; створено структуровану систему національного інформаційного законодавства. Але зараз цього вже замало. Національні інформаційні відносини повинні корелюватися з загальними світовими тенденціями та збігатися на якомусь етапі розвитку з міжнародними правовими нормами та стандартами у цій галузі.

Під національним інформаційним простором розглядається сукупність інформаційних потоків як національного, так і закордонного походження, що функціонують на території певної держави.

Потужне підгрунтя для правової політики України в інформаціній сфері було закладено у червні 1996 р., коли була прийнята Конституція України, в якій у ряді статтей було визначено основні засади цієї політики. Зокрема, у статті 15 вказується, що суспільне життя грунтується на основі багатоманітності ідеологій та забороняє цензуру, ст. 34 Конституції гарантує свободу слова та думки. Розом з тим Конституція встановлює обмежений перелік можливих умов, за яких допускається обмеження цих прав. Йдеться насамперед про “інтереси національної безпеки, триторіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням та злочинам, для охорони здоров’я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфеденційно, або для підтримання авторитету та неупередженості правосуддя” [7].

Унікальним у світовій практиці є той факт, що ст. 17 Конституції України визначає справу забезпечення інформаційної безпеки як одну з найважливіших функцій держави, справу всього українського народу.

Аналіз відповідних статей Конституції України дозволяє дійти висновку про намагання вітчизняного законодавця побудувати інформаційну політику на основі демократичних та ліберальних норм та принципів, одночасно забезпечивши їхню адаптацію до українських умов.

Положення Конституції України розвиваються та конкретизуються у понад 200 документах, які встановлюють правові норми в інформаційній сфері. Серед них основні інформаційні закони України:

- Закон України “Про інформацію”;

- Закон україни “Про національну програму інформатизації”;

- Закон України “Про захист інформації в автоматизованих системах”;

- Закон України “Про науково-технічну інформацію”;

- Закон України “Про електронний підпис”;

- Закон україни “Про електронний документообіг”.

Прийнятий Верховною Радою України 16 січня 2003 р. Цивільний кодекс України, який серед об’єктів прав називає і інформацію, присвячує низку норм різним видам інформації, праву на інформацію, приділяє увагу коменрційному значенню інформації в нових економічних умовах, є явищем безперечно прогресивним. Ст. 200 Цивільного кодексу України вперше у кодифікованому акті дає визначення інформації як документованих або публічно оголошених відомостей про події та явища, що мали або мають місце у супільстві, державі та навколишньому середовищі, і передбачає захист прав власника таких відомостей, застосовуючи широке поняття “інформація”, яке не підпадає під охорону норм авторського, патентного або іншого спеціального законодавства [23, c. 26 – 27].

Загалом в Україні створено логічно структуровану систему інформаційного законодавства: рамковий закон “Про інформацію”, галузеві закони по окремих видах ЗМІ, спеціальні закони щодо організаційно-правових аспектів діяльності аудіовізуальних ЗМІ та окремих сфер інформаційних відносин, закони, що врегульовують правовідносини у суміжних галузях. Визначено правові засади державного регулювання інформаційної сфери, регулятивні повноваження відповідних владних інституцій [34, c. 88 – 91].

На початку 2001 р. профільний парламентський комітет звернувся до Ради Європи та ОБСЄ з проханням провести відповідні правові експертизи українських законів. За дорученням цих поважних інституцій європейськими фахівцями проведено ґрунтовний аналіз нашого інформаційного законодавства – як щодо відповідності загальнодемократичним принципам, так і по конкретних положеннях окремих правових актів.

Експертиза українського інформаційного законодавства, висновки та рекомендації до законів, аналітичні матеріали, загальні зауваження та пропозиції, засвідчили те, що законодавча та нормативно-правова база функціонування інформаційної сфери України в цілому відповідає європейським нормам [23, c. 26].

Проте, якщо формальний бік справи не викликає значного занепокоєння, то існує нагальна проблема недотримання встановлених норм усіма суб’єктами інформаційних відносин, зокрема органами державної влади всіх рівнів. Рівень правової культури громадян України змушує розглядати ситуацію із зовсім іншого боку порівняно з країнами Європейської Спільноти.

Власне, вся суспільна взаємодія нинішнього тисячоліття основана на обміні інформацією, що пояснює певні труднощі у формуванні особливих прав на неї, оскільки суспільство зацікавлене у вільному обігу інформації і одночасно прагне захистити кожного свого члена від негативних її видів.

Одним з важливих моментів забезпечення національних інтересів держави є механізм формування національного інформаційного простору, його зміст і обсяг. Це пов’язано з тим, що інформатизація і комп’ютеризація за останні роки докорінно змінили світ [23, c. 28].

Мету політики формування українського національного інформаційного простору можна сформулювати таким чином:

1. Забезпечення захисту інформаційного суверенітету України, зокрема, захисту національного інформаційного ресурсу, а також захисту і контролю систем формування суспільної свідомості в сучасних умовах інтернаціоналізації і глобалізації процесів, що відбуваються в інформаційній сфері.

2. Забезпечення реалізації конституційних прав громадян, суспільства і держави на інформацію.

3. Забезпечення державним установам, підприємствам і громадянам рівня інформаційної достатності для прийняття рішень [32, c. 18 – 22].

Основним завданнями політики формування національного інформаційного простору України є:

1. Виявлення, оцінка і пронозування загроз безпеці інформаційного простору, що можуть здійснюватися шляхом оперативного моніторингу інформаційної обстановки.

2. Виготовлення, координація і здійснення єдиної державної політики в області формування інформаційного простору.

3. Створення і експлуатація систем забезпечення безпеки інформаційного простору.

4. Розробка, координація і здійснення єдиної державної політики в області міжнародних інформаційних відносин, зокрема в напрямку формування іміджу держави [16, c. 62].

Проте, на сьогодні українська тематика все ще залишається слабо представленою в інформаційному просторі інших країн. Пересічні громадяни цих країн знаходяться, по суті, в ситуації “інформаційного голоду” стосовно процесів, що відбуваються в нашій країні. Вони здебільшого не ідентифікують Україну як державу з певним територіальним розташуванням, автентичним населенням, історичною спадщиною, культурними особливостями, сучасним й потужним науково-технічним потенціалом.

Разом з тим, позитивне сприйняття України різними цільовими аудиторіями (громадськість держави в цілому, місцеві громади, інвестори, органи влади, споживачі, групи особливого інтересу, формальні та неформальні об’єднання громадян) є фактором, який безпосередньо впливає на соціально-економічний розвиток нашої держави. Таке сприйняття сприяє вирішенню її зовнішньополітичних та зовнішньоекономічних завдань, а також внутрішніх соціально-економічних проблем. Це відбувається шляхом розширення поінформованості міжнародного співтовариства про потенціал нашої країни та незаперечні позитивні процеси в житті українського суспільства, збільшення притоку інвестицій, інтенсифікації інноваційного процесу, розширення бізнесових контактів, розвитку експортного потенціалу, зростання туристичної складової наповнення бюджету, зміцнення гуманітарних контактів тощо).

Відтак забезпечення позитивного міжнародного іміджу України є важливим засобом захисту та просування її національних інтересів, а також підвищення успішності країни в конкурентній боротьбі на міжнародних ринках збуту та інвестицій.

З цієї причини формування позитивного міжнародного іміджу України та пропаганда її за кордоном є завданням загальнодержавної ваги, до виконання якого має бути залучене, відповідно до своєї компетенції, всі органи виконавчої влади нашої держави.

Забезпечення ж ефективності їхньої діяльності у вказаній сфері можливе лише за умови налагодження координації та цілеспрямованого об’єднання зусиль державних органів України. Саме це завдання якраз і покликана вирішити Державна програма формування позитивного міжнародного іміджу України на 2007- 2010 роки [3].

Програма спрямована на організацію органами влади протягом 2007—2010 років інформаційної кампанії з підвищення міжнародного авторитету України у сфері політики, економіки та культури.

Як зазначено в розпорядженні, формування позитивного міжнародного іміджу України є необхідним для забезпечення захисту її національних інтересів, дотримання стратегічного курсу на європейську інтеграцію, успішної конкурентної боротьби на міжнародному ринку збуту та інвестицій.

Програма передбачає розроблення стратегії інформаційної діяльності з урахуванням специфіки іноземних держав та їх населення; здійснення заходів на основі впровадження ефективних форм інформаційно-роз’яснювальної роботи з урахуванням особливостей сприйняття України певними категоріями громадян іноземних держав; відображення позитивних відомостей про Україну в інформаційному просторі інших держав, створення необхідної інфраструктури; налагодження співпраці з неурядовими міжнародними та громадськими організаціями; активізацію інформаційно-роз’яснювальної роботи на території України.

Для підвищення рівня поінформованості громадян іноземних держав про Україну необхідне функціонування культурно-інформаційних центрів, здійснення супутникового мовлення в інформаційному просторі іноземних держав українською та іноземними мовами, включення вітчизняних телепередач до пакетів програм, що транслюються за кордоном кабельними мережами.

Недостатня представленість української тематики в інформаційному просторі інших держав, а також поширення в суспільній свідомості їхніх громадян різного роду хибних та упереджених уявлень про Україну є наслідком впливу низки чинників.

Перш за все, це стосується недостатнього рівня інтегрованості України у світовий інформаційний простір внаслідок слабкого розвитку необхідної для цього матеріально-технічної бази (культурно-інформаційні центри, здійснення супутникового мовлення на теренах інформаційного простору закордонних країн українською та іноземними мовами, включення вітчизняних телепередач до пакетів програм, що транслюються за кордоном кабельними мережами тощо). Історичний вік української держави актуалізує інформаційну складову просування та захисту національних інтересів. Однак, враховуючи значні за обсягом капіталовкладення, що мають виділятися із Державного бюджету в зазначену сферу діяльності, процес вирішення вказаної проблеми об’єктивно є довготривалим.

Серйозною проблемою залишається також брак спеціалістів, особливо у державних органах влади, з міжнародної інформації та PR-технологій.

Першим кроком загальнодержавного рівня, спрямованим на організацію скоординованої та комплексної роботи органів виконавчої влади щодо забезпечення позитивного міжнародного іміджу України стало започаткування відповідної Державної програми на 2003-2006 роки.

Державна програма забезпечення позитивного міжнародного іміджу України на 2003-2006 рр. передбачала проведення низки заходів на кількох основних напрямках. До їх виконання було залучено понад 40 компетентних органів виконавчої влади України. При цьому значна увага приділялася здійсненню загально-просвітницьких заходів у політичній та культурологічній сферах. Реалізувалися проекти з формування позитивних ділового, інвестиційного та туристичного іміджів, а також технічного забезпечення входження України у світовий інформаційний простір. У рамках Програми отримали інформаційно-роз’яснювальну підтримку кроки щодо приведення національного законодавства у відповідність до європейських стандартів, реформування банківської та грошово-кредитної сфер, активізації співробітництва з міжнародними організаціями тощо [16, c. 133 – 144].

Важливим засобом координації та концентрації зусиль державних органів нашої країни у справі формування позитивного міжнародного іміджу України має стати розроблення та виконання нової Державної програми на період 2007-2010 років, яка зараз продовжує виконуватись.

Як засвідчує світовий досвід, координація та концентрація зусиль державних органів зарубіжних країни у справі формування її позитивного міжнародного іміджу може здійснюватися різними шляхами.

Оптимальним для нашої держави, з точки зору фінансово-ресурсного та кадрового забезпечення, варіантом є формування програми шляхом чіткого визначення обмеженої кількості пріоритетів діяльності з точки зору як змістовного наповнення, так і об’єктів впливу (цільових аудиторій).

Що стосується термінів виконання Державної програми, то задля забезпечення реальної віддачі від своєї реалізації, вона має бути розрахована на середньострокову перспективу, а саме на 4 роки. Такий термін є достатнім для отримання конкретних позитивних результатів у сфері зміцнення міжнародного іміджу України. Він також дає можливості корегувати зміст та форми роботи державних органів влади на наступних етапах діяльності на цьому напрямку.

Перший етап підготовки Програми має полягати у чіткому окресленні та визначенні специфіки найбільш важливих для України цільових аудиторій, вплив на які і має, головним чином, здійснюватися в ході подальшої її реалізації, забезпечуючи досягнення поставленої нею мети.

З огляду на відсутність належного досвіду та потрібної кількості фахівців у органах виконавчої влади України, виконання зазначених завдань потребує залучення вітчизняних та зарубіжних PR-компаній з огляду на відсутність належного досвіду та потрібної кількості фахівців у органах виконавчої влади України. Без такого залучення Державна програма з великою долею ймовірності перетвориться на просту сукупність заходів, штучно об’єднаних у певні розділи на основі довільно дібраних критеріїв.

Наступним етапом має стати розробка відповідних рекомендацій органам виконавчої влади щодо опрацювання ними пропозицій стосовно заходів програми, включаючи інформаційне супроводження тих чи інших, здійснюваних ними кроків, що є актуальними з точки зору проблем соціально-економічного та політичного розвитку України чи її співпраці із зарубіжними партнерами.

Подальшим кроком має стати підготовка комунікаційної стратегії, що передбачає концентрацію основних зусиль на роботі з найбільш важливими для України цільовими аудиторіями, а також диференціацію форм роботи відповідно до пропозицій органів виконавчої влади, а також специфіки конкретних цільових аудиторій і, зокрема, існуючих стереотипів сприйняття ними України.

Виходячи із цілей і завдань політики формування інформаційного простору нашої країни, сформульованих вище, доречно виділити чотири основних напрямки забезпечення безпеки національного інформаційного простору:

1. Захист інформації, захист національних інформаційних ресурсів (авторське право, інтелектуальна власність).

2. Законодавчо-нормативне забезпечення захисту інформації (розробка законодавчих актів в області захисту інформації, забезпечення нагляду за виконанням законодавства з боку правоохоронних органів, забезпечення судового захисту безпеки інформації).

3. Організаційно-технічне забезпечення інформаційної достатності.

4. Здійснення інформаційної експансії у світовий інформаційний простір з метою забезпечення національних інтересів [23, c. 29 – 30].

Таким чином, Україна активно займається формуванням власного національного інформаційного простору. Основу національного інформаційного простору становить достатньо широка законодавча база, а саме нормативно-правові акти, державні закони, прфільні парламентські комітети тощо. Всі дії України у напрямку вдосконалення власного інформаційного простору узгоджені з міжнародними нормами та стандартами, що лежать в основі світовго інформаційного простору. Протягом 2003 – 2006 рр. була виконана Програма формування позитивного іміджу України на міжнародній арені, в наслідок чого була розроблена та діє сьогодні Програма формування позитивного іміджу нашої країни на 2007 – 2010 рр. Отжк, Україна має всі необхідні засади для створення власної інформаційної системи, та входження до міжнародного інформаційного простору.

Поиск по сайту: