Які особливості поведінки виборців в Україні?

Електоральна поведінка в Україні: фактори формування

Становлення демократичних систем в посткомуністичних країнах, яке характеризується розширенням сфери масової політичної участі, висунуло проблему передбачуваності результатів виборів в ряд найбільш актуальних. Тому вивчення факторів, що впливають на поведінку виборців, отримує не лише теоретичну, але і практичну значимість.

Проблема передбачуваності результатів виборів може бути вирішена за допомогою теорій електоральної поведінки, розроблених на основі досліджень стабільних західних демократій.

Існує три „класичних” моделі електоральної поведінки, кожна з яких робить акцент на одному факторі електоральної поведінки, вважаючи його основним (соціологічна модель – належність до соціальної групи, соціально-психологічна – механізм групової ідентифікації, теорія раціонального вибору – раціональність поведінки індивіда). На даному етапі ці теорії мають ряд суттєвих недоліків і використання їх по одинці не виглядає доцільним.

В цілому „класичні” моделі електоральної поведінки характеризуються рядом спільних рис:

1. кожна з теорій робить акцент на одному факторі електоральної поведінки. Вплив інших факторів не заперечується, але в силу їх другорядності детально не вивчається;

2. більшість представників „класичних” теорій в якості основного завдання бачать виявлення рівня підтримки тої чи іншої партії на виборах, а також причин такої підтримки. Голосування за партію розглядається як підтримка партійної позиції;

3. основна увага приділяється виборцям, що беруть участь у виборах і проявляють інтерес до політики. Поведінка решти електорату вивчається слабо;

4. недостатньо вивчається вплив на голосування правил гри, а саме інституційного дизайну;

5. висновки представників „класичних” теорій підтверджувалися в основному матеріалами національних досліджень. Більшість з цих досліджень носять приватний характер, в них приділяється увага окремим специфічним аспектам.

Одним з найефективніших способів подолання недоліків „класичних” моделей є створення інтегративних моделей поведінки виборців. Іншими способами подолання недоліків є врахування політичних умов (інституційного дизайну, особливостей поділу влад, національних традицій, тощо), включення в об’єкт дослідження поведінки неактивних виборців, а також проведення мікрорівневого аналізу, що дозволяє детально вивчити механізм електорального вибору.

Описуючи основні моделі електоральної поведінки, що склались в зарубіжній політичній науці, не можна обійти увагою проблеми використання даних теорій на пострадянському просторі, особливо в Україні.

Аналізуючи електоральну поведінку найчастіше до уваги беруть довготермінові і короткотермінові фактори. В цілому еволюція політичних орієнтацій як в країнах розвинутої демократії, так і на пострадянському просторі в останні десятиліття характеризується зниженням впливу довготермінових факторів формування політичних уподобань і посиленням впливу короткотермінових факторів, таких як вплив іміджу кандидата і позиція виборців щодо окремих проблем. Разом з тим соціально-групові фактори і особливо фактор політичної ідентифікації все ж таки продовжують грати суттєву роль при формуванні політичних орієнтацій на виборах.

Серед базових довготермінових факторів можна виділити соціокультурні (соцієнтальні), інституціональні, ідеологічні чинники впливу на електоральну поведінку.

В посткомуністичних суспільствах практично не прослідковується найбільш популярний в західних електоральних дослідженнях розкол між власниками і робітниками. Натомість існує розкол, що відійшов на другий план як фактор електоральної поведінки в більшості західних країн, - різниця між виборчими уподобаннями сільського і міського населення. Проте в Україні, на нашу думку, не достатньо умов для формування повноцінного соціополітичного поділу на основі різниці між виборчими уподобаннями сільського і міського населення. Але можна говорити, що в Україні досить дієвими є як соціокультурні (соцієнтальні) так і інституціональні та ідеологічні фактори.

Важливим є ідеологічний фактор електоральної поведінки. Поняття ідеологічної орієнтації в західних суспільствах найчастіше ідентифікують з ліво-правим контініумом. Застосування категорії ліво-правого контініуму до пояснення електоральної поведінки в посткомуністичних суспільствах є досить проблематичним. Тут важливу роль відіграє ставлення виборців до режиму. Система координат для пояснення електоральної поведінки повинна бути багатомірною і має обов’язково враховувати політико-ідеологічний і неідеологічний (владний) чинники. Владний чинник орієнтований на розташування даних, як правило, в бінарних контініумах "режим-опозиція" або "підтримка-протест", які обумовлені відношенням до владних систем.

Ідеологічна ідентифікація тісно пов’язана з центральною категорією соціально-психологічного підходу - категорією "партійної ідентифікації". Звернення в країнах посткомуністичного блоку до категорії „партійної ідентифікації” пов’язане з великими методологічними і технічними проблемами. В умовах посткомуністичних суспільств доцільніше говорити про формування якщо не партійної, то щонайменше, ідеологічної ідентифікації виборців. Електоральний вибір може визначатися прихильністю не до партії, а до широкої ідеологічної тенденції. На наступних виборах виборець може надати перевагу іншій партії, але його прихильність до певної ідеологічної орієнтації збережеться.

Щодо ідеологічного фактора, то в Україні частина виборців, які мають ідеологічні уподобання, регулярно голосують за партії відповідної ідеологічної спрямованості. Проте більше половини українських виборців не мають ні усталених ідеологічних преференцій, ні партійних ідентифікацій. Вибори до парламенту 2002, а також президентські вибори 2004 року унаочнили, що в Україні йде процес політичної структуризації. Позитивними рисами електорального поля України є зростання бази демократично орієнтованих партій, зменшення ваги атомізованих сил і партизація політичних сил. Проте, український електорат починає потроху переорієнтовуватися на більш сталі і впливові партії. Але електоральне поле України залишається активним щодо передислокації як груп виборців, так і можливості появи нових політичних сил.

Важливе місце в поясненні електоральної поведінки відіграють інституційні фактори, перш за все – тип розподілу влади і виборча система. Існує підхід згідно з якими характер владних повноважень інституту, що обирається здійснює суттєвий вплив на поведінку виборців. При виборі політичного інституту, повноваження якого обмежені, головною є інструментальна мотивація, тоді як на виборах політично більш сильного інституту домінує ідеологічна ідентифікація. Голосування на виборах 2004 року в Україні мало чітко визначений ідеологічний характер.

На поведінку виборців впливають короткотермінові фактори, зокрема вплив ЗМІ, роль лідерів та їх імідж, специфіка виборчої кампанії, діяльність уряду, конкретні політичні і економічні умови. Важливим елементом політичного вибору стає коаліційна політика партій і кандидатів або відсутність такої, чітка ідеологічна ідентифікація партій і кандидатів, здатність мобілізувати на свою підтримку реальних і потенційних прихильників має не останнє значення при голосуванні. В українських реаліях особливо велику роль відіграють діяльність ЗМІ, роль лідерів та їх імідж, діяльність уряду. Це підтвердила президентська кампанія 2004 року, оскільки загалом передвиборча боротьба розгорталась навколо соціально-економічної діяльності уряду та порівняння прем’єрства В. Януковича і В. Ющенка.

1. Порівняйте поведінку виборців в розвинутих країнах та посткомуністичних.

2. Теорії електоральної поведінки та їх застосування

Факторів електоральної поведінки традиційно прийнято розглядати в рамках трьох підходів: соціологічного, соцально-психологічного та раціонально-інструментального. [5]

Соціологічний підхід. Основи даного підходу до аналізу електоральної поведінки були закладені в результаті дослідження, проведеного групою американських вчених під керівництвом П. Лазарсфелда за матеріалами президентських виборів 1948р. Дослідження показало, що при голосуванні вибір виборців визначається не свідомими політичними уподобаннями (яких, як з'ясувалося, у більшості просто немає), а належністю до великих соціальних груп. Кожна така група забезпечує тієї або іншої партії стабільну базу електоральної підтримки. Сам же акт голосування виявляється не тільки вільним політичним волевиявленням, скільки проявом солідарності індивіда з групою. Така поведінка виборців було названо експресивним. Висновки групи Лазарсфельда отримали підтвердження в роботах західноєвропейських вчених, які показали застосовність «соціологічного підходу» в більшості ліберальних демократ.

Важливу роль у розвитку «соціологічної» теорії електоральної поведінки зіграла стаття С. М. Ліпсета та С. Роккана, в якій була обгрунтована «генетична модель» формування партійних систем та відповідних їм структур виборчих переваг на Заході Ліпсет і Роккан виділили чотири типи конфліктів, що зробили особливо серйозний вплив на пізнішу електоральну політику: між центром і периферією, державою і церквою, містом і селом, власниками і робітниками. Кожен з цих конфліктів створює «розкол» в суспільстві, що визначає структурування підтримки партій і кандидатів. Найбільш поширений тип «розколу», як показали пізніші дослідження,-диференціація на робітничий клас і буржуазію. Однак у тих випадках, коли суспільство поділене за релігійною чи етнічною ознакою, домінуючими стають конфесійні й етнічні чинники.

Теоретичні основи «соціологічного підходу» розроблені досить ретельно. Проте його емпірична адекватність - зокрема, здатність, пророкувати результати виборів в Західній Європі і, особливо, в США - виявилася не дуже високою. Це спонукало американських вчених, що групувалися навколо Е. Кемпбелла, запропонувати нове трактування веління виборців, що отримала назву «соціально-психологічного підходу».

Соціально-психологічний підхід. У рамках даного підходу електоральна поведінка, як і раніше розглядається як переважно експресивне, але об'єктом, з яким солідаризуються виборці, виступає не велика соціальна група, а партія. Згідно з уявленнями прихильників соціально-психологічного підходу, схильність до підтримки певної партії виробляється в індивіда в процесі ранньої соціалізації. Тому людина часто голосує за ту ж саму партію, за яку голосували його батько, дід чи навіть більш віддалені предки. Подібний «вибір» партії, визначається як «партійна ідентифікація», є важливою індивідуальною цінністю, відмовитися від якої непросто навіть тоді, коли цього вимагають реальні інтереси. Так, проведені в США дослідження, зокрема, показали, що виборці нерідко приписують партіям, до яких відчувають психологічне тяжіння, власні установки, абсолютно не піклуючись про те, наскільки це відповідає дійсності.

Соціально-психологічний підхід успішно застосовувався при вивченні електоральної поведінки в Західній Європі. Його вплив виявилося настільки сильним, що до теперішнього часу поняття «партійної ідентифікації» можна вважати одним з найважливіших в електоральних дослідженнях на Заході. Робилися і спроби створити інтегративну теорію, що об'єднує «соціологічну» і «соціально-психологічну» моделі експресивного поведінки виборців.

Разом з тим, виявилася і певна обмеженість обох концепцій: оскільки розподіл соціальних статусів в масових електорату і «партійна ідентифікація» відносно стабільні, названі теорії не здатні пояснити скільки-небудь значимі зрушення в виборчих перевагах. Цей недолік став особливо очевидний наприкінці б0-х - початку 70-х років, коли в більшості розвинених ліберальних демократій почався масовий відхід виборців від традиційних політичних партій і помітно ослабла зв'язок між класової приналежністю і вибором при голосуванні. Усвідомлення неадекватності теорій експресивного поведінки підштовхнуло деяких дослідників до пошуку підходу, який міг би, щонайменше, доповнити ці теорії і послужити більш надійною основою пояснення емпіричних даних.

Раціонально-інструментальний підхід. Перший поштовх до розробки концепції, що виходить із інструментального характеру вибору при голосуванні, дала класична робота Е. Даунс «Економічна теорія демократії». Фундаментальне для цієї концепції положення полягає в тому, що «кожен громадянин голосує за ту партію, яка, як він вважає, надасть йому більше вигод, ніж будь-яка інша". Сам Даунс, правда, вважав, що провідну роль у відповідних оцінках грають ідеологічні міркування. Подібне трактування розрахунку виборців суперечила даними емпіричних досліджень, аж ніяк не свідчили про високий рівень ідеологічної заангажованості масових злекторатов. Та й у цілому уявлення про пересічного виборця, ретельно прораховують можливі результати свого вибору на основі аналізу величезного обсягу інформації про партійних програмах, насилу узгоджувалося зі здоровим глуздом.

Вирішальний крок до подолання цих недоліків був зроблений у роботах М. Фіоріни, який багато в чому переглянув подання Даунса про роль ідеології у формуванні виборчих уподобань. Як пише Фіоріна, «звичайно громадяни мають у своєму розпорядженні лише одним видом порівняно«твердих»даних: вони знають, як їм жилося при даній адміністрації. Їм не треба знати в деталях економічну або зовнішню політику діючої адміністрації, щоб судити про результати цієї політики». Іншими словами, існує прямий зв'язок між становищем в економіці і результатами виборів. Це не означає, що люди розуміють в економіці більше, ніж у політиці. Просто при голосуванні виборець виходить з того, що саме уряд несе відповідальність за стан народного господарства. Якщо жилося добре - голосуй за уряд, якщо погано - за опозицію.

Представлена ​​в роботах Фіоріни теорія «економічного голосування» перевірялася як на американських, так і на західноєвропейських масивах електоральних даних, і отримані результати виявилися досить переконливими. Але, як і будь-яка нова теорія, вона породжує чимало розбіжностей навіть у рядах своїх прихильників. По-перше, не до кінця ясно, чи грунтується вибір при голосуванні на оцінці виборцями власного економічного становища («егоцентричне голосування») або результатів роботи народного господарства в цілому («соціотропное голосування»). Емпіричні дані по США і Західній Європі в цілому свідчать на користь другої моделі. По-друге, продовжується полеміка з питання про те, що важливіше для виборця - оцінка результатів минулої діяльності урядів («ретроспективне голосування») або очікування з приводу того, наскільки успішною буде його діяльність у разі обрання на новий термін («перспективне голосування»). У сучасний літературі, орієнтованої на аналіз емпіричного матеріалу, чаша ваг, схоже, схиляється у бік першої позиції. [6]

3. Проблеми прогнозування електоральної поведінки виборців

3.1. Параметри електоральної конкуренції і зарубіжний досвід

Серед основних параметрів виборчих систем зазвичай виділяють електоральну формулу (спосіб перекладу отриманих голосів у мандати), величину округу (кількість розподіляються в окрузі мандатів), поріг представництва (відсоток голосів, які треба подолати учасникам виборчої кампанії для отримання місць у парламенті) і структуру бюлетеня. Ці параметри виборчої системи багато в чому визначають шанси різних інтересів на політичне представництво і вплив на процес прийняття політичних рішень, впливають і на специфіку політичних партій і партійних систем, сприяючи їх фрагментації або консолідації.

Для характеристики кількісних параметрів партійної системи, пов'язаних з результатами виборів, і які вказують на її фрагментації, часто використовується індекс ефективного числа електоральних або парламентських партій, запропонований Р. Таагеперой і М.:

де p i - це частка голосів (місць), отриманих i - й партією на виборах або при розподілі місць у парламенті. При високої партійної фрагментації ефективна кількість партій буде високим, при малій фрагментації показник буде знижуватися.

Різниця між ефективними числами електоральних і парламентських партій, яка знаходиться під впливом механічного і психологічного ефектів М. Дюверже, [7] іноді використовується для визначення диспропорційності виборчої системи.

Розглянемо можливості основних параметрів виборчих систем, починаючи з електоральної формули. Звернемося до двох найбільш часто протиставляє варіантами: плюральним (або система відносної більшості) і пропорційна система з закритими списками. Саме поєднання цих правил було властиво російської змішаної системи.

Серед ефектів плюрально системи відмічаються зниження ефективного числа партій, заохочення розвитку двопартійності або систем з однією домінуючою партією і диспропорційність результатів. Дані, зібрані Д. Фарреллом на основі результатів виборів в 59 країнах у 1990-х рр.. і представлені в таблиці 1, свідчать про високий рівень диспропорційності плюральним систем.

Таблиця 1.

Пропорційність різних електоральних формул. Електоральна формула Кількість країн Середні значення індексу диспропорційності

Пропорційна, квота Хера 8 (Ізраїль, Колумбія, Еквадор та ін) 2,13

Пропорційна, модифікований метод дільників Сен-Лаге 2 (Норвегія, Швеція) 3,03

Пропорційна, квота Друпа 2 (ПАР, Греція) 3,66

Пропорційна, метод дільників Сен-Лаге 2 (Латвія, Нова Зеландія) 4,04

Пропорційна, метод д 'Онта 15 (Бельгія, Швейцарія, Фінляндія та ін) 4.96

Плюральним 9 (Великобританія, Індія, Канада та ін 12,28

В якості позитивних наслідків застосування плюральним систем відзначається також формування відповідального уряду і зв'язок виборців з депутатами. Однак плюральним система перешкоджає представництву дисперсно розселених невеликих груп, при цьому, щоправда, заохочуючи представництво локально проживають меншин. Наприклад, у Великобританії та Індії застосування плюрально системи не перешкоджає представництву регіональних партій в парламенті.

Пропорційні правила у свою чергу заохочують багатопартійність і партійну фрагментації. Пропорційна система з закритими списками дає більш справедливі результати (див. табл. 1), але призводить до ослаблення зв'язку з кандидатами і підвищує незалежність партійних лідерів не тільки від виборців, але і від власних організацій. Пропорційна система з великою величиною округу ускладнює представництво локальних меншин.

Серед можливих заходів щодо викорінення недоліків у рамках пропорційної формули використовуються інші параметри виборчої системи: зниження величини округу, використання офіційного загороджувального бар'єру, застосування системи з відкритими списками і деякі інші. Однак кожна з цих заходів має свої вади чи обмеження. Так зниження величини округу та підвищення загороджувального бар'єру приводять до зростання диспропорційності. У першому випадку зменшення величини округу призводить до підвищення порогів представництва, які повинні подолати учасники кампанії для отримання мандатів. У другому випадку диспропорційність також підвищується за рахунок програшу партій, що не подолали загороджувальний бар'єр. Застосування системи з відкритими списками неможливо в округах великої величини, так як персональний вибір між великою кількістю кандидатів надзвичайно складний для виборців, і т.п.

Враховуючи дані обставини, можна розглядати вибір пропорційної системи як спосіб зниження витрат. Дією даного мотиву багато в чому обумовлена ​​загальносвітова тенденція, згідно з якою все більше число країн обирають пропорційну систему. Як показує зарубіжний досвід, поєднання сильного презіденціалізма з різними варіаціями пропорційної система або дозволяють знизити його небезпеки, пов'язані з нерозв'язним протистоянням влади і порушенням принципу їх поділу, або, навпаки, не перешкоджають концентрації влади в руках одного політичного актора. Багато в чому ці альтернативи пов'язані з наявністю або відсутністю механізмів і практик, що сприяють домінування однієї політичної сили.

Політичному режиму в Росії властивий «моноцентризм (наявність домінуючого актора, досягненню цілей якого не здатні перешкоджати всі інші актори, разом узяті)». [8] У Росії реалізується загроза презіденціалізма, пов'язана з порушенням принципу поділу влади за допомогою контролю над парламентом за допомогою «партії влади». Здійснюється спроба зберегти домінування з допомогою пропорційних правил. Вибори, що наближаються 2007 і 2008 рр.. потенційно несуть у собі загрозу зміни статус-кво і невизначеності. У зв'язку з цим впровадження чистої пропорційної системи та інших правил, пов'язаних з виборами і діяльністю політичних партій (7% бар'єр, заборона створювати передвиборчі блоки, серйозні обмеження для створення партій та ін.) Є спробою створення перестрахувальних інституційних механізмів і зниження витрат, пов'язаних з конкуренцією. [9]

Виникає питання: чому способом зниження подібних витрат виступає саме пропорційна, а не змішана система, що забезпечила більшість «Єдиної Росії» на останніх виборах 2003 р.?

Аналіз використання мажоритарної і змішаних систем у посткомуністичних країнах показує, що вони дають досить несподіваний з точки зору «класичних» уявлень ефект - призводять до високої фрагментації результатів. Як показують результати голосування за змішаною системою в цих країнах, абсолютне число партій, що пройшли до парламенту за мажоритарною частини в більшості випадків перевищує абсолютне число партій, що отримали депутатські мандати за пропорційною частини системи. У переважній кількості випадків загальна кількість партій, що отримали місця, вище, ніж число партій, що пройшли до парламенту з тієї чи іншої частини виборчої системи (див. таблиці 2)

Таблиця 2.

Розподіл парламентських мандатів за змішаною виборчою системою. Кількість партій, які отримали представництво за пропорційною частини системи Кількість партій, які отримали представництво за мажоритарною частини системи Загальна кількість партій

Ці дані свідчать, що на ранніх стадіях розвитку партійних систем змішана система дозволяє більшому числу партій одержати парламентське представництво. Вона збільшує кількість можливостей проходження в законодавчі збори: від Персоналізація підтримки «неідеологічної» кандидата, заснованої на його особистих, ділових і соціальних якостях і сконцентрованої у вузьких географічних межах, до ідеологічних партій, які можуть бути підтримані порівняно невеликою групою виборців, орієнтованих на загальну систему цінностей та ідеологію і дисперсно розподілених по округу. Цим пояснюється той факт, що у разі відсутності сформованої партійної системи ефект зниження її фрагментації в разі змішаних систем нижче, ніж у пропорційних.

3.2. Досвід російських парламентських виборів

Досвід російських парламентських виборів 1995, 1999 і 2003 рр.. підтверджує цю тенденцію. Для оцінки цього явища цікаво порівняти значення ефективного числа електоральних партій та ефективного числа парламентських партій, підрахованих двома різними способами: ефективна кількість парламентських партій за змішаною системою (в розрахунок включаються кількість місць, отриманих партіями і за партійними списками, і в одномандатних округах) і ефективні числа електоральних і парламентських партій за пропорційною частини виборчої системи.

У думських виборах 1993 р. по партійними списками взяло участь 13 партій (ще 24 партії, які збирали підписи, не змогли зареєструватися), 8 з яких вдалося отримати представництво в Думі. Ефективне число електоральних партій на цих виборах становила 8,1, ефективна кількість парламентських партій, розраховане на основі розподілу місць за партійними списками, - 6,4, а ефективна кількість парламентських партій, розрахованих за змішаною системою, - 5,9. Причина такої подібної високої фрагментації полягала не тільки в тому, що «Росія підійшла до виборів 1993 р., на яких за правилами гри партіям належало зіграти важливу роль, без партійної системи», але і у високому рівні невизначеності, притаманному установчим виборів, який характерний для поліцентричної змагання. Індекс диспропорційності, порахованих за пропорційною частини системи дорівнював 4,9. Це найнижчий щодо інших російських парламентських виборів індекс диспропорциональности.

Вибори 1995 р. також як і вибори 1993 також проходили в умовах високої невизначеності і практично за тими ж виборчими правилами. Від попередніх їх відрізняла відносна стабільність у суспільстві, не зім'ята виборча кампанія, широкий спектр і величезна кількість учасників у федеральному списку. На виборах в Державну Думу в 1995 р. по загальфедеральним списками брало участь 43 партії та виборчих об'єднання. Однак результати призвели до втрати майже половини голосів виборців, відданих за партії, які не пройшли в Думу. Тільки 4 партії з 43 учасників передвиборної гонки змогли подолати 5%-ний бар'єр, отримавши в сумі 50,5% голосів виборців. Пропорційна система дала чотирьом переможцям майже вдвічі більше місць у Думі, ніж за них було віддано голосів на виборах. Малі партії, що не подолали загороджувальний бар'єр, не отримали нічого, а подані за них голоси пропали.

Результати виборів показали, що на успіх можуть розраховувати в основному партії з налагодженою інфраструктурою в регіонах - якої партійної, або відомчої. Відсутність такої інфраструктури не дозволило багатьом партіям переступити 5%-ний бар'єр. Побоюючись подібного результату, невеликі партії використовували участь свого партійного списку в загальнофедеральному окрузі в якості додаткового ресурсу для партійних кандидатів в одномандатних округах і проведення своїх представників у регіонах. Крім того, починаючи з 1993 р. всі великі партії використовували стратегію висування своїх кандидатів в одномандатних округах в якості незалежних кандидатів. Це робилося для того, щоб отримати додаткові голоси тих виборців, які могли не підтримати кандидата, який вказав партійну приналежність. В якості незалежних кандидатів також виступали підприємці, представники регіональних лідерів та бізнес лобі, які хотіли отримати прямий доступ до законодавчого процесу або парламентський імунітет від кримінального переслідування.

Завдяки мажоритарної частини виборчої системи представництво в Думі отримали ще 20 партій і виборчих об'єднань, а також ряд незалежних кандидатів. З 225 депутатів, обраних в одномандатних округах, 131 йшли від виборчих об'єднань, а ще 94 йшли як незалежні, багато з яких, втім, мали партійну приналежність, але не бажали її афішувати.

Значення ефективного числа електоральних партій на виборах у 1995р. склало 11,1. Про диспропорційності виборчої системи (за партійними списками) свідчить значна різниця між ефективним числом електоральних і парламентських партій. Ефективне число парламентських партій, підрахована за результатами розподілу місць за партійними списками, становить 3,31. Про це ж свідчить і безпрецедентно високий індекс диспропорційності - 20,86. За результатами дослідження А. Лейпхарта, проведеного в 27 демократичних країнах, середній індекс диспропорційність у 70 виборчих системах, що застосовувалися в 1945-1990 рр.., Становив 5,69.

Наявність мажоритарної частини виборчої системи дещо згладила диспропорційність, надавши можливість малим партіям отримати мандати. Ефективне число парламентських партій, розраховане на основі місць, отриманих за партійними списками і одномандатних округах, склало 5,13. У підсумку від ефекту змішування двох виборчих систем великі партії програли, тому що отримали менше місць, ніж могли б отримати у разі проведення виборів винятково за пропорційною системою. У той же час малі партії, потерпілих невдачу за загальнофедеральних округу, з тим або іншим успіхом змогли провести в Думу своїх депутатів завдяки мажоритарній системі.

Таким чином, ми бачимо, що змішана виборча система в тому вигляді, як вона існувала в Росії, давала прямо протилежні ефекти - мажоритарна частина не скорочувала, а збільшувала кількість партій в парламенті. Відбувалося це, ймовірно, за рахунок того, що коаліційна політика бачилася багатьма партійними лідерами не стільки як засіб виграшу, скільки як спосіб позбавлення свого статусу самостійних гравців, керівними нехай малими, нехай не мають ваги, але партіями. Збільшення шансів на перемогу, ціна якої - позбавлення такого статусу занадто висока, не мотивувало партії до об'єднання зусиль ні в 1993 р., ні в 1995 р. [10]

Психологічний і механічний ефекти, що проявилися після виборів 1995 р., на виборах в 1999 р. привели до того, що, з одного боку, кількість партій, що претендують на місця в Думі, скоротилося, а, з іншого, голоси виборців розподілилися більш концентровано. Проте заслуга в скороченні числа партій належить не тільки самими партіям і виборцям. До цього часу моноцентричний характер змагання, пов'язані з системою розподілу влади і специфікою режиму, став виявлятися більш чітко. На рівні нормативного регулювання виборчого процесу це виразилося в тому, що ЦВК здійснив низку заходів для того, щоб зменшити кількість партій, прийнявши ряд постанов щодо виключення деяких партійних списків з виборчих бюлетенів (наприклад, закон про фальсифікацію підписів, закон про зняття партії з дистанції при дискваліфікації трьох перших кандидатів та ін.)

У виборах 1999 р. взяли участь 26 партій і виборчих об'єднань. За 6 партій, що отримали місця в Думі за партійними списками, проголосувало 81% виборців. Проте участь кандидатів від цих партій в одномандатних округах виявилося не таким успішним - в сумі їх представники отримали тільки 43,7% місць.

Вибори 1999 виявилися більш справедливими з точки зору представництва брали участь у них партій і об'єднань. Ефективне число електоральних партій склало 5,89. Розрив між ефективним числом електоральних і парламентських партій виявився невеликим - значення ефективного числа партій, розраховане на основі місць за партійними списками, склало 4,57, а показник ефективного числа партій, розрахований за партійними списками і одномандатних округах, - 5,45. Індекс диспропорційності в порівнянні з виборами 1995 р. знизився до 6,76.

Здавалося б, що на виборах 1999 р. повинна була повторитися та ж ситуація, що і в 1995 р., - від мажоритарної частини системи повинні були в значній мірі виграти малі партії. Але аналіз списків депутатів від одномандатних округів показує, що ситуація склалася не настільки однозначна. Велика частина обраних депутатів-одномандатників не були партійними в строгому сенсі слова. Близько 48,6% з них були висунуті ініціативними групами виборців, тобто їх можна назвати незалежними, ще 43,7% депутатських місць, які розподіляються за мажоритарною частини системи, отримали кандидати від партій, що подолали 5%-ний бар'єр по федеральних списками. Таким чином, малим партіям по одномандатних округах дісталося лише 4,1% місць.

Ми вже згадували, що найбільш успішно в одномандатних округах діють партії, що мають розгалужені регіональні структури та / або користуються підтримкою місцевих органів влади. На виборах у 1999 р. такими партіями були КПРФ і ОВР, отримали порівнянне кількість мандатів за списками і в одномандатних округах. СПС і «Яблуко», не мають адміністративної підтримки в регіонах або не володіють регіональними осередками, змогли провести відповідно 5 і 4 своїх кандидата. ЛДПР не отримала жодного мандата. «Єдність» в той час тільки претендувало на «партію влади», тому отримало лише 9 місць. І тільки 4,1% місць були отримані депутатами, висунутими малими партіями, що не подолали 5%-ний бар'єр.

У підсумку, найбільше місць у Думі отримала КПРФ, друге і третє місця практично з рівною кількістю мандатів розділили між собою «Єдність» і ОВР. [11]

Вибори 2003 кардинально відрізняються від усіх попередніх і за умовами проведення, і по ходу виборчої кампанії, і за тими результатами, які були отримані. У них взяли участь 23 партії та виборчих об'єднання, але подолати 5%-ний бар'єр змогли тільки 3 партії ("Єдина Росія", КПРФ, ЛДПР) і блок «Батьківщина», створений безпосередньо перед виборами. Не змогли отримати місця в парламенті за партійними списками довгожитель політичної арени - «Яблуко» і СПС.

«Партія влади» «Єдина Росія» в умовах моноцентричного режиму отримала значні переваги у проведенні виборчої кампанії як на федеральному, так і регіональному рівнях. Внаслідок цього за партійний список «Єдиної Росії» проголосувало 37,57% виборців. Особливості конверсії голосів у місця за пропорційною частини виборчої системи, що забезпечила великим партіям «премію», дозволили «партії влади» отримати 53,33% депутатських мандатів за списками. За результатами змагання в одномандатних округах представникам від «Єдиної Росії» було відведено 46,49% місць. Це дозволило партії сформувати найбільшу фракцію в Думі без створення коаліцій з іншими партіями.

Таблиця 4.

Близько чверті голосів виборців пішли даремно, оскільки були віддані за партії, що не зуміли подолати необхідний 5%-ний загороджувальний бар'єр. За оцінками Б.І. Макаренко, завдяки перерозподілу від не подолали бар'єр партій переможці отримали додатково 68 мандатів (якщо б вибори проходили тільки за пропорційною системою, то ця цифра становила б 135). [12] У результаті цього індекс диспропорційності був досить високим - 13,69, незважаючи на те, що ефективна кількість електоральних партій у 2003 р. виявилося найнижчим в порівнянні з попередніми виборами і склало 4,75. За рахунок значної частки «загублених» голосів (24,65%) ефективна кількість парламентських партій, розраховане за партійними списками, виявилося майже у два рази менше ефективного числа електоральних партій (2,79).

І знову ж таки, як і у випадку виборів 1995 і 1999 рр.., Мажоритарна частину електоральної формули допомогла 8 партіям, потерпілим невдачу при голосуванні за списки, отримати мандати в Думі. Але крім депутатів від малих партій думські мандати дісталися і незалежним кандидатам, які мають 30% місць, що розподілялися по одномандатних округах. У наслідку велика частина «незалежних» депутатів долучилася до фракції «Єдина Росія», забезпечивши їй конституційну більшість в парламенті.

Хто ж вигравав і програвав від змішаної системи?

Відсоток місць, отриманих «партіями влади» за результатами голосування за пропорційною частини виборчої системи, був вище, ніж за мажоритарною. Змішана система сприяла проходженню до парламенту незалежних депутатів і представників партій, які не пройшли в законодавчий орган за пропорційною частини системи. Подібна ситуація означала зростання витрат «владної вертикалі» на здійснення контролю за депутатами. Крім того, змішана система, хоч і ускладнює, але не ліквідує повністю можливість блокування «опозиційних партій» (наприклад, Яблуко та СПС) в одномандатних округах. Навпаки, як показує практика, подібна можливість іноді використовується опозиційними партіями на виборах до регіональних законодавчих зборів. Впровадження на федеральних виборах повністю пропорційної системи, заборона передвиборних блоків і формування спільних списків політичних партій ліквідує майже всі можливості передвиборного коаліціонування, в тому числі створення коаліцій, спрямованих на підрив домінування «партії влади».

Використання тільки пропорційної системи дозволяє владним колам концентрувати, а не розпорошувати ресурси при створенні штучних підконтрольних «опозиційних» партій, здатних «відкусити електоральні шматки» від неконтрольованих або слабо контрольованих політичних сил, з якими складно або навіть безглуздо боротися шляхом введення високого 7% бар'єру (наприклад, КПРФ). Цим багато в чому пояснюється створення «Справедливої ​​Росії», що об'єднала ресурси «Батьківщини», Партії життя і Партії пенсіонерів.

Таким чином, введення пропорційної системи в умовах моноцентричного змагання може розглядатися як спосіб збереження статус-кво - домінування «партії влади». Разом з тим, ефекти здійсненої реформи можуть виявитися несподіваними для авторів. Історія знає чимало прикладів, коли влада отримує зовсім інші гравці, порушують всі плани ініціаторів реформ. Так, вибори зіграли злий жарт із урядом Є. Бузека і «Солідарністю» в Польщі у 2001 р. - 8%-ний бар'єр для блоків та 5%-ний для партій взагалі не дали можливості «Солідарності» пройти до парламенту (блок «Солідарність» отримав лише 5,5%, а ще одна партія-ветеран, «Унія свободи», тільки 3%). Чимало прикладів і того, як штучно створені освіти починають займати самостійну, незалежну позицію по відношенню до первинних «замовникам» проекту (наприклад, блок «Родина»).

Разом з тим, враховуючи умови нинішнього інституційного дизайну, що сприяють відтворенню моноцентричного змагання, можна вважати, що ситуація невизначеності буде носити тимчасовий характер, а саме по собі введення пропорційних правил не буде гарантією від виникнення небезпек презіденціалізма. [13]

47. ЯК ВЗАЄМОДІЄ АДМІНІСТРАЦІЯ І ГРОМАДСЬКІСТЬ

Центральна влада намагається контролювати місцеву владу, хоч останній і надається самоврядування. Однак це не означає, що цей контроль немає обмежень.

Європейська Хартія про місцеве самоврядування передбачає існування такого контролю та визначає його принципи:

1) контроль може здійснюватися лише у формах і випадках, передбачених конституцією та законами держави;

2) контроль як правило має бути призначений лише для забезпечення законності та конституційних принципів;

3) ступеню втручання контролюючих органів має відповідати значущість інтересів, які захищаються.

В унітарних державах часто нагляд здійснюють представники центральної влади на місцях.

Певні наглядові функції виконують й інші центральні відомства, а саме Міністерство фінансів, яке слідкує за витраченням коштів і виконанням бюджету.

У федеративних державах наглядом займаються адміністративні органи суб’єктів федерації.

Центральна влада завжди має засоби і форми впливу на місцеві органи.

1. вона регулює їх діяльність шляхом прийняття законів і підзаконних актів;

2. встановлює контроль за їх роботою;

3. ця залежність проявляється також у фінансовій залежності місцевих органів від центральної влади, оскільки на практиці доходи місцевих бюджетів від одної третьої до половини складають дотації центральних бюджетів.

Акти місцевих органів часто потребують затвердження урядовими органами. Затверджують такі рішення міністри чи керівники відомств, які наглядають за діяльністю місцевих органів.

Уряд часто має право давати рекомендуючі поради, що на практиці є обов’язковими для муніципалітетів.

У випадку конфлікту чи непослуху місцевих органів центральна влада може застосувати санкції, в тому числі розпустити місцеві органи самоврядування (Франція, Італія, Японія), відправити у відставку службовців чи муніципальних радників, відсторонити мера чи інших службовців з посади, скасувати акти муніципальних органів, найбільш строгим заходом – є скасування субсидій.

Поиск по сайту: