Формування комунікативної компетентності лікаря

Це мистецтво починає формуватися ще процесі навчання у медичному ВНЗ під час самостійного професійного спілкування з хворими людьми. Майбутні лікарі часто без свідомо за принципом наслідування копіюють своїх лікарів-викладачів, яких особливо поважають, переймаючи у них манеру спілкування з хворими, особливості невербального поведінки, інтонації, ключові фрази (першу, з якої починається контакт з хворим, й останню із заключними узагальнюючими формулюваннями).

З набуттям досвіду молодий лікар уже свідомо починає використовувати різні психологічні навички спілкування з хворим. Чим більший стаж роботи, тим більше кваліфікований лікар приділяє уваги психологічним аспектам своєї діяльності.

Професійна адаптація молодого лікаря займає близько 2 років. Цей необхідний для того, щоб відчути себе впевнено у новій соціальній ролі, виробити індивідуальний "імідж", набути певний репертуар навичок, алгоритмів діяльності у стандартних професійних ситуаціях.

Важливе місце займає пізнавальний елемент професійної адаптації: вдосконалення професійних знань, умінь, навичок: продовжується пошук додаткової професійно важливої інформації, лікар отримує та аналізує зворотній зв’язок від пацієнтів, старших колег.

Емоційною складовою професійної адаптації є вироблення навичок відповідної міри емоційної "включеності" в пацієнта, яка є оптимальною у кожному окремому випадку професійного спілкування. Цей компонент адаптації пов’язаний з емпатією, дозуванням емпатійного залучення у процес міжособистісної взаємодії з хворим. Молодий лікар, прагнучи якомога краще допомогти хворому, переживає підвищену відповідальність за свою діяльність внаслідок недостатньої впевненості у своєму професіоналізмі, через що відчуває надмірні емоційні навантаження. Це знижує адаптивні та компенсаторні можливості організму лікаря.

Внаслідок постійної перевтоми та невмілого вибудовування міжособистісних границь у процесі спілкування з пацієнтами у лікаря можуть розвинутися т. зв. "професійні хвороби", найпоширенішими та найкраще описаними з яких є синдром емоційного вигорання та синдром хронічної втоми.

Синдром емоційного вигорання (СЕВ) – специфічна професійна деформація осіб, які працюють у тісному емоційному контакті з пацієнтами при наданні медичної допомоги.

Суб’єктивно проявляється у почутті психічного виснаження, внаслідок чого знижується ефективність професійної взаємодії: лікар не може повністю віддаватися роботі, як це було раніше, знижується його самооцінка, діяльність суб’єктивно сприймається як недостатньо успішна. Можливий прояв негативного ставлення до пацієнтів, які сприймаються як джерело хронічної психічної травматизації. Лікар перестає брати до уваги ВКХ хворого, його механізми психологічного захисту і копінг-повеіднку, не реагує на тривогу, депресивність чи суїцидальність пацієнта. У лікаря проявляється цинізм.

Симптоми СЕВ:

- втомленість, виснаження (після активної професійної діяльності);

- психосоматичні проблеми (перепади АТ, головний біль, захворювання травної та серцево-судинної систем, неврологічні розлади);

- безсоння;

- негативне ставлення до пацієнтів (після наявних позитивних стосунків);

- негативна налаштованість щодо виконуваної діяльності (замість присутнього раніше "це - на все життя");

- стерео типізація особистісної установки, стандартизація спілкування, діяльності, звуження репертуару робочих дій, ригідність мислитель ний операцій;

- агресивні тенденції (гнів і дратівливість стосовно колег і пацієнтів);

- негативне ставлення до себе;

- тривожні стани;

- песимістична налаштованість, депресія, відчуття беззмістовності подій;

- почуття провини.

Фази розвитку СЕВ:

1 – "напруження": їй передує фіксований стан тривожної напруги, на тлі якої спостерігається зниження настрою, дратівливість і реакції депресивного типу;

2 – "опору": поява захисної поведінки по типу "неучасті", прагнення уникати впливів емоційних факторів і тенденція до обмеження власного емоційного реагування на самі незначні подразники. "Економія емоцій" спрощує та скорочує процес спілкування "лікар-хворий", приносячи у нього риси формалізму та поверховості;

3 – "виснаження": зниження енергетичного тонусу, виражені психовегетативні порушення, поява відчуття безнадії, підвищений рівень тривожності з ознаками психічної дезорганізації діяльності (зниження пам’яті, порушення концентрації уваги тощо), схильність до соматизації.

У період подібної кризи лікар потребує відпочинку, зміни виду діяльності, психологічної "розгрузки", участі у професійних тренінгах чи психотерапевтичної допомоги. Профілактика СЕВ (та й ін. видів професійної деформації) повинна починатися ще у спеціальному навчальному закладі і включати:

- забезпечення студентам можливості пошуку рівних форм знань, розширення комунікації між студентами різних ВНЗ і країн;

- "психологізація" медичної освіти;

- введення у навчання тренінгів професійного та особистісного зростання та вивчення шляхів виходу з професійної кризи.

Синдром хронічної втоми (СХВ) – постійна втома від роботи, яка накопичується з часом, а потім стає безперервною. Симптоми СХВ:

- слабкість м’язів, м’язовий біль;

- біль у суглобах;

- загальне нездужання;

- безсоння;

- сплутаність свідомості;

- пригнічений настрій;

- несподівані візуальні розлади;

Специфічні для медпрацівників симптоми:

- дратівливість;

- скорочення часу прийому пацієнтів уже всередині дня;

- використання в усному та письмовому мовленні штампів;

- при спілкуванні з колегами вживання великої кількості слів, синонімічних поняттю втома;

- при заповнюванні документації внутрішнє (подумки) приговорювання фраз, що типово для вирішення мислитель них задач у складних умовах.

СХВ пов’язаний з початковим прийняттям готових форм знань про світ, про себе та інших людей і з набуттям функціонального підходу до іншої людини (як до об’єкта).

СЕВ набувають професіонали, які з самого початку мали великий творчий потенціал, орієнтувалися на іншу людину, фанатично відданні своїй справі. "Згораючих" описують як співчутливих, гуманних, м’яких, захоплених, схильних до ідеалізації оточуючих людей. У лікарів-жінок виснаження розвивається більшою мірою, ніж у лікарів-чоловіків.

З досвідом лікар вчиться дозувати міру емоційного залучення у процесі професійного спілкування. Емоційна включеність важлива у процесі встановлення контакт з хворим, повідомлення діагнозу, при переконанні пройти якусь діагностичну ти терапевтичну процедуру, при супроводі термінального хворого, у роботі з дітьми та вагітними. В інших моментах її міра може бути дещо меншою.

Ще один важливий компонент професійної адаптації – формування "професійного іміджу" – впевненої спокійної адекватної ситуації поведінки лікаря, характеристики невербальної поведінки, зовнішній вигляд.

Етика у клініці, тобто моральні принципи і правила, на яких ґрунтується робота медика, формується у європейській культурі уже більше 25 століть.

Б.Д.Карвасарський вказує на існування 4 існуючих етичних моделей:

Принцип Гіппократа – "не нашкодь";

Принцип Парацельса – "роби добро";

Деонтологічна модель – "дотримання обов’язку";

Біоетика – "повага прав і достоїнства особистості".

Першою формою лікарської етики були моральні принципи лікування Гіппократа (460-377 рр. до н.е.), викладені ним у книгах "Клятва", "Про закон", "Про лікарів", "Настанови" та ін. Модель Гіппократа – це та частина лікарської етики, яка розглядає проблему взаємовідносин лікаря і пацієнта з точки зору соціальних гарантій і професійних зобов’язань медичного співтовариства. Етика Гіппократа була викликана з одного боку виділенням світської медицини зі сфери жреців і необхідністю створення свого морального закону, з іншого – необхідністю відмежуватися від лікарів-шарлатанів і забезпечити довіру суспільства до лікарів певної школи:

"Я спрямую режим хворих до їх вигоди відповідно до моїх сил і розуміння, утримуючись від будь-якої шкоди і несправедливості.

Я не дам нікому прошеного у мене смертельного засобу і не вкажу шлях для подібного замислу.

Я не вручу ніякій жінці абортивного пессарія.

У який дім би я не зайшов, я зайду туди тільки для користі хворого, будучи далеким …, особливо від любовних справ з жінками і чоловіками, з вільними і рабами.

Щоб при лікуванні чи без лікування я не почув про життя людини такого, що потрібно розголошувати, я промовчу про це, вважаючи це таємницею.

Які вони за зовнішнім виглядом, такі і насправді: лікар-філософ рівний богу.

Очевидним і великим доказом мистецтва буде, якщо хтось, встановлюючи лікування, не перестає збадьорювати хворих, щоб вони не занадто хвилювалися духом, намагаючись наблизити до себе час одужання.

Краще докоряти врятованим, ніж наперед оббирати тих, хто знаходиться у небезпеці."

Другою історичною формою лікарської етики стало розуміння взаємостосунків лікаря і хворого, яке склалися у Середньовіччі й особливо чітко було виражене Парацельсом. У даній моделі складовою стратегії терапевтичної поведінки лікаря визнаються моральні стосунки з пацієнтом. Якщо у Гіпократівській моделі завойовується соціальний авторитет особистості пацієнта, то "модель Парацельса" - це врахування індивідуальних особливостей особистості, визнання глибини її душевних контактів з лікарем і включеності цих контактів у лікувальний процес. У рамках цієї моделі розвивається патерналізм як тип взаємодії лікаря і пацієнта. "Рater" – "батько": взірцем взаємостосунків лікаря і пацієнта є родинні стосунки, позитивна емоційна прив’язаність, соціально-моральна відповідальність і "цілющість", "божественність " самого контакту.

"Сила лікаря – у його серці; робота його повинна керуватися Богом і освітлюватися природним світлом й досвідченістю; найважливіша основа ліків – любов."

Вважається, що християнське розуміння душі сприяло становленню сугестивної терапії, яку активно використовували ще у ХIV ст., зокрема Кардано. Кардано підкреслював роль чинника довіри: "Той, хто більше вірить, виліковується краще". Перед цим, ще у VІІІ ст. Абу-аль-Фарадж писав: "Нас троє: ти, я і хвороба. Якщо ти будеш з хворобою, вас буде двоє, я залишуся один – ви мене переможете. Якщо ти будеш зі мною, нас буде двоє, хвороба залишиться сама – ми її переможемо".

Наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст. Фрейд, описуючи явища переносу/ контр переносу, вказував на те, що лікар має бути "бездоганним, особливо у моральному відношенні", маючи на увазі майже механістичну відповідність поведінки лікаря тим чи іншим нормативам.

Деонтологічна модель. Вперше термін "деонтологія" (учіння про обов’язкове) увів англійський філософ Бентам (1748 - 1832), означаючи ним науку про обов’язок, про моральну досконалість і бездоганність. Основою деонтології є таке ставлення до пацієнта, якого за аналогічної ситуації хотілося б самому лікарю до себе.

Сутність деонтології розкриває символічне висловлювання голандського лікаря ХVІІ ст. ван Туль-Псі: "Сяючи іншим, згораю сам".

У радянську медицину термін деонтологія увів Петров у 40-х рр. ХХ ст. для позначення розділу медицини – лікарської етики – який було "відмінено" у Росії після 1917 року за зв’язок з релігійною культурою. Деонтологія включає в себе питання дотримання лікарської таємниці, міри відповідальності за життя і здоров’я хворих, проблеми взаємостосунків і лікарському співтоваристві, взаємостосунки з хворими та їх родичами.

Прикладом цієї моделі є правила стосовно інтимних зв’язків між лікарем і пацієнтом, розроблені комітетом з етичних і правових питань при Американській медичній асоціації:

§ інтимні контакти між лікарем і пацієнтом, які виникли у період лікування, аморальні;

§ інтимний зв’язок з колишнім пацієнтом може за певних обставин визнаватися неетичним;

§ питання про інтимні стосунки між лікарем і пацієнтом потрібно включати до програм підготовки усіх медичних працівників;

§ лікарі повинні негайно доповідати про порушення лікарської етики своїми колегами.

"Дотримуватися обов’язку" – це означає виконувати певні правила і вимоги. Набори таких вимог точно сформульовані майже для кожної медичної спеціальності. Усередині ХХ ст. деонтологія стає інтернаціональною. З’являються міжнародні документи, які регламентують поведінку лікаря: Женевська декларація (1948), Міжнародний кодекс медичної етики (Лондон, 1949), Хельсінська декларація (1964), Токійська декларація (1975) та ін.

Біоетика (60-70 рр. ХХ ст.) – "систематичні дослідження поведінки людини у галузі наук про життя і охорону здоров’я у тій мірі, в якій ця поведінка розглядається у світлі моральних цінностей і принципів" – Ван Ренселлер Поттер. Білетика розглядає медицину у контексті прав людини.

Сучасна медицина, озброєна молекулярними технологіями, стає більш прогностичною. Прогностична медицина – безсуб’єктна, безособистісна.

Доссе (франц. імунолог і генетик): прогностична медицина "допоможе зробити життя людини довгим, щасливим і позбавленим хвороб", але на шляху цієї перспективи стоїть одне "але" – "особа чи група осіб, які рухаються жадобою влади і нерідко заражені тоталітарною ідеологією".

Біоетика – це сучасна форма професійної лікарської етики, у якій регулювання людських стосунків підкоряється надзавданню збереження життя людському роду.

Основні положення:

- право хворого на участь у прийнятті лікарського рішення;

- повага до особистості пацієнта ("право плода на життя", "право жінки на аборт", "право на достойну смерть");

- право на інформованість пацієнта;

- дотримання "границь" професійного спілкування;

- дотримання "особистісних границь" прихильності/залежності.

Сучасною формою медичної етики є біомедична етика, яка працює в режимі усіх 4-х моделей.

Клінічна психологія у всіх своїх розділах опирається на загально- медичні етичні принципи.

Етика у клінічній психології не є самоціллю. Вона повинна ставити перед собою питання значення, цінності і користі.

Наприклад: У дискусії про правильну терапію при сексуальному насиллі стосовно дитини вирішується етичне питання: чи повинен захист постраждалого бути настільки пріоритетним, що будь-які нужди чи потреби агресора принципово не враховуються і виключаються з терапевтичного середовища, чи краще відмовитися від дихотомії "жертва-винний" і терапевтично пропрацювати проблему.

Жінка А. після 10 років подружнього життя змусила свого чоловіка покинути тимчасово дім через скаргу її 14-річної доньки А. від першого шлюбу на те, що вітчим підглядав за нею, коли та була у туалеті і ванні. Жінка спочатку не вірила, але пізніше сама стала свідком спроби чоловіка зняти ковдру зі сплячої дівчинки і доторкнутися до неї. Коли з’ясувалося, що ця спроба була не єдиною, жінка вирішила звернутися до терапевта.

На першій бесіді були присутні тільки мати і донька. Розмовляти з вітчимом дівчинка відмовилася. У бесіді з подружжям виявилося, що чоловік теж хоче розібратися у своїх вчинках і готовий до участі в терапії. Віг хоче повернутися у сім’ю. Але дівчинка категорично проти того, щоб вітчим жив з ними. Жінка А. вагається, оскільки 1)сама у дитинстві страждала через сексуальні домагання з боку батька, але 2)у фінансовому відношенні вона залежить від чоловіка.

Тут у процесі етичної рефлексії перед терапевтом постає щонайменше 5 перспектив:

1) чи має місце тут страждання? яке? хто страждає більше? чи можу я лікувати це страждання? хто має привілеї на емпатію і терапевтичну допомогу?

2) показана індивідуальна, подружня чи сімейна психотерапія? чи варто запропонувати вітчиму терапевтичні стосунки?

3) врахування конфлікту терапевта з його власною професійною системою ставлень (терапевтичні установки певного закладу чи терапевтичного колективу)

4) суспільна перспектива – чи повідомляти відповідні органи про факт сексуального насилля в сім’ї? якими можуть бути наслідки повідомлення/ неповідомлення?

5) юридичні рамки проблеми.

Тут вимальовується 2 серйозні дилеми: 1- між повагою автономії одного члена сім’ї і принципом справедливості; 2 – між інтересами дитини й інтересами інших членів сім’ї.

Ситуація прояснюється, якщо ввести додаткові принципи:

- інтереси дітей і підлітків у цілому повинні користуватися захистом і пріоритетністю відносно таких у дорослих (конвенція ООН про права дитини);

- потреби того, хто є об’єктом сексуального зловживання мають враховуватися з безумовною перевагою над потребами тих, хто здійснює це зловживання.

Поиск по сайту: