Теоретичний матеріал до питань самостійного вивчення по темі 13

„Соціально-трудове планування”

План з праці включає такі розділи: розрахунок затрат праці, чисельності та складу працівників господарства і баланс трудових ресурсів; розрахунок планової продуктивності праці та трудомісткості виробництва продукції; план з оплати праці.

Головна мета планування чисельності працівників — визначити необхідну і достатню для виконання виробничої програми підприємства чисельність працівників і забезпечити найбільш повне і раціональне використання трудових ресурсів. Весь персонал сільськогосподарського підприємства, як правило, складається з трьох великих груп: персонал, зайнятий у сільському господарстві; на промислових виробництвах; в обслуговуючих та інших виробництвах.

Залежно від строку роботи в господарстві працівники розподіляються на постійних, тимчасових і сезонних. Постійними вважають працівників, які прийняті на роботу без установлення строку закінчення робіт. До сезонних відносять працівників, яких беруть на роботу в господарства на період сезонних робіт (строком не більше шести місяців), а до тимчасових — прийнятих на строк до двох місяців, а при заміщенні тимчасово відсутніх працівників — до чотирьох місяців. Сюди відносять студентів вищих і середніх навчальних закладів, учнів шкіл, котрих направляють на сільськогосподарські роботи або які працюють у період канікул і в окремі дні, а також осіб, яких залучають для роботи в господарстві за спеціальними договорами з іншими організаціями та підприємствами, пенсіонерів тощо.

За характером участі у виробничому процесі робітників розподіляють на основних і допоміжних. Перші безпосередньо виконують технологічні операції виробництва продукції, а другі за-
йняті забезпеченням основного виробництва усім необхідним (транспортом, інструментами, ремонти тощо). Службовці поділяються на зайнятих безпосередньо в цехах (цеховий персонал) і загальногосподарський персонал.

Середньорічна чисельність працівників сільськогосподарського підприємства є сумою показників чисельності працюючих за галузями, виробництвами і службами. Середньорічна чисельність працюючих у сільськогосподарському підприємстві, що використовується при плануванні, є часткою від ділення нормативного часу на проведення робіт у даній галузі (виробництві) на показник реального (ефективного) фонду робочого часу одного працівника. Цей показник має назву балансу робочого часу. Його складають по підприємству, виробничій дільниці, бригаді, фермі тощо. Цю роботу виконують у три етапи: розраховують середнє фактичне число робочих днів у плановому періоді, встановлюють середню тривалість робочого дня; визначають у годинах реальний (ефективний) фонд робочого часу працюючого у плановому періоді.

Річний фонд робочого часу одного працівника визначають згідно з чинними законодавчими актами України. Його розраховують так: із 365 (кількість календарних днів за рік) виключають 52 (кількість вихідних днів), кількість святкових днів за рік, а також тривалість відпустки. Одержана різниця і є річним фондом робочого часу одного працівника (у днях). Для перерахунку цієї величини в людино-години необхідно помножити кількість робочих днів на середньорічну тривалість робочого дня в людино-годинах. При 40-годинному робочому тижні, що встановлений на підприємствах АПК, незалежно від форм власності і господарювання, серед­ня тривалість робочого дня становить 6,67 год (40 год: 6 дн.).

У зв’язку зі значною сезонністю сільськогосподарського виробництва та пов’язаною з нею нерівномірністю застосування праці баланс праці розробляють за місяцями. При цьому фонд робочого часу за місяцями може відрізнятись не тільки внаслідок неоднакової кількості робочих днів, а й через можливі коливання тривалості робочого дня за періодами року, чергових відпусток кожної професійної групи працівників, затрат праці в особистому господарстві. Так, у напружені періоди сільськогосподарських робіт (сівба, догляд за посівами, заготівля кормів, збирання врожаю та ін.) у разі потреби тривалість робочого дня для працівників рослинництва може збільшуватись до 10 год з наступним зниженням в інші періоди польових робіт чи взимку до 5 год. Середньорічна тривалість робочого дня має становити 7 або 8 год (згідно з прийнятим у господарстві розпорядком), виходячи з 40-годинного робочого тижня. Визначаючи планову кількість робочих днів на одного зайнятого на підприємстві, ураховують також установлений мінімум вихододнів на рік за категоріями працівників.

Вихідною інформацією для визначення людських ресурсів є дані обліку працівників підприємства та їхніх сімей, звітність сільських рад про статевий і віковий склад сільського населення на початок планового року, а також звітні дані господарства.

Значно трудомісткішим у процесі складання балансу трудових ресурсів є визначення потреби у витратах праці за місяцями, передусім у рослинництві. Використовують такі методичні підходи:складають зведені плани механізованих і ручних робіт у вигляді графіка чи таблиці. Підсумки за місяцями показують помісячну потребу у витратах праці;витрати праці в рослинництві за місяцями року визначають множенням планових посівних площ сільськогосподарських культур на місячні нормативи затрат праці, обчислені на основі технологічних карт вирощування цих культур;ураховуючи значну трудомісткість і певне наближення розрахунків потреби витрат праці й чисельності працівників за місяцями, допускається розподіл їх з урахуванням фактичного стану за попередні роки з коригуванням на плановий період.

Витрати праці інженерно-технічних працівників, службовців і молодшого обслуговуючого персоналу, несезонних промислових та обслуговуючих виробництв, працівників тваринництва та інших сфер діяльності, де використання праці приблизно рівномірне протягом року, планують за місяцями на основі середньорічних даних.

Заключним етапом планування балансу трудових ресурсів є визначення надлишку чи нестачі робочої сили за місяцями року на основі порівняння планової потреби в ній із запасами праці, а також джерел покриття нестачі чи, навпаки, шляхів раціонального використання надлишку трудових ресурсів. Серед джерел додаткової робочої сили в першу чергу враховують наявні місцеві ресурси праці (зайняті в особистому підсобному і домашньому господарствах, незайняті в громадському виробництві пенсіонери), можливості залучення до сільськогосподарських робіт учнів, студентів та відпочиваючих шляхом створення таборів праці й відпочинку, використання на польових роботах службовців та інженерно-технічних працівників. Поряд із цим ряд господарств планують залучення працівників підприємств і установ міста.

У разі виникнення надлишку робочої сили передбачають розширення можливостей застосування праці й поліпшення її використання шляхом збільшення обсягів виробництва як сільсько-
господарської, так і несільськогосподарської продукції, робіт і послуг населенню, іншим підприємствам та організаціям.

Систематичного підвищення загальноосвітнього рівня і професійних знань працівників масових професій, керівників і спеціалістів підприємств вимагають упровадження прогресивних технологій, нових машин і механізмів, реформування власності та організаційних форм господарювання в АПК. Планування підготовки кадрів і підвищення їхньої кваліфікації має як виробничо-економічну мету — забезпечення господарства кваліфікованими кадрами, так і соціальну — створення умов для професійно-кваліфікаційного росту працівників, задоволення їхніх вимог до характеру й змісту праці.

Плануванню передує аналіз фактичного кількісного і якісного складу працівників масових професій та спеціалістів. При цьому визначають чисельність і професійний склад молодих працівників, що не мають професійної освіти чи потребують належної підготовки, наявність вакантних посад керівників та спеціалістів і тих, у кого освіта не відповідає посаді, а також установлюють особовий склад бажаючих одержати певну освіту, професію.

Порівняння наявної чисельності працівників певної професії з потребою в них, визначеною в процесі атестації робочих місць, дає змогу встановити рівень забезпеченості кадрами, потребу в підготовці працівників професій, щодо яких виявлено нестачу, і можливості перекваліфікації деяких фахівців, якщо наявність перевищує потребу в них. Одночасно слід ураховувати очікувані міграційні процеси.

У плані виокремлюється підготовка кадрів безпосередньо у господарстві та за його межами. Підготовка працівників масових професій у господарстві здійснюватиметься шляхом учнівства, наставництва, проведення агрозоотехнічного і механізаторського навчання. За межами господарства навчання і підготовку працівників планують як за видами навчальних закладів (у вечірніх школах, технікумах, вузах, професійно-технічних училищах, на різних курсах тощо), так і за формою навчання. Підготовку кадрів здійснюють у розрізі професій: трактористів-машиністів, водіїв та інших механізаторів; працівників тваринницьких ферм і комплексів; працівників промислових виробництв, культурно-побутових служб, спеціалістів. Підготовку і перепідготовку кадрів планують виходячи з потреби в них і наявності таких груп працівників, яких можна направити на навчання. Визначаючи чисельність керівників і спеціалістів для підвищення кваліфікації, виходять із того, що вони мають проходити навчання один раз на п’ять років на базі спеціальних навчальних закладів з відривом від виробництва строком до трьох місяців.

У витрати на підготовку кадрів і підвищення їхньої кваліфікації включають виплату стипендій направленим на навчання у вищі й середні спеціальні навчальні заклади, оплату наданих пільг особам, що навчаються за заочною і вечірньою формами навчання, оплату праці майстрів, які здійснюють підготовку й підвищення кваліфікації працівників шляхом індивідуального та курсового навчання безпосередньо на виробництві; оплату праці керівників виробничої практики студентів вузів, учнів середніх шкіл і профтехучилищ, витрати на виготовлення наочних посібників і технічних засобів навчання та інші можливі витрати.

Одним з найважливіших показників економічної ефективності виробництва є продуктивність праці. Тому системи планування, обліку й оцінки роботи колективів господарств мають націлювати на підвищення продуктивності праці. У планах економічного і соціального розвитку та річних звітах сільськогосподарських підприємств розраховують такі показники продуктивності праці: вартість валової продукції рослинництва і тваринництва (у порівнянних цінах 2000 р.), виробленої з розрахунку на одного середньорічного працівника, зайнятого в сільськогосподарському виробництві, і на одну людино-годину з виокремленням у тому числі в рослинництві й тваринництві. Поряд з цим визначають трудомісткість виробництва (витрати праці на одержання одиниці кожного виду продукції). Оцінюючи продуктивність праці трактористів-машиністів, як допоміжний показник приймають виконання норм виробітку, змінний та сезонний виробіток в умов­них еталонних гектарах; комбайнерів — зібрану площу й масу намолоченого зерна; шоферів — обсяг вантажоперевезень у тоннах і вантажообігу в тонно-кілометрах.

Слід особливо наголосити на необхідності використання різних показників продуктивності праці для більш об’єктивної оцінки рівня і тенденцій зміни цього економічного показника. Головними причинами підвищення трудомісткості є різ­ке зниження врожайності культур і продуктивності тварин, рівня механізації виробництва.

Особливу увагу при плануванні продуктивності праці приділяють аналізу темпів росту продуктивності та оплати праці у плановому році по відношенню до базового року, а також обґрун­туванню шляхів підвищення продуктивності прац і. Останнє можливе за рахунок:

збільшення виробництва валової продукції сільського господарства;

скорочення чисельності працівників на підприємстві і зменшення затрат праці внаслідок удосконалення технології та організації виробництва;

При плануванні росту продуктивності праці повинні бути враховані такі фактори: освоєння нової техніки і технологій; здій­снення комплексної механізації та автоматизації виробничих процесів; удосконалення технології виробництва; введення в експлу­атацію нових цехів (виробництв) з промисловою технологією виробництва; впровадження прогресивних форм організації виробництва і праці; раціональна організація і підвищення продуктивності праці робітників обслуговуючих виробництв шляхом механізації робіт і поліпшення нормування праці; підвищення професійної майстерності робітників і розповсюдження передового досвіду; удосконалення організації і техніки управління виробництвом; спрощення структури апарату управління; комп’ю­теризації обліково-статистичних, розрахунково-бухгалтерських робіт. Крім того, слід ураховувати впливи на темпи росту продук­тивності праці зміни в структурі виробництва, видах та асортименту продукції; спеціалізації і концентрації виробництва.

Слід зазначити, що існуюча методика обчислення планових і фактичних показників продуктивності праці має істотні недоліки. Так, вартість валової продукції не враховує її якості, цільового призначення, а порядок оцінки не орієнтує на поліпшення кінцевих результатів роботи. Обчислюючи трудомісткість продукції, беруть до уваги лише прямі витрати праці на виконання технологічних процесів під час вирощування сільськогосподарських культур чи догляду за тваринами, тобто розраховують лише технологічну трудомісткість продукції, штучно зменшуючи витрати праці на виробництво одиниці продукції. Тому при плануванні та облікові слід застосовувати показники повної трудомісткості, яка охоплює витрати праці не тільки безпосередньо виконавців технологічних процесів у виробництві конкретного продукту, але і з обслуговування цього виробництва й управління ним.

Тема 14. Планування виробництва і реалізації продукції

Питання, що виносяться на самостійне вивчення:

1. Планування реалізації продукції та її каналів.

2. Якість продукції.Вимоги до якості продукції.

3. Планування витрат на рекламу.

Обсяг самостійної роботи – 4 години.

При опрацюванні запропонованих питань слід звернути увагу на важливість планування каналів реалізації продукції, її якості та чинників, що на неї впливають.Також потрібно проаналізувати вплив рекламних заходів на збільшення обсягів виробництва продукції рослинництва та тваринництва.

Література для опрацювання:

Конспект

(6) - ст. 135-144,148-150

Питання для самоконтролю:

1. Що таке якість продукції?

2. Як якість впливає на виробництво та імідж підприємства?

3. Що таке конкурентоспроможність продукції?

4. Шляхи підвищення якості продукції.

5. В чому полягає важливість планування каналів реалізації продукції?

6. Яке значення реклами для збільшення обсягів продажу продукції?

7. Методика планування витрат на рекламу.

Контроль проводитиметься на занятті № 32 у вигляді усного опитування (15 балів).

Теоретичний матеріал до питань самостійного вивчення„Планування виробництва і реалізації продукції”.

ПЛАНУВАННЯ РЕАЛІЗАЦІЇ ПРОДУКЦІЇ ТА ЇЇ КАНАЛІВ.

У ринкових умовах на особливу увагу заслуговує планування вигідних каналів реалізації продукції. За останні роки ситуація змінилась на краще. Якщо раніше господарства були директивно закріплені за сировинними зонами конкретних переробних підприємств (цукрових і молочних заводів, елеваторів, м’ясокомбі­натів тощо) і повинні були всю продукцію продавати тільки на ці підприємства, то тепер вони одержали право вибору: продавати будь-яким переробним підприємствам чи заготівельним організаціям незалежно від їхньої форми власності, на біржах, на експорт, на міських і сільських ринках, безпосередньо своїм працівникам та іншим громадянам.

Спеціалісти господарств повинні вміти обґрунтовувати і вибирати найбільш ефективні для умов конкретного підприємства канали реалізації. Особливо це важливо для продук-ції, що визначає спеціалізацію господарства.

Приклад.

Однак за останні роки суттєво підвищив свої конкурентні мож­ливості Кагарлицький молочний завод ЗАТ «Кагма» завдяки технічному переоснащенню, значному розширенню асор­тименту продукції та підвищенню її якості, ефективній маркетин­говій політиці. Він зміг запропонувати таку ж саму ціну і переміг у конкурентній боротьбі за рахунок додаткових факторів:

1) вигідних для агрофірми умов транспортування молока: якщо конкуренти забирали молоко своїм транспортом, то «Кагма» запропонувала агрофірмі на вигідних умовах транспортувати продукцію її молоковозами. А це — додаткові робочі місця і підвищення ефективності використання транспортних за­собів;

2) значного впливу районної державної адміністрації, яка зацікавлена, щоб якомога більше продукції перероблялось на місцевих підприємствах. Це сприяє наповненню місцевого бюджету, підвищенню рівня зайнятості й добробуту людей.

Але коли ЗАТ «Кагма» не виконує умов контракту щодо цін, строків платежів, умов прийому продукції тощо, агрофірма «Перемога» користується перевіреним способом конкурентної боротьби: продає частину молока іншим покупцям.

Природно постає питання: чому так борються за цього постачальника молочні заводи, сплачуючи йому на 15—25 % вищу ціну, ніж іншим постачальникам. Наприклад, уже кілька років поспіль найвища ціна реалізації молока серед аграрних підприємств Кагарлицького району у СВК-агрофірми «Перемога». Так, у 2000 р. вона становила 78 грн/ц, тимчасом як в інших господарствах району — усього 60 грн/ц. Звичайно, на це вплинула і вища якість продукції. Однак головний фактор — рівень концентрації виробництва і реалізації молока, що видно з даних аграрних підприємств Кагарлицького району за 2002 р.

СВК-агрофірма «Перемога» щорічно реалізує понад 42 тис. ц молока, що становить 35 % від загальної реалізації в аграрних підприємствах району. Приватно-орендне підприємство «Дніпро» — відповідно 21 тис. ц і 18 %, а частка інших 24 підприємств дорівнює 57 тис. ц і 47 %. Звичайно, молочним заводам вигідніше закуповувати молоко у цих двох госпо-дарствах за ціною, вищою на 20—25 %, ніж закуповувати практично таку саму кількість молока в 24 інших господарствах району.

Аналізуючи і прогнозуючи кон’юнктуру ринку конкретного виду продукції, канали і ціни його реалізації, особливу увагу слід приділити експортно-імпортним операціям. При чому це стосується не тільки продукції агропромислового виробництва, що може реалізувати дане підприємство, але й придбання ресурсів, які потрібні для здійснення бізнесу (пальне і мастильні матеріали, мінеральні добрива, пестициди, техніка, обладнання і т. ін.).

Безумовно, найскладнішими для виробників за процедурою (формування та сертифікація великих однотипних партій товару, замовлення залізничного чи морського транспорту, оформлення необхідних документів для митного контролю, податкової інспекції тощо) є операції з експорту-імпорту сільськогосподарської продукції. Не випадково, що безпосе-редньо господарствами продається зарубіжним країнам надто мала частка товарної продукції (наприклад, у 2002 р. за цим каналом господарства реалізували тільки 0,06—0,20 % зерна, насіння соняшнику, олії, овочів від загального обсягу реалізації).

І хоч основними експортерами сільськогосподарської продукції є компанії-трейдери, котрі здебільшого не пов’язані із самим виробництвом, майбутнім аграрним менеджерам необхідно мати певні навички у цій справі. По-перше, за умови значних обсягів експорту продукції в господарстві доцільно мати спеціаліста з реалізації; такий фахівець може обслуговувати кілька господарств. По-друге, випускники факультетів аграрного менеджменту користуються попитом і серед компаній-трейдерів.

Більшість компаній-трейдерів займається закупівлею продукції на лінійних елеваторах (EXW, франко-елеватор) з подальшою доставкою її до кордону — у разі відвантаження продукції на умовах DAF (доставка до кордону сухопутним транспортом), або в порт (CPT) та вантаження на судно — у разі відвантаження на умовах FOB (завантажено на судно). Ця схема не враховує доставки продук­ції до кінцевого споживача (CIF, C&F, DDU або інші) внаслідок торгівлі основної кількості компаній-експортерів на умовах постачання: CPT, FOB, DAF. Схему руху продукції на експорт та процедурних процесів.

ПЛАНУВАННЯ ЯКОСТІ ПРОДУКЦІЇ

Особливості маркетингового планування на сільськогосподарських підприємствах, порівняно з промисловими, пов’язані з відносно високою стабільністю асортименту продукції. Тому, якщо більшість промислових підприємств, розробляючи маркетингову товарну політику, основну увагу звертають на планування вироб­ництва нових товарів, то аграрні підприємства вимушені основну увагу приділяти вдосконаленню товару та його обслуговуванню. Останнє означає забезпечення сталості відповідних характеристик товарів, що впроваджені на ринок і користуються попитом споживачів. Основним у цій частині маркетингової товарної політики є контроль за якістю продукції, своєчасне інформування виробника щодо необхідності її поліпшення, збереження характеристик товарів у процесах розподілення та продажу. У реалізації заходів маркетингової товарної політики головним є управління якістю і конкурентоспроможністю продукції.

Якість продукції — це сукупність її властивостей, що характеризують міру спроможності даної продукції задовольнити потреби споживачів згідно з її цільовим призначенням. Підвищення якості продукції справляє багатоспрямований вплив на виробництво та імідж підприємства, оскільки:

-впливає на зростання продуктивності суспільної праці, темпи та ефективність науково-технічного прогресу, структуру виробництва і функціональний розподіл потужностей;

-забезпечує краще використання основних фондів, економію праці, матеріалів, сировини, палива, енергії, зростання ефективності інвестицій;

-сприяє повнішому задоволенню різноманітного попиту споживачів, підвищенню конкурентоспроможності продукції на рин­ку, збільшенню експорту, формуванню іміджу підприємства як економічно надійного партнера.

Проблема якості багатогранна, адже вона стосується не тільки кінцевих продуктів, які використовують для задоволення особистих потреб, а й засобів виробництва (корми, насіння, добрива тощо) і, власне самої праці. Тому вирішення її має бути комплексним.
У цьому зв’язку ефективними є комплексні системи управління якістю сільсько-господарської продукції, які використовуються у ряді господарств і спрямовані на забезпечення найповнішого використання передових форм і методів організації виробництва та її основних елементів (праці, її засобів і предметів), а також на вдосконалення структури управління для поліпшення якості продукції. Ці системи управління якістю передбачають чітке визначення та комплексне використання всіх можливих шляхів підвищення якості виробів, які можна об’єднати в три взаємозв’язані групи: технічні, організаційні й соціально-економічні.

Серед технічних шляхів (заходів) підвищення якості продукції визначальне місце належить постійному вдосконаленню проектування техніко-технологічної бази підприємства. Досягнення запропонованого рівня якості будь-якої продукції можливе лише за умови високої технічної оснащеності виробництва, застосування найновішої технології, суворого дотримання технологічної дисципліни. Підвищенню якості продукції, її конкурентоспроможності на світовому й національному рівнях сприяє поліпшення стандартизації як головного інструменту фіксації і забезпечення заданого рівня якості. Найжорсткіші вимоги щодо якості містяться у міжнародних стандартах, які розробляє Міжнародна організація стандартизації (ІСО) і які використовуються для сертифікації виробів, що експортуються в інші країни і реалізуються на світовому ринку.

До організаційних чинників підвищення якості продукції належать: запровадження сучасних форм і методів організації виробництва та управління ним, які уможливлюють ефективне застосування прогресивної (бездефектної технології); удосконалення методів технічного контролю і розвиток масового самокон­тролю на всіх стадіях виготовлення продукції; вивчення і освоєння вітчизняного і зарубіжного досвіду щодо проектування і виготовлення високоякісних виробів.

За світовими мірками основним показником якості товарного зерна високоякісних сортів пшениці є вміст білка. В Україні у зв’язку з відсутністю необхідних приладів на більшості підприємств примітивно визначається тільки вміст сирої клейковини, але він не завжди віддзеркалює вміст білка.

В Україні вирощують головним чином м’яку твердозерну пшеницю, борошно з якої використовують для випікання хліба,
а м’яке зерно, що йде на виготовлення борошна для кондитерських виробів екстра-класу (печива, кексів, тортів), не вирощується через відсутність попиту на таке борошно з боку кондитерської промисловості.

Україна майже не вирощує пшеницю твердих сортів, а Туреччина, довівши за останні роки площі посіву твердої пшениці до 1 млн га, стала експортером як зерна твердої пшениці, так і продукту його переробки — крупки (семоліни).

На особливу увагу заслуговують розробки і використання різноманітних форм і методів дійового соціально-економічного впливу на всю низку процесів формування та забезпечення виробництва високоякісної і конкурентоспроможної продукції. До форм і методів економічного впливу на ці процеси належить система прогнозування та планування якості продукції, установлення прийнятних для виробників і споживачів цін на окремі види товарів, достатньо потужна мотивація праці всіх категорій працівників підприємства, соціальна активізація людського чинника, створення належних умов праці та життєдіяльності. В Україні, як і в усіх постсоціалістичних країнах, у зародковому стані перебуває така форма соціально-економічного впливу на якість продукції, як формування попиту на продукцію певної якості. Так, пересічний споживач практично нічого не знає про те, що якість яловичини м’ясних порід порівняно з молочними і м’ясо-молоч­ними незрівнянно вища. Це ж стосується знань про спеціальні сорти картоплі для варіння, печіння, смаження, виготовлення чіп­сів, для потреб крохмальної промисловості і т. д.

ПЛАНУВАННЯ ВИТРАТ НА РЕКЛАМУ.

Рекламні повідомлення різних фірм дають змогу оцінити конкурентну ситуацію на ринку та здійснити вибір на користь певної торгової марки. Можливість здійснення споживачем вільного вибору спонукає виробника вдосконалювати якісні характеристики товару для отримання конкурентних переваг.

Вплив реклами на обсяг реалізованої продукції виміряти значно важче, ніж її комунікативний ефект. На нього крім реклами впливає безліч інших чинників (характеристики продукту, ціна, упаковка, життєвий цикл товару, сезонність товару, наявність продуктів-конкурентів, дії компаній конкурентів, купівельна спроможність та ін.). До того ж існує так звана точка нелінійності рекламних витрат. Ця точка відповідає такому розміру рекламного бюджету, при подальшому збільшенні якого витрати на рекламу перестають приносити адекватний їм приріст відсотка охоплення цільової аудиторії.

Отже, на наш погляд, витрати на рекламу, як і будь-які інші витрати, потребують підрахунку і планування. У протилежному випадку реклама втрачає своє головне призначення – збільшення чистого прибутку та рентабельності фірми.

Ефективна реклама дозволяє фірмі продавати більше без зменшення ціни. Таким чином, це альтернатива зменшенню ціни. На рис. 1 зображена проста модель рекламної поведінки фірми, яка була запропонована К.К. Сіо.

Для того щоб цього не сталося, пропонуємо наступний алгоритм визначення рекламних витрат:

1) необхідно проаналізувати ринок, особливу увагу слід приділити прогнозам майбутнього зростання ринку і рівня конкуренції на ньому;

2) треба визначити мету рекламних витрат та їхніх функцій. Якщо очікуються високі темпи зростання ринку, то найголовнішою функцією рекламних витрат може бути збільшення доходів компанії. Якщо ж незабаром очікується посилення конкуренції на ринку, основною задачею реклами є захист доходів компанії;

3) слід визначити оптимальний розмір рекламного бюджету відповідно до функції реклами. Якщо функція реклами визначена як "атакуюча", то можна розрахувати верхню планку витрат на рекламу, при якій економічний ефект буде нульовим. Якщо ж функція реклами визначена як "оборонна", необхідно розрахувати, наскільки скоротяться доходи компанії у випадку відсутності реклами. "Оборонні" рекламні витрати будуть ефективні в тому випадку, якщо вони будуть менше від очікуваних втрат, викликаних відсутністю реклами.

При використанні будь-якого методу формування та прогнозування бюджету рекламної кампанії обов'язково треба його документувати. Це допоможе переконатися в результативності реклами і правильно скласти бюджет на наступний рік. Насамперед необхідно записувати вартість програм рекламних дій. По можливості рахунки за окремі частини програми варто розділяти. Потім по мірі надходження рахунків потрібно записувати їхню величину, для того щоб виявити можливі відхилення від прогнозованих величин.

Корисно також вести облік таким зведенням: скільки брошур розіслано поштою, скільки купонів роздано в торговому центрі, скільки разів прозвучало рекламне оголошення по радіо і т. д. Нарешті, підрахувати, скільки відгуків дає кожен тип реклами. Маючи таку документацію, можна обчислити ступінь ефективності конкретних рекламних засобів і форм – якою мірою відшкодовуються витрати на кожен вид реклами.

Порівняння з ймовірним ступенем ефективності, яку можна отримати від кожного виду реклами, з'явиться точкою відліку при встановленні ступеня ефективності реклами. Таким чином, нагромадяться дані, що відображають реакцію клієнтів на ті або інші рекламні кампанії. Вони допоможуть оцінити результативність реклами і доцільність повторення таких дій у майбутньому.

Даний алгоритм можна назвати інструментом удосконалення процесу прийняття рішень щодо витрат на рекламу. Він дозволяє проаналізувати типові помилки, що мають місце при визначенні рекламних бюджетів.

Помилки першого роду. Неправильно визначена основна функція реклами.

Помилки другого роду. Функція реклами визначена правильно, однак майбутні темпи зростання і зміни рівня конкуренції оцінені невірно. Аналіз витрат на окремі рекламні кампанії показує: для того, щоб окупити існуючі витрати на рекламу, потрібні неймовірно великі темпи зростання.

"Пастка учасника монополістичної конкуренції". При визначенні витрат на рекламу необхідно враховувати дії конкурентів. Учасники ринку монополістичної конкуренції витрачають свій прибуток на все більшу диференціацію продукту, що здійснюється в тому числі й за допомогою реклами. У результаті ефект від просування продукту знижується через одночасні дії конкурентів.

Ілюзія захищеності. Учасники ринку намагаються "захистити" свої доходи за допомогою такого "бар'єра", як великі рекламні витрати. Однак цей захист може виявитися недієвим. У дійсності рекламні "бар'єри" виявляються головним чином при "атаці в чоло". Якщо ж новий учасник задіє маркетингову інновацію, не використовуючи рекламу, то виявляється, що "бар'єри", створені його безпосередніми конкурентами, – це не перешкода. Реклама дозволяє виділити товар серед конкурентної продукції в двох випадках: тоді, коли рівень витрат на рекламу в галузі мінімальний, і тоді, коли він надмірно високий. У першому випадку компанія має шанс захопити ринкову частку за допомогою реклами.

Висновки. Необхідно визнати, що існуючі методи планування витрат на рекламу далекі від ідеалів. Важливо, щоб прийняття того або іншого рішення про рекламу було прозорим і зрозумілим для інвестора. Помилки можуть бути в будьякому інвестиційному рішенні, але вони не повинні ставати правилом. Раціональний, систематичний підхід повинен застосовуватися і до такої сфери бізнесу, як визначення рекламних бюджетів.

Тема 15. Фінансове планування

Питання, що виносяться на самостійне вивчення:

1. Поняття рентабельності та шляхи її підвищення.

2. Види рентабельності.

3. Рівень рентабельності.

Обсяг самостійної роботи – 4 години.

Фінансове планування – зведений розділ загального плану діяльності підприємства, що включає в себе об’єднані показники з попередніх розділів з їх вираженням у вартісній оцінці.

Питання, винесені для самостійного опрацювання, вивчалися студентами на дисципліні „Економіка підприємства”, тому є методом актуалізації та закріплення опрних знань з теми.Необхідно звернути увагу на шляхи підвищення рентабельності виробництва продукції,її види та методику визначення рівня рентабельності.

Література для опрацювання:

(4) – ст.235-243

Питання для самоконтролю:

1. Що означає поняття рентабельності виробництва?

2. Як визначити рівень рентабельності виробництва?

3. Види рентабельності та їх характеристика.

4. Шляхи підвищення рентабельності продукції.

Контроль здійснюватиметься шляхом включення питань у перелік для виконання класної контрольної роботи на занятті № 34.

Поиск по сайту: