Січ і душа пам’яті

Острів Хортиця пам’ятає хоробрих руських дружинників, що спинялися тут, ідучи на ворога. Тоді до його берегів причалювали лодії, на яких розвівалися знамена руських князів. І вже в часи пізніші він став притулком для волелюбних людей, які втікали сюди з усіх кінців української землі. Поселялися тут і жили з рибальського та мисливського промислу. Часом доводилося й у сутичку з ворогом вступати. Бо зовсім недалеко в степах часто з’являлися татари. Ніякого порятунку не було від них людності українського краю. Грабували, забирали отари худоби, гнали в неволю жінок, чоловіків, дітей. Отож мисливці й риболови з острова Хортиці повинні були ставати й воїнами – іншого виходу в них не було. А оскільки татари не раз намагалися покінчити із захисниками землі й нападали на місця проживання цих людей, то їм довелося будувати укріплення для оборони. Так почалася Січ. У Європі з’явилася сила, яка відчутно впливала на міжнародне становище. Адже Туреччина загрожувала всім великим державам, а Запорозька Січ постійно перебувала в стані війни з нею.

Отже, Січ виникла як грізна військова база і не втрачала цього значення впродовж усього існування. Але вона щодалі виразніше набувала і значення головного суспільно-політичного центру України. Пізніше історики не випадково назвали її козацькою республікою з послідовним демократичним ладом. Подібного політичного організму не можна знайти ніде. На Січі справді колегіально вирішували всі важливі питання. Адже жоден із гетьманів не мав прав самодержавця. Визначальною була думка ради, до якої входили найзаслуженіші, найпрославленіші люди. Козацькою старшиною ставали також ті, хто відзначився в битвах і мав справді добру репутацію.

Січ була не тільки столицею вольниці, форпостом оборони християнської віри, захисником краю, а й тим середовищем, де збиралося багато освічених і культурних людей. Сюди потрапляло чимало колишніх спудеїв Києво-Могилянської академії, випускників братських шкіл. Тут були літописці, бандуристи, поети, художники, звіздарі, знахарі, інженери, архітектори. Помилковим було б вважати козаків такими собі гульвісами й розбійниками, якими інколи змальовували їх деякі польські автори, що не шкодували темних барв у відтворенні запорожців. Вона здалеку здавалася їм анархією, збіговиськом випадкових людей без вищої життєвої мети, які не визнавали ніяких законів і авторитетів.

Ні, були в запорожців і закони, й авторитети. Як відомо, козаки відзначалися великою набожністю. Були церкви й на Січі, були там і священики (до речі, вимоги до них ставилися такі: щоб читав проповідь не по-писаному і – неодмінно – українською мовою); питання релігії в системі тодішніх цінностей посідало чи не найважливіше місце. Не випадково гетьмани кликали козаків на бій за віру православну, за Україну, ставлячи поміж цими поняттями знак рівності.

Як відомо, в історії не буває «якби». Історики говорять так: «Це було, і воно стало причиною того, що…» Але порушимо цю традицію і спробуймо уявити, що могло б статися з нашим народом, з усією Україною, якби не було Запорозької Січі. Очевидно, тоді б зовсім не стало України, не стало б українського народу, як не стало на землі багатьох племен і народів.

І як прикро буває, що ми захоплюємося подвигом трьохсот спартанців біля Фермопілів і не знаємо про подвиг козаків під Берестечком. Захоплюємося віршами й піснями середньовічних європейських рицарів, але нам ні про що не говорить ім’я славетного козацького композитора, поета й філософа Семена Климовського, автора пісні «Їхав козак за Дунай», що стала відомою в усій Європі…

Будьмо гідними історії свого народу, в якій на одному з найчільніших місць стоїть славна Січ Запорозька. Знаймо, що історія – це не прах, не далеке минуле, це – біографія народу, а воднораз його жива душа. Бо душі без пам’яті не буває.

Поиск по сайту: