Неоціненний дар

…У січні 1615 року, в неділю, у церкві Успіння Богородиці на Подолі яскраво палали свічки. Стояв урочистий гомін, церква була переповнена людьми. Священики, філософи, поети, ченці, міщани, подільські ремісники – ніде ногою ступити.

Рокоче бас архімандрита Єлисея Плетенецького. Він зачитує Статут братства, яке зараз має утворитись.

…Братство повинно відстоювати права українського і білоруського народів. Насаджувати освіту по всій Україні та Білорусі. Відкривати школи. Готувати письменників, філософів, риториків, учителів. Оберігати пам’ятники історії, культури, цінні книги, літописи. Допомагати бідним, удовам, сиротам, старим. Піклуватися про нужденних членів братства. Викупляти бранців із татаро-турецької неволі…

Членом братства може бути кожен, хто бажає. Як чоловіки, так і жінки. Кожен бажаючий має ознайомитися з порядками і проголосити в церкві, перед товаришами, присягу, що виконуватиме всі накази й вимоги братства. Якщо порушить присягу, то вважатиметься клятвовідступником.

Усе було ретельно продумано, і до цього багато доклала розуму та кмітливості Лисавета Гулевичівна.

На зборах право голосу мав кожен братчик, заборонялося тільки говорити про стороннє. Розмова повинна вестися тихим, рівним голосом. Ні в якому разі не перебивати одне одного, не дратуватися, не ображати будь-кого.

Члени братства мали допомагати один одному. Найперший обов’язок кожного братчика – відвідати хворого, зарадити йому, повідомити братство про біду. У цій згуртованості, монолітності, взаємовиручці теж мало виховуватися почуття взаємної любові, великої єдності.

Почесною місією братства була побудова шкіл в Україні, залучення українського трудящого люду до освіти, створення народних книгозбірень, розшук і зберігання історичних літописів, книг, документів.

Широка програма була у братства, і воно впевнено і швидко зростало.

Зростала й купа каміння, будівельного лісу на земельній ділянці Лисавети, де збиралися будувати академію. Каменярі обтесували гранітні брили, вже вищали пилки, торохкотіли хури з лісом, вже мало початися будівництво, та братчиків заїдала одна перешкода… Вони не можуть нічого сплатити за оренду Лисаветі. А магістрат, мовби навмисне (та воно так і було), вимагав документів про виплату орендованої землі – інакше не буде дозволу на будівництво.

Мізкували братчики, як бути. Є земля, і не можна нею скористатися. Не хочеться й майстрів випускати з рук, і грошей немає.

Лисавета довідалася про муки своїх однодумців. Боляче стало Гулевичівні: над чим ламають голови поважні добродії!

Повеліла запрягти коней в сани. За півгодини була вже в магістраті – там шанобливо розступалися перед небувалою гостею – пані маршалковою.

Лисавета звернулася до одного з писарчуків:

– Напишіть, будь ласка, дарчий запис на землю.

– Кому ж ви даруєте свою землю, ясновельможна пані?

– Київському братству святому на академію, готель, будинок для сиріт і монастир.

У магістраті принишкли.

– Святе діло, – сухо промовив шляхетний писарчук.

І не встиг він почати запис, як по Києву полетіла неймовірна звістка, від якої блідли, зеленіли обличчя в уніатів і розквітали усмішки у міщан, ремісників, простолюду.

За годину дарчий запис був готовий.

Братство одразу здобуло великий авторитет серед народу. Врешті братство одразу стало могутнім – воно має свою землю і може здійснити омріяне будівництво.

Поиск по сайту: