Розвиток соціології у Росії ХІХ – початку ХХ ст.: загальна характеристика

Соціологічна думка Росії почала складатися в рамках інших соціальних наук, і довгий час її було важко вичленувати з них, не говорячи про те, щоб представити її як самостійну дисципліну. Власне соціологічні школи в Росії розвивалися в рамках декількох напрямків.

Один з них – географічний – був найбільш яскраво представлений Л.Мєчниковим (1838–1888), який пояснив нерівномірність суспільного розвитку під впливом географічних умов, головним чином водних ресурсів і шляхів сполучення. Саме ці фактори, на його думку, і визначають основну тенденцію розвитку людства – від деспотії до свободи, від примітивних форм організації життя до економічних і соціальних досягнень. Інший соціогеограф А.Щапов (1831–1876) активно розвивав земсько-общинну, федеративну теорію російської історії, обґрунтовував природно-психологічні і соціально-територіальні особливості життя російського народу.

Другий напрямок – органічна школа – представлена Е.де Роберті (1843–1915), А.Строніним (1827–1889), П.Лілієнфельдом (1829–1903). В основі теорії де Роберті лежало поняття «надорганічне», що проходить у своєму розвитку дві стадії: простих психофізичних відносин, що представляють собою вихідний пункт соціальності і психологічних взаємодій, які підрозділяються на чотири більші групи – науку, філософію (або релігію), мистецтво і практичну діяльність, під якою і розуміється поведінка людей у техніці, економіці, праві і політиці.

Помітне місце в соціологічній думці належить соціолого-юридичному напрямку – Л.Петражицькому (1867–1931), П.Новгородцеву (1866–1924), Б.Кістяківському (1868–1920), яких цікавила взаємодія соціальних, фізіологічних і біологічних причин у праві. Петражицький виступав проти традиційних підходів у вченні про державу, право і мораль у суспільстві, приділивши пильну увагу юридичним і політичним інститутам. Заслуги соціологів-юристів, особливо Новгородцева, полягали також у тім, що вони багато писали про правосвідомість, про її роль у регулюванні життя суспільства, про нормативну і асоціальну поведінку.

Марксистська школа в соціології була представлена М.Туган-Барановським (1865–1919), А.Богдановим (1873–1928), Г.Плехановим (1856–1918), В.Леніним (1870–1924). Так, Богданов, говорячи про самостійність соціології як науки, активно відстоював її тісний і близький зв’язок з однією з наук про природу – біологією. Він багато часу присвятив розробці теорій соціальної адаптації (адаптації до знання і адаптації до ідеології) і соціальної революції.

Практично всі соціологи Росії в XIX – початку XX ст. в прямій або непрямій формі виходили на проблеми людини, індивіда як соціальної істоти, уважаючи її свідомість і поведінку основним критерієм суспільного прогресу, а в ряді випадків розглядаючи цей феномен у якості одного з основних складових компонентів, що є об’єктом соціологічного вивчення. Саме гуманістична спрямованість, людський вимір суспільної науки є найважливішою характеристикою стану і розвитку вітчизняної соціології в цей період часу.

Поиск по сайту: