Політичне життя

Викладацьку, дослідницьку, редакторську й науково-організаційну роботу Грушевський успішно поєднував із політичною діяльністю. У Галичині він став одним із засновників Української національно-демократичної партії, створеної в грудні 1899 року, взявши на себе обов'язки заступника голови. Але незабаром він через політичні мотиви розійшовся з більшістю в керівництві цієї партії. У 1901 — 1903 роках М.Грушевський розгорнув бурхливу діяльність зі створення у Львові українського університету, але в результаті протидії впливових польських кіл ці зусилля успіхом не увінчалися.

У перші дні революції 1905—1907 років у Росії Михайло Сергійович повернувся до Києва, який вважав своїм рідним містом, і зайнявся проблемами історії українських земель, що входили до складу Російської імперії. Царським маніфестом 17 жовтня 1905 року обмеження на українське друковане слово були скасовані, тому в 1906 році видання львівського "Літературно-наукового вісника" було продовжено в Києві. Тоді ж Грушевський виступив одним із засновників газети "Рада", а в 1907 році під його редакцією почав виходити журнал "Україна" (реорганізована відповідно до нових вимог і можливостей "Киевская старина").

Активно друкується Грушевський і в "Українському віснику", що видавався в Петербурзі фракцією українських депутатів Державної думи. На сторінках цього журналу Михайло Грушевський знайомив російську громадськість з українським питанням і новим баченням актуальних проблем національної історії. Статті вченого з'являються в російськомовних "Сын отечества", "Киевские отклики" та інших періодичних виданнях, а також видаються окремими брошурами і збірниками.

Усі ці роки М.Грушевський щиро поділяв ідейно-політичні принципи державного будівництва Михайла Драгоманова. Створення автономної України в складі російської держави Грушевський вважав за необхідне і можливе за умови перетворення Російської імперії на засновану на демократичних принципах федерацію народів і областей. З обгрунтуванням і пропагандою цих традиційних для київської інтелігенції ідей Михайло Сергійович неодноразово виступав на зборах і вечорах громадськості. У 1906 році Грушевського обрали почесним професором Харківського університету, а обрання його на таку ж посаду в Київському університеті в 1907 році, уже після розгону II Державної думи, не відбулося з політичних мотивів. Імідж "національного лідера" виявився несумісним зі званням професора Університету святого Володимира, а наукові заслуги до уваги не бралися.

З поразкою першої російської революції в Україні (як і по всій імперії) політичне життя на певний час завмирає. У цей період Грушевський виступає одним з ініціаторів створення в Києві позапартійного Товариства українських прогресистів. Як член правління організації, він зазвичай головував на її засіданнях. Після смерті Володимира Антоновича, у 1908 році, статус глави школи українських істориків перейшов до М.Грушевського. У тому ж році Михайло Сергійович очолив засноване в Києві Українське наукове товариство, що стало другою після львівського НТШ "малою українською академією наук". За діяльної участі Грушевського УНТ регулярно видавано "Записки", що вирізнялися високим науковим рівнем. Фактично Грушевський стає найавторитетнішим українським політичним діячем того часу, не входячи при цьому до жодної партії, уособлюючи їх соціалістичний блок. Високий науковий авторитет і надпартійна позиція забезпечували за ним незаперечне лідерство в національно-визвольному русі в Україні. З початком Першої світової війни М.Грушевський як найбільш авторитетний український суспільно-політичний діяч, що мав великі зв'язки у ворожій для Росії Австро-Угорщині, був заарештований і після двомісячного утримання в Лук'янівській в'язниці засланий до Симбірська, звідкіля був переведений спочатку в Казань, а потім — до Москви. Життєві перипетії не перешкодили вченому продовжувати наукову працю і співробітничати з "Українським життям" і тижневиком "Промінь".

Революційні події 1917-1918 років

Пр. Після Лютневої революції 1917 року М.Грушевський у середині березня зміг повернутися до Києва. Організована на той час із представників українських соціалістичних партій і близьких до них громадських організацій Центральна Рада заочно обрала його головою. Вступ на цю почесну і відповідальну посаду привселюдно закріпив лідерство Михайла Грушевського в українському демократичному русі. Під його керівництвом у Києві 19 березня 1917 року пройшла грандіозна національна маніфестація, кульмінаційним моментом якої став полум'яний виступ голови Центральної Ради перед радісною юрбою демонстрантів. У своїй публіцистиці 1917-го року вчений роз'яснює ідеали, позиції і наміри української національної демократії. За особистої участі Грушевського були складені і прийняті всі чотири універсали Центральної Ради, що стали віхами її історичного шляху. У цих документах відбилася ідейна еволюція вищого органу влади в Україні від первісних федералістсько-автономістських орієнтацій до проголошення незалежності Української народної республіки в січні 1918 року.

Загальноросійським визнанням високого авторитету українського історика і громадського лідера став З'їзд представників народів колишньої Російської імперії (вересень 1917 року, Київ), який узяв курс на федеративний устрій Російської держави. Падіння Тимчасового уряду, що з ним Центральна Рада мала досить напружені (які, однак, не переходили в силове протистояння) відносини, більшовицька агресія проти України в грудні 1917—лютому 1918 років прискорили створення Української народної республіки. Але якщо прийнятий 7 листопада 1917 року III Універсал проголошував Україну в складі майбутньої федеративної Росії, то IV Універсал, затверджений 11 січня 1918 року, коли червоні війська вже підходили до Києва, передбачав повну незалежність України.

Розібратися в тому, що відбувається, а тим паче ясно побачити перспективи подальшого розвитку України, на той час було надзвичайно важко. Поступово відносини М.Грушевського з молодшими й радикально настроєними лідерами українських соціал-демократів Симоном Петлюрою і главою першого уряду УНР Володимиром Винниченком почали загострюватися. Для посилення свого політичного впливу Грушевський примкнув до партії українських соціалістів-революціонерів (есерів), що стояли на близькій його поглядам національно-демократичній платформі. У Центральній Раді есери були найчисленнішою фракцією, але не мали авторитетного лідера, тому перехід на свій бік М.Грушевського палко вітали. Разом з тим вступ Михайла Сергійовича в партію есерів позбавляв його статусу надпартійного загальноукраїнського лідера і ще більше загострив особистісні відносини з керівниками інших впливових політичних угруповань, зокрема з лідером українських соціалістів-федералістів С.Єфремовим. Ці розбіжності виявилися настільки сильними, що Володимир Винниченко змушений був піти у відставку, а новий, переважно есерівський, уряд на чолі з В.Голубовичем виявився неспроможним перед лицем більшовицьких військ, що насувалися зі сходу.

Врешті-решт Центральна Рада, яка ще восени 1917 року мала військові формування, за чисельністю і дисциплінованістю переважаючі більшовицькі, тепер не змогла організувати ефективної оборони столиці. Коли червоні війська вийшли до Дніпра і почали обстрілювати місто з численних гармат, що зберігалися на складах Лівобережжя, М.Грушевський разом з іншими керівниками УНР 25 січня 1918 року виїхав з Києва на Волинь. За кілька годин до взяття Києва червоними німецька й австрійська сторони, визнавши незалежність УНР, погодилися надати їй допомогу в боротьбі з більшовиками в обмін на постачання наступного року продовольства в заздалегідь обговорених розмірах. Німці зобов'язалися забезпечити нормальні умови для економічного і соціально-політичного відновлення країни. Затребувана ними плата за свою військову присутність на території України не була надмірною. Тому рішення керівництва Центральної Ради викликати на допомогу німців і сьогодні можна оцінювати як вихід із кризової ситуації, у якій Українська народна республіка опинилася на початку 1918 року.

У перших числах березня 1918 року Грушевський разом із керівниками Центральної Ради і німецькими військами повернувся в розорений і деморалізований тритижневим більшовицьким терором Київ. Будинок самого Грушевського був спалений: по ньому вівся прицільний вогонь із нашвидкуруч спорудженого бронепоїзда, оскільки більшовики були впевнені, що господар ховається у своєму будинку.

Навколо М.Грушевського, ліберального і поміркованого політика, поступово утворювався вакуум. У період другого (двомісячного) перебування при владі, за фактичної німецької окупації України, у березні— квітні 1918 року Центральна Рада на чолі з її головою всіма силами прагнула продовжувати колишній, неефективний у соціально-економічному плані, курс. У свою чергу, німецьке командування швидко переконалося в тому, що Центральна Рада не має достатнього авторитету в суспільстві і не готова до керування країною, а головне — для забезпечення постачань до Німеччини й Австро-Угорщини визначених договором обсягів сільгосппродуктів.

У той же час практично всі верстви населення відвернулися від Центральної Ради. Для власників вона була надто соціалістичною, бо зазіхала на їхнє майно (землю, заводи тощо); для лівих радикалів і робочого люду — дрібнобуржуазною, бо не зважилася на проведення в життя революційної програми перетворень; для селян — як підпала під німців, що насаджували в селах своє військове правління і повертали поміщикам конфісковану в них власність; для російськомовного населення — надто українофільською, принаймні у своїй риториці.

Поиск по сайту: