Пост-революційне життя Михайла Сергійовича

Падіння Центральної Ради й УНР було вирішено. На останньому засіданні Малої Ради 29 квітня 1918 року була прийнята Конституція УНР і земельний закон, а Михайло Грушевський був обраний президентом України. Однак ці акції були швидше символічними і не могли вплинути на подальший перебіг подій. Того ж дня представники заможного селянства, що з'їхалися до міста, обрали гетьманом України Павла Скоропадського, генерал-лейтенанта царської армії і прямого нащадка гетьмана України Івана Скоропадського. Члени Малої Ради, довідавшись про обрання гетьмана, без опору розійшлися по домівках, поступившись владою П.Скоропадському і його прихильникам з організації "Українська Громада". Як і переважна більшість українських соціалістів, М.Грушевський перейшов до непримиренної опозиції щодо гетьмана, але активної участі в боротьбі з ним не брав. Він відкинув пропозицію Скоропадського очолити Українську академію наук, що створювалася під гетьманським патронатом, мотивуючи свою відмову принциповим неприйняттям нової влади. Тоді президентом створеної УАН був обраний знаменитий учений-природознавець В.Вернадський. Утіху й спокій М.Грушевський у цей час, як і протягом майже всього свого життя, знаходив у роботі над томами своєї "Історії України-Русі".

Коли в середині грудня 1918 року Київ зайняли сили Директорії, Грушевський знову розраховував вийти на авансцену українського політичного життя і відновити Центральну Раду в її колишньому статусі, але ці ініціативи не знайшли підтримки. Влада на ще не зайнятій червоними і білими частині України опинилася в руках ворогуючих між собою В.Винниченка і С.Петлюри.

Стрімкий наступ більшовиків на Київ змусив Грушевського з родиною в перших числах лютого 1919 року залишити місто. На короткий час він затримався в Кам'янець-Подільському, де редагував газету "Голос Поділля", працював над підручником з історії України. У березні він брав участь у роботі наради представників українських соціалістичних партій, на якій обговорювалися заходи впливу на Директорію з метою перешкодити підписанню союзу з Антантою, війська якої вже висадилися на півдні України. Учасники наради навіть створили Комітет з охорони республіки і запропонували Грушевському ввійти до його складу. Але Михайло Сергійович, пославшись на свій від'їзд за кордон, відмовився. Комітет проіснував усього кілька днів. Наприкінці березня 1919 року Грушевський з родиною виїхав до Праги, потім якийсь час жив у Берліні, Відні й Женеві, а в 1922 році оселився в Бадені. Ще восени 1919 року він заснував Український соціологічний інститут, налагодив видання журналу "Борітеся — поборете", бібліотеку рідкісних книг. Співробітники інституту підготували до друку серію оригінальних і перекладних праць із соціології, історії культури і громадського руху. Сам Михайло Сергійович у цей час закінчив роботу над монографією "Початки громадянства (генетична соціологія)", що була опублікована в 1921 році.

Одночасно Грушевський фактично очолював Закордонну делегацію Української партії соціалістів-революціонерів (УПСР), члени якої уважно стежили за розвитком подій в Україні. Улітку 1920 року М.Грушевський і О.Жуковський направили листа до ЦК КП(б)У, у якому, поряд із визнанням заслуг більшовицької партії в боротьбі з імперіалізмом, підкреслювали також, що політична ситуація в Україні не сприяє подальшому розвитку світової революції "у результаті боротьби, що виникла між українським народом і Радянською Росією і дотепер не зупинена внаслідок помилок, допущених по обидва боки". Цей лист, адресований секретареві ЦК КП(б)У С.Косіору, став першою пропозицією Закордонної делегації УПСР про співробітництво з правлячою більшовицькою партією і, по суті, натяком на можливість повернення есерів до України.

Частина керівників ЦК КП(б)У схвально поставилася до можливого повернення М.Грушевського, про що свідчило запрошення приїхати на батьківщину, передане Михайлові Сергійовичу членами делегації УРСР на радянсько-польських переговорах у Ризі в лютому 1921 року.

Перебуваючи в еміграції, Грушевський, у свою чергу, мав можливість переконатися в байдужості керівників європейських країн до українських подій. Тому не дивно, що, не знайшовши підтримки на Заході, М.Грушевський, починаючи з 1920 року, шукає шляхів зближення з більшовицьким керівництвом України, пише листа С.Косіору і Х.Раковському (тодішньому голові РНК УРСР), пропонуючи їм співробітництво у випадку, якщо йому буде дозволено повернутися в Україну для продовження наукової праці. Своєю владою більшовицькі лідери ні з ким ділитися не збиралися, проте в поверненні на батьківщину такого авторитетного ученого й громадського діяча ліберально-соціалістичних поглядів як Грушевський вони були зацікавлені. У жовтні 1922 року Секретаріат ЦК КП(б)У спеціально розглядав питання "Про українську еміграцію". З доповідями виступили представник УРСР у Чехо-Словаччині М.Левицький і замнаркому іноземних справ УРСР Я.Яковлєв. Вони представили загальну картину настроїв української еміграції, зазначивши, що Грушевський "тепер залишився ні з чим, оскільки всі «грушенята» розбіглися". На цьому засіданні практично був узятий курс на дезорганізацію еміграції. Левицький пропонував: "Відбити великі сили, які профільтрувати й відправити сюди, а інтелігенцію групи зміновіховців використовувати тільки для розкладання еміграції, пускати їх сюди не варто". Подібну тактику пропонував і Яковлєв: "Обіцянка про повернення залишиться обіцянкою, психологічно ми завжди зуміємо викрутитися".

Грушевський тим часом цілком зосередився на науковій роботі й керівництві Українським соціологічним інститутом. Ситуація ускладнилася тим, що багато українських діячів, котрі опинилися разом з ним в еміграції, не підтримували бажання вченого повернутися на батьківщину, де хазяйнували більшовики. Складний моральний стан Грушевського диктувався і матеріальними проблемами. Співробітники звільнялися з його інституту, а деякі почали відверто нападати на нього. Невтішними були і справи УПСР. Частина членів Закордонної делегації (М.Шаповал, Н.Григоріїв), зайнявши антирадянську позицію, зблизилася з Винниченком. Дедалі відчутнішою ставала ізоляція Грушевського.

Наприкінці 1922 року М.Грушевський одержав від більшовицьких лідерів України запевняння піти назустріч ученому. У листопаді 1922 року він пориває з керівництвом УПСР і приймає рішення повернутися до Києва, повіривши у щирість намірів більшовиків сприяти розвиткові української національної культури і підтримувати українську науку. 31 грудня 1923 року, попередньо заручившись згодою вченого, його обрали дійсним членом ВУАН. 2 березня 1924 року Грушевський із родиною виїхав із Відня і через п'ять днів прибув до Києва. Тут він знову енергійно береться за наукову й організаційну діяльність: очолює кафедру історії українського народу в рамках історичної секції історико-філологічного відділення ВУАН і археографічну й історичну комісії цієї секції, бере участь у підготовці до публікації численних видань. Навколо патріарха української історіографії об'єднуються талановиті учні. Але основна увага Михайла Сергійовича, як і раніше, прикута до роботи над "Історією України-Русі".

Тим часом плідній роботі суспільно-гуманітарних секцій ВУАН відчутно заважав антагонізм, що загострився між М.Грушевським і С. Єфремовим, корені якого сягали часів Центральної Ради. Це протистояння було на руку більшовикам, які прагнули тримати Академію наук під цілковитим своїм контролем. Суспільно-політичні погляди М.Грушевського для нової влади були більш прийнятні. У 1929 році він був обраний академіком АН СРСР. Але після судового процесу над "Союзом звільнення України" у 1930 році, на якому головним обвинувачуваним виявився С. Єфремов, влада взялася і за Грушевського, який відмовився давати показання проти останнього. 23 березня 1931 року в Москві, де Грушевський перебував у відрядженні, він був заарештований. Ордер на арешт підписав заступник голови ОГПУ Г.Ягода. Грушевського звинуватили в тому, що він очолював Український національний центр ("контрреволюційну" організацію, проти якої була спрямована чергова акція "викриттів"). Незважаючи на погане самопочуття вченого, його допити тривали з 28 березня до 3 квітня 1931 року. На завершальному етапі слідства він відмовився від вирваних під тиском показань і був звільнений з-під варти. У справі УНЦ проходило понад 50 осіб. Усі вони одержали різні строки (від заслання до 6 років тюремного ув'язнення), але сталінські часи пережили одиниці. Грушевський, опинившись на волі, був знятий з усіх посад і змушений жити в Москві під наглядом НКВД. Незабаром до нього перебралися дружина Марія Сильвестрівна і дочка Катерина. Академік тихо жив у столиці, намагаючись знайти віддушину в науковій праці. Його нерідко можна було зустріти в московських архівах і бібліотеках.

Наприкінці 1934 року Михайло Сергійович відпочивав у санаторії в Кисловодську. У нього розвинувся карбункул, а в результаті некваліфікованого хірургічного втручання хвороба ускладнилася. 25 листопада 1934 року М.Грушевський помер. Обставини його смерті й досі остаточно не з'ясовані. Висловлюються припущення про можливе втручання всесильного НКВД, але документальних підтверджень цього немає. Уже наступного дня газета "Вісті" від імені РНК УРСР повідомила про смерть (після важкої хвороби) академіка Всеукраїнської і Всесоюзної академій М.Грушевського. Відразу надрукували постанову Раднаркому про його поховання в Києві, за державний кошт. Одночасно з республіканськими газетами некролог із приводу смерті академіка помістила "Правда". Тіло покійного перевезли до Києва й поховали на Байковому цвинтарі.

Поиск по сайту: