V. Порівняльна характеристика урядів держав Західної Європи

Категорія уряд належить до ширшого поняття – виконавча влада, яка може бути моністичною та дуалістичною. Моністичний тип притаманний країнам з президентською формою правління і передбачає, що президент є не лише главою держави, а й главою виконавчої влади. За цієї форми функції уряду виконує адміністрація президента, а посади голови уряду немає. Дуалістичний тип властивий парламентській і напівпрезидентській, або змішаній формам правління. Він передбачає, що одночасно виконавчу владу представляє глава держави, обсяг повноважень якого в системі виконавчої влади суттєво відрізняється в кожній країні та урядом на чолі з головою уряду. Виконавча влада передбачає поділ на політичну та не політичну складову. Політична складова виконавчої влади охоплює вищі керівні державні посади, які призначає парламент, за парламентської форми правління, та президент і парламент – за напівпрезидентської форми. Не політична складова виконавчої влади представлена державною бюрократією, з якої складається машина державного управління.

В європейських країнах уряд в тій або іншій формі створює парламент, парламент контролює його діяльність і перед ним уряд несе політичну відповідальність. Друга ознака уряду – його колегіальний характер, оскільки уряд завжди передбачає певну кількість вищих посадових осіб. Виняток становить однопартійний уряд більшості. Третя ознака уряду – його політичний характер. Уряд формується політичними партіями, які пройшли до парламенту. В цьому випадку уряд може бути партійним, за партійною належністю членів уряду, та безпартійним. Домінуючим є варіант партійного уряду, оскільки вплив політичних партій на уряд визначальний навіть за умов позапартійного статусу членів уряду.

Посади прем’єр-міністра немає за президентської форми правління, де президент є главою виконавчої влади й існує за парламентської та напівпрезидентської/змішаної форми правління. Незалежно від форми правління визначення кандидатури на посаду голови уряду відбувається на підставі результатів парламентських виборів і формування парламентської більшості, або отримання підтримки більшості для уряду меншості. Навіть за умови дострокової відставки уряду нова конфігурація уряду і посада прем’єр-міністра залежатиме від розкладу сил у діючому парламенті. Опираючись на аналіз підстав і процедур обрання на посаду голови уряду, обсягів повноважень, слід розглядати показники сили прем’єр-мінстрів у трьох категоріях держав із високим, середнім і низьким рівнем сили голови уряду. Прем’єр-міністри з високим рівнем впливу властиві країнам з однопартійним урядом або з коаліційним урядом, де одна домінуюча партія. Відповідно вплив прем’єр-міністра слабшає у коаліційних урядах.

Незважаючи на неоднакову вагомість посади прем’єр-міністра у різних країнах Західної Європи, відзначається поступове підвищення статусу цієї посади, особливо у країнах, де традиційно ця посада не належить до сильних. Здебільшого це пов’язано з розвитком інтеграційних процесів у Європі та з суттєвим зростанням ролі і значенням засобів масової інформації у суспільному житті кожної країни. Також простежується персоналізація влади, коли носії посади глави уряду внаслідок особистісних характеристик і своєї залученості в міжнародні справи здатні відігравати більшу суспільну роль, ніж передбачено формальними повноваженнями.

Основні підходи щодо сутності поняття кабінет у країнах Західної Європи. Поняття кабінет має два значення. По-перше, термін кабінет використовують для означення керівників відомств, яких призначає президент США, традиційно їх називають “секретарями” і вони діють під його керівництвом в складі адміністрації президента. В цьому випадку цей термін можна розглядати як синонім поняття уряд. По-друге, цей термін використовують для характеристики обмеженого кола найбільш впливових міністрів на чолі з головою уряду, які мають право приймати рішення від імені цілого уряду. Цей феномен отримав путівку в життя на підставі практики Сполученого Королівства. В уряді цієї країни є чотири категорії міністрів: 1) міністри, які очолюють міністерства; 2) міністри, які не очолюють міністерства (міністри без портфеля); 3) державні міністри, які фактично є заступниками міністрів першої категорії, або є головами великих підрозділів міністерств (міністерство оборони, наприклад); 4) молодші міністри.

На підставі аналізу головних підходів щодо типології урядів можемо відзначити, що уряди можуть бути поділеними на партійні та технократичні/технічні, або не партійні. Остання категорія урядів в європейських країнах у переважній більшості є винятком. Створення такого типу урядів відбувається здебільшого під час різних варіантів політичних криз, коли довіра в суспільстві до основних політичних партій низька. Другою підставою типології урядів є форма правління, внаслідок чого можна виокремити уряди за президентської, парламентської та напівпрезидентської форми правління. В парламентських системах уряд є “продуктом” парламенту, підзвітний йому і його нормальна діяльність залежить від підтримки парламенту, який може відправити уряд у відставку. Водночас уряд має змогу достроково припинити повноваження парламенту. За цієї форми правління уряд, фактично, “очолює” представницьку структуру – парламент.

За напівпрезидентської форми правління позиція уряду залежить від співвідношення політичної ваги президента та парламентської більшості. У випадку, коли президент і парламентська більшість представляють ту саму політичну силу, то президент відіграє домінуючу роль і може бути фактичним керівником уряду та парламенту. В умовах, коли парламентська більшість представлена іншою ніж президент політичною силою, то уряд опирається на підтримку парламенту, опозиційного до президента. Така ситуація називається процесом коґабітації (співіснування) і характеризується слабкою позицією президента та домінацією уряду.

Третя типологія стосуватиметься урядів у країнах парламентської та напівпрезидентської (змішаної) форми правління. Вони можуть бути структуровані за критерієм кількості політичних партій, з яких вони складаються, у такі групи: однопартійні та коаліційні. Однопартійні поділяються на однопартійні уряди більшості та меншості на підставі оцінки кількості депутатів парламенту від урядових партій. Відповідно коаліційні уряди також представлені коаліційними урядами більшості та меншості.

В категорії однопартійні уряди більшості як базовий тип слід розглядати уряд Сполученого Королівства. Право формувати уряд отримує партія, яка має більшість у парламенті. Членів кабінету призначає монарх за пропозицією прем’єр-міністра, іншу частину самостійно призначає прем’єр-міністр. Члени уряду, яких затверджує монарх, називаються “міністрами Корони” і саме з них складається урядовий кабінет. Такий кабінет охоплює найближчих співпрацівників прем’єра та найвпливовіших лідерів партії, які є членами уряду. Уряд несе політичну відповідальність перед Палатою громад. Програма уряду представляється у тронній промові монарха під час відкриття парламенту, що завжди відбувається у приміщенні Палати лордів. Члени уряду повинні мати депутатський мандат до однієї з двох палат парламенту, при цьому обов’язковою нормою є вимога, що певна частина членів уряду повинна бути членами Палати лордів. Щодо членів уряду існує солідарна відповідальність, яка передбачає, що міністри та інші члени уряду повинні публічно підтримувати урядові рішення і не критикувати їх. Однопартійні уряди більшості на початку ХХІ ст. були властиві також Греції, Іспанії та Португалії. У післявоєнній історії країн Європи їхня частка становить 15 % усіх урядів і вони були у десятьох країнах континенту.

Коаліційні уряди складаються з представників двох або більше політичних партій, які об’єднують власні зусилля для формування уряду, коли жодна партія немає більшості у парламенті. Коаліційний уряд не виникає сам собою, його свідомо формують політичні партії, які провели своїх представників до парламенту. Така категорія урядів є домінуючою за кількістю серед урядів європейських країн. Протягом періоду, який ми аналізуємо, коаліційні уряди більшості були властиві 14 країнам і їхня загальна частка серед всіх урядів становить 53,8 %.

Коаліційні уряди, які є результатом переговорів, складаються з двох основних конструкцій. Перша властива коаліційним урядам, де існує одна домінуюча політична партія; друга, коли коаліція має врівноважений характер. Тобто, політичні партії, з яких складається коаліція, приблизно однакові за кількістю депутатів.

Уряд меншості означає, що політична партія самостійно, або в коаліції з іншою/іншими представлена/ні в парламенті депутатами, загальна кількість яких становить менше 50 % від повного складу депутатів парламенту. Представники цієї/цих партій і формують уряд. Відповідно, частка партій, які не входять до складу уряду, становить понад 50 % від загальної кількості депутатів. Для затвердження і подальшого функціонування уряд меншості повинен отримати підтримку більшості у парламенті. Природним результатом виборів має бути формування більшості в парламенті, яка повинна відображати відповідну підтримку більшості виборців, надану партіям/виборчим блокам. Нездатність формування більшості є свідченням політичної кризи і ставить на порядок денний питання про дострокові парламентські вибори. Тобто, коли парламент нездатний сформувати більшість, тоді перед політичними акторами і країною в цілому постає альтернатива: формування уряду меншості, або дострокові вибори. Останній варіант передбачає дуже багато політичних невідомих і, крім того, він завжди може бути реалізований у випадку нездатності сформувати уряд меншості, або нездатності реалізовувати владу/негативних результатів діяльності цього уряду. Дисертант ґрунтовно аналізує причини та чинники утворення та існування урядів меншості. Після Другої світової війни третину від загальної кількості європейських урядів становили уряди меншості.

Визначальною характеристикою під час формування уряду є те, що уряд формується внаслідок системи взаємодії між партіями, які провели своїх представників до парламенту. Формування уряду традиційно передбачає послідовне проходження трьох стадій. Перша – охоплює вибори, коли визначаються партії, які будуть представлені в парламенті, а також рівень їхньої підтримки. Друга стадія – це процес міжпартійних переговорів, який визначає композицію майбутнього уряду, або одного з його варіантів. Третя – характеризує процедуру голосування в парламенті, або іншої дії, яка має характер вотуму довіри конкретному складу уряду та його програмі дій, внаслідок чого уряд отримує мандат для легітимної діяльності. Роль глави держави в умовах парламентської форми правління здатна суттєво зростати за умов ускладнення/обтяження додатковими проблемами процесу формування уряду. За умов напівпрезидентської форми правління вплив глави держави на процес формування уряду залежить від наявності/відсутності ситуації коґабітації. Від переговорного процесу залежить не лише створення уряду, а й перспективи його ефективної діяльності. Коаліційні уряди в європейських країнах формуються здебільшого на підставі принципу пропорційності або переговорів.

Сутність поняття урядової стабільності та її індикатори. По-перше, це повинна бути діяльність уряду під керівництвом того самого прем’єр-міністра; по-друге, збереження того партійного складу уряду, який отримав підтримку у парламенті; по-третє, це збереження первинного персонального складу членів уряду. Стабільність уряду буде також вимірюватися тривалістю його дії, починаючи від формального призначення/затвердження главою держави, або отримання підтримки у парламенті там, де ця процедура є необхідною, і до моменту відставки. У випадку відставки не має значення, що було причиною – закінчення терміну повноважень, визначених конституцією, чи дострокова відставка. Головними індикаторами, які свідчать про зміни в уряді, повинні слугувати: чергові/позачергові вибори; добровільний вихід зі складу уряду; втрата довіри парламенту урядом, як внаслідок голосування довіри, так і не довіри; рішення глави держави про відставку уряду/прем’єр-міністра, або члена уряду. На підставі цих індикаторів в роботі обчислено загальну кількість змін у складі урядів європейських країн за період 1960-2004 рр. Аналіз показників середньої тривалості урядів протягом терміну роботи парламенту дав змогу виділити три групи країн. Першу групу – становитимуть країни з високим рівнем показника (понад 60 %). До них належить: Швейцарія, Швеція, Нідерланди, Сполучене Королівство та Іспанія. До другої групи належать країни з найнижчим показником урядової стабільності – Італія, Франція та Фінляндія. Третю групу становитимуть країни з середнім рівнем стабільності. Вони складають найбільшу групу серед країн Західної Європи.

Поиск по сайту: