ІІ.ІІІ. Феномен міграції до країн Західної Європи як підстава формування нового соціополітичного поділу

Сутність міграційних процесів в європейських країнах від завершення Другої світової війни. Початок 90-их років став рубіжним у розвитку еміграційно-імміграційних процесів. Саме тоді в’їзд до країн Західної Європи став перевищувати виїзд з цих країн. Міграційні процеси властиві всім європейським країнам без винятку, проте вони мають різний характер і різну інтенсивність. Активне прискорення в’їзду до країн Європи припало на початок 90-их років минулого сторіччя і відбувалось нерівномірно щодо конкретних країн. Лідерами по “в’їзду” на початку 90-их років були Греція та Німеччина, надалі “сплески” простежувались щодо Іспанії та Португалії. З 2000 р. відносно стабільні високі темпи імміграції властиві Ірландії. Дані на 2007 р. свідчать про стабілізацію імміграційних процесів щодо всіх європейських країн без винятку. Результатом активної імміграції стала присутність в європейських країнах постійно зростаючої частки представників інших країн, які відрізнялися цивілізаційно і мали суттєві проблеми з інтеграцією. В низці країн іммігранти, переважно з мусульманських країн, вийшли на перше місце серед етнічних груп, які належать до некорінного населення. Постійне збільшення частки іммігрантів, особливо нелегальних, спровокувало перетворення цього питання у важливу внутрішньополітичну проблему багатьох країн Західної Європи. Політичний аспект цієї проблеми полягає в тому, що з початку 90-их років минулого століття в європейських країнах, де були найбільш чутливими ці питання, почали виникати нові крайні праві політичні партії. Однією з головних характерних рис був антиіммігрантський характер. Незважаючи на “молодість” цих партій, вони почали отримувати досить високий рівень підтримки серед виборців.

Формування нового соціополітичного поділу в етнополітичній площині у таких країнах: Австрія, Данія, Нідерланди, Норвегія, Франція та Швейцарія. Соціально-груповою основою цього поділу є наявність значної кількості іммігрантів у цих країнах. Вже сьогодні суттєві соціополітичні відмінності простежуються між тими, хто виступає проти присутності у власних країнах значних груп іммігрантів, і рештою населення, яке поки що дотримується загальнодемократичних позицій з цього питання. Безумовно, ми не можемо ще стверджувати про остаточну сформованість нового соціополітичного поділу на підставі ставлення до іммігрантів, оскільки немає політичних партій, які б представляли інтереси етнічних груп імміграційного походження як цілого. Антиімміграційну складову на політичній сцені представляють партії крайньо правого популістського спрямування. Партії ліберально-демократичного спрямування, які їм протистоять, відстоюють, на нашу думку, не конкретні інтереси груп іммігрантів, а загальнодемократичні засади організації суспільного життя, плюралізм і мультикультурність в організації європейських суспільств. Однак протистояння між цими двома групами вже сьогодні має соціополітичний характер. Існуюча перспектива подальшого збільшення в європейських країнах кількості іммігрантів з неєвропейських країн, особливо тих, що належать до інших цивілізацій, дає підстави передбачити усталення цього типу соціополітичного поділу у зазначених країнах і поширення на інші європейські країни.

ІІ.IV Релігійна основа соціополітичних поділів.

Місце релігійних конфесій та індивідуальної релігійності в політичному житті. Порівняння змін у конфесійному розподілі між державами Західної Європи засвідчує, що для більшості з них властиві такі тенденції: по-перше, зменшення в абсолютних показниках відсотка прихильників домінуючої/домінуючих конфесій; по-друге, поява і вихід в “лідери” представників мусульманської конфесії. В Бельгії, Греції та Франції вірні ісламу за кількістю прихильників вийшли на другу позицію серед конфесійних громад; по-третє, зростання частки тих, щодо кого не визначена конфесійна належність, або хто себе кваліфікує як “невіруючий”.

Аналіз країн з допомогою індексу релігійної фрагментаризації свідчить про суттєве зростання цього рівня. На підставі оцінки показника індексу можемо виділити три групи країн. Перша група охоплює країни з високим рівнем релігійної гомогенності. До цієї групи належать: серед католицьких держав – Іспанія, Португалія, Ірландія та Бельгія; православна Греція; серед протестантських держав – Данія, Фінляндія, Норвегія та Швеція, яким властивий майже ідентичний показник індексу. Другу групу становлять держави з найбільшою релігійною різноманітністю, тобто їм властива наявність одночасно декількох співмірних за впливом конфесійних груп: Нідерланди, Німеччина та Швейцарія, де показники індексу перевищують 60%. Третю групу становлять країни, які позиціонуються між першими двома групами, проте показники індексу для цих країн та динаміка зростання індексу свідчать, що в цих країнах збільшується релігійна гетерогенність. Показники Австрії ставлять її за межу нашої умовної сепарації на групи, хоча вона ближча до країн третьої групи. В Європі простежується наявність чіткої лінії конфесійного поділу країн, коли північ є протестантською, південь – католицьким, а лінія поділу між цими двома групами країн проходить через Нідерланди, Німеччину та Швейцарію, які найбільш гетерогенні у конфесійному плані. До “рубіжної” групи країн у географічному плані та за показниками індексу релігійної фрагментації можна зарахувати Сполучене Королівство та Францію.

Розвиток партій християнського спрямування та їхній зв’язок із конфесійними групами. Комплексний аналіз цього питання допоміг зробити висновок, що соціально-політичний поділ на основі протистояння церкви і світської держави, який відзначали С.Роккан та С.Ліпсет в середині ХХ ст. для багатьох європейських країн, сьогодні став малопомітним. Християнські політичні партії перестали бути моноконфесійними, в своїх програмах вони головну увагу приділяють актуальним суспільним проблемам і внаслідок цього мало чим відрізняються від інших політичних партій. Водночас у суспільстві сформувалися додаткові групові поділи, які засновуються на різному ставленні громадян до цілої низки суспільних проблем: аборти, розлучення, одностатеві шлюби, адаптація гомосексуальними родинами дітей, проблема евтаназії. Ці питання набули політичного виміру внаслідок протистояння між правими/християнськими та лівими партіями. Додатковим питанням, яке сьогодні опинилося в площині протистояння і має відношення до конструкції поділів на релігійній основі, стало ставлення до послідовників ісламу, які постійно та тимчасово проживають на території національних країн. Якщо в європейських країнах держава і церква відділені, рівень релігійності більшості корінного наслення низький (середній показник відвідування релігійної служби щодо європейців становить 20%), то для іммігрантів мусульман властива інша практика. З огляду на релігійну специфіку, яка підкріплюється концентрованим проживанням в умовах переважаючої, принципово відмінної мовно, культурно та релігійно більшості, іммігранти мусульмани характеризуються високим рівнем релігійності. Внаслідок цього іслам стає домінуючим регулятором групового та особистого життя, поведінки іммігранта мусульманина, враховуючи зовнішній вигляд, одяг тощо. Це призводить до формування протиріччя між світським характером європейського суспільства і клерикально залежною поведінкою спільнот іммігрантів – визнавців ісламу. Громадяни європейських країн, які не бажають, щоб в їхніх містах будували мечеті з мінаретами, щоб в цих мечетях проповідували на арабській, а не на національній мові, щоб у публічних установах вони зустрічали службовців в одязі, який має релігійний контекст тощо, несподівано зрозуміли, що вони мають спільне коріння в християнстві. Внаслідок цього християнська спадщина починає тісно поєднуватися з національною історією, культурою, традиціями та звичаями. Тому такий поділ набуває характеру релігійно-культурного і близько пов’язаний з іншим типом соціополітичного поділу на етномовній основі.

Поиск по сайту: