Юридичний склад злочину: дії, спрямовані на насильницьку зміну чи повалення конституційного ладу або захоплення державної влади (ст. 109 ККУ)

Правовою підставою криміналізації цих діянь є ч. 2 ст. 5 Конституції України, відповідно до якої право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові і ніхто не може узурпувати державну владу. Безпосереднім об'єктом злочину, передбаченого ст. 109, є суспільні відносини, що забезпечують внутрішню безпеку України, захист конституційного ладу і державної влади в країні.

Конституційний лад — це устрій держави і суспільства, а також їх інститутів відповідно до конституційно-правових норм. Це цілісна система основних соціально-правових відносин, що визначають форми і способи функціонування держави, як єдиного державно-правового організму. Нормальне функціонування конституційного ладу дозволяє реалізувати прагнення суспільства до справедливого і стабільного соціального порядку на основі поєднання індивідуальних і суспільних інтересів.

Об'єктивна сторона злочину, передбаченого ст. 109, виражається в чотирьох формах: 1) дії, спрямовані на насильницьку зміну чи повалення конституційного ладу або на захоплення державної влади; 2) змова про вчинення таких дій; 3) публічні заклики до насильницької зміни чи повалення конституційного ладу або до захоплення державної влади; 4) розповсюдження матеріалів із закликами до вчинення таких дій.

Загальною ознакою всіх цих дій є спрямованість їх саме на насильницьку зміну чи повалення конституційного ладу або захоплення державної влади, тобто із застосуванням фізичного чи психічного насильства до представників державної влади, осіб, що виконують функцію охорони конституційного ладу і державної влади, до інших осіб, які перешкоджають здійсненню цих дій. Злочини вважаються закінченими у разі здійснення будь-якої дії з метою зміни чи повалення конституційного ладу чи захоплення державної влади (наприклад, озброєння групи людей та інструктаж про дії під час захоплення влади).

Змова про вчинення таких дій передбачає умисну угоду двох або більше осіб про спільні насильницькі дії, спрямовані на зміну чи повалення конституційного ладу або на захоплення державної влади.

Передбачені ч. 2 ст. 109 заклики до насильницької зміни чи повалення конституційного ладу або до захоплення державної влади мають носити публічний характер, тобто проголошуватися відкрито, в присутності багатьох громадян. Це завжди активний вплив на невизначену кількість людей (проголошення на мітингу, демонстрації, зборах тощо).

Розповсюдження матеріалів з такими закликами є самостійною формою об'єктивної сторони цього злочину і передбачає ознайомлення з такими матеріалами інших осіб або створення умов для такого ознайомлення (розклеювання листівок, роздавання книг тощо).

Суб'єктивна сторона всіх зазначених дій — прямий умисел, поєднаний з метою насильницької зміни чи повалення конституційного ладу або з метою захоплення державної влади.

Суб'єкт злочину — будь-яка особа, що досягла 16-річного віку.

Відповідно до ч. З ст. 109 кваліфікуючими ознаками діянь, передбачених у ч. 2 ст. 109, є:

1) вчинення їх особою, яка є представником влади, тобто особою, яка перебуває на службі в органах державної влади та наділена владними повноваженнями (наприклад, депутат місцевої ради, голова суду, працівник міліції та ін.);

2) вчинення цих самих дій повторно, тобто хоча б у другий раз, незалежно від того, чи була особа засуджена за перший злочин;

3) вчинення їх організованою групою, тобто трьома або більше особами, які попередньо організувались у стійке об'єднання для вчинення публічних закликів до насильницької зміни чи повалення конституційного ладу, або на захоплення державної влади, або для розповсюдження матеріалів із закликами до вчинення таких дій (див. ч. З ст. 28);

4) здійснення їх з використанням засобів масової інформації (наприклад, виступ по телебаченню, поширення комп'ютерних програм із вказаними матеріалами та ін.).

Покарання за злочин: за ч. 1 ст. 109 — позбавлення волі на строк від п'яти до десяти років; за ч. 2 ст. 109 — обмеження волі на строк до трьох років або позбавлення волі на той самий строк; за ч. З ст. 109 — обмеження волі на строк до п'яти років або позбавлення волі на той самий строк.

1. Державна зрада (ст. 111 ККУ)

Безпосереднім об'єктом цього злочину є відносини щодо забезпечення територіальної цілісності і недоторканності України в межах встановлених кордонів. Територіальна недоторканність України є невід'ємною складовою її самостійності та незалежності. Частина 3 ст. 2 Конституції України проголошує, що територія України в межах існуючого кордону є цілісною і недоторканною.

Відповідно до ст. 1 Закону України «Про державний кордон України» державний кордон — це лінія і вертикальна поверхня, що проходить по цій лінії, які визначають межі території України — суші, вод, надр, повітряного простору.

Об'єктивна сторона цього злочину передбачає різні діяння:

1) дії, вчинені з метою зміни меж території або державного кордону, на порушення порядку, встановленого Конституцією України;

2) публічні заклики до вчинення цих дій; 3) розповсюдження матеріалів із закликами до вчинення таких дій. Зміст цих діянь аналогічний діям, передбаченим ст. 109. Відмінність лише у тому, що ст. 110 не вимагає, щоб ці дії носили насильницький характер.

Суб'єктивна сторона цього злочину — прямий умисел, що поєднаний із спеціальною метою змінити межі території або державного кордону України.

Суб'єкт злочину — будь-яка особа, що досягла 16-річного віку.

Відповідальність за ч. 2 ст. 110 настає за наявності хоча б однієї з указаних в ній обтяжуючих обставин: 1) вчинення злочину особою, яка є представником влади; 2) повторно, тобто здійснення таких дій хоча б у другий раз; 3) за попередньою змовою групою осіб, тобто здійснення його спільно двома або більше особами, які заздалегідь, тобто до початку злочину, домовилися про спільне його вчинення (див. ч. 2 ст. 28); 4) якщо дії поєднані з розпалюванням національної чи релігійної ворожнечі, тобто з метою викликати вороже ставлення до осіб іншої національної або расової належності.

Частина 3 ст. 110 передбачає особливо кваліфікований склад злочину — це дії, передбачені ч. 1 або 2 статті 110, які призвели до загибелі людей чи інших тяжких наслідків (наприклад, заподіяння тяжких тілесних ушкоджень, знищення важливих об'єктів, пошкодження життєзабезпечуючих комунікацій та ін.).

Покарання за злочин: за ч. 1 ст. ПО — обмеження волі на строк до трьох років або позбавлення волі на той самий строк; за ч. 2 ст. 110 — обмеження волі на строк від трьох до п'яти років або позбавлення волі на той самий строк; за ч. З ст. 110 — позбавлення волі на строк від семи до дванадцяти років.

1. Посягання на життя державного чи громадянського діяча (ст. 112 ККУ)

Безпосереднім об'єктом цього злочину є відносини, що забезпечують нормальну діяльність усіх гілок державної влади (законодавчої, виконавчої, судової), а також політичних партій. Обов'язковим додатковим об'єктом виступає життя людини — державного чи громадського діяча.

Об'єктивна сторона цього злочину полягає в посяганні на життя державного діяча чи керівника політичної партії. Під посяганням на життя розуміється вбивство або замах на вбивство осіб, зазначених у ст. 112. Відповідальність у цих випадках настає як за закінчений злочин, незалежно від настання смерті цих осіб (у разі замаху на вбивство посилання на ст. 15 не потрібно). Готування до цього злочину (розробка плану злочинних дій, підшукування спільників,

знарядь для здійснення злочину та ін.) кваліфікується за статтями 14 і 112.

Перелік осіб, які визнаються потерпілими і вказані в ст. 112, є вичерпним: Президент України, Голова Верховної Ради України, народний депутат України, Прем'єр-міністр України, член Кабінету Міністрів України, Голова чи суддя Конституційного Суду України або Верховного Суду України, або вищих спеціалізованих судів України, Генеральний прокурор України, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, Голова Рахункової палати, Голова Національного банку України, керівник політичної партії.

Для застосування ст. 112 слід обов'язково встановити, що посягання на життя вчинюється в зв'язку з державною або громадською діяльністю потерпілих.

Закінченим цей злочин визнається з моменту вчинення діяння, спрямованого на позбавлення життя, тобто з моменту замаху на вбивство (усічений склад злочину).

Суб'єктивна сторона цього злочину— прямий умисел, обов'язковою ознакою якого є усвідомлення особою, що потерпілим є державний діяч або керівник політичної партії і що посягання здійснюється в зв'язку з його державною чи громадською діяльністю, з метою або перешкодити цій діяльності, або помститися за її виконання.

Якщо вбивство чи замах на вбивство таких осіб вчинюється на грунті особистих взаємовідносин, то застосування ст. 112 виключається, а дії винного кваліфікуються за статтями про злочини проти життя.

Суб'єктом цього злочину є будь-яка особа, що досягла 14-річно-го віку (ч. 2 ст. 22).

Покарання за злочин: за ст. 112 — позбавлення волі на строк від десяти до п'ятнадцяти років або довічне позбавлення волі.

1. Шпигунство (ст. 114 ККУ)

З об'єктивної сторони шпигунство виражається в передачі або збиранні з метою передачі іноземній державі, іноземній організації або їх представникам відомостей, що становлять державну таємницю.

Предметом шпигунства є відомості, що становлять державну таємницю, вичерпний перелік яких міститься в Законі України «Про державну таємницю» від 21 січня 1994 р. Згідно з цим законом державною таємницею визнається певний вид таємної інформації, що охоплює відомості у сфері оборони, економіки, науки і техніки, зовнішніх відносин, державної безпеки та охорони правопорядку, розголошення яких може завдати шкоди національній безпеці України та які визнані у порядку, встановленому цим Законом, державною таємницею і підлягають охороні державою. Спеціальним уповноваженим органом державної влади в сфері забезпечення охорони державної таємниці є Служба безпеки України.

Шпигунство може виражатися у двох формах: 1) передачі іноземній державі, іноземній організації або їх представникам відомостей, що становлять державну таємницю; 2) збиранні таких же відомостей з метою передачі іноземній державі, її організаціям або їх представникам.

Передача зазначених відомостей має місце у випадках, коли особа володіє ними і повідомляє (вручає) їх іноземній державі або її представнику (агенту). Способи передачі можуть бути різними (усна, письмова, безпосереднє ознайомлення з будь-якими матеріалами, передача по радіо, телефону, з використанням тайників, кур'єрів та ін.). Для відповідальності не має значення, передаються першоджерела (наприклад, оригінали документів, креслення, зразки пального), їх копії чи лише відомості про них (зліпки, макети, опис технічних систем, будь-яких об'єктів та ін.). Тому будь-які дії, виражені як у формі передачі в буквальному розумінні цього слова, так і у створенні умов для ознайомлення агента іншої держави з ними, підпадають під поняття передачі.

Збирання відомостей, що становлять державну таємницю, — це будь-які випадки здобуття таких відомостей (наприклад, викрадення, особисте спостереження, фотографування, підслуховування телефонних розмов та ін.). Нерідко для отримання таких відомостей використовується найскладніша сучасна техніка (спеціально обладнані літаки, кораблі або автомашини, спеціально встановлені на суші чи на морі прилади для отримання розвідувальної інформації та ін.).

Для відповідальності за ст. 114 важливо встановити, що відомості, які становлять державну таємницю, були передані чи збиралися для передачі саме іноземним державам, іноземним організаціям або їх представникам.

Закінченим шпигунство вважається з моменту початку збирання вказаних відомостей або з моменту їх передачі.

Суб'єктивна сторона цього злочину — прямий умисел, за якого особа усвідомлює, що відомості збираються або передаються іноземній державі, організації або їх представникам і що ці відомості є державною таємницею, яка не підлягає передачі. Мотиви злочину на кваліфікацію не впливають.

Суб'єкт злочину — іноземець або особа без громадянства, які досягли 16-річного віку.

Громадянин України за шпигунство несе відповідальність за ст. 111 — за державну зраду.

Покарання за злочин: за ст. 114 — позбавлення волі на строк від восьми до п'ятнадцяти років.

Частина 2 ст. 114 передбачає заохочувальну норму: особа звільняється від кримінальної відповідальності за шпигунство за наявності сукупності трьох умов: 1) особа припинила свою діяльність, передбачену ч. 1 ст. 114; 2) добровільно повідомила органи державної влади про вчинене; 3) внаслідок цього та вжитих заходів було відвернено заподіяння шкоди інтересам України.

1. Загальна характеристика злочинів проти життя та здоров’я особи

Життя людини, відповідно до ст. З Конституції України, є найвищою соціальною цінністю, а в ст. 27 Основного Закону наголошується, що кожна людина має невід'ємне право на життя і ніхто не може свавільно позбавити людину життя. Тому злочини проти життя становлять велику суспільну небезпеку. До них КК відносить різні види умисних вбивств (статті 115—118), вбивство через необережність (ст. 119), доведення до самогубства (ст. 120), погрозу вбивством (ст. 129).

До злочинів проти здоров'я відносяться: різні види тілесних ушкоджень (статті 121—125, 128), побої і мордування (ст. 126), катування (ст. 127), спеціальні види тілесних ушкоджень: зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншою невиліковною інфекційною хворобою (ст. 130), зараження венеричною хворобою (ст. 133).

1. Умисне вбивство (ст. 115 ККУ)

У частині 1 ст. 115 КК дається поняття вбивства як умисного проти­правного заподіяння смерті іншій людині. Крім того, в ст. 119 КК передба­чена відповідальність за вбивство через необережність. Тому загальне понят­тя вбивства може бути визначене як умисне або необережне протиправне за­подіяння смерті іншій людині.

Об'єктом вбивства є життя людини.

Об'єктивна сторона вбивства характеризується: 1) діянням у вигляді посягання на життя іншої людини; 2) наслідком у вигляді смерті людини;

3) причинним зв'язком між вказаними діянням та наслідком.

З суб'єктивної сторони вбивство може бути умисним (статті 115— 118 КК) або необережним (ст. 119 КК).

З суб'єктивної сторони вбивство може бути вчинене як з умислом (прямим або непрямим), так і через необережність (злочинну самовпевненість або злочинну недбалість). Правильна кваліфікація умисного вбивства передбачає ретельне дослідження його мотивів і мети.

Суб'єкт вбивства — будь-яка особа, яка досягла 14-ти років за вбивства, передбачені статтями 115—117, і 16-ти років — за вбивства, передбачені статтями 118 і 119.

Умисне вбивство за обтяжуючих обставин (кваліфіковане вбивство) — ч. 2 ст. 115. Обтяжуючі обставини перераховані в пунктах 1—13 ч. 2 ст. 115. Для застосування ст. 115 досить наявності хоча б однієї з указаних в ній обтяжуючих обставин.

Умисне вбивство двох або більше осіб (п. 1 ч. 2 ст. 115) передбачає, що позбавлення життя цих осіб було вчинене одночасно або протягом короткого проміжку часу і охоплювалося єдністю наміру винного. Дії винного не можуть кваліфікуватися за п. 1 ч. 2 ст. 115, якщо не доведено, що його намір був спрямований на позбавлення життя саме двох або більше осіб.

Умисне вбивство малолітньої дитини або жінки, яка завідо-мо для винного перебувала у стані вагітності (п. 2 ч. 2 ст. 115), має місце, якщо вбито дитину до 14 років або якщо винному було достовірно відомо про вагітність жінки. Кваліфікація злочину не залежить від строку вагітності та життєздатності плоду.

Умисне вбивство заручника (п. З ч. 2 ст. 115). Заручником є особа, яка захоплена або утримується будь-ким для забезпечення того, щоб родичі, інші особи, органи держави або відповідні організації виконали певні вимоги як умову звільнення заручника. Вбивство заручника може мати місце в момент захоплення або протягом часу утримування заручника, тобто позбавлення волі. Вбивство можливе і внаслідок спроби заручника втекти, під час його перевезення і т. д. Саме захоплення чи утримання заручника є самостійним злочином і кваліфікується за ст. 147 або 349.

Умисне вбивство, вчинене з особливою жорстокістю (п. 4 ч. 2 ст.,115). У деяких випадках спосіб позбавлення життя свідчить про особливу жорстокість злочину. Пленум Верховного Суду України в своїй практиці вважає, що до особливо жорстоких можуть бути віднесені, зокрема, випадки, коли перед позбавленням життя або в процесі вчинення вбивства до потерпілого умисно застосовувалися тортури, катування або йому заподіювалися особливі страждання шляхом нанесення великої кількості тілесних ушкоджень, або з використанням вогню, струму, отрути, що завдає нестерпного болю.

Умисне вбивство слід також вважати вчиненим з особливою жорстокістю, якщо воно супроводжувалося глумлінням над трупом, крім випадків його знищення або розтину з метою приховат вбивство.

Умисне вбивство, вчинене способом, небезпечним для життя багатьох осіб (п. 5 ч. 2 ст. 115), має місце, якщо, вчиняючи вбивство певної особи, винний усвідомлював, що він застосовує такий спосіб заподіяння смерті, який небезпечний для життя не тільки однієї людини (наприклад, вбивство шляхом пострілу в натовп людей, підпал приміщення, у якому крім потерпілого знаходилися інші особи, вчинення аварії автомашини, в якій їхали кілька осіб).

Умисне вбивство з корисливих мотивів (п. б ч. 2 ст. 115) здійснюється з мотивів, спрямованих на отримання будь-якої матеріальної вигоди (грошей, майна, майнових прав, прав на житлову площу тощо) або з наміром позбутися матеріальних витрат (сплати боргу, платежу аліментів та ін.). Корисливим також є вбивство, вчинене за винагороду або з метою зайняти більш високооплачувану посаду.

Для кваліфікації злочину за п. 6 ч. 2 ст. 115 не має значення, чи вдалося винному реалізувати корисливий мотив. Необхідно лише, щоб корисливі мотиви виникли до вчинення вбивства. Тому не може бути основою для кваліфікації вбивства за п. 6 ч. 2 ст. 115 заволодіння майном вбитого в тих випадках, якщо користь не була мотивом вбивства.

Верховний Суд України виходить з того, що умисне вбивство, вчинене при розбійному нападі з метою заволодіння чужим майном, належить кваліфікувати не лише за п. 6 ч. 2 ст. 115, а й за ч. 4 ст. 187, ч. З ст. 308 або ч. З ст. 313 як розбій.

Умисне вбивство з хуліганських мотивів (п. 7 ч. 2 ст. 115) матиме місце лише у випадку, якщо воно вчиняється за явно вираженої неповаги до суспільства, зневаги до правил співжиття та норм моралі, без мотиву чи за незначного мотиву як приводу для вбивства та ін. При кваліфікації вбивства за п. 7 ч. 2 ст. 115 слід встановити наявність хуліганських мотивів, що визначають поведінку винного.

Умисне вбивство особи чи її близького родича у зв'язку з виконанням цією особою службового або громадського обов'язку (п. 8 ч. 2 ст. 115), має місце, якщо вбивство вчинене в зв'язку з виконанням службового чи громадського обов'язку. Під виконанням службового обов'язку слід розуміти виконання особою покладених на неї обов'язків у державній чи громадській установі, на підприємстві, в організації. Потерпілим при цьому може бути не тільки службова особа, а й інші працівники, які виконують службові функції, та їх близькі родичі. Виконання громадського обов'язку — це будь-яка корисна для суспільства діяльність громадянина.

Відповідальність за вбивство в зв'язку з виконанням службового або громадського обов'язку настає незалежно від того, коли були вчинені потерпілим дії, які послужили приводом для вбивства. Таким чином, не обов'язково, щоб вбивство було вчинене саме в момент виконання потерпілим свого службового чи громадського обов'язку.

Умисне вбивство, вчинене з метою приховати інший злочин або полегшити його вчинення (п. 9 ч. 2 ст.115). Винний може переслідувати мету повністю приховати раніше вчинений злочин або лише обставини, які впливають на кваліфікацію та міру покарання. Вбивство з метою полегшити вчинення іншого злочину винний може здійснювати як до, так і в процесі вчинення наміченого злочину. Наприклад, випадки вбивства потерпілого, свідка, особи, яка має докази злочину, охоплюються п. 9 ч. 2 ст. 115.

Умисне вбивство, поєднане із згвалтуванням або насильницьким задоволенням статевої пристрасті неприродним способом (п. 10 ч. 2 ст. 115). Винний може здійснити вбивство в процесі самого зґвалтування або задоволення статевої пристрасті для

того, щоб придушити опір потерпілої або з садистських мотивів. Але таке вбивство може мати місце і після здійснення цих злочинів, щоб приховати злочин і уникнути відповідальності. Вбивство і зґвалтування або задоволення статевої пристрасті можуть бути вчинені як одною, так і різними особами (наприклад, при груповому приставанні).

Умисне вбивство, вчинене на замовлення (п. 11 ч. 2 ст. 115) — це вбивство, вчинене виконавцем за дорученням замовника. Таке доручення, як роз'яснює Пленум Верховного Суду України, може мати форму наказу, розпорядження, а також угоди, відповідно до якої виконавець зобов'язується позбавити потерпілого життя, а замовник — вчинити або, навпаки, не вчинити в інтересах виконавця певні дії матеріального (грошову винагороду, передачу прав на майно та ін.) чи нематеріального характеру (звільнення від кримінальної відповідальності, розв'язання різних життєвих проблем і та ін.). Якщо вбивство на замовлення зумовлене виплатою винагороди або іншими матеріальними благами, вчинене вимагає додаткової кваліфікації за п. б ч. 2 ст. 115^і.

Умисне вбивство, вчинене за попередньою змовою групою осіб (п. 12 ч. 2 ст. 115) має місце, якщо воно вчинене спільно двома або більше особами, які заздалегідь, тобто до початку злочину, домовилися про спільне його вчинення. Таке вбивство може бути вчинене як співвиконавцями, так і з розподілом ролей, тому безпосереднім виконавцем вбивства може бути і один учасник групи. За цим пунктом ч. 2 ст. 115 належить кваліфікувати і умисне вбивство, вчинене організованою групою або злочинною організацією, тому що ці форми співучасті імпліцитно містять в собі також ознаки, властиві групі, яка діє за попередньою змовою. У разі вчинення вбивства злочинною організацією (її учасниками) кваліфікація злочину настає за сукупністю ст. 225 і п. 12 ч. 2 ст. 115.

Умисне вбивство, вчинене повторно (п. 13 ч. 2 ст. 115). Йдеться про умисне вбивство, вчинене хоча б у другий раз. Вчинення вбивства, передбаченого статтями 116—118, не дає підстав розглядати наступне умисне вбивство як повторне. Умисне вбивство, якому передувало умисне заподіяння смерті, що охоплюється статтями інших розділів КК (терористичний акт, диверсія, бандитизм, посягання на життя працівника правоохоронного органу та ін.), кваліфікується за п. 13 ч. 2 ст. 115. Цей пункт застосовується незалежно від того, чи був винний засуджений за раніше вчинене вбивство.

Якщо особу, яка вчинила повторне вбивство, за жодне з них не було засуджено, останнє вбивство кваліфікується за п. 13 ч. 2 ст. 115, а вчинене раніше кваліфікується самостійно.

Незакінчене вбивство (або співучасть в ньому) також створює повторність.

Умисне вбивство не може кваліфікуватися як повторне, якщо судимість за раніше вчинене вбивство погашена чи знята у встановленому порядку, а також якщо закінчилися строки давності за попереднє вбивство.

Перелік обтяжуючих обставин, вказаних в ч. 2 ст. 115, є вичерпним.

1. Умисне вбивство при перевищенні меж необхідної оборони (ст. 118 ККУ).

Перевищенням меж необхідної оборони, відповідно до ч. 3 ст. 36, визнається умисне заподіяння тому, хто посягає, тяжкої шкоди, яка явно не відповідає небезпечності посягання або обстановці захисту. Так само перевищенням заходів, необхідних для затримання злочинця при умисному заподіянні йому смерті згідно з ч. 2 ст. 38 визнається явна невідповідність вчиненого небезпечності посягання або обстановці затримання злочинця.

Об'єктивна сторона характеризується: 1) діями спрямованими на поз­бавлення життя іншої людини; 2) наслідками у виді смерті людини; 3) при­чинним зв'язком між зазначеним діянням та наслідком; 4) певною обстанов­кою вчинення злочину.

4. Умисне вбивство, передбачене ст. 118 КК, може бути вчинене за умо­ви наявності: необхідної оборони, передбаченої ст. 36 КК, уявної оборони, коли обстановка, що склалася, давала особі достатні підстави вважати, що мало місце реальне посягання, і вона не усвідомлювала і не могла усвідомлювати помилковості свого припущення (ч. 2 ст. 37 КК), або за­тримання особи, що вчинила злочин (ст. 38 КК).

З суб'єктивної сторони злочин, який розглядається, може бути вчинений тільки умисно.

Вбивство, вчинене з перевищенням меж необхідної оборони, а також у разі перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця, за наявності обставин, передбачених ч. 2 ст. 115 (наприклад, способом, небезпечним для життя багатьох осіб, повторно) має кваліфікуватися не як умисне вбивство за обтяжуючих обставин, а за ст. 118КК.

Суб'єктом злочину, передбаченого ст. 118 КК, є осудна особа, яка до­сягла 16-ти років. Це може бути особа, яка перебуває у стані необхідної обо­рони, уявної оборони, якщо вона не усвідомлювала і не могла усвідомлюва­ти помилковості свого припущення, а також особа, яка вчиняє дії по затри­манню злочинця.

Покарання за злочин: за ст. 118 — виправні роботи на строк до двох років або обмеження волі на строк до трьох років, або позбавлення волі на строк до двох років.

1. Вбивство через необережність (ст. 119 ККУ)

За своїми наслідками вбивство через необережність нічим не відрізняється від вбивства, вчиненого умисно. Проте суб'єктивна сторона злочину, що розглядається, — необережна вина — свідчить про меншу суспільну небезпечність винного і всього діяння в цілому порівняно з ана­логічними діями, вчиненими умисно.

Об'єктивна сторона характеризується: 1) діянням у вигляді посягання на життя іншої людини; 2) наслідками у виді смерті людини; 3) причинним зв'язком між зазначеним діянням та наслідком. Злочин вважається закінченим з моменту настання смерті людини.

З суб'єктивної сторони вбивство через необережність може бути вчи­нене внаслідок як злочинної самовпевненості, так і злочинної недбалості. Вид необережної вини на кваліфікацію злочину, що розглядається, не впли­ває. Проте його встановлення є необхідним для оцінки ступеня суспільної небезпечності вчиненого, а також для правильного відмежування даного злочину від умисного вбивства і випадкового спричинення смерті.

Для застосування ст. 119 КК необхідно встановити наявність необе­режної вини щодо злочинного наслідку — смерті іншої людини. Саме ж діяння, що призвело до даного результату, може бути як необережним, так і умисним.

Виходячи з того, що співучасть є можливою при вчиненні умисного злочину, відповідальність за співучасть у вбивстві через необережність на­стати не може.

Вбивство через необережність слід відрізняти від умисного заподіян­ня тяжкого тілесного ушкодження, яке спричинило смерть потерпілого (ч. 2 ст. 121 КК). Якщо умислом винного не охоплювалося заподіяння тяжких тілесних ушкоджень, а щодо смерті потерпілого в його діях є необережна вина, вчинене належить кваліфікувати як вбивство через необережність (див. коментар до ст. 121 КК).

Суб'єктом злочину є осудна особа, яка досягла 16-ти років.

Кваліфікуючою ознакою злочину (ч. 2 ст. 119 КК) є вбивство через не­обережність двох або більше осіб.

Необережне заподіяння смерті, відповідальність за яке охоплюється іншими складами злочинів (наприклад, ч. 2 ст. 134, ч. З ст. 135, ч. 2 ст. 271, частини 2 та 3 ст. 286 КК тощо), додаткової кваліфікації за ст. 119 КК не потребує.

1. Умисне тяжке тілесне пошкодження (ст. 121 ККУ).

Об’єктом злочину є здоров’я особи.

Обов’язковою ознакою цього злочину є потерпілий.

Об’єктивну сторону злочину утворюють: 1) діяння (дія або бездіяльність); 2) наслідки у вигляді тяжкого тілесного ушкодження і 3) причино вий зв'язок між зазначеними діянням та наслідками.

Тілесне ушкодження – це протиправне і винне порушення анатомічної цілості тканин, органів потерпілого та їх функцій, що виникає як наслідок дії одного чи кількох зовнішніх ушкоджуючи факторів – фізичних, хімічних, біологічних, психічних тощо.

Відповідно до ст.. 121 тяжким тілесним ушкодженням є тілесне ушкодження: небезпечне для життя в момент заподіяння чи таке, що спричинило: втрату будь-якого органа чи його функцій; психічну хворобу; інший розлад здоров’я, поєднаний зі стійкою втратою працездатності не менш як на одну третину; переривання вагітності; непоправне знівечення обличчя.

Закінченим цей злочин є: у разі визнання умисного тілесного ушкодження тяжким за ознакою його небезпечності для життя в момент заподіяння – з моменту вчинення такого діяння; у всіх інших випадках – з моменту настання наслідків, зазначених у ч. 1 ст.121.

Суб’єктом злочину є осудна особа, яка досягла 14-річного віку.

Суб’єктивна сторона злочину характеризується умислом до діяння і наслідків (за винятком психічного ставлення до наслідків у виді смерті – воно є необережним).

Мета умисного заподіяння тяжкого тілесного ушкодження впливає на кваліфікацію цього діяння лише в одному випадку – коли нею є залякування потерпілого або інших осіб (ч. 2 ст. 121)

Кваліфікованими видами умисного тяжкого тілесного ушкодження (ч. 2 ст. 121) є вчинення його: способом, що має характер особливого мучення4 групою осіб; з метою залякування потерпілого або інших осіб; з мотивів расової, національної або релігійної нетерпимості; на замовлення; спричинення ним смерті потерпілого.

1. Побої та мордування (ст. 126 ККУ).

Основним безпосереднім об’єктом злочину є здоров’я особи. Додатковим факультативним його об’єктом можуть виступати воля, честь і гідність особи, її психічна недоторканість.

Об’єктивна сторона злочину полягає у: 1) завданні удару, побоїв або 2) вчиненні інших насильницьких дій, які завдали фізичного болю і не спричинили тілесних ушкоджень.

Під ударом слід розуміти одноразовий різкий вплив на тіло людини за допомогою певного предмета або частини тіла, що завдає фізичного болю.

Побої – це багаторазове (два і більше) завдання ударів по тілу потерпілого, яке не спричинило тілесних ушкоджень.

Інші насильницькі дії – це інші, крім удару і побоїв, насильницькі дії, які можуть полягати зокрема, у: щипанні. Викручуванні кінцівок, защемлені тієї чи іншої частини тіла за допомогою будь-яких пристроїв, здушуванні шиї, вириванні волосся, дії на тіло термічними факторами тощо.

Завдання удару, побоїв, інших насильницьких дій утворюють склад злочину, передбаченого ст.. 126, за двох умов, а саме тоді, коли вони: 1) завдали потерпілому фізичного болю; 2) не спричинили тілесних ушкоджень.

Злочин вважається закінченим з моменту завдання удару, побоїв, вчинення інших насильницьких дій.

Суб’єкт злочину загальний.

Суб’єктивна сторона характеризується умислом. При завданні удару, побоїв або вчинені інших насильницьких дій, що мають характер мордування або вчиняються з метою залякування потерпілого чи його близьких, умисел може бути лише прямим.

Кваліфікованими видами злочину (ч.2 ст. 126) є вчинення описаних у ч. 1 цієї статті діянь: що мають характер мордування; групою осіб; з метою залякування потерпілого чи його близьких; з мотивів расової, національної чи релігійної нетерпимості.

1. Погрози вбивством (ст. 129 ККУ)

Об’єктом злочину є особиста безпека особи.

З об’єктивної сторони злочин виявляється у залякуванні потерпілого позбавленням його життя. Таке залякування може бути виражене у будь-якій формі: усно, письмово, шляхом демонстрації зброї тощо.

Погроза вбивством має бути реальною і конкретною. Реальність погрози визначається достатністю підстав побоюватися її виконання, які у кожному випадку є різними. При визначенні реальності погрози значення має з’ясування форми, характеру, місця, часу, обстановки її висловлення, характеру попередніх взаємовідносин між винним і потерпілим тощо. Особливе значення при цьому має сприйняття погрози самим потерпілим, а також і присутніми при цьому іншими особами.

Злочин вважається закінченим з моменту сприйняття погрози потерпілим.

Суб’єкт злочину загальний.

Суб’єктивна сторона злочину характеризується прямим умислом.

Кваліфікуючими ознаками злочину є вчинення його: членом організованої груми; з мотивів расової, національної або релігійної нетерпимості (ч.2 ст. 129)

1. Зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної хвороби (ст. 130 ККУ)

Об’єктом злочину виступають життя та здоров’я особи.

Об’єктивна сторона злочину виражається у: 1)поставленні іншої особи у небезпеку зараження ВІЛ чи вірусом іншої невиліковної інфекційної хвороби, що є небезпечною для життя людини (ч. 1 ст. 130); 2) зараженні іншої особи ВІЛ або вірусом іншої невиліковної інфекційної хвороби особою, яка знала про те, що вона є носієм цього вірусу (ч. 2 ст. 130); 3) зараженні іншої особи ВІЛ чи вірусом іншої невиліковної інфекційної хвороби, що є небезпечною для життя людини (ч. 4 ст. 130).

Суб’єкт злочину, передбаченого ч. 2 і ч. 3 ст. 130, спеціальний – це осудна особа, якій виповнилось 16 років, яка хворіє на невиліковну інфекційну хворобу (у т. ч. ВІЛ-інфікований) і знає про це (про можливі джерела відповідної обізнаності особи)

Суб’єктивна сторона злочину, передбаченого ч.1ст.130, характеризується умислом, на що вказує використання звороту «свідоме поставлення». Для суб’єктивної сторони злочину, передбаченого ч.2ст.130, характерна необережність у виді злочинної самовпевненості. Субєктивна сторона злочину. Передбаченого ч.4 ст.130, характеризується умислом. Змістом якого є створення небезпеки для життя людини.

Кваліфікуючими ознаками злочину, передбаченого ч.2ст.130, є зараження: двох або більше осіб; неповнолітнього (ч.3 ст.130). Свідоме поставлення в небезпеку зараження вірусом невиліковної інфекційної хвороби та умисне зараження таким вірусом, вчинене стосовно різних осіб, має кваліфікуватись за сукупністю злочинів, передбачених ч.1 ст.130 і ч.4 ст.130.

1. Зараження венеричною хворобою (ст. 133 ККУ)

Об’єкт злочину – здоров’я особи.

Об’єктивна сторона злочину полягає у зараженні іншої особи венеричною хворобою (до венеричних хвороб належать інфекційні захворювання, які передаються переважно статевим шляхом і вражають передусім органи сечостатевої системи: сифіліс, гонорея).

Злочин вважається закінченим з моменту, коли потерпілий фактично захворів на венеричну хворобу (матеріальний склад). При цьому слід враховувати наявність у таких захворюваннях інкубаційного періоду різної тривалості, а також те, що передача особі мікробів-носіїв венеричної хвороби в силу індивідуальних особливостей організму конкретної особи може і не потягти за собою реального розладу її здоров’я. якщо особа діяла з прямим умислом заразити іншу особу венеричною хворобою, однак потерпілий не захворів, вчинене має кваліфікуватись за відповідними частинами інших статей ККУ (ст..15, ч.1 або 2 ст.133).

Суб’єктом злочину є особа, яка досягла 16-річного віку, хворіє на венеричну хворобу і знає про наявність у неї цієї хвороби.

Суб’єктивна сторона злочину характеризується прямим чи непрямим умислом або злочинною самовпевненістю. Психічне ставлення винної особи до тяжких наслідків (ч.3 ст.133) може характеризуватися тільки необережністю.

Кваліфікуючими ознаками злочину є: 1) вчинення його особою, раніше судимою за зараження іншої особи венеричною хворобою; 2) зараження двох або більше осіб або неповнолітнього (ч.2 ст.133), а особливо кваліфікуючою ознакою – спричинення цим злочином тяжких наслідків (ч.3 ст.133).

До тяжких наслідків слід відносити, зокрема, смерть людини, втрату будь-якого органу або його функцій, втрату репродуктивної здатності, психічну хворобу або інший розлад здоров’я поєднаний зі стійкою втратою працездатності не менш як на одну третину, переривання вагітності або непоправне знівечення обличчя.

1. Залишення в небезпеці (ст. 135 ККУ)

Об’єктом злочину є життя та здоров’я особи.

Потерпілим від цього злочину є особа, яка характеризується сукупністю двох ознак. Так, вона: перебуває в небезпечному для життя стані; позбавлена можливості вжити заходів до самозбереження через малолітство, старість, хворобу або внаслідок іншого безпорадного стану.

Малолітнім визнається особа, яка не досягла 14-річного віку, старим – особа, яка досягла 75-річного віку (але на можливість усвідомлення винним цього вікового стану особи суттєво впливають не тільки фактичний вік останньої, а й зовнішній вигляд, ріст, стан здоров’я, наявність інвалідності та інші фактичні обставини), а хворим – інвалід, вагітна жінка. Особа, яка отримала серйозні травми чи отруєна, особа, хворобливий стан якої встановлено відповідними документами (медичним висновком, рішенням суду про визнання особи недієздатною внаслідок душевної хвороби чи недоумства тощо) або особа хворобливий стан якої через інші причини є явним для винного.

Іншим безпорадним станом можуть бути визнані втрата особою свідомості, перебування її у стані тяжкого наркотичного, токсичного чи алкогольного сп’яніння, у шоковому стані, викликаному, скажімо, пожежею, іншою стихією чи загибеллю близької їй людини, або у стані, коли особа фізично не в змозі виправити ситуацію, в якій вона опинилася.

З об’єктивної сторони злочин полягає у суспільно небезпечній бездіяльності, що виражається у залишенні без допомоги вказаної особи (залишення без допомоги передбачає невжиття особою заходів, необхідних для відвернення небезпеки для життя потерпілого.)

Злочин вважається закінченим з моменту ухилення від надання допомоги особі, що перебуває в небезпечному для життя стані, не залежно від того, на скільки ефективною могла бути така допомога. Настання суспільно небезпечних наслідків певного характеру є підставою для кваліфікації діяння за ч.3 ст.135.

Суб’єкт злочину спеціальний. Ним можуть бути лише дві категорії осіб, а саме ті, які: 1) первісно зобов’язані були піклуватися про потерпілого і мали можливість надати йому допомогу (ч.2 ст.135 прямо відносить до цих осіб матір новонародженої дитини); 2) самі поставили потерпілого в небезпечний для життя стан.

З суб’єктивної сторони злочин характеризується прямим умислом.

Кваліфікованим видом злочину є завідоме залишення без допомоги матері своєї новонародженої дитини (ч.2 ст.135), а особливо кваліфікованим – діяння, передбачене ч.1 або 2 ст.135, якщо воно спричинило смерть особи, залишеної без допомоги або інші тяжкі наслідки.

Під іншими тяжкими наслідками у ч.3 ст.135 розуміється спричинення потерпілому тяжких тілесних ушкоджень, зникнення його безвісти тощо.

1. Неналежне виконання обов'язків щодо охорони життя та здоров’я дітей (ст. 137 ККУ)

Об’єктом цього злочину є життя і здоров’я особи.

З об’єктивної сторони цей злочин полягає у невиконанні або неналежному виконанні особою своїх професійних чи службових обов’язків щодо охорони життя та здоров’я неповнолітніх, що спричинило істотну шкоду здоров’ю потерпілого (у ст..137 під цим слід розуміти. Зокрема. Ненадання безоплатної медичної, психологічної тощо допомоги, не проведення безоплатного протезування дітям – інвалідам, ненадання необхідної допомоги дітям хворим на СНІД та інші невиліковні тяжкі хвороби, прийняття на роботу дітей без попереднього медичного огляду і висновку про відсутність протипоказань до праці тощо. Під істотною шкодою розуміються наслідки у вигляді заподіяння неповнолітньому легкого тілесного ушкодження).

Суб’єктом злочину є особа, на яку покладено професійні чи службові обов’язки щодо охорони життя та здоров’я неповнолітніх.

З суб’єктивної сторони злочин характеризується тільки необережністю до діяння і до наслідків.

Кваліфікуючими ознаками злочину (ч.2 ст.137) є смерть неповнолітнього або інші тяжкі наслідки. При цьому смерть неповнолітнього може настати як внаслідок злочинних дій інших осіб, так і внаслідок нещасного випадку або самогубства. До інших тяжких наслідків слід відносити заподіяння потерпілому тяжкого або середньої тяжкості тілесного ушкодження, зникнення його безвісти.

1. Порушення прав пацієнта (ст. 141 ККУ)

Основним безпосереднім об’єктом злочину є життя або здоров’я особи, його додатковим обов’язковим об’єктом – порядок проведення клінічних випробувань лікарських засобів як складова порядку забезпечення здоров’я населення.

Об’єктивна сторона злочину характеризується: 1) діями у виді проведення клінічних випробувань лікарських засобів: а) без письмової згоди пацієнта чи його законного представника, або б) стосовно неповнолітнього чи недієздатного; 2) наслідками у виді смерті пацієнта або інших тяжких наслідків; 3) причиновим зв’язком між вказаними діями та наслідками.

Клінічні випробування лікарських засобів – це перевірка з метою встановлення або підтвердження їх ефективності та не шкідливості. Вони можуть проводитись тільки за письмовою згодою пацієнта або його законного представника. Під письмовою згодою слід розуміти оформлену відповідним документом, що має підпис пацієнта, згоду, яку він надав добровільно, без будь-якого примусу.

Суб’єкт злочину спеціальний. Ним може бути керівник клінічних випробувань або інший працівник спеціалізованого лікувального закладу, визначеного МОЗ, - службова або не службова особа. Службова особа, яка не належить до вказаної категорії осіб, за аналогічні діяння несе відповідальність за ст..364 – зловживання владою або службовим становищем, а особа, яка не є службовою, - за ст..138 – незаконна лікувальна діяльність.

Суб’єктивна сторона злочину характеризується прямим умислом до діяння і необережністю до наслідків.

1. Незаконне проведення дослідів над людиною (ст. 142 ККУ)

Основним безпосереднім об’єктом злочину є життя або здоров’я особи, його додатковим обов’язковим об’єктом – порядок проведення дослідів над людиною як складова порядку забезпечення здоров’я населення.

Об’єктивна сторона злочину характеризується: діями у виді незаконного проведення медико-біологічних, психологічних або інших дослідів над людиною; наслідками у виді створення небезпеки для її життя чи здоров’я; причиновим зв’язком між вказаними діями та наслідками.

Дослід – це експеримент спроба відтворити що-небудь нове, таке, чого раніше не існувало, з метою його випробування.

Відповідно до КУ та інших ЗУ незаконними є: 1) медичні, наукові та інші досліди над хворими, ув’язненими, військовополоненими, а терапевтичні експерименти – над людьми, захворювання яких не має безпосереднього зв’язку з метою досліду; 2) будь-які досліди, які провадяться без вільної згоди людини та повної і об’єктивної поінформованості дієздатного пацієнта про стан його здоров’я, мету запропонованих дослідів, прогноз можливого розвитку захворювання, наявність ризику для життя та здоров’я; 3) будь-які досліди над людиною, що проводяться особами, які не мають на це права; 4) медико-біологічні досліди над людиною, які не відповідають сукупності таких умов: наявність суспільно корисної мети, наукова обґрунтованість, гласність, проведення їх тільки в акредитованих закладах охорони здоров’я, переваги їх можливого успіху над ризиком спричинення тяжких наслідків для здоров’я або життя.

Суб’єкт злочину загальний. Зазвичай ним є лікар або службова особа закладу охорони здоров’я чи наукового закладу, особа, яка здійснює медичну практику в галузі народної чи нетрадиційної медицини із застосуванням, наприклад, гіпнозу чи інших подібних методів тощо.

З суб’єктивної сторони злочин характеризується прямим умислом. Ставлення до наслідків у виді тривалого розладу здоров’я потерпілого (ч.2 ст.142) може характеризуватися тільки необережністю.

Кваліфікуючими видами злочину є вчинення його: 1) щодо неповнолітнього; 2) щодо двох або більше осіб; 3) шляхом примушування або обману, а так само 4) спричинення ним тривалого розладу здоров’я потерпілого (цим поняттям у ст.142 охоплюється наслідки у виді спричинення тяжкого тілесного ушкодження або тілесного ушкодження середньої тяжкості, заподіяних через необережність).

1. Незаконне розголошення лікарської таємниці (ст. 145 ККУ)

Об’єктом злочину є порядок збереження лікарської таємниці, який забезпечує належний стан здоров’я громадян.

Його предметом є лікарська таємниця – певним чином задокументована інформація про хворобу, медичне обстеження, огляд та їх результати, інтимну і сімейну сторони життя громадянина.

Об’єктивна сторона злочину характеризується діянням у виді розголошення лікарської таємниці, тяжкими наслідками, а також причиновим зв’язком між діянням та наслідками. Розголошення означає, що особа, яка зобов’язана зберігати відповідну інформацію в таємниці, незаконно ознайомлює з нею сторонніх осіб або своєю поведінкою створює умови, які надають стороннім особам можливість ознайомитися з відповідними відомостями.

Тяжкими наслідками розголошення вказаних відомостей можуть бути визнанні самогубство чи самоскалічення потерпілого, серйозне загострення його хвороби в наслідок переживань. Злочин вважається закінченим з моменту настання тяжких наслідків.

Суб’єкт злочину спеціальний. Ним є медичні працівники та інші особи, у тому числі і службові, яким відповідна інформація стала відома у зв’язку з виконанням професійних чи службових обов’язків.

З суб’єктивної сторони цей злочин характеризується змішаною формою вини: прямим або непрямим умислом до діяння і необережністю до його наслідків.

1. Загальна характеристика злочинів проти волі, честі та гідності особи.

1. Незаконне позбавлення волі або викрадення людини (ст. 146 ККУ).

Основним безпосереднім об’єктом злочину є воля, честь і гідність особи. Додатковим факультативним об’єктом злочину можуть бути життя, здоров’я особи, громадська безпека тощо.

З об’єктивної сторони злочин може бути вчинений у двох формах: 1) незаконне позбавлення волі людини (незаконним позбавленням волі є у всіх випадках, коли воно здійснюється не відповідно до КУ, ЗУ, а також чинних міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана ВРУ). Обов’язковою ознакою складу злочину у цій формі є місце. Ним можуть бути як приміщення (кімната, камера тощо) чи комплекси приміщень (підвал багатоповерхового будинку, лікарня), так і інші місця (транспортний засіб) чи місцевості (скеля, острів); 2) викрадення людини означає заволодіння нею і незаконне переміщення її з одного певного місця, де вона вільно перебувала згідно з власною волею до іншого, і може виразитись у формі: 1) відкритого заволодіння нею; 2) таємного заволодіння; 3) заволодіння людиною, вчиненого шляхом обману чи зловживання довірою; 4) заволодіння людиною в результаті вимушено-добровільної передачі її винному під погрозою насильства над її батьком, усиновителем, опікуном, піклувальником, вихователем тощо, або під погрозою насильства над особами, близькими для останніх, або розголошення відомостей, що ганьблять їх, пошкодження чи знищення їх майна.

Закінченим злочином викрадення людини є з моменту заволодіння нею.

Суб’єкт злочину загальний. Проте суб’єктом цього злочину не можуть бути особи, яким відповідно до закону надане таке право.

Суб’єктивна сторона злочину характеризується прямим умислом. Мотиви незаконного позбавлення волі можуть бути різними крім суспільно корисних. Ставлення особи до тяжких наслідків передбачених ч.3 ст.146 може бути тільки необережним.

Кваліфікованими видами незаконного позбавлення волі або викрадення людини є вчинення їх: щодо малолітнього; із корисливих мотивів; щодо двох або більше осіб; за попередньою змовою групою осіб; способом, небезпечним для життя чи здоров’я потерпілого; із заподіянням потерпілому фізичних страждань; із застосуванням зброї; протягом тривалого часу.

Особливо кваліфікованими видами є: вчинення цього злочину організованою групою; спричинення ним тяжких наслідків.

1. 3ахоплення заручників (ст. 147 ККУ)

Основним безпосереднім об’єктом злочину є воля, честь і гідність особи. Його додатковим факультативним об’єктом можуть бути громадська безпека, життя та здоров’я особи, власність тощо.

Об’єктивна сторона його характеризується суспільно небезпечними діями у двох можливих формах: 1) захоплення особи як заручника; 2) тримання особи як заручника.

Заручником є особа, яку захоплює або утримує інша особа, погрожуючи при цьому її вбити, спричинити тілесні ушкодження, вчинити інші насильницькі дії або продовжувати утримувати далі.

Під захопленням особи треба розуміти напад, пов'язаний з її затриманням із наступним істотним обмеженням вільного руху, пересування чи поведінки особи.

Тримання особи передбачає насильницьку заборону особі залишати певне місце чи унеможливлення це зробити.

Суб’єктом злочину є осудна особа, яка досягла 14-річного віку.

Суб’єктивна сторона характеризується прямим умислом. Ставлення особи до тяжких наслідків цього злочину може бути тільки необережним.

Скільки захоплення і тримання особи фактично означають позбавлення її волі, від злочину, передбаченого ст..146, розглядуваний злочин відрізняється переважно метою.

Кваліфікованими видами злочину є: вчинення його щодо неповнолітнього; вчинення його організованою групою; захоплення або тримання особи як заручника, поєднане з погрозою знищення людей; спричинення ним тяжких наслідків.

1. Незаконне поміщення в психіатричний заклад (ст. 151 ККУ)

Незаконне поміщення в психіатричний заклад (ст. 151) являє собою спеціальний вид незаконного позбавлення волі.

Основним безпосереднім об’єктом злочину є воля, честь і гідність особи. Додатковим факультативним об’єктом злочину може бути життя та здоров’я особи.

Потерпілим від цього злочину є тільки психічно здорова особа.

З об'єктивної сторони цей злочин полягає в поміщенні (оселенні) в психіатричний заклад завідомо психічно здорової особи. Однак ця обставина може враховуватися при призначенні покарання. Злочин вважається закінченим з моменту поміщення потерпілого в психіатричний заклад.

Способами вчинення можуть бути: насильство, погрози, обман, фальсифікація документів тощо.

Психіатричний заклад – це психоневрологічний, наркологічний чи інший спеціалізований заклад, центр, відділення тощо

З суб'єктивної сторони цей злочин здійснюється з прямим умислом, за якого винний усвідомлює., що поміщує в психіатричний заклад завідомо психічно здорову людину і бажає цього. Мотиви цього злочину можуть бути різними (прагнення отримати матеріальну вигоду, заволодіти житлом потерпілого, бажання позбутися людини тощо) і на кваліфікацію злочину не впливають. Вони можуть враховуватися при призначенні покарання

Суб'єкт злочину спеціальний — лікар-психіатр, член комісії лікарів-психіатрів, головний психіатр. Якщо таким суб'єктом виступає службова особа (завідуючий відділенням, головний психіатр тощо) вчинене утворює сукупність злочинів і кваліфікується за статтями 151 і 365 (перевищення влади).

Частина 2 ст. 151 передбачає кваліфікований склад цього злочину, якщо він спричинив тяжкі наслідки (тяжку хворобу, самогубство потерпілого тощо).

Поиск по сайту: