Принцип громадянства та універсальний принцип дії кримінального закону. 3 страница

Відповідно до ч. 1 ст. 25 КК необережність поділяється на два види: злочинну самовпевненість і злочинну недбалість.

Необережність є злочинною самовпевненістю, якщо особа передбачала можливість настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння (дії або бездіяльності), але легковажно розраховувала на їх відвернення (ч. 2 ст. 25 КК).

Формула злочинної самовпевненості: передбачає але легковажно розраховує на відвернення.

Необережність є злочинною недбалістю, якщо особа не передбачала можливості настання суспільне небезпечних наслідків свого діяння (дії або бездіяльності), хоча повинна була й могла їх передбачити (ч. З ст. 25 КК).

Формула злочинної недбалості: не передбачає хоча повинна була й могла їх передбачити.

Змішана (складна, подвійна) форма вини представляє собою різне психічне ставлення особи у формі умислу і необережності до різних об’єктивних ознак одного й того ж злочину.

Злочини зі змішаною формою вини поділяються на дві групи:

Першу складають злочини, які пов’язані з порушенням спеціальних правил. Порушення цих правил без настання наслідків представляють собою адміністративні чи дисциплінарні проступки. І тільки настанням від цього шкідливих наслідків, перетворює дане порушення в злочинне діяння (наприклад, порушення правил безпеки дорожнього руху або експлуатації транспорту особами, які керують транспортними засобами - ст. 286 КК). У цих злочинах складна (подвійна) форма вини може виявитися в умислі щодо самого факту порушення таких правил і в необережності щодо шкідливих наслідків.

Другу групу утворюють умисні злочини, об’єктивна сторона яких характеризується двома різними наслідками, один з яких є обов’язковою ознакою складу злочину, інший кваліфікуючою ознакою. При цьому психічне ставлення особи до першого наслідку характеризується умислом (прямим чи непрямим), а до другого - необережністю (наприклад, умисне знищення або пошкодження майна, яке спричинило загибель людей чи інші тяжкі наслідки (ст. 194 КК)).

1. Випадок ("казус") та його характеристика.

Випадок (від латинського слова casus -«казус») - це таке психічне ставлення особи до своїх дій та їх наслідків, яке лежить за межами вини, і полягає в тому, що особа не передбачала настання наслідків, не могла чи не повинна була їх передбачити.

Він має місце тоді, коли у особи, яка вчинила суспільне небезпечне діяння, не було реальної можливості передбачити настання злочинних наслідків.

Таким чином, на відміну від злочинної недбалості при казусі особа не передбачала настання наслідків своїх дій і не могла їх передбачити (відсутній суб’єктивний критерій). Тому, в даному випадку виключається кримінальна відповідальність за відсутністю складу злочину (зокрема вини) в поведінці особи.

1. Мотив злочину та його види.

Мотив злочину – це усвідомлена спонука особи, яка викликала у неї намір вчинити злочин. Мотив є обов‘язковою ознакою суб‘єктивної сторони складу злочину у тих випадках, коли він безпосередньо вказаний у диспозиції кримінального закону. У деяких статтях КК мотив визначено як ознаку, що надає злочину кваліфікованого виду. У деяких випадках мотив злочину випливає із самого змісту диспозиції кримінального закону, тоді він має важливе значення при встановленні складу злочину та форми вини. Напр., такі злочини, як розкрадання майна, одержання хабара, вчиняються з корисливих мотивів, хоча вони і не зазначені у відповідних статтях КК. Неретельність у встановленні мотиву злочину нерідко призводить до помилкової його кваліфікації. Мотив злочину значною мірою характеризує не лише особу злочинця, але і ступінь суспільної небезпечності вчиненого ним діяння. У тих випадках, коли мотив злочину є обов‘язковою ознакою суб‘єктивної сторони певного складу злочину, він впливає на кваліфікацію самого злочинного діяння. Якщо мотив злочину не викладений у конкретній нормі кримінального закону або не випливає безпосередньо з його змісту, тоді він не має значення для кваліфікації складу злочину, але враховується судом при визначенні покарання.

1. Мета злочину та її значення для кваліфікації злочинного діяння.

Мета злочину – це бажання особи, яка вчиняє суспільно небезпечне діяння, досягти певних шкідливих наслідків. Вона є характерною ознакою умисних злочинів, що вчиняються з прямим умислом. Визначити, які конкретні злочинні наслідки своїх дій передбачав винний та бажав їх настання, можливо лише при ретельному аналізі складу вчиненого злочину та виявлені його елементів і всіх обставин справи. Порушення цієї вимоги породжує серйозні помилки щодо кваліфікації злочину. Мета – обов‘язкова ознака складу злочину лише тоді, коли вона прямо передбачена у диспозиції кримінального закону, і таким чином є обов‘язковою (конструктивною) ознакою складу злочину. Це означає, що відповідальність за законом настає лише за такі дії, які вчиняються з вказаною метою. Деякі навмисні злочини, відповідно до своєї законодавчої конструкції, можуть бути вчинені лише за наявності спеціальної мети. Напр., розкрадання чужого майна вчиняється з метою обернення також майна на свою або іншої особи користь.

1. Юридична і фактична помилки та їх значення.

Помилка у кримінальному праві - це неправильне уявлення особи про дійсний юридичний чи фактичний характер вчиненого нею діяння і його наслідки.

Залежно від змісту неправильного уявлення особи розрізняютьдва види помилки:

Юридична помилка — це неправильне уявлення особи про юридичні властивості вчиненого діяння, його правову характеристику.

Види юридичної помилки: помилка в злочинності діяння; помилка у кваліфікації вчиненого; помилка у виді та мірі покарання.

Помилка в злочинності діяння може бути у випадках, коли:

Має місце так званий уявний злочин, тобто особа помилково уявляє про те, що вчинене нею є злочином, у той час як у дійсності закон його таким не визначає. Кримінальна відповідальність за вчинене виключається.

Має місце неправильне уявлення особи про правомірність діяння, тоді як за законом воно є злочинним. За таких обставин кримінальна відповідальність настає.

Неправильне уявлення суб’єкта про кваліфікацію вчиненого ним діяння або про вид і міру покарання, яке може бути призначене за вчинений злочин, не мають принципового значення для відповідальності особи.

Фактична помилка - це неправильне уявлення особи про обставини, які утворюють об’єктивні ознаки конкретного складу злочину.

Залежно від того, у змісті яких саме об’єктивних ознак помиляється особа, розрізняютьтакі види фактичної помилки:

Помилка в об’єкті, полягає в неправильному уявлені тих суспільних відносин, на які здійснюється посягання. Вона має місце у випадках, коли винний направляє свої дії проти одного об’єкта, помилково сприймаючи його за інший.

Помилка в характері вчиненого діяння полягає в неправильному уявлені особи щодо наявності або відсутності у її діях (бездіяльності) фактичних ознак, що утворюють об’єктивну сторону якогось конкретного складу злочину. Помилка, при якій особа вважала, що в її діях є ознаки злочину, а насправді вони відсутні, не усуває умислу винного у зв’язку з тим, що свідомістю особи охоплювались обставини, які утворюють об’єктивну сторону даного злочину. У цьому випадку вчинене кваліфікується не як закінчений злочин, а як замах на нього, оскільки злочинний намір об’єктивно не було реалізовано. Наприклад, особа вважає, що вона збуває підроблені гроші, тоді як насправді вони справжні (ст. 15 і ч. 1 ст. 199 КК).

Помилка, при якій особа вважала, що в її діях відсутні ознаки, що утворюють об’єктивну сторону даного злочину, коли насправді вони є в наявності, виключає її вину і, відповідно, відповідальність за вчинене діяння, Наприклад, особа платить за куплені товари підробленими грошима, не знаючи про те, що вони фальшиві. Така помилка усуває умисел винного, оскільки його свідомістю не охоплювались вказані фактичні обставини. Оскільки відповідальність за подібні дії може наставати лише при умисному їх вчиненні (ст. 199 КК), то кримінальна відповідальність при такій помилці виключається.

Помилка в розвитку причинного зв’язку означає неправильне уявлення особи про зв’язок між вчиненим нею діянням і злочинним результатом, який настав. Наприклад, особа передбачає, що смерть від проведеного нею пострілу настане від попадання кулі у голову, а не від пошкодження серця, від чого в дійсності настала смерть потерпілого. Таке неправильне уявлення у цьому випадку не впливає на форму вини й відповідальність особи, оскільки саме внаслідок її дії (пострілу) настав той злочинний результат (смерть), який охоплювався умислом суб’єкта.

Помилка в особі потерпілого полягає в тому, що винний вирішив, наприклад, вбити певну особу, помилково приймає за неї іншу особу, на яку і здійснює посягання. Оскільки при помилці в особі потерпілого шкода спричиняється саме наміченому об’єкту (життю особи), то така помилка не впливає на форму вини і на кваліфікацію вчиненого, при умові, що ознаки потерпілого не є обов’язковими для злочину, який задумав вчинити винний.

1. Обставини, що виключають злочинність діяння (поняття, види).

Обставини, що виключають злочинність діяння, — це передбачені КК, зовнішньо схожі зі злочинами суспільно корисні (соціально прийнятні) і правомірні вчинки, які здійснені за наявності певних підстав і виключають злочинність діяння, а тим самим і кримінальну відповідальністю особи за завдану шкоду.

КК у Розділі VIII Загальної частини формулює види обставин, що виключають злочинність діяння, — це:

необхідна оборона (ст. 36); уявна оборона (ст. 37); затримання особи, що вчинила злочин (ст. 38); крайня необхідність (ст. 39); фізичний або психічний примус (ст. 40); виконання наказу або розпорядження (ст. 41); діяння, пов’язане з ризиком (ст. 42); виконання спеціального завдання з попередження чи розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації (ст. 43).

Ознаки обставин, що виключають злочинність діяння:

1) всі вони являють собою свідомі і вольові вчинки людини у формі дії (наприклад, необхідна оборона) чи бездіяльності (наприклад, ненадання допомоги під час виконання наказу).; 2) зовнішня подібність (збіг) фактичних, видимих, об’єктивних ознак здійсненого вчинку і відповідного злочину; 3) обставини, що розглядаються, мають незлочинний характер, їм властива правомірність заподіяння шкоди. Така правомірність ґрунтується або на суб’єктивному праві, або на юридичному обов’язку, або на владних повноваженнях; 4) ці обставини є суспільно корисні, тобто такі, що відповідають інтересам особи, суспільства або держави; 5) кримінально-правові наслідки полягають у тому, що вчинення таких діянь, якщо вони відповідають приписам закону, виключає кримінальну відповідальність особи за заподіяну шкоду.

Значення наявності цих обставин у КК полягає в тому, що вони:

1) чітко розрізняють злочинний прояв від правомірного діяння, яке схоже на нього, а отже, забезпечують законність і справедливість рішення відносно поведінки конкретної особи, що не завжди очевидно;

2) сприяють підвищенню правової активності та правової свідомості громадян і службових осіб, які потребують законодавчих гарантій своєї захищеності в разі завдання ними шкоди під час здійснення свого права або виконання службових чи громадських обов’язків;

3) мають важливе профілактичне значення.

1. Необхідна оборона та умови її правомірності.

Необхідною обороною визнаються дії, вчинені з метою захисту охоронюваних законом прав та інтересів особи, яка захищається, або іншої особи, а також суспільних інтересів та інтересів держави від суспільно небезпечного посягання шляхом заподіяння тому, хто посягає, шкоди, необхідної й достатньої у даній обстановці для негайного відвернення чи припинення посягання, якщо при цьому не було допущено перевищення меж необхідної оборони (ч. 1 ст. 36 КК).

Право на необхідну оборону є природним і невідчужуваним, абсолютним правом людини. У ч. 2 ст. 36 КК зазначено, що кожна особа має право на необхідну оборону незалежно від можливості уникнути суспільно небезпечного посягання або звернутися по допомогу до інших осіб чи органів влади.

Необхідна оборона є суб’єктивним правом людини, а не її обов’язком. Вона може реалізувати його в межах вимог закону, виходячи зі своєї оцінки реалій конкретної ситуації.

У той же час для певного кола осіб необхідна оборона є обов’язком, ухилення від якого тягне відповідальність. Так, працівник міліції зобов’язаний захищати осіб, на яких вчиняється напад, а також і самого себе, суспільні й державні інтереси згідно з Законом «Про міліцію» та прийнятою ним Присягою. Військовослужбовець, що знаходиться на варті, повинен захищати об’єкт, що охороняється, згідно зі Статутом гарнізонної та вартової служб Збройних Сил України, присягою Українському народові та отриманим наказом начальника.

Умови правомірності необхідної оборони:

1. Посягання повинно бути суспільно небезпечним, тобто загрожувати тяжкими наслідками важливим суспільним цінностям — життю, здоров’ю, власності, державному керуванню тощо. Це означає, що за своїм характером і можливими наслідками воно підпадає під ознаки кримінально-правових норм.

2. Посягання повинно бути наявним, тобто розпочатим, або таким, яке неминуче має початись.

Суспільно небезпечне посягання має початковий і кінцевий моменти. Стан необхідної оборони виникає не лише в момент суспільно небезпечного посягання, а й за наявності реальної загрози заподіяння шкоди тому, хто обороняється. Для з’ясування цього необхідно враховувати поведінку нападника, зокрема, спрямованість умислу, інтенсивність і характер його дій, що дає підставу особі, котра захищається, сприймати загрозу як реальну.

3. Своєчасність оборони. Дії особи, яка захищається, визнаються правомірними лише у разі, коли вони були вчинені протягом усього часу здійснення посягання.

Кінцевий момент посягання визначається тим, що загроза небезпеки минає повністю й остаточно: напад припинено самим посягаючим чи йому покладено край захистом (затримання, втеча нападника тощо).

4. За необхідної оборони заподіяння шкоди можливе тільки тому, хто посягає. Шкода, що завдається тому, хто посягає, може характеризуватися позбавленням його життя, нанесенням тілесного ушкодження, знищенням або пошкодженням його майна.

5. Необхідна оборона може здійснюватися для захисту охоронюваних законом прав та інтересів особи, яка захищається, або іншої особи, а також суспільних інтересів та інтересів держави. Тобто особа вправі захищати не тільки власні інтереси, а й інтереси інших громадян, суспільства та держави, а відповідні службові особи зобов’язані це робити в межах своїх повноважень.

6. У процесі необхідної оборони не повинно бути перевищення її меж (ексцесу оборони).

Відповідно до ч. 3 ст. 36 КК перевищенням меж необхідної оборони визнається умисне заподіяння тому, хто посягає, тяжкої шкоди, яка явно не відповідає небезпечності посягання або обстановці захисту. Перевищення меж необхідної оборони тягне кримінальну відповідальність лише у випадках, спеціально передбачених у статтях 118 і 124 КК.

Умови, за яких необхідна оборона неможлива:

1) під час правомірних дій, які не є суспільно небезпечними, посадових осіб (працівників міліції, судових виконавців і т. ін.);

2) під час нападу неосудного, про що знає той, хто захищається. У разі незнання особа, на яку здійснюється напад, має право захищатися за правилами крайньої необхідності;

3) при нападі тварин, які нападають самі;

4) у разі провокації необхідної оборони.

Провокацією необхідної оборони називають такі дії, які вчиняються з метою викликати на себе напад, аби потім була можливість помститися, посилаючись на те, що був змушений оборонятися, тобто знаходився в стані необхідної оборони.

1. Перевищення меж необхідної оборони.

Відповідно до ч. 3 ст. 36 КК перевищенням меж необхідної оборони визнається умисне заподіяння тому, хто посягає, тяжкої шкоди, яка явно не відповідає небезпечності посягання або обстановці захисту. Перевищення меж необхідної оборони тягне кримінальну відповідальність лише у випадках, спеціально передбачених у статтях 118 і 124 КК.

У Постанові Пленуму Верховного Суду України зазначається, що для встановлення наявності або відсутності ознак перевищення меж необхідної оборони слід враховувати не лише відповідність чи не відповідність знаряддя захисту і нападу, а й характер небезпеки, що загрожувала особі, яка захищалася, обставини, що могли вплинути на реальне співвідношення сил нападаючих і тих, хто захищається, а саме: місце і час, раптовість нападу, неготовність до його відбиття, кількість нападаючих і тих, хто захищається, їх фізичні дані (вік, стать, інвалідність, стан здоров’я) та інші обставини.

За законом ексцес оборони можливий там, де тому, хто посягає, заподіяна тяжка шкода (смерть або тяжкі тілесні ушкодження), котра явно не відповідала чи небезпеці посягання, чи обстановці захисту. Особа, котра захищається, повинна усвідомлювати явну невідповідність тяжкої шкоди, що заподіюється нею тому, хто посягає. Вирішальним тут виступає суб’єктивне ставлення особи, котра захищається, до завданої шкоди, перевищення меж необхідної оборони може мати місце лише за наявності умислу.

Отже, перевищення меж необхідної оборони — це умисне заподіяння тому, хто посягає, тяжкої шкоди (смерті або тяжких тілесних ушкоджень), явно недомірної небезпечності посягання або явно невідповідної обстановці захисту.

Верховний Суд України роз’яснює, що розгляд справи передбачає обов’язкове з’ясовування, чи мала особа, котра захищалася, реальну можливість ефективно відбити суспільно небезпечне посягання іншими засобами, із заподіянням нападаючому меншої шкоди, і чому не використала такої можливості.

1. Крайня необхідність.

Крайня необхідність — це вимушене заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам з метою відвернення небезпеки, що безпосередньо загрожує особі чи охоронюваним законом правам цієї людини або інших осіб, а також суспільним інтересам чи інтересам держави, якщо ця шкода в даній обстановці не могла бути відвернена іншими засобами і якщо заподіяна шкода рівнозначна або менш значна, ніж шкода відвернена

Частина 1 ст. 39 КК установлює, що не є злочином заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам у стані крайньої необхідності, тобто для відвернення небезпеки, якщо цю небезпеку в даній обстановці не можна було усунути іншими засобами і якщо при цьому не було допущено перевищення меж крайньої необхідності.

У ч. 2 ст. 39 перевищення меж крайньої необхідності (ексцес крайньої необхідності) визначається як умисне заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам, якщо така шкода є більш значною, ніж відвернена шкода.

Для громадянина дії, вчинені у стані крайньої необхідності, є реалізацією його суб’єктивного права, а для певних категорій службових осіб (працівників міліції, пожежної охорони тощо) — обов’язком.

Умови наявності крайньої необхідності:

1. Небезпека може загрожувати особі чи охоронюваним законом правам цієї людини або інших осіб, а також суспільним інтересам чи інтересам держави.

2. Загроза має бути наявною. Небезпека повинна загрожувати саме правоохоронюваним інтересам. Такими, насамперед, є піддані небезпеці інтереси особи (наприклад, життя, здоров’я, недоторканність, особиста свобода, статева свобода жінки, майнові, житлові, політичні та інші охоронювані законом права та інтереси).

3. Крайня необхідність здійснюється заподіянням шкоди третім особам, не винним у виникненні небезпеки. У стані крайньої необхідності шкода заподіюється правоохоронюваним інтересам держави, суспільства або особі.

4. Крайня необхідність припускає лише активну поведінку суб’єкта. Подібні дії за зовнішніми своїми ознаками здатні підпадати під різні види злочинних посягань. Так, умисне знищення або пошкодження чужого майна підпадає під ознаки ст. 194 КК, а розголошення відомостей, що становлять державну таємницю, під погрозою вбивства, підпадає під ознаки злочину, передбаченого в ст. 328 КК, тощо.

5. Своєчасність заподіяння шкоди полягає в тому, що вона може бути заподіяна лише протягом часу, поки існує стан крайньої необхідності. Якщо ж такий стан ще не виник або, навпаки, уже минув, то заподіяння шкоди в цьому випадку може тягнути відповідальність на загальних засадах.

6. Небезпеку у даній обстановці не можна було відвернути іншими засобами, тобто без завдання шкоди.

7. Не повинно бути допущено перевищення меж крайньої необхідності. Вчинення злочину з перевищенням меж крайньої необхідності закон визначає як обставину, що пом’як­шує покарання (п. 8 ч. 1 ст. 66 КК).

Не може бути визнано правомірним заподіяння шкоди, яка є рівнозначною відвернутій шкоді. Скажімо, знищення чужої автомашини для врятування своєї і тим більше позбавлення когось життя для врятування власного.

Частина 3 ст. 39 КК встановлює, що особа не підлягає кримінальній відповідальності за перевищення меж крайньої необхідності, якщо внаслідок сильного душевного хвилювання, викликаного небезпекою, що загрожувала, вона не могла оцінити відповідність заподіяної шкоди цій небезпеці.

Відповідно до ст. 445 ЦК шкода, заподіяна у стані крайньої необхідності, повинна бути відшкодована особою, яка її заподіяла. Враховуючи обставини, за яких була заподіяна шкода, суд може покласти обов’язок її відшкодування на третю особу, в інтересах якої діяла особа, яка заподіяла шкоду, або звільнити від відшкодування шкоди повністю чи частково як цю третю особу, так і того, хто заподіяв шкоду.

1. Затримання особи, яка вчинила злочин.

Не визнаються злочинними дії потерпілого та інших осіб безпосередньо після вчинення посягання, спрямовані на затримання особи, котра вчинила злочин, і доставляння її відповідним органам влади, якщо при цьому не було допущено перевищення заходів, необхідних для затримання такої особи (ч. 1 ст. 38 КК).

Правомірне затримання злочинця потерпілими або іншими особами — це насильницькі дії, спрямовані на короткострокове позбавлення волі особи, котра вчинила злочин, з метою доставлення її органам влади, якщо ці дії викликані необхідністю затримання і відповідають небезпечності вчиненого посягання і обстановці затримання злочинця.

Затримання особи, котра вчинила злочин (злочинця), є суспільно корисним діянням, оскільки воно запобігає вчиненню ним нових злочинів.

Обставини правомірності затримання особи:

1. Особа, яка підлягає затриманню. Особа, яка затримується, повинна вчинити злочин, а не будь-яке інше правопорушення.

Фізичний примус — це насильницький вплив на особу (її зв’язування, нанесення побоїв, мордування, катування тощо) або позбавлення її волі.

Психічний примус — це реальна погроза негайного застосування до особи насильницьких дій або заподіяння іншої шкоди.

Метою примусу є домогтися від особи відповідної поведінки або позбавити її можливості діяти за своїм розсудом, що призводить до заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам.

Якщо такий примус створював стан крайньої необхідності (наприклад, особа під впливом побоїв або погрози вбивством видала чуже майно), то питання про кримінальну відповідальність за заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам вирішується за правилами ст. 39 КК, тобто залежно від того, чи спричинив зазначений примус стан крайньої необхідності і якщо так, то чи було допущено або не було допущено перевищення меж крайньої необхідності. В іншому випадку особа підлягає кримінальній відповідальності за заподіяну шкоду на загальних підставах, хоча вчинення злочину під впливом фізичного або психічного примусу повинно враховуватися як обставина, котра пом’якшує покарання (п. 6 ч. 1 ст. 66 КК).

1. Діяння, пов’язане з ризиком.

Ст. 42 КК регулює питання кримінальної відповідальності за діяння, пов’язані з ризиком, що потягли наслідки, характерні для конкретних злочинів.

Не є злочином діяння (дія чи бездіяльність), яке заподіяло шкоду правоохоронюваним інтересам, якщо це діяння було вчинено в умовах виправданого ризику для досягнення значної суспільно корисної мети (ч. 1 ст. 42 КК).

Ризик визначається виправданим, якщо мету, що була поставлена, не можна було досягти в даній обстановці дією (бездіяльністю), не поєднаною з ризиком, і особа, яка допустила ризик, обґрунтовано розраховувала на те, що вжиті нею заходи є достат­німи для відвернення шкоди правоохоронюваним інтересам (ч. 2 ст. 42 КК).

Ознаки виправданого ризику:

1) наявність об’єктивної ситуації, що свідчить про необхідність досягнення значної суспільно корисної мети;

2) неможливість досягнення цієї мети неризикованим діянням;

3) прийняття особою запобіжних заходів для відвернення шкоди правоохоронюваним інтересам.

Об’єктивна ситуація, що викликає необхідність досягнення значної суспільно корисної мети, в одних випадках може полягати в наявності небезпеки (наприклад, загроза життю хворого у лікарському ризику; небезпека захоплення території супротивником у військовому ризику тощо), а в інших — в необхідності одержання нових знань (у дослідницькому ризику) або недопущенні великих збитків чи одержанні значної вигоди (у господарському ризику) тощо.

Ознаками діяння, пов’язаного з ризиком, визнаються:

1) його мета; 2) об’єкт заподіяння шкоди; 3) характер діяння; 4) його своєчасність; 5) межі заподіяння шкоди.

Виправданість ризику передбачає:

1) прагнення досягти значної суспільно корисної мети (розробка й виготовлення нових ліків тощо);

2) неможливість досягти поставленої мети шляхом, не поєднаним із ризиком;

3) особа, яка допустила ризик, вжила заходи, достатні для відвернення шкоди.

Ризик не визнається виправданим, якщо він завідомо створював загрозу для життя інших людей або загрозу екологічної катастрофи чи інших надзвичайних подій (ч. 3 ст. 42 КК).

Поиск по сайту: