Принцип громадянства та універсальний принцип дії кримінального закону. 6 страница

Засуджений може бути звільнений від конфіскації майна за амністією (ст. 86 КК).

Повна конфіскація майна передбачена у 18-ти санкціях статей Особливої частини КК, конфіскація певних видів майна — у 29-ти, а поєднання повної конфіскації майна з конфіскацією певних видів майна — у чотирьох.

1. Обмеження волі (характеристика)

Покарання у вигляді обмеження волі (ст. 61 КК) полягає у триманні особи в кримінально-виконавчих установах відкритого типу, без ізоляції від суспільства, в умовах здійснення за нею нагляду з обов’язковим залученням засудженого до праці. Обмеження волі встановлюється на строк від одного до п’яти років.

Особи, яким обмеження волі призначено у порядку заміни невідбутої частини покарання більшм’яким (ст. 82 КК), можуть відбувати це покарання у дільницях соціальної реабілітації при виправно-трудових колоніях.

Засуджені до обмеження волі залучаються до праці, як правило, на виробництві виправних центрів, а також на договірній основі на державних або інших форм власності підприємствах.

Відповідно до встановленого законом (ст. 107² ВТК) режиму відбування цього виду покарання засуджені до обмеження волі мають право: носити цивільний одяг, мати при собі гроші та цінні речі, користуватися грішми без обмежень; відправляти листи, отримувати посилки (передачі) і бандеролі, одержувати короткострокові побачення без обмежень, а тривалі побачення — до трьох діб один раз на місяць; у певних випадках на короткочасні виїзди за межі виправного центру.

До осіб, які відбувають обмеження волі, можуть застосовуватися звільнення від відбування покарання з випробуванням, умовно-дострокове звільнення від відбування покарання, а також заміна невідбутої частини покарання більш м’яким покаранням (статті 75, 81—83 КК).

Обмеження волі не застосовується до неповнолітніх, вагітних жінок і жінок, що мають дітей віком до чотирнадцяти років, до осіб, що досягли пенсійного віку, військовослужбовців строкової служби та до інвалідів І і ІІ групи.

1. Загальні засади призначення покарання.

Обов’язковою умовою призначення покарання є вчинення особою злочину, прямо передбаченого в Особливій частині КК України. Покарання — це заходи державного примусу, які застосовуються за вироком суду від імені держави щодо осіб, винних у вчиненні суспільно небезпечного діяння з метою виправлення таких осіб і попередження вчинення нових злочинів.

Загальні засади призначення покарання спрямовані на забезпечення індивідуалізації та справедливості покарання.

Особа не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком (ч. 1 ст. 62 Конституції).

Стаття 65 КК визначає загальні засади призначення покарання.

Загальні засади призначення покарання — це встановлені законом положення, якими має керуватися суд під час призначення покарання.

Суд, призначаючи покарання, керується такими засадами:

1. Суд призначає покарання у межах, установлених у санкції статті Особливої частини КК, що передбачає відповідальність за вчинений злочин.

2. Суд призначає покарання відповідно до положень Загальної частини КК.

Це положення означає, що суд під час винесення вироку повинен керуватися положеннями, передбаченими в Загальній частині КК. Для цього суд повинен: виконувати завдання, що покладається на КК (ст. 1 КК); встановити, чи є вчинене діяння суспільно небезпечним, чи винна особа в його вчиненні (ст. 2 КК); встановити, чи є чинним кримінальний закон щодо конкретної особи та конкретного діяння (статті 3—8 КК); визначити ступінь тяжкості вчиненого особою діяння (ст. 12 КК); встановити, чи є злочин закінченим (статті 13—16 КК); з’ясувати, чи може дана особа нести кримінальну відповідальність, чи є вона суб’єктом даного злочину (статті 18—22 КК); перевірити, чи злочин вчинений у групі (статті 26—31 КК); встановити обставини, що виключають злочинність діяння (статті 36—43 КК); керуватися системою покарань (статті 50—87 КК).

3. Врахування ступеня тяжкості вчиненого злочину.

4. Врахування особи винного.

Окремі дані про особу винного за певних умов можуть бути віднесені до обставин, що пом’якшують покарання, незалежно від того, чи передбачені вони як пом’якшуючі обставини ст. 66 КК. Дані про особу винного можуть бути віднесені і до обтяжуючих покарання обставин, якщо вони передбачені ст. 67 КК.

1. Призначення покарання при вчиненні кількох злочинів (умови, порядок, принципи і межі).

Існують різні законодавчі системи призначення покарання при сукупності. Серед них можна вирізнити такі:

а) система повного (абсолютного) складання покарань;

б) система обмеженого складання покарань;

в) система поглинення;

г) система обов'язкового або факультативного підвищення пока­рання;

д) змішані системи призначення покарання за сукупністю злочинів.

Якщо хоча б один зі злочинів, що входять до сукупності, є умисним тяжким або особливо тяжким злочином, суд може при­значити остаточне покарання за сукупністю в межах максимально­го строку, встановленого для даного виду покарання в Загальній ча­стині КК (ч. 2 ст. 70).

Призначення додаткових покарань за сукупністю злочинів ре­гулюється ч. З ст. 70. Згідно з нею до основного покарання, призна­ченого за сукупністю злочинів, можуть бути приєднані додаткові по­карання, призначені судом за злочини, у вчиненні яких особу було визнано винною.

Відповідно до ст. 71 сукупність вироків має місце там, де за­суджений після постановлення вироку, але до повного відбуття по­карання, вчинив новий злочин. Таким чином, при сукупності вироків: а) постановлений вирок, яким особа засуджена до певної міри пока­рання; б) це покарання ще цілком не відбуте засудженим; в) новий злочин вчинений після постановлення вироку, але до повного відбут­тя покарання.

Таким чином, на підставі ст. 71 при сукупності вироків суд при­значає покарання за такими правилами:

1) насамперед призначається покарання за знов вчинений злочин; 2) до цього покарання суд приєднує повністю або частково невід-б у ту частину покарання за попереднім вироком; 3) остаточ­на міра покарання визначається в межах максимуму даного виду покарання.

Принцип складання покарань за сукупністю вироків, зазначений у ст. 71, стосується не тільки основних, але й додаткових покарань.

1. Призначення покарання за сукупністю вироків (умови, порядок, принципи і межі).

Якщо засуджений після постановлення вироку, але до повного відбуття покарання вчинив новий злочин, суд до покарання, призначеного за новим вироком, повністю або частково приєднує не відбуту частину покарання за попереднім вироком (ч. 1 ст. 71 КК).

Ознаки сукупності вироків: вчинення нового злочину після постановлення вироку за раніше вчинений злочин; покарання за попереднім вироком на момент вчинення нового злочину особа відбула не повністю.

Правила ст. 71 застосовуються у випадках учинення нового злочину після проголошення вироку за попередній злочин, зокрема й тоді, коли вирок ще не набрав законної сили.

Такими, що не відбули покарання за попереднім вироком, вважаються особи, які: зовсім не відбували реально призначеного покарання; перебувають у стані його фактичного відбування; особи, звільнені від відбування покарання з випробуванням (статті 75, 79 КК) — протягом іспитового строку; умовно-до­строково звільнені (ст. 81 КК) — протягом не відбутої частини покарання; особи, яким не відбута частина покарання замінена більш м’яким покаранням (ст. 82 КК) — протягом відбуття більш м’якого покарання.

За сукупністю вироків покарання призначається у два етапи:

Призначення покарання за новий злочин відбувається на загальних підставах, тобто з дотриманням вимог загальних засад призначення покарання (ст. 65 КК).

Призначення остаточного покарання відбувається шляхом приєднання до призначеного за новий злочин невідбутої частини покарання за першим вироком. Невідбутим може бути покарання в повному обсязі або в конкретній частині. Якщо особа раніше була звільнена від відбування покарання з випробовуванням, то невідбутою частиною є увесь строк покарання, який був призначений судом. За умовно-дострокового звільнення невідбутою вважається та частина покарання, від якої особа була фактично звільнена. Якщо частина покарання замінялася на більш м’яке покарання, то невідбутою частиною є строк більш м’якого покарання.

За складання покарань за сукупністю вироків загальний строк покарання не може перевищувати максимального строку, встановленого для даного виду покарання в Загальній частині цього Кодексу. За складання покарань у вигляді позбавлення волі загальний строк покарання, остаточно призначеного за сукупністю вироків, не повинен перевищувати п’ятнадцяти років, а у випадку, коли хоча б один зі злочинів є особливо тяжким, загальний строк позбавлення волі може бути більшим п’ятнадцяти років, але не повинен перевищувати двадцяти п’яти років. За складання покарань у вигляді довічного позбавлення волі та будь-яких менш суворих покарань загальний строк покарання, остаточно призначеного за сукупністю вироків, визначається шляхом поглинення менш суворих покарань довічним позбавленням волі (ч. 2 ст. 71 КК).

Призначене хоча б за одним із вироків додаткове покарання або невідбута його частина за попереднім вироком підлягає приєднанню до основного покарання, остаточно призначеного за сукупністю вироків.

1. Обставини, які пом’якшують покарання.

Під обставинами, що пом’якшують відповідальність, розуміють певні фактори, що стосуються особи винного, його ставлення до вчиненого, які, відповідно, зменшують суспільну небезпеку злочину і злочинця.

До обставин, які пом’якшують покарання, належать (ч. 1 ст. 66 КК):

1) з’явлення із зізнанням, щире каяття або активне сприяння розкриттю злочину;

2) добровільне відшкодування завданого збитку або усунення заподіяної шкоди;

3) вчинення злочину неповнолітнім;

4) вчинення злочину жінкою в стані вагітності;

5) вчинення злочину внаслідок збігу тяжких особистих, сімейних чи інших обставин;

6) вчинення злочину під впливом погрози, примусу або через матеріальну, службову чи іншу залежність;

7) вчинення злочину під впливом сильного душевного хвилювання, викликаного неправомірними або аморальними діями потерпілого;

8) вчинення злочину з перевищенням меж крайньої необхідності;

9) виконання спеціального завдання з попередження чи розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації, поєднане з вчиненням злочину у випадках, передбачених КК.

Наявність пом’якшуючих обставин свідчить про менший ступінь небезпечності винного і дає суду підстави призначити йому менш суворе покарання. За певних умов ці обставини можуть бути підставою для призначення покарання у розмірі, нижчому від найнижчої межі санкції статті Особливої частини КК (ч. 1 ст. 69 КК), для непризначення додаткового покарання, якщо воно передбачене санкцією статті як обов’язкове (ч. 2 ст. 69 КК) або як факультативне.

Перелік передбачених ст. 66 КК пом’якшуючих обставин не є вичерпним. При призначенні покарання суд може визнати такими, що його пом’якшують, й інші обставини, крім зазначених у ч. 1 ст. 66 (ч. 2 ст. 66 КК).

Якщо будь-яка з обставин, що пом’якшує покарання, передбачена у статті Особливої частини КК як ознака злочину, що впливає на його кваліфікацію, суд не може ще раз враховувати її при призначенні покарання як таку, що його пом’якшує (ч. 3 ст. 66 КК).

1. Обставини, які обтяжують покарання.

Під обставинами, що обтяжують відповідальність, розуміють певні фактори, що стосуються особи винного, його ставлення до вчиненого, які, відповідно, підвищують суспільну небезпеку злочину і злочинця.

При призначенні покарання обставинами, які його обтяжують, визнаються (ч. 1 ст. 67 КК):

1) вчинення злочину особою повторно та рецидив злочинів;

2) вчинення злочину групою осіб за попередньою змовою (ч. 2 чи 3 ст. 28 КК);

3) вчинення злочину на ґрунті расової, національної чи релігійної ворожнечі або розбрату;

4) вчинення злочину у зв’язку з виконанням потерпілим службового або громадського обов’язку;

5) тяжкі наслідки, завдані злочином;

6) вчинення злочину щодо малолітнього, особи похилого віку або особи, що перебуває в безпорадному стані;

7) вчинення злочину щодо жінки, яка завідомо для винного перебувала у стані вагітності;

8) вчинення злочину щодо особи, яка перебуває в матеріальній, службовій чи іншій залежності від винного;

9) вчинення злочину з використанням малолітнього або особи, що страждає психічним захворюванням чи недоумством;

10) вчинення злочину з особливою жорстокістю;

11) вчинення злочину з використанням умов воєнного або надзвичайного стану, інших надзвичайних подій;

12) вчинення злочину загальнонебезпечним способом;

13) вчинення злочину особою, що перебуває у стані алкогольного сп’яніння або у стані, викликаному вживанням наркотичних або інших одурманюючих засобів.

Обставини, які обтяжують покарання, свідчать про підвищену небезпечність вчиненого злочину й особи винного, що дає підстави суду призначити йому покарання найбільш суворе з можливого. За наявності обтяжуючих обставин суд може: призначити більш суворе покарання в межах одного виду; за альтернативної санкції обрати більш суворий вид покарання; призначити додаткове покарання, передбачене санкцією як факультативне; обрати принцип, за яким призначене остаточне покарання буде найсуворішим (наприклад, не принцип поглинення менш суворого по­карання більш суворим, а принцип часткового чи повного складання); не застосувати звільнення від відбування покарання в порядку ст. 75 КК.

При призначенні покарання суд не може визнати такими, що його обтяжують, обставини, не зазначені в цьому переліку. Отже, перелік обставин, що обтяжують покарання, слід вважати вичерп­ним (ч. 2 ст. 67 КК).

У той же час суд має право, залежно від характеру вчиненого злочину, не визнати за фактичної наявності деякі із зазначених у цьому переліку обставин такими, що обтяжують покарання, навів­ши мотиви свого рішення у вироку (ч. 2 ст. 67 КК). До таких відносяться обставини, викладені у пунктах 1, 3, 4, 5, 8, 11, 13 зазначеного переліку. За наявності у справі обставин, зазначених у пунктах 2, 6, 7, 9, 10, 12 ч. 1 ст. 67 КК, закон зобов’язує суд врахувати їх при призначенні покарання.

Якщо будь-яка з обставин, що обтяжує покарання, передбачена у статті Особливої частини КК як ознака злочину, що впливає на його кваліфікацію, суд не може ще раз враховувати її при призначенні покарання як таку, що його обтяжує (ч. 4 ст. 67 КК).

1. Звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку з дійовим каяттям.

Особа, яка вперше вчинила злочин невеликої тяжкості,звільняється від кримінальної відповідальності, якщо вона після вчинення злочину щиро покаялася, активно сприяла розкриттю злочину і повністю відшкодувала завдані нею збитки або усунула заподіяну шкоду.

1. Ст. 45 передбачає новий, невідомий КК 1960 р. вид звільнення від кримінальної відповідальності. У КК 1960 р. дійове каяття розглядалося лише як обставина, що помякшує відповідальність. Сутність дійового каяття як підстави обовязкового звільнення від кримінальної відповідальності полягає у тому, що особа, яка вчинила злочин, не лише внутрішньо переживає і словесне розкаюється у вчиненому, а й підтверджує це своїми соціальне корисними й активними діями. Вчинити їх вона може з власної ініціативи, проте застосування ст. 45 не виключається у тому разі, коли дійовому каяттю передувала розяснювальна робота компетентних органів про позитивні наслідки поведінки, описаної у зазначеній статті.

2. Особа підлягає звільненню від кримінальної відповідальності у звязку з дійовим каяттям, якщо: 1) вона вчинила злочин вперше;

2) вчинене нею діяння належить до злочинів невеликої тяжкості;

3) її посткримінальна поведінка є позитивною і повністю відповідає змісту дійового каяття, яке включає такі обовязкові елементи, як:

а) щире покаяння особи; б) активне сприяння розкриттю злочину;

в) повне відшкодування завданих збитків або усунення заподіяної шкоди. Для застосування ст. 45 слід встановити, як правило,сукупність всіх перерахованих елементів. Проте, якщо посягання фактично не спричинило суспільне небезпечних наслідків, дійове каяття може не включати повне відшкодування завданих збитків та усунення заподіяної шкоди.

Сфера застосування ст. 45 охоплює як закінчені, так і незакінчені злочини. Якщо злочин вчинено у співучасті, то питання про звільнення від відповідальності у звязку з дійовим каяттям вирішується лише щодо того співучасника, який виконав усі зазначені у цій статті вимоги

1. Звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку з примиренням винного з потерпілим.

Особа, яка вперше вчинила злочин невеликої тяжкості, звільняється від кримінальної відповідальності, якщо вона примирилася з потерпілим та відшкодувала завдані нею збитки або усунула заподіяну шкоду.

Ст. 46 Звільнення від кримінальної відповідальності у зв'язку з примиренням винного з потерпілим дає змогу: потерпілому - більш оперативно отримати належну компенсацію заподіяної йому шкоди; особі, яка вчинила злочин, - бути звільненою від кримінальної відповідальності; державі - зекономити фінансові та інші ресурси, необхідні для розслідування зазначених категорій справ.

Підставою цього виду звільнення від кримінальної відповідальності є сукупність таких умов: 1) особа вчинила злочин вперше; 2) діяння належить до злочинів невеликої тяжкості (при цьому не вимагається, щоби ними були так звані злочини приватного обвинувачення); 3) особа, яка вчинила такий злочин, примирилася з потерпілим; 4) вона відшкодувала завдані нею збитки або усунула заподіяну шкоду. При цьому не вимагається, щоб суб'єкт, який вчинив злочин, щиро покаявся і активно сприяв розкриттю злочину.

Відшкодування завданої шкоди в плані ст. 46 має бути повним і достатнім. Ці критерії визначаються за угодою потерпілого, який пропонує конкретні форми та механізми відшкодування завданих збитків або усунення заподіяної шкоди, та особи, яка вчинила злочин. У разі наявності декількох потерпілих винний може бути звільнений від кримінальної відповідальності за ст. 46 за умови досягнення ним примирення з кожним із потерпілих і відшкодування кожному із них завданих збитків або усунення заподіяної шкоди.

Особливістю передбаченого ст. 46 звільнення від кримінальної відповідальності є те, що для його застосування вимагається не лише позитивна посткримінальна поведінка винного, а й добровільне волевиявлення потерпілого. Якщо заподіяна злочином шкода повністю відшкодована, проте примирення потерпілого з винним не відбулося, останній не може бути звільнений від кримінальної відповідальності за ст. 46.

Під примиренням розуміється добровільна відмова потерпілого від поданої ним заяви про притягнення до кримінальної відповідальності особи, яка вчинила злочин (у тому разі, коли справу ще не порушено), або прохання закрити вже порушену щодо винного кримінальну справу. Факт примирення потребує відповідного процесуального закріплення у матеріалах справи.

Мотиви, якими керується потерпілий, погоджуючись на примирення (жалість, релігійні переконання, сподівання на дружбу, бажання поліпшити своє майнове становище тощо), для застосування ст. 46 значення не мають. При цьому не е важливим також, хто саме виступив ініціатором примирення (винний, потерпілий, їхні знайомі, працівники правоохоронних органів).

5.Примирення має відбутись саме потерпілим, а не з іншими особами, які беруть участь у кримінальному процесі. Потерпілий - це фізична особа, якій злочином заподіяно моральну, фізичну або майнову шкоду і яка визнана потерпілим постановою органу дізнання, слідчого, судді або ухвалою суду. У справах про злочини, внаслідок яких сталася смерть потерпілого, права потерпілого мають його близькі родичі, які в установленому порядку визнані потерпілими. Не є потерпілими у кримінально-процесуальному аспекті юридичні особи, які, у разі заподіяння їм майнової шкоди, визнаються цивільними позивачами.

Угоду про примирення з особою, яка вчинила злочин, неповнолітній потерпілий віком від п'ятнадцяти до вісімнадцяти років може укласти лише за згодою своїх батьків (усиновителів) або піклувальників. Вказану угоду від імені неповнолітнього потерпілого, який не досяг п'ятнадцяти років, закон дозволяє укладати лише його батькам (усиновителям) або опікунам, які у кримінальному процесі визнаються його законними представниками.

1. Звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку з передачею особи на поруки.

Особу, яка вперше вчинила злочин невеликої або середньої тяжкості та щиро покаялася, може бути звільнено від кримінальної відповідальності з передачею її на поруки колективу підприємства, установи чи організації за їхнім клопотанням за умови, що вона протягом року з дня передачі її на поруки виправдає довіру колективу, не ухилятиметься від заходів виховного характеру та не порушуватиме громадського порядку.

У разі порушення умов передачі на поруки особа притягається до кримінальної відповідальності за вчинений нею злочин.

1.Звільнення від кримінальної відповідальності у зв'язку з передачею особи на поруки може мати місце за сукупності таких умов: 1) особа вчинила злочин вперше; 2) діяння належить до злочинів невеликої або середньої тяжкості; 3) особа, яка вчинила злочин, щиро покаялася; 4) колектив підприємства, установи чи організації звернувся з клопотанням про передачу йому на поруки такої особи; 5) особа, яка вчинила злочин, не заперечує проти закриття кримінальної справи за даною нереабілітуючою підставою.

Закон дозволяє звільняти особу від кримінальної відповідальності у зв'язку з передачею її на поруки лише за наявності клопотання колективу підприємства, установи чи організації. За своїм змістом дане клопотання включає: 1) вмотивоване прохання відповідного колективу звільнити від кримінальної відповідальності особу, яка вчинила злочин, і передати її йому на поруки; 2) зобов'язання колективу здійснювати заходи виховного характеру, спрямовані на недопущення вчинення особою, взятою на поруки, нових злочинів. Порядок звернення колективу з клопотанням про передачу особи на поруки регламентується кримінально-процесуальним законодавством.

Не може бути звільнена від кримінальної відповідальності і передана на поруки особа, яка не визнає себе винною або з інших причин наполягає на розгляді справи у суді. У таких випадках провадження у кримінальній справі триває у звичайному порядку.

5.Звільнення від кримінальної відповідальності у зв'язку з передачею особи на поруки є умовним. Особа звільняється від відповідальності на підставі ст. 47 під умовою протягом року з дня передачі її на поруки: виправдати довіру колективу, не ухилятися від заходів виховного характеру і не порушувати громадського порядку. Остаточно неможливість притягнення особи до кримінальної відповідальності за раніше вчинений злочин виникає лише після спливу однорічного терміну дії поручительства колективу.

Порушеннями громадського порядку, що є підставою скасування рішення про звільнення від кримінальної відповідальності у зв'язку з передачею особи на поруки, визнається зокрема вчинення такою особою адміністративного правопорушення, яке посягає на громадський порядок, громадську безпеку та встановлений порядок управління. Порушення умов передачі на поруки з боку особи, звільненої від кримінальної відповідальності, у вигляді ухилення від заходів виховного характеру може полягати у порушенні трудової дисципліни, усталених правил співжиття на роботі, в побуті і сім'ї, в ігноруванні заходів виховного характеру, у звільненні з цією метою з роботи. Не може розглядатися як ухилення від заходів виховного характеру залишення особою колективу місця роботи або навчання з поважних причин (внаслідок хвороби, за сімейними обставинами, у зв'язку із зміною місця проживання тощо).

У разі порушення умов передачі на поруки особа притягається до кримінальної відповідальності за вчинений нею злочин. Порядок відновлення кримінального переслідування у разі відмови колективу підприємства, установи чи організації від поручительства регламентується кримінально-процесуальним законодавством.

Закриття кримінальної справи у зв'язку з передачею особи на поруки не звільняє її від обов'язку відшкодувати матеріальні збитки, завдані нею державним, громадським інтересам або громадянам.

1. Звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку зі зміною обстановки.

Це звільнення від кримінальної відповідальності застосовується, передусім, за наявності таких умов: щодо діяння, що має ознаки злочину, наслідки якого не були тяжкими; стосовно особи, котра вчинила злочин уперше. Щодо ступеня тяжкості злочину, то від кримінальної відповідальності за ст. 48 КК звільняються особи, які вчинили злочин невеликої та середньої тяжкості. Скоєння вказаною особою злочину вперше означає відсутність судимості за раніше вчинений злочин і порушеної проти неї кримінальної справи.

За наявності вказаних вище підстав притягнення особи до кримінальної відповідальності може вважатися недоцільним за умови певних змін обстановки, які настали на час розслідування справи чи її судового розгляду. Кримінальний кодекс передбачає дві самостійні, хоч і наближені одна до одної, зміни обстановки: настання умов, які значно змінюють уявлення про суспільну небезпечність учиненого діяння; втрата суспільної небезпечності особою, що його вчинила.

Щодо втрати суспільної небезпечності діяння, то зміна обстановки може виразитись: у значних змінах у соціально-економічних, політичних, моральних умовах життя суспільства в масштабах усієї країни; у суттєвих змінах умов життя групи людей (у регіоні, на підприємстві, в установі, у трудовому колективі). Ці зміни впливають на суспільну правосвідомість, яка за нових умов не сприймає як суспільне небезпечне діяння, вчинене за інших обставин, що становило значну небезпеку для суспільства на момент учинення.

Втрата суспільної небезпечності діяння зовсім не означає відсутності підстав до кримінальної відповідальності, бо воно на час вчинення діяння становило склад злочину та було підставою кримінальної відповідальності. І ця підстава збереглась, оскільки кримінальний закон не змінився та діяння продовжує формально залишатися протиправним. Тож для застосування ст. 48 КК необхідно встановити, у чому ж власне виявилася зміна обстановки і чому вона потягла за собою втрату суспільної небезпечності вчиненого діяння.

Найбільш поширеною є зміна обстановки у житті конкретної людини, що свідчить про втрату цією особою суспільної небезпечності.

Зміну обстановки розуміють при цьому вузько: вона стосується умов життя та діяльності особи, яку момент скоєння нею злочину, так і після цього, наприклад, перебування особи на час розслідування чи розгляду справи судом у армії, в іншому трудовому колективі або колективі учнів, усунення з посади тощо.

Указаний вид звільнення від кримінальної відповідальності - факультативний. Отож це є право, а не обов'язок суду. При цьому суд зважає також на характер скоєного злочину, тяжкість завданої шкоди, час, який минув із моменту вчинення злочину, а також важливість обставин, що свідчать про зміну обставин і усунення суспільної небезпечності діяння чи особи, що його вчинила. Звільнення від кримінальної відповідальності є остаточним і безумовним, тобто не залежить від подальшої поведінки особи, що звільняється.

1. Звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку із закінченням строків давності.

Умови звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку із закінченням строків давності (ст. 49 КК):

1) закінчення зазначених у законі строків; 2) не вчинення протягом цих строків нового злочину середньої тяжкості, тяжкого або особливо тяжкого злочину; 3) не ухиляння особи від слідства або суду.

Особа звільняється від кримінальної відповідальності, якщо з дня вчинення нею злочину і до дня набрання вироком законної сили минули такі строки (ч. 1 ст. 49 КК): 1) два роки — у разі вчинення злочину невеликої тяжкості, за який передбачене покарання менш суворе, ніж обмеження волі; 2) три роки — у разі вчинення злочину невеликої тяжкості, за який передбачене покарання у вигляді обмеження або позбавлення волі; 3) п’ять років — у разі вчинення злочину середньої тяжкості; 4) десять років — у разі вчинення тяжкого злочину; 5) п’ятнадцять років — у разі вчинення особливо тяжкого злочину.

Початковим моментом перебігу строку давності є день вчинення особою злочину.

Перебіг строку давності: для злочинів з формальним і матеріальним складом починається з дня завершення суспільно небезпечного діяння;для триваючих злочинів — з дня їх припинення незалежно від волі потерпілого (явка з повинною, затримання злочинця);для продовжуваного злочину — з моменту вчинення останнього із тотожних діянь;за готування або замаху — з дня припинення злочинного діяння з причин, не залежних від волі винного;щодо співучасника — це день вчинення ним діяння, яке він виконав відповідно до своєї ролі в умисному злочині, а не день вчинення кримінально караного діяння виконавцем.

Поиск по сайту: