На Катеринославшині

українців — 880 тисяч осіб, греків — 33 тисячі осіб, німців — 20 тисяч осіб, росіян — 50 тисяч осіб;

На Херсонщині

українців — 700 тисяч осіб, румунів — 95 тисяч осіб,

німців — 50 тисяч осіб, росіян — 94 тисячі осіб;

На Харківщині

українців — 1,5 мільйона осіб, росіян — 80 тисяч осіб».

А значно пізніше, за переписом 1925 року, на Кубані мешкало понад 65 % українців, і на початку 30-х років там діяло 950 українських шкіл.

На Нижній Волзі діяло 429 українських шкіл, а на Далекому Сході в ті ж роки — 1 076 українських шкіл тощо.

Пане Солженіцин, помізкуйте трішки і дайте собі відповідь: куди ж усе це поділося?

Я вам підкажу. Послухайте веління Катерини II, думки якої вам дуже подобаються, а найчастіше ви їх навіть берете на своє озброєння:

«Катерина II в листі до генерал-прокурора В'яземського писала цинічно відверто: «Мала Росія (Україна. — В. Б.), Ліфляндія й Фінляндія суть провінції… Ці провінції, як і Смоленську, слід найлегшими способами привести до того, щоб вони обрусіли…» [52, с. 11].

Імперському духу Московії 1991 року було завдано важкого, непоправного удару. Але український народ від розвалу імперії трагедії не відчуває. Він, нарешті, має історичний шанс зберегти свою ідентичність. Повного «зросійщення» все-таки не сталося. Господь милував. Настав час, пане Солженіцин, і вам, і іншим державникам-великоросам — серйозно помислити, який народ із XIII до XVIII століття освоював землі від Кубані до Дністра та Дунаю, вздовж Чорного моря. Аби ганебно не белькотіти про «Мелітопольщину».

Про Крим, Олександре Ісайовичу, ми вже з вами говорили, і я не буду повторюватися. Вважаю, що й вам не завадило б, хоч почасти, мати совість, бо ви всім дорікаєте: «ну, з якою совістю?..», а самі, — хоча вижив-таки кримськотатарський народ, — буквально «з піною на губах» вириваєте чужий «шматок землі» в живого власника!

Я розумію, великороси-шовіністи ніколи на жодний підкорений народ не зважали в минулому і не мають наміру зважати й нині. Однак якщо ви говорите про чиюсь совість, то про свою не варто забувати. Колоду в своєму оці треба помічати.

Хочу також дещо освіжити вашу пам'ять щодо міста Севастополя. Там само, в «Комсомольской правде», ви говорите: «А Севастополь навіть і в Крим не входив, із 1948 року підкорявся прямо Москві, але й Севастополь прихопили…»

Пане Солженіцин, коли я слухаю вас, коли читаю ваші «міркування», коли згадую, що ви є високоосвіченою людиною, лауреатом Нобелівської премії, коли думаю, як ви в чорному смокінгу ковзали штиблетами по королівському паркету, я почуваюся в глухому куті. Як можна перебріхувати факти? Як можна висмикувати питання з контексту історії Російської імперії, критично не осмисливши всього матеріалу? Який же ви письменник і вчений після цього?!

Усі ваші міркування про Російську імперію зациклені на твердженнях російських великодержавників XIX століття та ідеях Столипіна. Але ж відтоді минуло понад сто років!

Загляньте у ВРЕ, третє видання, том 23, с. 104, і вам стане зрозуміло, що «Севастополь, місто республіканського підпорядкування Кримської області УРСР».

Так що і в цьому питанні лукавите, пане Солженіцин, в надії, що проста людина заглянути в енциклопедію не захоче.

Вам, Олександре Ісайовичу, стверджувати бездоказове нічого не варто не лише стосовно України.

Ось ваші «перли» на адресу Грузії під час усе тієї ж «прямої лінії» 23 квітня 1996 року:

«Наприклад, Грузія паплюжила нас останніми словами: «прокляті окупанти, коли ви від нас підете, мовляв, ні в яке СНД ми не ввійдемо. А потім — раз і ввійшли в СНД. Тому що жити їм без нас важко».

Пане Солженіцин, але ж ці ваші слова навіть не звичайна людська брехня, це — найвища міра шовіністичного блюзнірства!

«Були розв'язані за участю російських військ брудні імперські війни в Молдові, Таджикистані, Осетії, Грузії, Абхазії, Чечні, підготовлений проімперський, проросійський переворот в Азербайджані, роздерта, пошматована, потоплена в крові Грузія і силою загнана в СНД. При цьому нові російські керівники застосовували стару імперську політику — розділяти народи і групи населення, нацьковувати їх між собою, знищувати одних, виїжджаючи на спинах інших… захоплювати території, управління, майно та панувати через залежних і підставних» [53, с. 1–3].

Таким чином, пане Солженіцин, Грузії стало «жити без Вас важко», відтак — «раз і ввійшли в СНД».

Увесь світ пам'ятає, чиї літаки бомбардували Сухумі й Грузію, чиї танкові удари громили грузинських добровольців. Але Солженіцин, виявляється, про це не знає.

А тепер час послухати, що каже пан Солженіцин про Казахстан. Повернімося до тих же «Розмов…» в «Комсомольской правде»:

«В Казахстані навіть після зусиль Назарбаева стягнути казахів із Монголії, ще звідки завгодно, їх набралося 40 відсотків. А вас, неказахів — росіян, німців, поляків, євреїв і всіх інших — 60. Ганебно тікати відти, з Казахстану. Ми повинні освоювати цей Казахстан… Я знаю, що у вас там жорстокий зараз режим… Я знаю, вас позбавляють культури російської, вас позбавляють російських видань, російських телепередач. Так проводиться шовіністична політика, але повірте, Назарбаев у глибині душі розуміє, що не може він з'їсти 60 відсотків… не поступайтеся, не виїжджайте… Нікому не здавайтеся».

Замисліться, до чого закликає пан Солженіцин, які провокативні думки підкидає російському народу. І навіть півсловом не радить некорінній людині, яка живе в Казахстані, вивчити казахську мову, пізнати казахську культуру, відверто й нахабно не зневажати звичаїв давнього казахського народу. Живучи в країні, серед стародавнього етносу, не можна ставитися до його народу проімперськи зарозуміло: «Ми повинні освоювати цей Казахстан».

Облагороджена Нобелівською премією душа Солженіцина іншої постановки питання не сприймає. А жаль.

Адже, висловивши думки про опір, Солженіцин чітко показав своє справжнє обличчя, своє, як кажуть, нутро. Йому Казахстан потрібний, як завойована російським мечем земля: якщо підкорили — отже, не йдіть. Він закликає російський народ стати «п'ятою колоною» — «ні в чому не поступайтеся… Не здавайтеся!» Гніть і далі проімперську лінію!

І бреше Солженіцин, як звичайно. Навіть за переписом 1989 року росіян у Казахстані було тільки 38 %. (Див. газету «Труд» за 12 листопада 1994 року, № 210, с. 8: «Багато росіян за кордоном»). Але з 1989 року виїхало не менше 1,5 мільйона осіб. А ще глибоко помиляється пан Солженіцин в іншому — сьогодні в Казахстані ні євреї, ні німці, ні поляки в ряди російських шовіністів-державників не стануть. Не ті часи. Ви залишилися в глибокому минулому, Олександре Ісайовичу.

Ваш колега, російський письменник Іван Щеголіхін, який також пізнав «принади» сталінських таборів і який прожив у Казахстані більшу частину свого життя, ось у такий спосіб відповів вам ще 1994 року:

«Захід справді не любить Росію, причому мимоволі спадає на гадку порівняння, що Солженіцин з такою ж послідовністю й безглуздям не любить Казахстан… три роки роботи вчителем сільської школи в Джамбульській області він (Солженіцин. — В. Б.) приписав до свого табірного строку. Прирівняв. А ми тут живемо все життя…

У кожного своє розуміння волі, своє розуміння щастя — спів-щастя, спів-участі. І лише в дисидентів воно однакове: дисидент — незгода, неучасть… Проте вчать нас уму-розуму, намагаються відновити нашу зганьблену гідність, національну гордість, просвітити мізки наші темні, заварюють щораз кашу для нас, не думаючи про те, що Вашу (Солженіцин. — В. Б.) кашу доводиться нам розсьорбувати тут…

Обурення і незгоду викликають кількаразові заяви Солженіцина на ту саму тему: «Весь північний і північно-східний Казахстан — це насправді Південний Сибір». Тобто щось беззастережно російське, начебто немає там алтайців, хакасів, бурятів, шорців, тувинців, якутів…

Адже досить глянути на топоніміку, щоб побачити: Південний Сибір — це власне і є Північний Казахстан. Однак ми претензій не пред'являємо ні Росії, ні Сибіру, не говорять про це ні політики, ні навіть письменники, а серед них є такі молодці, що ніяк не поступляться Нобелівському лауреатові ні в національних амбіціях, ні в поспішності узагальнень» [54, с. 2].

Іван Щеголіхін чемно, злегка тремтячою рукою, заліпив панові Солженіцину ляпаса. І, як бачимо, — заслуженого. Настав час, сидячи в Підмосков'ї, перестати читати мораль і правила поведінки людям, які живуть в інших країнах. Приїдьте, поживіть серед нас, а пізніше й поговорити можна.

І не варто, пане Солженіцин, прижиттєво зараховувати себе до «команди Ісуса Христа», як ви чините привселюдно. Шовіністи-державники в таких почесних зібраннях недоречні. Бога носять у чистій душі, а не ходять «у його команді».

Хочу нагадати претензії Солженіцина до Чечні-Ічкерії. Ось його слова:

«Ще 4 роки тому я пропонував президентові, що треба дати Чечні провести ось цей експеримент незалежності, що треба звідти всіх бажаючих нечеченів забрати. Кордони відгородити. Але, звичайно, без козачих земель лівобережжя Тереку, які Хрущов сп'яну подарував Чечні…»

Бачите, як відплатив Солженіцин Хрущову за свій, власне кажучи, порятунок. Із підтексту слів Солженіцина так і проступає любов до Сталіна за його мерзенне діяння з виселення чеченського народу. Шовінізм забрав у людини людську совість. 360

Не подаватиму інших думок цієї людини про Чечню — вони образливі. Досить сказаного.

Вражають державний імперський фанатизм і «хватка» цієї людини зі «збирання землі російської». На жаль, у словах Солженіцина ми ніколи не знайдемо правди про те, як його предки відбирали землі у корінних народів Кавказу. Його «зручна» пам'ять не зберігає таких дрібниць. Доводиться знову нагадувати панові Солженіцину історичні факти.

Послухаймо російського автора:

«Особливо жорстока розправа з горцями була проведена загоном полковника графа Соллогуба… вночі 19 липня (1778 року) раптово обклав натухайський аул Хапай. Атакований з чотирьох боків і підпалений, Хапай весь вигорів разом із населенням. Черкеси, що були поблизу аулу на косовицях, убиті та порубані, за приблизними підрахунками, в кількості до 400 осіб» [27, том І, с. 376].

А зараз послухаймо про «великі подвиги» на цій стезі самого генералісимуса Суворова:

«Суворов, якому було доручено переселити на Урал ногайців… розбив для зручності пересування кожну орду на загони або колони, доручивши супроводжувати кожну колону російським військам. Начальство над правим флангом колон, які пересувалися, доручено було Лешкевичу, а над лівим — полковникові Телегіну. Сам Суворов ішов із козаками (донцями. — В. Б.) за татарами…

Але коли звістка про виселення татар за такої ситуації рознеслася по степах, то татари, звісно, були збентежені. У масі чулося глухе ремствування і побоювання, що татар ведуть в уральські степи на неминучу загибель…

1 серпня 10 000 джамбулуків відокремилися від інших татар і повернули назад… Почалася битва… за висловом Суворова, «почалася повна рубка татарам». Відбулося справді щось жахливе, яке не надається до жодного опису. Зупинені драгунами й козаками ногайці кидалися в болотисту річку, грузнули в ній, і їх вражали кулями й картеччю; а тих татар, які скупчилися біля ріки, рубали й кололи козаки (донці. — В. Б.) і драгуни…» [27, том I, с. 391–394].

Такими методами генералісимус Суворов «зачищав» чужі землі. І не дивно, що наступний московський генералісимус Йосиф Сталін, продовживши ті ж діяння, повелів 1942 року повісити в своєму кабінеті портрет першого генералісимуса, а 1944 року повторив «досвід Суворова» в колосальних масштабах. До речі, пане Солженіцин, він і чеченську землю «звільнив» від чеченського народу.

В діяннях Суворова раніше описані «подвиги» не були винятком. Різанина ні в чому не винних людей супроводжувала цього «полководця» повсюдно. Ось іще один приклад замовчуваних «подвигів» Суворова:

«Тим часом втеча Шахин Гірея з Тамані до черкесів спонукала Суворова прискорити похід проти татар, які ховалися за Кубанню по Лабі. Ночами (справді махровий бандит! — В. Б.) із засторогами Суворов, розпустивши чутки про свій від'їзд у Полтаву, пробрався до устя Лаби. Вночі 1 жовтня, з не меншими засторогами, він переправив загін через Кубань і на світанку підійшов до татарських аулів. Тут поблизу урочища Керменчик, за 12 верст від Кубані, відбувся останній бій із татарами, жахливий за своїми наслідками. Першими кинулися (вранці-рано, коли мирні люди аулів спали. — В. Б.) з піками на татар донці, за ними драгуни і гренадерський батальйон. За три години битви (різанина сплячих людей — це битва по-суворовськи. — В. Б.) 2 000 трупів засіяли простір довкола військ, аули були спалені, а до кінця битви на полі залишилося понад 5 000 лише вбитих. І козаки, і солдати однаково не давали нікому пощади — вбивали, різали й кололи чоловіків, жінок, старих і дітей» [27, том І, с. 393].

А ви, Олександре Ісайовичу, з професорським апломбом намагаєтеся переконати звичайного громадянина в тому, що землі Чечні-Ічкерії «на північ від ріки Терек» — козачі. Сподіваюся, хоча б тепер ви розумієте свою духовну спорідненість із паном Жириновським, основану на «праві миття російського чобота у річці Терек».

Отже, пане Солженіцин, закінчимо звертатися до ваших «словесних шедеврів», які смердять шовіністичною гнилизною. Відволічемося й поглянемо на саму Росію.

Послухаймо російського академіка:

«Василь Осипович Ключевський (російський академік початку XX століття. — В. Б.), приміром, указав зовсім на іншу причину, яку чомусь мало хто зберіг в пам'яті — «генеалогічне положення московських князів»: будучи молодшою гілкою (Рюриковичів. — В. Б.), вони не могли претендувати на отримання великокнязівського ярлика. Звідси їхня ставка на Орду, підступництво у взаєминах між собою й жорстокість стосовно інших російських земель.

Міркуючи про те, чому перемагали і перемогли саме князі московські, — хоча вони ні розумом, ні полководницьким даром не відзначалися, в порівнянні, наприклад, із блискучими галицькими князями Юрієм Дмитровичем і його сином Дмитром Юрійовичем Шемякою, — чимало наших російських істориків відзначали, що перемога далеко не завжди буває за талановитими, процвітаючими й багатими. В роки Шемячиної смути — протиборство Василя II Темного і галицьких князів (коли, зауважимо, доля Росії могла б скластися інакше) — перемогли нещасні, задавлені нестатком мужики та хижі грабіжники з Государевого двору. Спаяні єдністю своєкорисливих цілей, ці княжата, бояри й діти боярські створювали свої багатства шляхом захоплення, полону, продажу своїх же співвітчизників у холопство на східних ринках. У цих умовах лише сильна і войовнича влада могла забезпечити своїм служивим людям і землю, необхідну для того, щоб із неї мати хліб насущний, і челядь, яка повинна була її обробляти й поповнювати кадри військових і адміністративних слуг, і гроші, які можна було витрачати на заморські вина й тканини, і вітчизняне озброєння. Але землю треба було захопити в сусіда, гроші відняти в нього ж.

Одне слово, об'єднання, а точніше сказати — завоювання Русі Москвою було умовою й засобом виживання величезного московського військово-служивого люду. Ця маса спраглих розлилася по Русі, створивши генезис Московської влади (а це і є Російська влада!), густо замішаний на крові» [14, с. 121].

Як схоже на вчорашній і нинішній час! І ви, Олександре Ісайовичу, серед цієї «спраглої маси».

Посидьте, пане Солженіцин, в альтанці, заспокойтеся і покиньте свої думки про відродження Російської імперії «хоча б із чотирьох республік». Зрозумійте — менталітет української людини відрізняється від описаного вище — московського. Хоч би як це вам не подобалося, але в російського і українського народів — різне коріння. Український народ сформувався на базі слов'янських племен: полян, сіверян, деревлян, тиверців, дулібів тощо. Читайте професора О. О. Шахматова! Російський народ сформувався на території північніше від Оки, на базі фінських племен: мері, муроми, весі, печори, мещери, мокші. Пізніше в нього влилася чимала частка татарської крові.

Доля-лиходійка була дуже жорстокою до українського етносу. Його з усіх боків рвали на ошмаття: з північного сходу — московити, з північного заходу — поляки, із заходу — австрійці, угорці, з півдня — татари. Всі тягайся до українського хліба, до української душі. Ваша Російська імперія була найбільш жорстокою і нещадною до українського народу. Вона усвідомлено, без найменшої підстави, вкрала у Києва і українського етносу саме слово — Русь і привласнила його Московії, котра на початку XVIII століття у всій Європі і в самій Москві звалася — Московією, або Московською державою, а народ — московитами (москалями).

Навіть у самій Російській імперії не заперечували цих фактів ще на початку XIX століття.

А. О. Скальковський 1841 року в книзі «Історія нової Січі…», виданої в імперії під жорстокою царською і церковною цензурою, писав:

«… здається, поза всяким сумнівом, що військове братерство вороже всьому неруському (неукраїнському. —

В. Б.): татарам, туркам, Польщі, навіть великій Росії, коли вона з перенесенням автократії в Москву почала називатися Московією, а народ москалями (московитами)» [35, с. 30].

Тож коли ви злодійкувато міркуєте про закарпатських русинів у своїй «Слов'янській трагедії» (газета «Труд» від 29 травня 1998 року): «Про русинів Закарпаття, з їх стійкими російськими коріннями, ми вже й думати забули», — ви відверто брешете!

Так, карпатські русини — люди, що зберегли свою назву із часів Русі та Великого Галицького князівства, коли Данило Галицький мав титул «Короля всієї Русі». Але карпатські русини ніколи не мали нічого спільного з москалями (московитами). Вони — слов'янського походження, тобто одноплемінники українців. Історичний злодюжка напрошується за рідню до русинів. Чи не смішно, пане Солженіцин?

У жодному, що дійшли до нас, так званому «літописному зводі» XI, XII, XIII, XIV, XV століть Московія і смоленська земля не називалися Руссю!

Послухайте:

«… «Руссю» називали частину населених русичами (слов'янськими племенами. — В. Б.) областей — київське, переяславське й чернігівське князівства. Точніше: Київ, Чернігів, ріка Рось, Поросся, Переяславль-Руський, Сіверська земля, Курськ. Скрізь у древніх літописах пишеться, що з Новгорода або Володимира… «їхали в Русь»! Тобто — в Київ. Чернігівські міста — «руські», а ось смоленські — уже «неруські» [31, с. 117].

Злодійське дійство, пане Солженіцин, вчинив цар Петро І. Саме він повелів Московську державу іменувати — Російською. Після цього ви й почали називати себе великоросами. На підтвердження цієї істини можна подавати десятки свідчень іноземців, які відвідали ростовсько-суздальську землю і Московію з XIII по XVII століття: Плано Карпіні, Рубрук, Герберштейн, Дженкінс та інші.

У Російській імперії дуже старанно замовчували людину, яка написала історію Московії, — Андрія Івановича Лизлова. Саме він першим, ще в Московській державі, написав у 1692 році — «Скіфську історію». Лизлов використав достовірні джерела, які не піддавалися обробці й перекручуванням «порученців» Катерини II.

Ось про що писав сучасник Петра І:

«Скіфія складається з двох частин: одна європейська, в якій живемо ми, тобто москва (жителі Московії. — В. Б.), русичі, литва, волохи і татари європейські».

Русичами 1692 року називали не жителів Московської держави, а слов'янський народ Подніпров'я й Слобожанщини, а москва (московити) навіть наприкінці XVII століття становила окрему самостійну гілку народу. «Руссю» московитів ніхто не називав. Ще раз нагадую: ці істини почали фіксуватися у світі з 1246 року, коли Папський посол Плано Карпіні проїхав із Європи через Київ у Сарай і Каракорум.

А ось хто жив у ті часи в «Залешанській землі»:

«жили тоді… Меря навколо Ростова і на озері Клещині, або Переславському; Мурома на Оці, де ця ріка впадає у Волгу;… Чудь в Естонії, на Схід до Ладозького озера; Наро- ватам, де Нарва;… Весь на Білоозері; Перму названій так губернії;… Печора на річці Печорі. Деякі із цих народів уже зникли в новітні часи…» [1, том 1, с. 45].

Саме фінські племена ставали великоросійським етносом із приходом на їхні землі православних місіонерів.

Ось про що розповіла, пане Солженіцин, газета «Труд», № 141 від 5 серпня 1998 року на першій шпальті в замітці «Був такий народ»:

«Більше трьохсот древніх могильників фіно-угорського походження виявила експедиція Поморського державного університету і обласного краєзнавчого музею, що проводила розкопки у Виноградовському районі Архангельської області. Всі вони відрізняються один від одного типом поховань і кількістю останків у них. У найбільшому кургані вчені налічили близько 80 фрагментів… Вивчення їх дозволить глибше зрозуміти вплив народу, іменованого «Чуддю заволоцькою», на процес освоєння Біломорського краю».

Ось де криється таємниця великоросійського етносу! Всі знають: на подібного роду дослідження в колипіні часи було накладено суворе «табу». З великим задоволенням нагадую Солженіцину і його «корешам» по «слов'янському єднанню»: практично всі ріки, всі стародавні селища, всі урочища і примітні риси місцевості від Тули, Рязані й Пензи до Біломор'я, Архангельська й Ками — це топоніми фінського походження. Навіть самі назви — Москва, Ока, Кама й т. д. — фінські слова. І жили фінські племена меря, весь, мурома, мещера, мокша, печора, мордва та інші по всій «споконвічній великоросійській землі» не «у доісторичні часи», а в часи становлення «великоросійського» етносу з XII по XVII століття. Прийшлий в суздальську землю народ ніколи б не прийняв у свій обіг далекі йому назви в такій кількості.

У «великоросійських» церковних творах є безліч прикладів, як навіть у XV–XVII століттях відбувалося «вихрещування» фінських племен на великоросів.

Навіть підкорення Московією давніх слов'янських міст кривичів (слов'янське плем'я) Новгорода і Пскова не дозволяє перенести на Московію назву — «слов'янська». Тому що населення цих підкорених міст було знищене.

До речі, Новгород Московія знищувала двічі: вперше — Іван III в 1471 році, і вдруге — Іван IV в 1570 році. Нагадаю панові Солженіцину, що в 1581 році, під час Лівонської війни, Стефан Баторій оминув Новгород, бо той лежав у руїнах. А в 1617 році, «згідно з ревізією», в Новгороді проживало 850 людей.

Пан Солженіцин повинен розуміти: знищивши слов'янський етнос, ремесла й культуру Новгорода, московити не стали ні спадкоємцями, ні продовжувачами стародавньої слов'янської культури. Запанував войовничий, нищівний фіно-татарський етнос. Переселені в Московію «осемь тысяч» людей здебільшого вимерли і загинули. А ті поодинокі, що залишилися живі, згодом здичавіли. Це не наклеп і не вимисел: Московія XV століття була геть відсталою територією Європейського континенту. Навіть М.М. Карамзін писав про це:

«Новогородці, маючи правління народне, загальний дух торгівлі та зв'язок із вельми освіченими Німцями, без сумніву, відрізнялися шляхетними якостями від інших Росіян (московитів. — В. Б.), принижених тиранством Моголів» [1, том VI, с. 288].

Дикі, войовничі московити, разом із татарами Орди, які стояли значно нижче в культурному розвитку, погубили давню культуру новгородської землі, існуючі там торгівлю й ремесла. Та відсталість, яка панувала в Московській державі до кінця XVIII століття, стала наслідком загибелі Новгорода. Не були збережені ні великі мислителі Новгорода, ні ремісники, навчені в Європі, ні торговці, ні священики. Навіть церковні маєтки були «описані». Слов'янська культура Новгорода не була затребувана московитами. Вони тільки «запозичили» багатства і землі.

В історії Русі ви ніколи не знайдете подібного варварства щодо своїх одноплемінників.

Усі, хто знає історію не за брехливими імперськими сказаннями, чудово розуміють, на якій великій крові постала Російська імперія. Московія — це породження хана Золотої Орди Менту Тимура, і цьому є безліч історичних доказів, прямих і непрямих, про що автор уже писав.

У цій короткій повторній відповіді у мене немає можливості повідати вам, пане Солженіцин, і таким, як ви, — великоросам-державникам, які нещастя та скільки крові ваша імперія принесла на слов'янську Українську землю. Уже тільки те, що наприкінці XVIII століття імперія запровадила в Україні рабство-кріпацтво, якого у Європі й близько не було, свідчить про наше «слов'янське братерство» значно більше, ніж усі ваші «клятвені промови» про любов до України!

А зараз, пане Солженіцин, повернімося до Російської імперії. Згадаймо ще кілька сторінок з історії Московської, згодом Російської держави — зовсім не афішованих епізодів, свідомо захованих в словесній полові.

1791 року, 22 червня, статс-секретар Катерини II О. В. Храповицький у розмові з імператрицею підтвердив, що вони мали в руках і читали оригінал твору великого Нестора — «Повість минулих літ». Сподіваюся, ви розумієте, що Катерина II і О. В. Храповицький добре знали про безцінність оригіналу найдавнішого твору. Але надалі оригінал безцінної праці Нестора зник безвісти. Про нього в Росії не стали навіть згадувати. Начебто він заважав російським авторам історії. І це в той час, коли Катерина II ганялася за раритетами й старовиною не лише в своїй державі, а й по Європі, Азії й Африці. Про це свідчить особисто все той же О. В. Храповицький.

У чому криється таємниця великої праці літописця Нестора, якщо вона була знищена або захована в надсекретні схованки імперії? Про інше говорити не випадає, бо Санкт-Петербург не піддавався ні облозі, ні окупації. А такі найбільші, рідкісні раритети завжди були на найсуворішому обліку. І раптом про оригінал твору забули, став він для великоросів нецікавий. Усіх «влаштували» копії.

Чи не дивно?

У цьому випадку відповідь може бути лише одна: в оригіналі «Повісті минулих літ» щось не влаштовувало правителів Російської імперії. Адже в ті же катеринівські часи і пізніше було «знайдено» тисячу, я знову повторюю це слово: тисячу, — які звідкись раптом з'явилися, — так званих літописних зводів, де першим розділом ішла «Повість минулих літ» або інший раритет Київського князівства.

Ось як нам про те явище розповів М. М. Карамзін, сучасник Катерини II:

«Я кажу тут (у своїй «Історії…» — В. Б.) про головні, найкращі, принаймні найвідоміттті списки (літописних зводів. — В. Б.): їх є, може, близько тисячі в Росії… Катерина Велика, жагуче люблячи нашу Історію, перша наказала друкувати літописи (літописні зводи. — В. Б.). Витратили чимало грошей, але не зробили найпотрібнішого: справного вченого зводу літописів» [1, том 1, с. 24–25].

Так і не зрозумів М. М. Карамзін, чому Катерина II не зробила «вченого зводу літописів». Хоча в неї під рукою були великі уми того часу, історики: Іван Микитович Болтін (1735–1792), Михайло Михайлович Щербатов (1733–1790), Олександр Іванович Рігельман (1720–1789), Герард Фрідріх Міллер (1705–1783) та інші. Ось такі, пане Солженіцин, дива: друкували багато сотень літописних зводів, але, «люблячи російську історію», не зберегли оригіналу «Повісті минулих літ». До речі, я повинен нагадати Олександрові Ісайовичу, що й сама Катерина II 29 грудня 1791 року закінчила складати свій варіант «літописного зводу Російської історії». Закінчення роботи над «літописним зводом» імператриця навіть відзначила за чаркою з митрополитом, про що також повідав нам усе той же статс-секретар. Але 1792 року чомусь з'явилася в Санкт-Петербурзі не історична праця за підписом Катерини II, а так званий «Львовський літописний звід» за підписом «Літописця Руського». Знову, як бачимо, непорозуміння.

Не буду перелічувати ще з десяток втрат оригіналів. Секрет полягає в тому, що жоден прадавній оригінал, який був у руках правителів Російської імперії, не зберігся!

Цікаве й друге питання цієї дилеми. Виявляється, літописні зводи, як правило, знаходили ті люди, яким вони конче були потрібні. І що цікаво: кожен знаходив літописний звід із тими даними, які й були йому потрібні. Так званий Іпатіївський літописний звід 1809 року знайшов особисто М. М. Карамзін. І знайшов не де-небудь у далекому стародавньому монастирі, а в Петербурзькій Академії наук, під носом у всіх. Послухайте:

«За кілька місяців дістав я й інший список їх: він належав колись Іпатіївському монастирю і зберігався в бібліотеці С.-Петербурзької Академії наук між Дефектами» [1.том 1,с. 24–25].

А «знайшов» М. М. Карамзін саме Іпатіївський звід неспроста. Почавши писати в 1803 році «Історію держави Російської», він раптом виявив, що «знайдені» раніше «літописні зводи» не вказували рік заснування Москви. Виходила дивна картина: Москва виявлялася заснованою в період Золотої Орди, за хана Менту Тимура, і вперше потрапила в перелік міст під час татаро-монгольського перепису, вчиненого у ростовсько-суздальській землі в 1272 році. А 1277 року в ній з'явився перший удільний московський князь — молодший син Олександра Невського — Данило, якому на той час виповнилося 16 років, що було, за законами Золотої Орди, ознакою повноліття і давало право одержати «ярлик» на князювання.

М. М. Карамзін, який писав оду Московії, вжахнувся: Москва й Московія, що сколотила державу, чітко демонстрували своє татаро-монгольське походження. Він терміново кинувся «шукати» новий звід і, звичайно, «знайшов» — він не міг не знайти, — так званий Іпатіївський літописний звід, де вперше зазначений час заснування Москви в період до Батиєвої навали — 1147 рік. Як у байці або анекдоті!

Такої брехні, пане Солженіцин, у російській імперській історії скільки завгодно:

— брехня про Олександра Невського;

— брехня про Димитрія Донського;

— брехня про слов'янське походження Московії та інше.

Ось вам приклади сучасної інтерпретації цієї брехні. Послухайте, як нині пояснюють дітям Росії належність Русі Московії: «Так з ім'ям і справами Володимира Мономаха і його сина Юрія Довгорукого пов'язана історія Київської Русі з історією Росії та нашим сьогоденням» [17, с. 14].

Це словоблудство написане у Москві 1993 року.

А ось іще приклад нинішнього словоблуддя для школярів: «У Золотій Орді поважали і боялися (?! — В. Б.) російського полководця, який здобув уже дві великі перемоги. Хани розуміли, що князь Олександр Невський прагне лише одного — відродити колишню силу Русі» [16, с. 14].

Так написано про людину, яка від порога юрти до трону хана повзла в ярмі, щоб отримати ярлик на управління удільним улусом Золотої Орди. Так написано про людину, яка різала і вбивала новгородців і суздальців за непокору ханській волі. Так написано про людину, яка зрадила рідного брата.

Воістину, брехня несусвітня, яка не знає межі. Але головне, пане Солженіцин, навіть не в цьому. Головне в тому: цю сучасну брехню благословив сам Патріарх Московський Алексій II [16, с. 16].

Ось про такі «секрети» імперії коротенько хотів вам нагадати, аби ви знали не лише «парадний бік» вашої історії. Повідав справді коротенько. Тут є про що писати цілі томи.

І наостанок, пане Солженіцин, подумаємо ось про що. Погляньте на нинішній стан російської землі, де серед бур'яну й мотлоху, бездоріжжя й бруду гинуть сотні малих міст, селищ і сіл. У них немає жителів і господарів. Люди цих селищ кинуті на підкорення і освоєння «нових земель». Спорожніла стародавня обитель народу. Хто ж нею опікуватиметься в майбутньому?

Ніхто про це нині не хоче думати.

Такі, як ви, державники і тепер закликають «освоювати цей Казахстан», кричать про «нашенські землі» в Криму, абсолютно нічого не роблять, щоб відродити споконвічну російську обитель.

Ви, пане Солженіцин, добре знаєте: імперії завжди руйнуються безповоротно. Іншого історія не відає. Час зупинитися біля руїн і замислитися. Є ж про що подумати.

Дуже своєчасну думку подав прем'єр-міністр Росії Примаков губернаторові Приморського краю Наздратенку. Послухайте:

«Він сказав просто: «Євгене, подумайте над концепцією, як будемо заселяти Далекий Схід» (55, с. 2].

Ще більш відверто висловився по телебаченню 14 серпня 1998 року глава Хабаровського краю Віктор Ішаєв. Він

нагадав народові велику істину: природа та людство не терплять порожнечі.

Ось зразкові слова, сказані Ішаєвим:

«Китайці кажуть, що разом з нами (росіянами) найближчим часом будуть освоювати Далекий Схід. Мовляв, ми з вами воювати не будемо, ми прийдемо і будемо жити й обробляти занедбану вами землю. Та нагодуємо вас і себе».

Цікаво, пане Солженіцин, що через З0 — 50 років працьовитий китайський народ в цьому «почині» підтримає світове співтовариство. Бо занедбані російським народом селища починаються за Підмосков'ям. У величезному ж Сибіру проживає тільки близько 25 мільйонів людей.

Сибірська земля по-справжньому ніколи не використовувалася. З неї лише хапали нафту і золото, ліс і хутро. Ви не освоювали, не облаштовували ці землі за світовими стандартами, коли людині зручно жити й працювати, коли вона має чудове житло, вільний зв'язок зі світом, пристойні дороги.

Ось, пане Солженіцин, над чим нині повинна голову ламати російська людина. При цьому треба розуміти: ні ракетами, ні водневими бомбами відгородитися не вдасться.

Настав, пане Солженіцин, час збирати московитів у рідну обитель з усього світу. І що швидше, то краще. Настала пора відучитися заглядати за спину сусіда. Часи не ті.

Література

1. Карамзин Н. М. История государства Российского: В 12 т. — М.: Моск. рабочий, Слог, 1993–1994.

2. Родина. — М., 1993.

3. Родина. — М., 1994.

4. Валишевский К. Иван Грозный. — М.: ИКПА, 1989. — Репринтное воспроизведение издания 1912 года.

5. КлючевскийВ. О. Исторические портреты. — М.: Правда, 1990.

6. Ключевский В. О. О русской истории. — М.: Просвещение, 1993.

7. Соловьев С. М. Чтения и рассказы по истории России. — М.: Правда, 1989.

8. Иоанн де Плана Карпини. История Монгалов; Вильгельм де Рубрук. Путешествие в Восточные страны. — СПб.: Изд. А. С. Суворина,

9. Большая Советская Энциклопедия. — Изд. 3-е. — М, 1969–1978.

10. Федотов Т. П. Святой Филипп Митрополит Московский. — М., 1991. — Печатается по тексту УМСА PRESS. — Париж, 1928.

11. Українські новини. — Алматы, 1996–1998.

12. Шахматов О., Кримський А. Нариси з історії української мови та Хрестоматія з пам'ятників письменської староукраїнщини XI–XVIII ст. — К., 1922.

13. Шахматов А. А. К вопросу об образовании русских наречий и русских народностей // Журнал Министерства народного просвещения. — СПб., 1899. — Апрель.

14. Афанасьев Ю. Взгляд из Москвы // Простор. — Алматы, 1998.

15. Солженицын А. Август четырнадцатого // Роман-газета. — М., 1991–1992.

16. Александр Невский // Серия «Защитники земли Русской». — Москва: Граница, 1993.

17. Владимир Мономах // Серия «Защитники земли Русской». — М.: Граница, 1993 г.

18. ТумилевЛ. Н. В поисках вымышленного царства. — СПб., 1994.

19. Гумилев Л. Н. Меня называют евразийцем. — Алма-Ата, Жалын,

20. РавичНиколай. Две столицы. — М.: Сов. писатель, 1982.

21. Народы России: Сб. — Париж, 1861.

22. Полонсъка-Василенко Н. Історія України (1900–1923 рр.). — К., 1991.

23. Храповицкий А. В. Памятные записки А. В. Храповицкого статс-секретаря Императрицы Екатерины Второй. — М.: В/о Союзтеатр СТД СССР, 1990. — Репринтное воспроизведение издания 1862 г.

24. Радищев А. Н. Путешествие из Петербурга в Москву. — М., 1989.

25. Литература и культура Древней Руси: Словарь-справочник. — М.: Высш. шк., 1994.

26. Заичкин И. А., Почкаев И. Н. Русская история от Екатерины Великой до Александра П. — М.: Мысль, 1994.

27. Щербина Ф. А. История Кубанскаго казачьяго войска: В 2 т. — Краснодар, 1992. — Репринтное воспроизведение 1910–1913 г.

28. ЛызловА. И. Скифская история. — Москва, 1990.

29. Шахматов А. А. Разыскания о древнейших русских летописных сводах. — СПб., 1908.

30. Костомаров Н. И. Две русские народности. — К., 1991.

31. Бушков Александр. Россия, которой не было. — М.: Олма-Пресс, 1997.

32. Кониський Георгій. Історія Русів. — К., 1991. — Перевидано за виданням: — М., 1846.

33. СічинськийВ. Чужинці про Україну. — К., 1992.

34. Английские путешественники в Московском государстве. — М.,

35. Скальковсъкий А. О. Історія Нової Січі, або останнього коша Запорозького. — Дніпропетровськ: Січ, 1994.

36. Труд. — М., 1998.

37. Кедров К. Все под одним Богом ходим // Известия. — М., 1997. — 12 июня.

38. Афанасьев Ю. Н. Пора перестать верить историческим мифам // Аргументы и факты. — М., 1997. — № 46Г.

39. Известия. — М., 1994. — № 12.

40. За чьим черепом пришла обезьяна? // Известия. — М., 1992. — № 50.

41. Аргументы и факты. — М., 1995, — № 2;№ 3.

42. Славянская трагедия // Труд. — М., 1998. — 29 мая.

43. Аргументы и факты. — М., 1994. — № 17.

44. Комсомольская правда. — М., 1997. — № 162.

45. Лужков Ю. На моих часах всегда Московское время: Интервью //Труд. — М., 1997.

46. Там, где русские соблюдают Шабад и справляют Пейсах // Известия. — М., 1988. — № 73.

47. КолесовЮ. Страсти вокруг Крыма // Труд. — М., 1995. — 8 апр.

48. Известия. — М., 1998. — № 76.

49. Аргументы и факты — М., 1998. — № 15.

50. Известия. — М., 1998. — № 73.

51. Комсомольская правда. — М., 1996. — 23 апреля.

52. Родина. — М., 1989. — № 12.

53. Позняк 3. Об опасности русского империализма // Известия. — М., 1994. — № 12.

54. Щеголихин И. Вынырнуть из омута дессидентского утопизма // Казахстанская правда. — Алма-Ата, 1994. — № 65.

55. Забыть о распрях // Труд. — М., 1998. — № 184.

56. Чуев Ф. Сто сорок бесед с Молотовым. — М.: Терра, 1991.

57. Савин А. Фавориты Екатерины П. — М.: Дело, 1912.

58. Короленко П. П. Двухсотлетие Кубанского казачьего войска {1696–1896). — Екатеринодар, 1896.

59. Дашкова Е. Записки 1743–1810. — Ленинград: Наука, 1985.

60. Хмельницька область // Історія міст і сіл УРСР. — К., 1971.

61. История Отечества: (Люди, идеи, решения). — М., 1991.

Поиск по сайту: