ПОЧАТОК «ЗБИРАННЯ ЗЕМЛІ РОСІЙСЬКОЇ» 5 страница

Ось вона, логіка великороса! Будь-яким зрадництвом, будь-яким мерзенним способом прихоплюй шматки «землі російської». Підлість таких діянь згодом спишеться й приховається в «історичних писаннях», а «придбання» залишаться. Що цікаво, коли питання стосується історичної правди, вимисли й брехня великороса мають перевагу над чесністю й порядністю міркувань.

Простежмо події кінця XIV — початку XV століть.

Битва татаро-монголів із литовсько-українськими військами відбулася на берегах ріки Ворскли 1399 року, де литовсько-українські полки були переможені татаро-монголами, на чолі яких стояв Тимур Кутлук. М.М. Карамзін аж захлинається в захваті, описуючи поразку військ Вітовта Литовського: «Ні Чингісхан, ні Батий не здобували перемог досконаліших.

Слід розуміти всю неправду такого твердження. Внаслідок поразки від Батия ростовсько-суздальська земля опинилася у володінні татаро-монголів і перетворилася на дикий, відсталий культурно татаро-монгольський улус. Литва і Русь після поразки навіть данини не платили Тимуру Кутлуку. Пограбувавши ці землі, Кутлук пішов у Поволжя. Відчуваєте різницю? «Тлумач історії» вперто забув повідомити, що, програвши ту битву, Вітовт не побіг до Орди просити ярлик на князювання. Ні! І розмовляв із ним хан не як з Василем, князем Московським.

Послухайте, як спілкувався хан Тимур Кутлук із Вітовтом, князем Литовсько-Руським:

«Навіщо йдеш на мене? — велів він сказати Вітовту, — я не ступав ніколи на землю твою зі зброєю»… Тимур невідступно пропонував мир, визнавав Вітовта найстаршим, погоджувався навіть, за словами наших Літописців, платити йому щорічно певну кількість срібла» [1, том V, с. 90].

Ці слова не схожі на звертання Едигея до Московського князя Василя 1407 року: «чого тікаєш, як раб!.. Подумай і навчися!»

Військові сили Вітовта Литовського спирались на народи, які жили на землях від Балтики до Чорного моря, були незрівнянно сильніші від московських та подібних до них. Це необхідно констатувати для розуміння історичної правди. Тут вимисли і брехня великоросів недоречні. Хоча брехня й вигадки — стрижнева основа історичного «писання» російської історії. Не варто забувати, що в 1382 і 1407 роках Московське князівство було розорене спочатку Тохтамишем, а пізніше Едигеєм, а народ знищений або забраний, за словами того ж М. М. Карамзіна, «як пси, на змичках» у рабство.

Про яке приєднання «південної Росії» може бути мова? До кого приєднувати?

1404 року Литва приєднала до себе Смоленське князівство разом із містом Смоленськом. Зверніть увагу: Смоленськ до 1404 року, не належав ні Золотій Орді, ні Москві! Цю історичну істину не приховати неправдою.

Саме в ті роки Литва забрала у татар Поділля і приєднала до великого Литовсько-Руського князівства.

У 1410 році князь Вітовт став одним із полководців великої переможної Ірюнвальдської битви, яка поклала край німецькій експансії на схід, до речі, забезпечивши з північного заходу благополуччя Московії.

Тож якби Московія в ті роки виступила проти великого Литовсько-Руського князівства, то з цілковитою певністю можна заявити, що в першій чверті XV століття припинила б своє існування назавжди. Навіть не народилася б ідея «збирання землі російської», а великоросів як нації не було б.

Великоросові-державнику страшенно хочеться возвеличити Московію та знеславити сусідів, яких вона згодом захопила. І тоді він видає фальшиві вимисли за можливі дії: либонь, хто клюне, либонь, зійде за правду. М. М. Карамзіну не соромно писати поруч такі «історичні перли»: «підсиливши Державу Московську» і «зважився сам шукати прихильності Хана», «держава Московська», а слідом — «Улус Монгольський». Писалося без муки сумління. Все зійшло з рук «байкарям історії». Аби тільки величніше і спритніше було «викладено» історію Російської імперії. Про достовірність тут і не йшлося. 234

Залишимо і цього московського князя. Наступним був князь Василь Васильович Темний (1425–1462 роки). Слід наголосити: як і всі його московські попередники, Василь Темний одразу ж подався в Орду просити великокнязівський титул. Вступив у суперечку за ярлик зі своїм дядьком — князем Юрієм. Цілком імовірно, московит програв би ярлик великокнязівський, та врятував московську справу проноза-боярин Іван, який був при ньому в Орді.

Ось як описує право Василя на Московський престол М. М. Карамзін:

«Василь доводив своє право на престол новим статутом Государів Московських, згідно з яким син після батька, а не брат після брата, мусить успадковувати Велике Князювання. Дядько, спростовуючи цей статут, посилався на літописи та заповіт Димитрія Донського, де він (Юрій), у випадку кончини Василя Димитрієвича, названий його спадкоємцем. І тут Боярин Московський Іван став перед Махметом і сказав: «Царю верховний! Молю, дозволь мені, смиренному холопові, говорити за мого юного Князя. Юрій шукає Великого князювання за старим правом Російським (розумійте — московським. — В. Б.), а Государ наш (розумійте — васал твій. — В. Б.) — по твоїй милості, відаючи, що воно (Московія. — В. Б.) є твій Улус: віддаси його, кому захочеш. Один вимагає, інший благає» [1, том V, с. 135].

Ото і вся розповідь про велич Московії в XV столітті! Тут усе точнісінько викладене самими московитами. На той час Москва — звичайний позаштатний улус татаро-монгольських ханів. Про яких-небудь «государів московських» говорити не випадає. Звичайні васали Орди!

Варто б великоросам більш пильно придивитися до власної історичної науки. Відсіяти принаймні видиму неозброєним оком брехню.

«…Вельможа Татарський, Улан Царевич, урочисто посадив Василя на трон Великокнязівський в Москві, у храмі Богоматері біля золотих дверей» [1, том V, с. 136].

У московському храмі Богоматері татарський спадкоємець не саджав на трон московського князя. Тут, у храмі, Василь Темний присягав перед православними святинями на вірність ординському ханові. Він клятвено обіцяв бути васалом слухняним, платити данину, коритися Орді. Такий «монарх» і така «монарша Московська держава» в XV столітті.

За цього князя кривава московська гризня сягнула апогею. Москва була побита жорстоко у себе вдома. Але, як писав М.М. Карамзін, «смиренно плазуючи в Орді… міжусобиці вдома ознаменувалися різними лиходійствами… в остервенінні своєму без усякого суду топили і палили людей… навіть законні страти були жорстокі, аж варварські».

Московія і за наступного князя Івана III залишалася жорстоким завойовником сусідів.

Уже за три роки після початку князювання Івана III московити рушили грабувати Черемиську землю. Мерзенний розбій та грабіж стали головними джерелами поповнення князівської скарбниці, тим паче, що ординські хани не особливо перешкоджали експансії на північ.

Значно пізніше великороси назвуть цю мерзоту «збиранням землі російської». А поки що, як бачимо, відбувалися звичайний грабіж і розбій. Московська рать на чолі з Симеоном Романовичем пішла «… у Черемиську землю… (в нинішні В'ятську і Казанську губернії) крізь дрімучі ліси, уже повні снігу, в найлютіші морози. Веління Государя і надія збагатитися здобиччю дали воїнам силу здолати всі труднощі. Більше місяця йшли вони по лісових пустелях, не бачили ні селищ, ні шляху перед собою… Вступивши в землю Черемиську, багату на хліб і худобу — керовану власними Князями, але підвладну Царю Казанському, — Росіяни (московити. — В. Б.) винищили все, чого не могли взяти як здобич, різали худобу й людей (у такий спосіб московити насаджували «передові» звичаї і культуру, як сотні років розповідали нам. — В. Б.), палили не лише селища, а й бідних жителів, забираючи будь-кого у бранці. Наше (московське. — В. Б.) право війни було ще древнє, варварське (а сьогодні в Чечні — уже цивілізоване та людяне?! — В. Б.), всяке лиходійство у ворожій країні вважалося законним. — Князь Симеон доходив майже до Казані і, без битви проливши ріки крові, повернувся з ім'ям переможця» [1, том VI, с. 222].

Москва сотні років намагалася переконати світ, у тому числі й поневолені нею народи, що вона несла їм, народам, зібраним у «землі російські», прогрес, передову культуру і волю. Яка брехня!

Із опису видно, якою дикою й варварською була Московія наприкінці XV століття, в пору високої європейської культури.

В Московії XV століття панували тьма, звичайне варварство, де вбити, вкрасти, пограбувати вважалося нормою.

Ще на один факт необхідно звернути увагу читачів. Навіть М. М. Карамзін змушений визнати, що землі в'ятські, чуваські й казанські до початку XVI століття були для московитів землями «ворожої країни». А якщо так, то про які «споконвічні російські землі» вздовж Волги і В'ятки можна вести мову нині? Звичайні підкорені московитами землі. Поволжя споконвіків належало народам, які жили там: булгарам (татарам), чувашам, башкирам, марійцям, мордві тощо. Москва прийшла в ті землі поневолювачем. Погляньте на карту: від В'ятки на півночі до Астрахані на півдні московити до початку XVI століття лише в Ярославлі, Нижньому Новгороді та Костромі вийшли на Волгу. А підкорила Московія народи Поволжя наприкінці XVI століття. Твердження великоросів про «споконвічні російські землі Поволжя» є звичайною брехнею Московії.

Адже татаро-монголи володіли Московією також близько 300 років! І мали «обґрунтовані» права на свої володіння. Однак Москва пам'ятає лише про «свої права».

Подобається чи ні ця істина великоросам, але вона є фактом незаперечним. А землі, що лежать за Волгою і В'яткою, аж ніяк не належали Москві. Вони віддавна мали господарів. Які б «історичні баєчки» не складалися московськими «писаками історії», але й землі Уралу, Сибіру і Далекого Сходу теж відібрані великоросами в народів, які проживали на тих землях.

Повернімося до Івана III. Йому не вдалося закріпитися на землях середньої Волги. Пограбувавши їх, вирізавши десятки тисяч місцевих жителів, московити пішли геть.

«Спопеливши все, що могло горіти, Росіяни (московити. — В. Б.), втомлені, обтяжені здобиччю, відступили…» — підсумував М. М. Карамзін. Казань ще на сто років залишилася міцною процвітаючою державою, де були побудовані кам'яні палаци, медресе, де існував водопровід. Москва в ті роки була повною протилежністю Казані. Але час минав, Москві все більше й більше були потрібні здобич і чужі надбання. Тоді вона, як за старих часів, звернула увагу на здавна процвітаючий Новгород. А ми вже знаємо, коли в московитів з'являється бажання пограбувати сусіда, вони завжди знаходять «привід». Так трапилося і того разу.

Це було перше, але не останнє знищення московитами Новгорода, міста з п'ятсотлітньою історією, культурою, традиціями; міста-республіки, яке було незрівнянно вищим від Москви за розвитком торгівлі, ремесел і культури; міста, що мало багатовікові зв'язки з Києвом і Європою.

«… Нарешті, прийнявши благословення від Митрополита і Єпископів (Іоанн ІІІ. — В. Б.), сів на коня, повів головне військо зі столиці (Російська православна церква за всіх часів благословляла захоплення й поневолення сусідніх народів, навіть обґрунтовувала його. Вона завжди мала свій ласий шмат здобичі. — В. Б.)… ішли різними шляхами до Новгородських кордонів… Почалося страшне спустошення. З одного боку, Воєвода Холмський і рать Великокняжа, з іншого — Псковитяни, вступивши в землю Новгородську, винищували все вогнем і мечем. Дим, полум'я, криваві ріки, стогін і крик від Сходу й Заходу лунали до берегів Ільменю. Москвитяни проявляли лють нечувану… Не було пощади ні бідним хліборобам, ні жінкам. Літописці зауважують, що Небо, сприяючи Іоанну, висушило тоді всі болота, що від травня до вересня жодної краплі дощу не впало на землю, багно затверділо, військо з обозами скрізь мало шлях вільний і гнало худобу по лісах, доти непрохідних… Холмський спопелив Русу… і з жорстокосердістю, властивою тодішньому віку, наказавши відрізати бранцям носи, губи, послали їх, покалічених, у Новгород… Новгородський Літописець свідчить, що співвітчизники його (тобто, новгородці. — В. Б.) билися мужньо і змусили Москвитян відступити, але кіннота Татарська, будучи в засідці, «нечаянним» (себто раптовим. — В. Б.) нападом розбила стрій перших (новгородців. — В. Б.) і вирішила справу» [1, том VI, с. 234–236].

Страшно читати ці «історичні сказання». Годі й уявити, які жорстокості творив Московський улус заради підкорення своїх одновірців! Москва знову й знову спиралася на міць і силу Орди. Винищуючи одновірців, підкорила не лише Новгород, а й Твер, Суздаль, Володимир тощо.

М. М. Карамзін, цей істинний великорос, замовчував у своїх «писаннях», що вирішальну роль у знищенні Новгорода в 1471 році зіграла татарська кіннота, тобто війська справжніх хазяїв Московії. Він лише мимохідь послався на новгородського літописця. Начебто ми не знаємо, що московських літописців у ті часи не існувало.

Ось вона — жорстока правда хрестозапроданства, коли союз поневолювачів — московитів і татаро-монголів — освячений московським митрополитом. Дивуватися не варто — московська церква йшла на будь-який союз, аби тільки доточити шмат землі до Московії.

«…Гнані, винищувані переможцем, загнавши коней, кидалися у воду й твань болотну, не знаходили шляхів у лісах своїх, тонули або вмирали від ран… На просторах дванадцяти верст полки Великокнязівські (замовчує «великорос» — разом із полками татарськими. — В. Б.) гнали їх (новгородців. — В. Б.), вбили 12 000 людей, взяли 1 700 бранців… Із якою радістю Великий Князь (ревний слуга татаро-монголів. — В. Б.) слухав звістку про перемогу… Холмський уже ніде не бачив ворожої (новгородської. — В. Б.) раті й міг вільно спустошувати села аж до Нарви або Німецьких кордонів… Великий Князь… (Московський. — В. Б.)… прибув у Русу (разом із татаро-монгольськими полками. — В. Б.) і подав приклад суворості, велівши відрубати голови найзнатнішим бранцям» [1, том VI, с. 236].

Прочитайте і нащадкам повідайте про жорстокість московську! Який народ може виправдовувати винищення невинних одновірців? Московити ці діяння навіть освятили хрестом митрополита. Хоча йшлося лише про збирання данини з Новгорода для Золотої Орди.

Це вони, носії православ'я в московській інтерпретації, разом із татаро-монголами палили, грабували, оскверняли православні церкви й монастирі. Це вони під час захоплення Новгорода відрубали голову архієпископові Новгородському Чашнику, щоб знищити сам дух Новгорода. Ці злодіяння оспівані й звеличені згодом як «збирання землі російської». Яка ганебна підлість! Але з жалем треба зазначити, що такі діяння є природними і звичними для московитів. Іншого способу «збирання землі російської» не було.

Згадайте, як так званий святий Російської православної церкви Олександр Невський водив татаро-монгольські полки ще в другій половині XIII століття знищувати новгородський люд, заодно розоряючи і грабуючи священні новгородські обителі. Чи ж не традиція? Послухаймо самих великоросів:

«У 1257 році Монгольська імперія провела в Північно-Східній Русі перепис населення для впорядкування системи обкладання податками. Олександр (Невський. — В. Б.), який здійснив тоді поїздку (прохав «ярлика». — В. Б.) в Орду… погодився на проведення цього заходу… Із Суздальської землі татарські «численники» поїхали в Новгород; Олександр із військовим (татарським. — В. Б.) загоном супроводжував їх… Олександр (Невський. — В. Б.) розправився із заколотниками: Василя (старший син Олександра, що відмовився коритися батькові. — В. Б.) вигнав із Пскова… а тим, хто підбив його на непокору, «оному носа урезаша, а иному очи выимаша» (Це діяння «святого» Російської православної церкви! — В. Б.)»…

«У 1259 році… в Новгороді знову вчинився заколот. Після тривалого протистояння новгородці все-таки поступилися. Слідом за татарами місто покинув Олександр (він ніколи не ходив підкоряти сусідів без татаро-монгольської підтримки. — В. Б.), залишивши намісником свого другого сина Дмитра» [2, № 11, с. ЗО].

Ось результат, якого домоглися московити в 1471 р.: «… (Новгородці. — В. Б.) зобов'язалися в призначений час платити Государям Московським чорну, або народну, данину, також і Митрополитові судне мито, клялися ставити своїх Архієпископів лише в Москві (гроші і паства — ось справжня мета Московської Митрополії! — В. Б.)…» [1, том VI, с. 239].

Так підкорювалася новгородська земля московськими й монголо-татарськими завойовниками, так насаджувався рівень московської злиденності. Навіть порівнювати не можна прадавню культуру Новгорода з абсолютною неосвіченістю Московії того часу.

«Всі області Новгородські, крім столиці, від меж східних до моря були спустошені, вчинила це не лише рать Великокняжа (разом із ординцями. — В. Б.), а й шайки вольниці, громадяни й жителі сільські протягом двох місяців ходили туди збройними юрбами з Московських володінь грабувати і наживатися» [1, том VI, с. 240].

Московський митрополит з московським князем, а з ним і татарські хани були задоволені: варварство і дикість підкорили культуру й волю.

Іван III не був би московитом, а великороси відтак не визнавали б його своїм, якби він не знищив Новгород дощенту.

Цим походом не завершився грабіж Великого Новгорода. У жовтні 1477 року Іван III знову повів московські раті на Новгород. Не міг заспокоїтися московит.

Послухайте, що того разу викрала Московія з Новгорода:

«Слідом за ним (Іваном III. — В. Б.) привезли в Москву славний Вічевий дзвін Новгородський і повісили його на дзвіниці Успенського Собору, на площі… Якщо вірити сказанню сучасного Історика, Длугоша, то Іоанн придбав незліченне багатство в Новгороді, навантажив 300 возів сріблом, золотом, каменями дорогоцінними, які він виявив у древній скарбниці Єпископській або в Бояр, маєтки яких були описані, а до того ще безліч шовкових тканин, сукон, хутр та іншого. Дехто оцінює цю здобич у 14 000 000 флоринів…» [1, том VI, с. 284].

Відчуваєте розмах великого грабіжника свого часу, який нічим не поступається предкам?!

Хотілося б також звернути увагу, що ці злодіяння Іван III вчинив одразу ж після страшної навали чуми на Новгородську землю, яка спустошила її без меча. Давня звичка Московії — бити знесилених і слабких сусідів.

«Виразка, іменована в літописах «железою», ще шукала жертв у Росії, особливо в Новгородських і Псковських володіннях, де, якщо вірити обчисленням одного Літописця, за два роки померло 250 652 людей, в самому лише Новгороді 48402, в монастирях близько 8 000» [1, том VI, с. 220].

Так раптово народ, його культура і становище були підірвані жорстокою стихійною навалою чуми й не менш жорстокою навалою Московії. Але у стародавнього слов'янського племені кривичів ще знайшлися сили, і воно зуміло відродитися після страшного спустошення 1465–1488 років, щоб через 100 років, у 1570 році, бути остаточно знищеним онуком Івана III — Іваном IV — страшним деспотом свого часу.

Тоді остаточно загинула стародавня шестисотлітня культура, остаточно загинуло стародавнє слов'янське плем'я кривичів у Новгородській землі, здебільшого знищене, почасти забране в рабство у московські володіння, де розчинилося і зникло серед фіно-татарського етносу Московії.

Частина знатного етносу кривичів збереглася. Білоруський народ має честь бути спадкоємцем кривичів, радимичів і дреговичів — споконвічних слов'янських племен. Частина кривичів пішла у велике Литовсько-Руське князівство, де й стала одним із творців білоруського слов'янського народу. Але про ці події — іншим разом. Зараз же подумаймо: чи має право фіно-татарський етнос, який створив націю великоросів, вважати себе спадкоємцем великої новгородської культури? Чи має право жорстокий завойовник, який знищив місцевий народ, місцеві звичаї, велику культуру, розікрав усе нажите багатство і навіть церковне начиння, вважатися спадкоємцем цієї культури?

Саме так великороси витлумачують свою історію і свою культурну спадщину: мовляв, московити-завойовники є спадкоємцями новгородської величі. Ще одна велика брехня!

Згадайте, Франція свого часу була частиною великої Римської імперії, як і багато європейських країн, але ніколи не зазіхала на велич Римської імперії. Можна згадати історію Іспанії. Іспанський народ ніколи не намагався обґрунтувати історичну належність йому ацтекської культури. У цих великих європейських народів є своя історія, гідна й чесна.

Однак чого не вигадаєш, якщо хочеться величі. А її — величі — до початку XVIII століття, як не крути, не було. Тоді в хід пішли брехня, вимисли, звичайне злодійство. Московія приписала собі як законне надбання історію Русі, історію і належність їй культури поневоленого, знищеного Новгорода. А що завоювання Новгорода було саме завоюванням, а зовсім не «возз'єднанням земель російських», навіть «великорос» М. М. Карамзін заперечувати не став. У давні часи Московія пишалася насильством і деспотизмом.

Послухаймо: «… однак Іоанн бачив невдоволення, чув таємні скарги Новгородців; надія, що вольності можуть воскреснути, ще жила в їхніх серцях… 1487 року перевели з Новгорода у Володимир 50 найкращих сімейств купецьких. У 1488 році Намісник Новгородський (московит, що правив у Новгороді. — В. Б.), Яків Захарійович, стратив і повісив багатьох поважних людей… і прислав у Москву більше восьми тисяч Бояр, іменитих громадян і купців, які отримали землі у Володимирі, Муромі, Нижньому, Переславлі, Юр'єві, Ростові, Костромі; а на їхні землі, в Новгород, послали Москвитян, людей служивих і гостей (А ми все гадаємо: у кого більшовики навчилися «змішувати» народи?.. Ось він, приклад давній — успадковуй! — В. Б.). Цим переселенням був навіки впокорений Новгород. Залишився труп, душа зникла, інші жителі, інші звичаї, властиві Самодержавству (Московії і московитам, і саме їм! — В. Б.). Іоанн 1500 року, за згодою Митрополита, роздав усі Новгородські церковні маєтки на помістя Дітям Боярським (звичайно, лише своїм, московитам! — В. Б.)» [1, том VI, с. 289–290].

Трапляються серед істориків-великоросів люди, які намагаються не лише вихваляти, а й звеличувати і виправдовувати ці діяння. Вони не здатні зрозуміти: винищуванням фізичним і розселенням новгородців, які лишилися живими, по одній-дві родини в диких, занедбаних закутках Московії назавжди знищили новгородську культуру. Московит від того розселення не піднявся в своєму розвитку; він ще на сотні років залишився диким, злобним і жорстоким; він не перейняв звичаї, культуру і суспільний лад новгородців; він цурався цього, як ворожого і незрозумілого. Московит початку XVI століття, живучи серед дикунства й жорстокості, не мав потреби в освіті та демократії. Він, як і за всіх часів, розумів лише варварську силу й право сильного. Це властиве великоросові-державнику і нині. Найбільша трагедія полягає в тому, що великороси, за рідкісним винятком, досі не усвідомили жорстокої правди історії. Не мають ані найменшого бажання чесно оцінити фальшиві постулати імперського «писання».

Автор писав ці рядки 19 січня 1996 року. Другий рік лилася кров у Чечні-Ічкерії. Гармати і гелікоптери знищували людей. Розв'язавши державну бійню проти маленької волелюбної Чечні-Ічкерії, звалили усю відповідальність на неї.

Відчуваєте жорстоку «хватку» московитів? Вони вже відселяли цей народ із рідної землі в 1944 році, як Іван III новгородців; вони вже майже 150 років винищують непокірливий народ, але все ще переконують світ: Чечня — це земля російська! Як раніше стверджували: Новгород — це земля московська!

Про яку честь великороса може бути мова, якщо він гарматами і літаками розстрілює чеченські селища?! Якщо по-нацистськи влаштовує фільтраційні табори?!

Шановні читачі, осмисліть історичні аналогії. Упевніться: московський поневолювач своєї психології не міняв і, боюся, ніколи не змінить. Росія — велетенська могила, куди сотні років московський істеблішмент кидав мільйони трупів росіян і неросійських народів заради примарної імперської ідеї…

Отже, Іван III помер 1505 року, залишивши князівський престол своєму синові Василеві III. Тут не варто навіть гадати, як почав свої діяння новий московський князь. Він, як усі його предки, почав із розбійного походу на сусідів. Цього разу настала черга Пскова, який свого часу зрадив Новгород. Син діяв за прикладом батька: палив, убивав, вішав, грабував. Була знищена культура Пскова, дощенту пограбована скарбниця, розорена церква, виселені в Московію люди. Московити чинили так, як завжди.

Послухайте, що пише великорос М. М. Карамзін:

«(Московський князь повелів. — В. Б.): «Знатні Псковитяни!.. Візьміть дружин і дітей; ідіть у землю московську»… їх усіх, вражених горем… тієї ж ночі повезли в Москву… Вони могли взяти з собою тільки дещицю свого надбання… (Князь же Московський. — В. Б.) роздав села засланих Псковитян Московським Боярам… із торжеством поїхав у Москву, куди відправили за ним і Вічевий дзвін…

Так, — мовить псковський Літописець, — зникла слава Пскова, полоненого не іновірними, але своїми братами Християнами. О місто, колись велике! Ти ремствуєш, спустошене. Прилетів на тебе орел многокрилий із пазурами лева, вирвав із надр твоїх три кедри Ліванські; викрав красу, багатство і громадян; розкопав торговища…; заслав наших братів і сестер у місця далекі, де не бували ні батьки їхні, ні діди, ні прадіди!» [1, том VII, с. 25–27].

Великоросійські «тлумачі історії» виявляли неабияку винахідливість, намагаючись хитрістю й спритністю приховати правду про поневолення сусідів. Ось слова, що виказують правду: «… (Сановники московські, призначені князем у Псков. — В. Б.) іменем нових законів збільшили податки для громадян і хліборобів, не слухали справедливих скарг і страчували за них, тож нещасні жителі юрбами тікали в чужі землі… Пригороди спорожніли. Іноземці, купці, ремісники, що мали доми в Пскові, не хотіли бути ні жертвою, ні свідками насильства і всі виїхали звідтіля» [1, том VII, с. 27].

Загинув Новгород! Загинув Псков!

Загинула слов'янська культура під жорстокими ударами фіно-татарського етносу Московії.

До кінця князювання Василя III в Новгороді та Пскові повністю зник торгово-промисловий прошарок населення в результаті московського підкорення. Майно підкорених новгородців і псковитян було повністю конфісковане московитами, підприємства здебільшого зруйновані. Нові московські прибульці були людьми військовими. У своєму завойовницькому русі Московія в XVI столітті зберігала свій первісний характер — характер військової колонії в підкореній країні. Інакше не могло бути. Московське князівство до середини XVI століття являло собою суцільне бойовище.

Ось що оповів англієць Дженкінс, який плив 1558 року з флотилією галер із Нижнього Новгорода по Волзі на Далекий Схід, про Московію того часу: «… всі околишні області до сусіднього басейну Клязьми спустопіені московським завоюванням. Країна всіяна руїнами» [4, с. 14–15].

Тут великоросійським байкам місця немає. Дженкінс засвідчив страшну дійсність. Таку «культуру», такий «розквіт» і такий «розвиток» несла сусідам Московія!

Ми вивчаємо криваві злодіяння Московії одне за одним. Однак пора встановити і їх політичне підґрунтя.

Із цією метою заглибімося в період російської історії з 1470 до 1570 року. Встановімо, що ж почало змінюватися в той період життя в Орді і в її Московському улусі.

Тут почасти мусимо відступити від хронологічного перебігу подій, аби краще простежити зміну самої історичної й психологічної ситуації. Бо саме в той історичний період і відбувався критичний перелом.

Перед Московським князівством і його церквою знову, як і в період Олександра, так званого Невського, постало питання: якому єдиному цареві поклонятися?

Сподіваюся, читачі пам'ятають, що в середині XIII століття церква й князь Олександр дійшли єдиної думки, і таким царем для них став єдиний правитель Золотої Орди — хан Батий. Пізніше — наступні хани.

Захана як найвищого. Богом посланого Царя молилися в ростовсько-суздальських, а пізніше — у московських церквах. Цю незаперечну істину засвідчив навіть М. М. Карамзін, хоча надто вже ухилявся від цього зізнання «оповідач історії». Якщо князь виявляв непослух ханові, митрополит відлучав такого князя від церкви і піддавав анафемі. Таке не раз чинили з тверськими князями, новгородцями й псковитянами.

Золотоординський хан уособлював для Московії «симфонію» єднання церкви і влади, яку проповідувала Візантія та прийняла як догмат Московія.

Але в самій Золотій Орді, в її улусах до кінця XV століття сталися зміни, і перед Московією та церквою знову постала стара дилема: якому цареві Орди молитися? Навіть почала зринати страшна думка: а чи не проголосити свого, Московського царя?

До кінця XV століття внаслідок жорстокого розбрату Золота Орда поступово почала втрачати не тільки свою силу, а й вплив на власні улуси — князівства. Із володінь Орди на той час піднялися Кримське ханство і Московський улус.

Московським князем на ту пору був Іван III, якому вдалося домовитися із кримськими гіреями «про братство і вічну дружбу». Московський князь при цьому погодився визнати себе залежним від Кримського ханства, як був залежний від Золотої Орди.

Послухаймо М. М. Карамзіна, хоча «тлумач» відверто намагається в цьому питанні сховати кінці у воду, плутаючи геть усе:

«Іоанн послав у Крим товмача свого Іванчу бажаючи укласти з Ханом урочистий союз, а Менглі Гірей 1473 року прислав у Москву чиновника Азі-Бабу… Разом із Азі-Ба-бою вирушив (назад. — В. Б.) у Крим Послом Боярин Микита Беклемішев».

Микита Беклемішев мав чітку вказівку московського князя погодитися на таку умову хана:

Поиск по сайту: