Вдруге: Солженіцин

Написавши розділ «Солженіцин» десь у році 1994-му, не сподівався, що доведеться доповнювати його. Я вірив, повернувшись в Росію, Солженіцин, який має розум і можливість аналітично мислити, згодом заспокоїться і зрозуміє абсолютну неминучість краху Російської імперії. Хотілося сподіватися, що Нобелівський лауреат чесно й неупереджено поставиться до розвалу імперії на «шматки», як він сам пише. Тим паче, що «споконвічна земля» московитів — Московія — залишилася цілою у складі Російської Федерації.

Однак виявилося, що час не заспокоїв і не вилікував цієї людини, а ще дужче озлобив стосовно окремих народів, які посміли відкинути «ласку старшого брата». Його численні інтерв'ю, бесіди, прямі телефонні лінії витримані в дусі відвертої ненависті до України, Чечні, Грузії й, почасти, до Казахстану.

За останні роки особисто мені, який не шукав зустрічей із писаниною Солженіцина, потрапили на очі такі його повчання людству:

— «Сестра моєї роботи і мати моїх дітей…» [газета «Комсомольская правда», 31 грудня 1994 року, с. 1–2).

— «Жовте колесо» (газета «Аргументы и факты», № 2 і № 3 за січень 1995 року).

— «Розмови з Олександром Солженіциним» (газета «Комсомольская правда», 23 «азітня 1996 року, с. З — 4).

— «Слов'янська трагедія» (газета «Труд», 29 травня 1998 року, с. 5).

З кожним наступним виступом маститий письменник поводився все більш відверто шовіністично. Особливо велику ненависть відчуває ця людина до національно мислячих українців, які не піддалися зросійщенню за багато десятиліть. Дістається всім, навіть державним діячам України. Тут Солженіцин опускається до елементарного хуліганства. Йому нічого не варто обізвати людей, які займають державні посади в Україні, «нахабними ошуканцями, безсовісними людьми, зрадниками, націоналістами» та ін. Начебто ці люди повинні служити не українському народові, а Російській імперії. Старий московський шовіністичний синдром із часів Петра І (Мазепа), Леніна (Петлюра), Сталіна (Бандера).

Солженіцин з інтерв'ю в інтерв'ю, зі статті в статтю з настирною послідовністю висуває територіальні претензії до сусідніх держав і народів. Усі його претензії цілковито бездоказові й голослівні, лише спираються на «формулу Жириновського», мовляв, російський солдат уже «мив свої чоботи» в тих землях.

Солженіцин не та людина, яка не знає історичних істин. Він їх знає. Але приймає лише ті, які стоять на сторожі Російської імперії. Знає, що існуюча історія імперії наскрізь брехлива, вигадана і «зроблена» російськими державниками за останні 200 років, щоб виправдати захоплення чужих земель і підтвердити так зване право Москви на «збирання землі російської».

Затятий прихильник «великої й неподільної», він розуміє, що є речі, втративши які, Росія вже ніколи відродитися в імперію не зуміє. Ось чому він так люто «підспівує» бодай союзу чотирьох: Росії, Білорусії, України і Казахстану. В цій ідеї криється секрет: зберегти ядро імперії, а інші «шматки» згодом приростуть.

Він тепер зізнається: «я переконаний супротивник «панславізму»: це завжди був для Росії замах не під силу». Бачите, він не засуджує саму ідею підкорення Росією слов'ян, а констатує лише — не берімося за непосильне, бо надірвемося.

Знаючи, як повільно і важко, але невідворотно відбувається становлення нових незалежних держав, які розірвали пута імперії, Солженіцин як махровий піовініст вдається до словесної диверсії, щоб підірвати стабільність цих держав, виграти час, нацьковує одних на інших.

Варто й нині остерігатися «державників» типу Солженіцина. їм уже вкотре ввижається «велика і неподільна». Такі ось солженіцини та лужкови будуть все робити для створення як не нової, то бодай старої «в'язниці народів».

Повернімося до конкретних домагань Солженіцина. Однак не будемо схожими на Олександра Ісайовича, який напирає тільки на совість і бездоказові «істини».

Отже, в газеті «Комсомольская правда» від 23 квітня 1996 року відтворена телефонна розмова Олександра Ісайовича з читачами газети під заголовком «Розмови з Олександром Солженіциним». Що цікаво: із викладу розмови в газеті, жодна людина, яка телефонувала, не поставила Солженіцину питання про його ставлення до України. Відповіді на питання підходили до кінця, час розмови з читачами закінчувався, і тоді пан Солженіцин, побачивши, що питання не дочекається, за власним бажанням узявся лити бруд на, здавалося б, дружню державу.

Однак варто зауважити, що цього разу пролунала нова думка, запозичена лауреатом у Катерини II. Відбулося імперсько-шовіністичне єднання імператриці з письменником. Віруючій російській людині кінця XX століття цілком згодилися шовіністичні думки «розпусної баби» кінця XVIII століття. Що значить — «імперська потреба»!

Послухаймо Олександра Ісайовича:

«Відколота Галичина, яку Олександр І просто не подбав повернути в Росію (Галичина ніколи Російській імперії не належала — таке Солженіцинське словоблудство! — В. Б.), Австрія віддала б її охоче — там протягом півтора сторіччя насаджувався (ким насаджувався — Солженіцин скромно мовчить. — В. Б.) антимосковський, антиросійський характер. Він сьогодні володіє українськими шовіністами (так голослівно письменник перекладає свою хворобу на інших. — В. Б.), які тероризують і заглушили українське населення (яка «отеческая» турбота про українців! — В. Б.), провели доволі фальшивий український референдум 1991 року».

Бачите, як відверто дисидент викладає свої думки: ось якби задушили росіяни Галичину на початку XIX століття, ніхто б не посмів заважати Росії зросійщити решту «малоросів». Бо ж оці незросійщені українці — галичани — взяли та й провели «фальшивий референдум». Мовляв, «затероризували» всіх українців від Харкова до Львова і від Сімферополя до Києва.

Сподіваюся, читачі відчувають усю глибину Солженіцинської ненависті до українців і української держави. Думка про існування української держави доводить Солженіцина до нестями. Йому начхати на волевиявлення народу України, до речі, й російськомовного в тому числі. Солженіцинський шовіністичний дух не приймає результатів народного волевиявлення, які йдуть на шкоду Російській імперії, навіть у тому випадку, якщо за Українську державність голосує понад 90 % тих, хто має право голосу.

Нагадаю панові Солженіцину справжнього автора вкраденої ним думки: «Увійшов із поштою після Пушкіна. Казали (Катерина II казала. — В. Б.), що «… згодом потрібно виміняти в Імператора (Австро-Угорської імперії. — В. Б.) Галичину: вона йому не до речі, а потрібна прибавка до Угорщини з володіння Турецького» [23, с. 286].

Тут подані слова, сказані особисто Катериною II 4 травня 1793 року і записані її статс-секретарем. Пан Солженіцин повторив думку стару-престару, думку злодійської династії Романових, яка принесла на землю України рабство в XVIII столітті.

Солженіцин не став дорікати Катерині за невиконання власної стратегічної мети. Нобелівський лауреат мислить глибше — претензію висловив Олександрові І. Мовляв, бабуня поставила велике завдання: знищити український народ, зросійщити, назавжди привчити, що він «молодший брат» «великоросів», а Олександр І після перемоги у війні з Наполеоном мав таку можливість — заарканити Галичину, та пропустив нагоду. Як тут не поскаржитися на дурня-імператора.

Послухаймо далі, про що повідав читачам «Комсомольской правды» «великий мислитель»: «Але ось вони отримали державу яку. Справжньої України там — одна четверта частина. А три чверті ніколи Україною й не були. Новоросія — Херсонська, Одеська області — ніколи Україною не були. Мелітопольщина, Луганська, Донецька області ніколи Україною не були. А Крим — і говорити нема чого. Все це вони прихопили…» [51, с. 3–4].

Не буду дорікати Олександрові Ісайовичу в брутальності. Цей тон стосовно України в нього повсякденний. Але ось офіцерові-артилеристові неприпустимо не знати елементарної арифметики. Площа разом узятих областей: Донецької, Луганської, Херсонської, Миколаївської, Одеської й Криму — не становить трьох чвертей території України, навіть однієї третини не становить.

Тут пан Солженіцин елементарно лукавить! Він свідомо бовкнув, сподіваючись, що його ніхто перевіряти не стане. Адже Нобелівському лауреатові треба вірити на слово.

Та думка Солженіцина значно далекоглядніша. За необхідності вирішив послатися на територію, приєднану до Московії 1654 року. А той факт, що український народ і українська земля в ті часи були розірвані між трьома імперіями, — він просто замовчує. Звичайний прийом цієї людини.

Однак, слід гадати, у пана Солженіцина не витає думка про належність усієї Правобережної України до «споконвічних російських земель», тобто до Московії. Гадаю, йому відомо, що на Поділлі та Брацлавщині, на Київщині та Волині, в Галичині та Буковині, на Тернопільщині та Черкащині ніколи «великороси» не жили. Хоча від цієї людини можна чекати чого завгодно. Ось запустив же він отакі власні вигадки, про так звану «Мелітопольщину».

Читаючи Солженіцина, все гадав, навіщо ж він, перелічуючи наявні нині області України, раптом «заспівав півнем» — Мелітопольщина. Лише коли глянув на карту, тоді стало зрозуміло, — я аж розреготався, наскільки людина опустилася до дрібної дешевини. Мелітополь-бо в Запорізькій області! І як не силкувався пан Солженіцин, але навіть він не посмів в один ряд із Донецькою областю поставити — Запорізьку. Отоді й вигадав нову землю в Україні — Мелітопольську.

Але і тут Солженіцин пошився в дурні, як і в своїх міркуваннях про Донецьку, Луганську та інші області, які нібито ніколи українському народу не належали. Це вигадана російськими державниками брехня.

Солженіцин на слово не повірить, хоча сам відчайдушно намагається переконати своїми чисто словесними вивертами, тому автор знайшов персонально для Солженіцина історичних свідків минулого.

Послухайте, про що повідав світові в першій половині XIX століття службовець А. О. Скальковський, який працював в «Управлінні Новоросійського й Бессарабського генерал-губернатора» графа М. С. Воронцова, у книзі «Історія нової Січі, або останнього Коша Запорозького».

Звертаю увагу пана Солженіцина, щоб урахував, що це була перша людина, яка досліджувала архіви Запорозького козацтва і видала свої праці в Російській імперії.

Необхідно зауважити, що дослідження архівів велося з дозволу царських намісників. При виданні книга одержала дозвіл цензури, тобто факти, в ній викладені, імперія не заперечувала.

Отже, погляньмо, що належало запорозьким козакам на півдні України 1576 року, та що підтвердив грамотою Стефан Баторій: «Стародавнє запорозьке містечко Самар із переправою і землями вгору по Дніпру до ріки Орел, а вниз аж до степів Ногайських і Кримських; а через Дніпро та лимани Дніпровський і Бузький, «як вічно було», до Очаківських улусів і вгору по Бугу до ріки Синюхи. Від Самарських же земель через степ до самого Дону, де ще за Прецлава Ланцкорунського (кошовий запорізьких козаків у 1500–1515 р. — В. Б.) козаки запорозькі свої житла мали…» [35, с. 34–35].

А зараз погляньмо, що було зафіксовано на карті де Боксета, складеній 1740 року з веління російських царів, яка донині зберігається в московських архівах: «Було п'ять головних кордонів Запорожжя:

1. Біля перевалочної (на Дніпрі) з боку Гетьманщини або Росії (Гетьманщина була приєднана до Московії Богданом Хмельницьким 1654 року. — В. Б.);

2. Біля Бахмута, або пізніше (з 1730 років) біля фортеці Козловської на лінії від Слобідської землі (нагадую особисто Солженіцину: йдеться про Слобідську Україну, де в 1740 році проживали українці. — В. Б.);

3. На річці Кальміус із боку братів козаків донських;

4. Біля Микитиної переправи або на переправному посту на Бузькому лимані навпроти фортеці Очаків від Криму й Туреччини;

5. У Гарді з боку польської Речі Посполитої (тобто вгору по Бугу. — В. Б.)» [35, с. 44].

Треба також уточнити: донські козаки відбрунькувалися від запорозьких. І хотілося б це російським державникам визнавати чи ні, але цей факт теж підтверджують історичні свідки.

Послухаймо А. О. Скальковського: «Боплан (Боплан Гійом, французький інженер. У 1630–1648 роках служив у польській армії. 1650 року, повернувшись у Францію, видав книгу «Опис України». — В. Б.) у своєму «Описі України», говорячи, що «Азов, або Азак, був узятий в 1642 році московськими козаками», тобто донцями, — говорить мовою козацтва запорозького, серед якого він жив і в рядах якого боровся (до речі, під Азовом в тому числі. — В. Б.)» [35, с. 30].

Ще чіткіше цю думку виклали інші російські учені Олександр Іванович Рігельман і Василь Микитович Татищев.

«Козача громада на Дону була утворена… за зразком Запорозької Січі. Історик XVIII сторіччя Рігельман стверджує, що «донські козаки від українських черкаських козаків справді початок свій узяли на Дону». Підтвердження тому Рігельман бачить у «Російському літопису» Татіщева, де згадується, що «в XVI столітті, за царювання царя і великого князя Івана Васильовича, через Дніпро з князем Вишневецьким черкаси (козаки. — В. Б.) на Дон перейшли, і там оселившись, місто Черкаське побудували» [27, том І, с. 461].

Як бачите, пане Солженіцин, межі проживання українського народу значно ширші, ніж вам це здається. І зверніть увагу, великоросами в ті часи на узбережжі Чорного моря навіть «не пахло».

Послухаймо, що повідало світу незалежне від Російської імперії французьке видання «Народи Росії», яке вийшло в 1861 році: «… В Російській Імперії на 1859 рік проживало 12 мільйонів українців. Зокрема, проживало:

В Тавриді

українців — 200 тисяч осіб, росіян — 87 тисяч осіб, німців — 27 тисяч осіб;

Поиск по сайту: