ЗВІДКИ ПОХОДИТЬ МОСКВА ТА МОСКОВІЯ 5 страница

Та повернімося в країну Моксель. Послухаймо, як самі великороси викладають події, що відбулися в суздальській землі до кінця XII століття, тобто напередодні навали монголо-татар:

«Разом із Юрієм Довгоруким, тобто на початку XII ст., з'явилися в суздальській землі й бояри, старша дружина…

Прибуваючи в суздальську землю, прибульці зустрілися тут із тубільним фінським населенням, яке… становило нижчий клас місцевого суспільства. Таким чином, колонізація давала рішучу перевагу нижчим класам, міському й сільському простолюду, у складі суздальського суспільства… Нижчі класи місцевого суспільства, які щойно почали складатися шляхом злиття російських (чергова брехня великоросів, мовляв, із князем «потік» слов'янський люд, і він уже росіянин. — В. Б.) колоністів із фінськими тубільцями, покликані до дії князівським розбратом, повстали проти вищих (дуже нечисленних. — В. Б.), проти давніх і звичних зверхників цього суспільства, і дали змогу торжествувати над ними князям, за яких стояли…

Отже, одним із наслідків російської (недоречне тверд — В. Б.) колонізації Суздальської землі було торжество суспільного низу над верхами… суспільства» [6,і с 115–117].

Яку думку ми почерпнули з цього, здавалося б, досить місткого за обсягом твердження?

А думка неабияка: в землі Моксель, завдяки діянням Андрія Боголюбського, прийшов до влади фінський етнос. Суздальська земля (Моксель) прийняла молодшу гілку династії Рюриковичів і його невелику дружину, асимілювала їх у своє середовище і таким чином сформувала основу фінського етносу, який згодом одержав назву — великороси!

Так оддалік від Києва, на неозорих землях, серед щонайстрахітливішої глухомані, заселеної лише фінськими племенами, з'явилося Суздальське князівство, від якого відбрунькувалися Твер, Рязань, Володимир, Москва, Ярославль і вся «великоросія». Не варто лукавити, у XII столітті не було історичних передумов, аби змусити наддніпрянські слов'янські племена покинути свої чудові землі й піти в непрохідні заболочені нетрі.

Якби на початку XVIII століття Російській імперії, що народжувалася, не знадобився «древній родовід», не було би потреби і в «історичному обґрунтуванні» свого так званого права на «збирання землі російської», постала б зовсім інша історична правда про походження народу, який почав свій родовід у землі Моксель.

Але так склалося: криваво пануючи над багатьма підкореними народами, захопивши величезні простори, Московія, а пізніше Російська імперія докорінно перекрутила історичну дійсність, створила про себе міф і нав'язала його як істину всьому світові, але насамперед — підкореним народам.

Навіть визначний представник великоросійських билин Ілля Муромець за походженням — «мужик-залешанин», «селянський син Ростовсько-Залеської землі», отже, син фінського племені мурома. Саме прізвисько Муромець походить від слова мурома.

Ось що писав професор В. О. Ключевський:

«… недарма в стародавній… билині, що зберегла відгомін дружинних, аристократичних понять і відносин Київської Русі, обивателі Ростовсько-Залеської землі звуться «мужиками-залешанами», а головним богатирем оксько-волзької країни є Ілля Муромець — «селянський син» [6, с. 116].

Уже в XII столітті київські слов'яни висловлювали нелюбов і неповагу, точніше — презирство до «мужиків-залешан Ростовсько-Залеської землі». Подумаймо: як могла людина висловити презирство й нелюбов до свого сусіда або брата, який пішов із київської землі в суздальську?

Є тільки одне пояснення цього явища: в землі «Ростовсько-Залеській» (країна Моксель) жили чужі слов'янам племена, які не мали нічого спільного з ними, які суттєво відрізнялися від слов'ян зовні і внутрішньо. Через що спостерігалася їхня взаємна нелюбов.

Це були різні етноси, що й стало причиною взаємного несприйняття. І таке ставлення, як нам відомо, збереглося на віки. Донині! Навіть 350-літнє великоросійське придушення національного духу в Україні не домоглося асиміляції українського слов'янського народу з далеким йому фінським етносом великоросів.

Російська історична наука, не тільки романівська, але й радянська, всі діяння зі «збирання землі російської» обожнювала. Найжорстокіші варварські дії московської еліти з поневолення сусідніх народів і завоювання чужих земель завжди оцінювалися як «фактор історично позитивний». Народи, прилучені до «російських земель», за період поневолення зазнавали жахливого геноциду, поголовного винищення національних еліт, примусового зросійщення, грубого відторгнення від рідної землі.

Така жорстока правда історії. Великороси привчені бачити в своїй історії тільки великі, доблесні діяння. І ми, неросійські люди, які спізнали всю трагедію зросійщення, зобов'язані відкрити зворотний, доволі брудний бік «збирання землі російської». Російський народ має право й повинен знати свою сувору історичну правду.

Отже, ми з вами підійшли до дуже відповідального періоду в російській історії — до перших років підкорення землі Моксель татаро-монголами. Роки прилучення суздальської землі до складу Монгольської імперії (1238–1330) в російській історичній науці викладаються емоційно, мимохідь, як часи страждань, сліз і горя. За емоціями і звірянням почуттів не видно історичних фактів і їх чесного аналізу, оскільки великоросійські історики свідомо приховували стратегічний момент походження Московії.

Нам, звичайним читачам, робітникам, селянам, московський істеблішмент ніколи не дозволяв зазирнути глибоко в той ще не спотворений період російської історії. Про нього мовилося мимохідь, мовляв, немає нічого серйозного. Здавалося б — чому? У тому часі немає нічого секретного. Але тут і криється відповідь: у ті роки закладалися наріжні камені історії Російської держави.

Отже, в чому тут таємниця?

А вона в тому, що Московія як князівство вперше з'явилася 1277 року з «височайшого повеління» татаро-монгольського Суверена, і була вона звичайним улусом Золотої Орди. Тобто сам «град Москва», і Московське князівство-улус з'явилися не в часи великого Київського князювання, не з волі київських князів, а в часи татаро-монголів із веління ханів Золотої Орди на території, підвладній династії Чингісидів.

Цього ми ніколи не знайдемо у великоросійських дослідженнях. На такі думки у великоросів накладено табу. Інакше — величезний історичний парадокс: князівство-улус, створене ханами Орди в складі Великої Імперії, привласнило собі згодом право «збирання землі російської», тобто — слов'янської.

Не існувало ні Москви, ні московського князівства до 1237–1238 років, часу приходу татаро-монголів на суздальську землю. Не згадується Москва як місто або селище і в європейській історії того часу.

Ось як описує ті страшні часи ростовсько-суздальської землі професор С. М. Соловйов:

«У 1237 році прийшли зі східної країни на Рязанську землю, лісом, безбожні татари із царем Батиєм…

Звідти пішли на великого князя Юрія; одні йшли до Ростова, другі до Ярославля, треті на Волгу й на Городець, і заполонили все по Волзі аж до Галича-Володимирського; інші пішли до Переяславля і взяли його; відтак заполонили всю країну і міста: Юр'єв, Дмитрів, Волок, Твер, аж до Торжка не було місця, де б не завоювали; по всій країні Ростовській і Суздальській взяли чотирнадцять міст, крім слобід і погостів, протягом лише лютого…» [7, с. 154–155].

Звичайно, працю, написану 140 років тому, читати цікаво, повчально. Однак я знав, для чого автор писав свою «Історію…», тому старанно шукав першоджерела навали Батия. І знайшов!

Послухаймо:

«Ця країна за Танаїдом (Доном) дуже красива, має ріки й ліси. На півночі є величезні ліси, в яких живуть два роди людей, а саме: Моксель, які не мають ніякого закону, чисті язичники. Міст у них нема, а живуть вони в маленьких хатинах у лісах. Їхній государ і більша частина люду були вбиті в Германії. Саме Татари вели їх разом із собою (після завоювання. — В. Б.) до вступу в Германію, тому Моксель дуже схвалюють Германців, сподіваючись, що за їхнього посередництва вони ще звільняться від рабства Татар» [8, с. 88].

Батий лише раз, у 1237–1238 роках, пройшовся по суздальській землі від Липецька до Торжка і Твері. Рубрук повідав історію подорожі, що відбувалася в 1253–1254 роках. У його словах криється істина. Але про це поговоримо дещо згодом. Тим часом звернімося до фактів, викладених російською історією:

«5 березня 1303 року помер князь Данило Московський…

Московське князівство було настільки маленьке, що Данило, зважаючи на все, не став ділити його на частки між своїми п'ятьма синами. Старший із них, Юрій, одержав Московське князювання… Молодші брати Юрія — Олександр, Борис, Іван та Афанасій взяли участь у цій боротьбі як підручні. Очевидно, старший брат дав їм зрозуміти, що право на власну долю треба ще заслужити» [2, № 10, с. 7].

Автор просить читачів звернути увагу на братів Юрія, виокремивши з них Івана. Цей Іван згодом дістане прізвисько — Калита. Саме з Іваном Калитою офіційна російська історична наука нав'язувала історію становлення Москви, згадуючи, між іншим, Юрія Довгорукого, так званого засновника Москви, і його сина-«залешанина» Андрія Боголюбського.

Послухаймо далі. З'ясуємо, звідки ж з'явився сам Данило:

«Олександр (Невський. — В. Б.) пробув в Орді майже рік… По дорозі назад… 42-літній великий князь захворів і помер 14 листопада 1263 року в Городці на Волзі…

Після смерті Олександра (Невського. — В. Б.) … одержали: Дмитро — Переяславль, Андрій — Городець. Молодший Данило (народився 1261 року) став через якийсь час (в 1277 році. — В. Б.) першим московським князем, і від нього пішла династія московських… князів і царів (Рюриковичів. — В. Б.)» [2, № 11, с. 30].

Таким чином, ми встановили першого московського князя та декілька істин, а саме:

1. До 1303 року Москва як поселення і як князівство була настільки маленькою, що розділити її на два «престоли» виявилося неможливо.

2. Москва як князівство виникла на рубежі сімдесятих років, і першим князем Москви, тобто власником «престолу», був молодший син Олександра Невського — Данило, який народився в 1261 році.

Ці факти підтверджують історики М. М. Карамзін, С. М. Соловйов, В. О. Ключевський та інші.

Однак цікаву думку висловлює С. М. Соловйов:

«… у Росії (в Московії. — В. Б.) дуже швидко розмножуються члени князівського роду, внаслідок чого всі області й усі хоч трохи значні міста (десяток хат — це вже місто! — В. Б.) управляються князями…» [7, с. 217].

Звідси випливає цілком закономірний висновок: якщо до 1277 року на «московському престолі» не сидів жоден князівський нащадок, то такого «престолу» і такого поселення до 1272–1277 років не існувало.

Ця думка достовірна і з тієї причини, що на поселення, яке виникало, у володимирсько-суздальській землі одразу сідав князь із роду Рюриковичів:

«… Батько (Юрій Довгорукий. — В. Б.) дав йому (синові Андрію Боголюбському. — В. Б.) в управління Володимир на Клязьмі, маленьке суздальське передмістя (навіть не місто! — В. Б.), що недавно (тобто за Юрія Довгорукого. — В. Б.) виникло, і там Андрій прокняжив далеко за тридцять років свого життя…» [6, с. 108].

Слід зазначити: князівський рід по лінії Юрія Довгорукого розмножувався з винятковою швидкістю. Жінки з племен мокша, меря, весь, мещера, мурома та інші народжували князям дітей інтенсивно. У таблицях родоводів, що їх подають у своїх книгах М. М. Карамзіні С. М. Соловйов, тількирід Юрія Довгорукого з 1120 до 1270 року набув понад 40 спадкоємців, які княжили, тобто більше сорока чоловіків, які дожили до повноліття. Але були й інші Мономаховичі.

Чому жоден із цих спадкоємців до 1277 року не одержав «престол» у Москві? Подумайте! Відповідь дуже проста: не існувало в ті роки Москви як поселення!

Це не лише думка автора і результат нашого аналізу. Такої ж думки дотримується К. Валишевський у своїй книзі «Іван Грозний».

Ось його слова:

«Спочатку (після 1147 року. — В. Б.) це нове місто (Москва. — В. Б.) було лише похідним табором переселенців» [4, с. 11].

І, як бачимо, залишилося на довгі роки можливим місцем поселення.

Автор розуміє — немає потреби доводити істину, раніше встановлену істориками. Але якщо він повторно, новими аналітичними викладками доводить істину, отже, намагається переконати читача багатьма фактами, щоб не лишилось ані найменшого сумніву, прагне розвіяти ту імперську великоросійську брехню, яку нам утовкмачували сотні років.

З'явилося не міфічне, а реальне поселення Москва до 1277 року, і на нього хан Орди відразу посадив князя, тобто там з'явився «хазяїн престолу» — Данило.

Нагадаю читачам: саме 1272 року було проведено третій перепис населення у володіннях Золотої Орди, де зафіксована поява поселення Москва. Таким чином ми підійшли до другого питання, яке цікавить нас: чому спадкоємець Олександра Невського отримав дозвіл на створення нового поселення? За які заслуги перед Золотою Ордою?

Відповіді на ці питання криються не у вигаданих легендах про Олександра Невського, а в суворій правді його діянь і вчинків.

Отже, розглянемо життєвий шлях князя Олександра спочатку за російськими хвалебними джерелами. Навіть вони, якщо їх проаналізувати, виявляються суперечливими. Джерела імперії й досі рік народження Олександра встановлюють приблизно — 1221-й, народився у Переяславлі-Залеському, тобто в «Залешанській землі». Ми не будемо зараз спростовувати рік народження Олександра, до цього повернемося в наступному розділі. Наразі ж зазначимо: в роки навали Батия на суздальську землю (1237–1238) ні Олександр, ні його батько Ярослав Всеволодович, ні молодші брати Ярослава опору не чинили, тому не були знищені татаро-монголами.

Ось як про це повідав професор Л. Н. Гумільов: «… постраждали міста Рязань, Володимир і маленькі Суздаль, Торжок і Козельск. Інші міста здалися (Батию. — В. Б.) на капітуляцію, і їх пощадили. Сільське населення розбіглося по лісах і перечекало, доки пройдуть вороги…» [18, с. 282].

Здавшись ханові Батию «на капітуляцію», князь Ярослав із родичами в тому ж році став на службу до татаро-монголів.

Надалі встановимо: виклад діяльності в той період Ярослава Всеволодовича і його сімейства — суцільний вимисел історії великоросів. А всі так звані перемоги Олександра Невського — суцільна брехня. Князь Олександр через малолітство не міг брати участі в сутичках на Неві 1240 року та на Чудському озері 1242 року. І не були ті сутички доленосними для Новгорода і суздальської землі (землі Моксель), бо Золота Орда нікому не дозволяла зазіхати на свої володіння.

У цьому розділі вивчимо російські джерела, хоча вони є суцільною вигадкою, аби читачі побачили, що ці писання великоросів суперечливі і нелогічні за своєю суттю.

Першу так звану «велику» перемогу Олександр, згідно з «великоросійськими писаннями», здобув 15 липня 1240 року. Того дня на чолі власної дружини він напав на шведів, які висадилися на берег Неви, і «розбив їх». Здавалося б, можна пишатися «славетною перемогою» князя. Аж ні! Совість не дозволяє. Словом «битва» таку дрібну сутичку ніхто не величає. З обох сторін у тій бійці взяло участь не більше 300 вояків. І Олександр у сутичці не переміг із тим блиском, як нам казали.

«Бій припинився, очевидно, з настанням темряви, і шведи мали можливість поховати загиблих. Під покровом ночі залишки ворожого війська сіли на кораблі (тури. — В. Б.) і відпливли геть. Втрати з російського боку були невеликими — всього 20 осіб» [2, № 11, с. 27].

У тому й полягає таємниця великоросійської державної облуди, що нам ніколи не дозволяли вивчати письмові джерела супротивної сторони. Навіщо давати матеріал для роздумів? Нехай людина вірить московським «сказанням».

Поміркуйте самі: відбулася чи то битва, чи то бійка, і в чому полягала її доленосність для майбутньої Московії — невідомо: «переможені» шведи спокійно поховали вбитих, спокійно посідали на свої судна і без перешкод попливли. Варто лише прибрати з опису хвалебну патетику, і хоч як би ми придивлялися до тієї звичайної дрібної сутички, ані перемоги, ані великого бою там не помітно. Але так налаштований великорос-державник — він завжди готовий роздути велич власної перемоги та начорно вимазати чужу доблесть.

За старих часів у Московії траплялися бійки більші від Невської, коли на свята йшло битися село на село. Таких «битв» за сотні років проведено десятки тисяч, у тому числі з інородцями, але жодному великоросійському історикові не спало на думку назвати ці бійки битвами. Та ще й доленосними.

Не варто забувати, що князь Олександр від народження був хворобливим і до бійок не здатен.

Майже такого самого рівня була «битва» Олександра з німцями й естами 5 квітня 1242 року на Чудському озері. До речі, Іпатіївський літопис просто не підтверджує її «буття».

«У рік 6750 не було нічого», — мовить літопис. Тим часом, рік 6750 — це 1242 рік.

За даними Ордену, Чудська сутичка все-таки відбулася, втрати Ордену становили 20 лицарів убитими і 6 лицарів полоненими. Однак про розгром не йдеться. Такий масштаб «Чудського побоїща».

Знову ж таки, навіщо ця брехня російській історії? І тут усе більш ніж зрозуміло.

Олександр, так званий Невський, народився приблизно 1230 року, в 1238-му його забрав хан Батий в аманати (тобто в заручники), інакше його батько Ярослав Всеволодович не отримав би великокнязівського престолу. Князь же Ярослав після повернення Батия з Європи в 1242 році був відправлений у Каракорум, де, до речі, ні хан Батий, ні його син Сартак, ні Олександр Невський участі в коронації великого хана Руюка не брали.

Ми про ці події повідаємо читачам у подальших розділах. Тому повернімося до Олександра.

Пробувши в Орді у Батия з 1238 до 1252 року, коли був посланий на великокнязівський престол у Володимир, Олександр не брав участі в жодному із серйозних боїв. Але так склалося, що саме він став родоначальником московських князів. Через це довелося шукати «перемоги», інакше предок великоросів-государів виставлявся в досить непривабливому світлі.

Після таких фактів мусимо розуміти бажання московської еліти приховати справжній час появи Москви і Московського князівства, а також бажання «облагородити» родоначальника Московії — Олександра Ярославовича, тим паче, що у київській землі в ті роки діяв справді славетний Данило Галицький, і це зафіксували історики та літописи Європи.

Історія Російської держави почала письмово викладатися, власне кажучи, з XVIII століття, під найсуворішим «оком» і за велінням государів. Московські царі навіть думки не припускали, щоб повідати світу про татаро-монгольське походження своєї державності. У тому й полягала таємниця, яку велено було приховати, завуалювати вимислами.

Саме хан Золотої Орди внук Батия Менгу-Тимур дозволив заснувати поселення Москва під час третього перепису суздальського населення, проведеного 1272 року. А в 1277 році, коли Данило (син Олександра Невського) досяг повноліття (за татарськими законами в 16 років), він посадив цього князя на «московський престол».

Нагадаю, що в 1257 році татаро-монголи, «ці дикі варвари», як сотні років твердили великороси, провели другий перепис поселень і населення в суздальській землі під керівництвом Олександра Невського. Перепис проводили чисельники зі ставки хана, але військове забезпечення операції здійснював князь володимирський — Олександр Невський. Москва як поселення того року не була зафіксована, і князя на «московський престол» не посадили. Хоча йшлося про величезні, як на ті часи, доходи.

Ось що зафіксував Плано Карпіні, який побував у Києві в 1246 році:

«Інших же, за своїм звичаєм, перелічив, наказуючи, щоб кожен, як малий, так і великий, навіть одноденна дитина, чи бідняк, чи багач, платив таку данину, а саме, щоб він давав одну шкуру… ведмедя, одного чорного бобра, одного чорного соболя, одну чорну шкуру… дохорі, і одну чорну лисячу шкуру. А кожного, хто не дасть цього, слід відвести до Татар, і він ставав їхнім рабом» [8, с. 33–34].

Такі порядки були і в суздальській землі. Тому «байки-облуди» істориків цілком недоречні. Золота Орда підтримувала порядок та дисципліну на належному рівні. Після означеного подушного перепису (1257 рік) заборонялося переміщення населення без дозволу і відома татаро-монгольських баскаків. За цим суворо стежили, не забуваймо, йшлося про доходи самої Золотої Орди, яка була в ті роки у розквіті сил.

Повернімося, однак, до так званого Олександра Невського. Слід зауважити, що значною мірою про «велич» Олександра подбала Російська православна церква, увівши його в сан «святаго». Але про це особлива мова.

Що справді вдавалося князеві Олександру, то це інтриги й підступи проти своїх рідних братів і сусідніх князів.

Послухаймо російського історика:

«Андрій Ярославович (брат Олександра. — В. Б.), ставши князем володимирським (великим князем. — В. Б.), уклав союз із найсильнішим князем Південної Русі (такими хитрощами нас намагаються переконати, що існувала інша Русь. — В. Б.) Данилом Романовичем Галицьким, одружившись із його дочкою, і спробував вести незалежну від Золотої Орди політику… Але 1251 року великим Ханом став друг і ставленик Батия Мунке. Це розв'язало руки золотоординському ханові, і наступного року він організував військові акції супроти Андрія і Данила. На галицького князя Батий послав рать Куремси, яка не домоглася успіху, а на Андрія — рать під командуванням Неврюя, яка розорила околиці Переяславля. Володимирський князь утік, знайшовши притулок у Швеції (пізніше він повернувся і з дозволу Хана княжив у Суздалі). У тому ж році, ще до походу Неврюя (зверніть на цей факт особливу увагу! — В. Б.), Олександр поїхав до Батия, одержав ярлик на володимирське велике князювання і після повернення… сів у Володимирі… З 1252 року до своєї смерті в 1263 році Олександр (Невський. — В. Б.) був великим князем володимирським» [2, № 11, с. 29].

Отже, брат Олександра — великий князь Андрій, за даними великоросів, об'єднавшись із Данилом Галицьким, виступив проти Батия, тобто проти татаро-монгольського поневолення. Поза всяким сумнівом, своїми думками Андрій поділився з рідним братом Олександром. Яка в них була розмова, ми не знаємо. Тут російські історики мовчать, нема чим хвалитись. Але наступні дії Олександра промовляють самі за себе, переконують нас у тому, що Олександр відмовився від союзу з рідним братом і став на бік татаро-монголів. Це незаперечний факт.

Без сумніву, щойно довідавшись про заколот брата, Олександр негайно з'явився в Золотій Орді у Батия. У столиці Орди, Сараї, Олександр отримав «престол» великого володимирського князя ще до вигнання Андрія. За що ж Батий вручив Олександрові великокнязівський престол при живому володареві? Нам не відомі випадки, щоб хан вручав великокнязівський престол князеві, попередньо не відібравши його у власника. Отже, справді князь Олександр мав перед Золотою Ордою великі заслуги. У чому ці заслуги полягали?

Одна з них: Олександр ніколи, як і його батько, не піднімав меча проти татаро-монголів. Але таких князів було більше десятка, якщо не два десятки. Отже, щось більш цінне він підніс татаро-монголам. А таким міг бути тільки донос Батиєві на брата Андрія і відмежування від задумів великого князя. Припускати щось інше немає підстав. Тож коли людина стає на слизьку стежку зради брата, їй доводиться йти по ній до кінця. Цим шляхом і пішов Олександр Невський.

У 1257 році татаро-монгольська імперія провела у володимирсько-суздальській землі, чи інакше — у своїх північних улусах, перепис поселень і населення краю з метою його жорсткого обкладання податками. Для цього Золота Орда насамперед залучила князя Олександра Невського. Саме він, Олександр, здійснював військове прикриття татарських чисельників, маючи під рукою свою і татарську дружини. Великоросійські історики, усі до єдиного, намагаються пояснити участь Олександра в переписі населення володимирсько-суздальської землі, а пізніше новгородської та псковської тим, що то був вимушений крок. Це — брехня. Князь став на шлях зради значно раніше, тому діяв добровільно і ретельно. Не варто зрадництво обіляти.

Саме монголо-татарський подушний перепис залізним ланцюгом прив'язав населення спочатку до татарських ханів, а згодом цей ланцюг опинився в руках московських князів і дружинників, себто — бояр. І те дійство було першим правовим кроком для «збирання землі російської».

Ось як про це повідав М. М. Карамзін:

«… Олександр мусив знову їхати в Орду, де сталася велика переміна. Батий помер, син його — імовірно, Сартак (названий брат Олександра! — В. Б.) — хотів панувати над Татарами, але став жертвою властолюбного дядька Берки, який, убивши племінника, згідно з волею Великого Хана оголосив себе спадкоємцем Батиєвим і довірив справи Російські своєму Намісникові Улавчію. Цей вельможа приймав наших Князів і дари їхні…

… услід за ними (за Олександром Невським) приїхали чиновники Татарські в область Суздальську, Рязанську, Муромську, полічили жителів і настановили над ними Десятників, Сотників, Темників для зборів податків…

За кілька місяців Великий Князь (Олександр Невський. — В. Б.) удруге їздив до Улавчія… Намісник Ханський вимагав, щоб Новгород також платив данину поголовну. Герой Невсь-кий, колись ревний поборник Новгородської честі (велика вигадка! — В. Б.) і вольностей, мусив із жалем (чергова вигадка! — В. Б.) взяти на себе справу настільки неприємну і схилити до рабства (от його діяння! — В. Б.) народ гордий, палкий, який усе ще славився своєю винятковою незалежністю…

Сам юний князь Василь (син Олександра. — В. Б.), за велінням своїх Бояр, виїхав із Новгорода до Пскова, оголосивши, що не хоче коритися батькові, який везе із собою окови та сором для людей вільних (ось вона, справжня суть вчинків Олександра. — В. Б.) …

Великий Князь (Олександр Невський. — В. Б.), обурюючись непослухом сина, велів схопити його у Пскові та під стражею відвезти в Суздальську землю, а Бояр (і народ новгородський. — В. Б.)… стратив без милосердя. Деяких осліпили, іншим відрізали носи…

Бояри радили народові виконати волю Князівську (зверніть увагу, перепис — це воля й дійство князівське. — В. Б.), а народ не хотів чути про данину і збирався навколо Софійської церкви, бажаючи вмерти за честь і волю, бо пройшла чутка, що Татари та спільники їхні (Олександр Невський з військом. — В. Б.) мають намір із двох сторін ударити на місто…

Отже, народ скорився… Моголи їздили з вулиці на вулицю, переписуючи доми, мовчання і скорбота царювали в місті» [1, том 4, с. 197–200].

Не зуміли татаро-монголи мечем і силою підкорити великі слов'янські міста — Новгород і Псков. Слов'янські святині підніс татарам «на тарілочці» Олександр Невський своєю зрадою. Навіть старілого сина Василя, який відмовився скоритися зрадникові-батьку, віддав на поталу ханові, аби задобрити своїх панів.

Такий він є, Олександр Невський, без мішури і словоблудства.

Настав 1262 рік. Олександр Невський виконав усі вимоги Золотої Орди і вирушив у Сарай востаннє.

«Олександр пробув в Орді майже рік. Місія його, очевидно, вдалася… По дорозі назад на Русь 42-літній великий князь захворів і помер 14 листопада 1263 року в Городці на Волзі…» [2, № 11, с. ЗО].

То чим же віддячила Золота Орда князеві-колабораціоністу Олександрові Невському?

В історії великоросів справді немає князя, який більше попрацював би на Орду, ніж князь Олександр. Як виявилося, «дари» Олександру Невському були гідні його вчинків. Із височайшого веління хана з 1272 року почала заселятися Москва, цей глухий тайговий закуток. А з 1277 року тут засів перший московський князь — Данило, син Олександра Невського. Така подяка Орди своєму пахолку.

Є кілька поглядів на діяльність Олександра Невського. Практично вся європейська історична думка зводиться до того, що «… саме колабораціонізм Олександра стосовно монголів, зрада ним братів Андрія і Ярослава в 1252 році стали причиною встановлення на Русі ярма Золотої Орди» [2, № 11, с. З0].

Цю думку деталізував англійський історик Дж. Феннел у книзі «Криза середньовічної Русі». Його принципова позиція вкрай важлива для оцінки діяльності Олександра Невського, хоч як би не намагалися обілити того російські історики, приписуючи йому свого роду «практицизм», мовляв, обрав менше лихо. Черговий вимисел великоросів.

Будучи в цілком аналогічних умовах, не скорилися татаро-монголам литовці, поляки, угорці, чехи. Зрештою, українці-русичі разом із литовцями в боротьбі і спротиві здобули незалежність від татаро-монгольського поневолення в 1320 році.

Від істини нема куди подітися: саме Олександр Невський сприяв 300-літньому рабству великоросів; саме він перший повелів народові скоритися Золотій Орді без боротьби; саме він, на вимогу своїх хазяїв, провів подушний перепис та відвіз в Орду першу подушну данину.

Олександр Невський, слідом за батьком, без боротьби став на коліна і поцілував на знак покірності чобіт золотоординського хана. То в чому ж велич Олександра Невського перед Російською православною церквою?!

Зважаючи на все викладене, це здається неможливим, і протиприродним. Але в тому й полягає дволикість великоросійської історії, що дії своїх предків вони оцінюють «двоїстою міркою».

«… Олександр зробив доленосний вибір між Сходом і Заходом на користь Сходу. Пішовши на союз із Ордою (як по-мудрагельськи сказано, адже пішли насправді до Орди в рабство, ставши Золотоординським улусом. — В. Б.), він запобіг поглинанню Північної Русі (майбутньої Московії. — В. Б.) католицькою Європою і таким чином… урятував російське православ'я» [2, № 11, с. З0].

Поиск по сайту: