ПОЧАТОК «ЗБИРАННЯ ЗЕМЛІ РОСІЙСЬКОЇ» 4 страница

Нещодавно, в процесі роботи над цією главою, у мене в руках з'явилася книга «Історія Русів або Малої Росії, Георгія Кониського, Архієпископа Білоруського». Книга вперше вийшла в Москві 1846 року, в університетській друкарні, хоча з'явилася сто років раніше і поширювалася в рукописах.

«Історія Русів» дає чітку відповідь на питання про час звільнення Києва від татаро-монгольського панування. Вона стверджує: звільнення відбулося 1320 року, що заперечують «великороси», зокрема М. М. Карамзін — «співець величі Московії». Послухаймо автора, який написав свою працю значно раніше від М. М. Карамзіна, у другій половині XVIII століття:

«Тому Гедимін Князь року 1320-го прийшов у землі Малоруські (термінологія вже «великоросійська». — В. Б.) з воїнством своїм Литовським, з'єднавшись із Русичами (зрозуміло, що — з Київськими, і жодним чином не з Московськими. — В. Б.), які були під командою воєвод Руських Пренцеслава, Світольда і Блуда та полковників Громвала, Турніла, Перунада, Ладима та інших, вигнали з Малої Русі Татар, перемігши їх у трьох битвах і в останній, головній, над рікою Ірпінь, де вбиті Тимур і Дивлат, Князі Татарські, Принци Ханські. Після цих перемог відновив Гедимін правління Руське під началом обраних народом осіб, а над ними настановив намісником своїм із Руського роду Князя Ольшанського, після якого було з того ж роду багато інших намісників і воєвод» [32, с. 41].

Звільнення Київської землі від татаро-монгольської залежності 1320 року, в результаті чого український слов'янський етнос зміг сформуватися як самостійний народ, стало однією з найважливіших передумов, які примусили московський істеблішмент додати велетенський «доважок брехні» у вигадану «великоросами» історію. Інакше вони залишалися дітищем Золотої Орди, а історія великоросів брала свій початок лише з другої половини XII століття. Тому так перекручені події і факти з 1150 до 1600 року, що відбувалися в ростовсько-суздальській землі, а пізніше — в Московії.

Московська правляча еліта не могла змиритися з тим, що після звільнення 1320 року Русі вона ще майже 200 років залишалася в складі Орди, платила данину, далі виголошувала у своїх храмах молитви ханові як своєму государеві, запобігала перед татарами. Звідси брехня про Куликовську битву, про великого «святого» боягуза Димитрія Донського, про знищення татарського стоп'ятдесятитисячного війська за 3–4 години. І ще, і ще, і ще… Чого не вигадаєш;, коли немає критичних, стримувальних факторів, а своя рука-владика звикла до фальшування.

Повертаючись до Куликовської битви, хочу звернути увагу на дуже цікаву деталь, висловлену М. М. Карамзіним на одній зі сторінок своєї «Історії…»

Ось якими словами він «оспівав» військо Димитрія Московського, зібране перед походом:

«Великий Князь хотів оглянути все військо, ніколи ще Росія (Московія. — В. Б.) не мала такого навіть у найбільш щасливі часи її незалежності й цілості; понад сто п'ятдесят тисяч вершників і піших стало до лав, і Димитрій, виїхавши на велике Поле Дівоче, з душевною радістю бачив ополчення настільки численне, зібране за його Монаршим (?!) словом у містах самого лише древнього Суздальського Князівства, раніше поневажуваного (!!!) Князями і народом (!!!) південної Русі» [1, том V, с. 38].

Оце так М. М. Карамзін! Яку видав перлину! Навіть подякувати хочеться цьому вельми досвідченому «оповідачеві». Таку думку, яку завше приховували великороси, — взяв і вимовив відкрито.

Послухайте і запам'ятайте назавжди: «…бачив ополчення… зібране в містах самого лише… Суздальського Князівства, раніше поневажуваного Князями і народом південної Русі (тобто слов'янами — В. Б.)».

Цими словами М. М. Карамзін виказав простому читачеві «Історії…» велику істину, а саме: Суздальське князівство й Московське, яке згодом відбрунькувалося від нього, були місцем висилки князів низького роду — невдах; князівство злиденне, малолюдне і в часи київської величі абсолютно зневажене. Виникає закономірне питання: невже після цих слів М. М. Карамзіна хто-небудь повірить, що в XI–XIII століттях предки українців — поляни, деревляни, уличі, тиверці тощо — тікали або «текли» у ці «поневажувані» землі, щоб, змішавшись із «чуддю», створити націю великоросів?!

Читачі ще раз змогли переконатися в надуманості російської гіпотези про «перетікання» люду з київської землі в Московію — брехливої ідеї Російської імперії, за допомогою якої московський істеблішмент намагався пояснити своє слов'янське походження. І на ще одну думку М. М. Карамзіна варто звернути увагу: він із неабиякою гордістю протиставляє московитів народові «південної Русі», тобто українцям. Читачі ж бо розуміють — ідеться про Україну, або по-великоросійському — «Малоросію».

За життя М. М. Карамзіна з неабиякою ретельністю вихвалялося все великоросійське й майже з презирством і панською поблажливістю говорили про інородців, особливо про підкорених Московією слов'ян — українців і поляків. Про білорусів узагалі не згадували, їх мовби не існувало. Мовляв, погляньте, якими недалекоглядними були ваші предки, тепер «справедливо не шановані» великоросами.

А як велично звучать слова: «зібране за його Монаршим словом». Відчуваєте? Це вже прямий предок монарха, а імперія з того дня запрограмована від Варшави до Тихого океану. Не інакше!

І геть забув Карамзін, що Димитрій зовсім не монарх, а лише — васал, який їздив у Золоту Орду до хана, щоб плазувати в ярмі й вимолювати ярлик на удільне князювання в справжній Імперії. Але хіба про такі дрібниці мусить пам'ятати великорос? Йому забажалося «скласти» величну історію Російської імперії. А це заняття в ті, та й у подальші часи вельми заохочувалося, бо давало змогу в 1380 році мати не дрібний Московський улус, що жив розбоєм, а саме — Росію.

Таким чином, свідомо запускаючи в оповідь «доважок брехні» і власні вигадки, з натяками і хитруваннями, видаючи бажане за дійсне, писалася історія Московії.

Тому пропоную поглянути, що відбулося в Московії після Куликовської битви, — про це російські історики завжди говорили скоромовкою, а найчастіше просто відмовчувалися. Особливо в підручниках для молодого покоління: і свого, і чужого. А вже повідати про звичайне боягузтво самого князя Димитрія вважалося блюзнірством і святотатством. Однак погляньмо на факти історії.

Побитий Мамай був лише одним із багатьох правителів татаро-монгольської Імперії, яку в ті роки розривали міжусобиці.

Того ж 1380 року, підтриманий іншими Чингісидами та великим Тамерланом, до влади в Золотій Орді прийшов хан Тохтамипі. Він протягом року навів в Орді жорсткий порядок і повелів Димитрію терміново відправити йому на допомогу московську дружину. Чи Димитрій спробував потягнути час, чи він не встиг вчасно виконати наказ, але так сталося, що Московський князь потрапив у 1382 році в немилість до Тохтамиша. Не варто допускати думки, що Димитрій Московський подумував про власну державність. Це очевидна брехня. Він отримав вдячного листа Тамерлана і знав, хто стоїть за спиною Тохтамиша.

Аби покарати не вельми старанного Димитрія, хан Тохтамиш 1382 року повів свої війська на Москву. Притому не чіпаючи ні Тверського, ні Рязанського, ні Володимирського великих князівств.

У тій ситуації князь Московський Димитрій, переможець Куликового поля, страшенно перелякався. Отож утік із Москви, покинувши напризволяще своїх підданих.

М. М. Карамзіну ніхто ніколи не дозволив би написати — злякався! Тому, опоганивши всіх князів — сусідів Москви, Карамзін, підлабузнюючись, в такий спосіб описує втечу Димитрія Московського:

«Пройшло близько року… Раптом почули в Москві, що Татари захопили всіх наших купців у землі Болгарській і взяли в них судна для перевозу війська Ханського через Волгу; що Тохтамипі іде на Росію (пробачимо М. М. Карамзіну звеличання Московії. — В. Б.)… і Великий Князь (уже, виявляється, зовсім не Монарх! — В. Б.), втративши бадьорість духу (не злякався, а лише «втративши бадьорість духу». — В. Б.), подумав, що краще оборонятися у фортецях, ніж шукати загибелі в полі. Він відійшов у Кострому із жінкою та дітьми, бажаючи зібрати там більше війська і сподіваючись, що бояри, залишені ним у столиці, зможуть довго боронитись» [1, том V, с. 45–46]. 220

Надалі в часи небезпеки втікатиме з Москви кожен московський князь, аж до Івана Грозного. Боягузтво в московських Рюриковичів хронічне. А ось те, що Димитрій втік у Кострому, «бажаючи зібрати там більше війська», звичайна брехня. Кострома була глухою, загубленою в лісах глибинкою Московського улусу. Цю думку незабаром простежимо і в М. М. Карамзіна. Але не може майбутній «помазаник» злякатися та втекти. Тому й намагається «писар історії» виправдати Димитрія Московського.

Карамзін із лакейською відданістю виправдовує князя, однак таврує за те ж діяння митрополита. Давня двоїста мірка, для своїх і для чужих!

«Сам Митрополит Кіпріан виїхав зі столиці в Твер, віддаючи перевагу власній безпеці перед обов'язком церковного Пастиря, він був іноплемінник! Хвилювання тривало, народ, залишений Государем і Митрополитом, втрачав час у голосних суперечках і не мав довіри до Бояр» [1, том V, с. 46].

Втекли обидва, і М. М. Карамзін в останньому реченні визнає цей факт, але, з презирством засудивши митрополита Кіпріана, який, до речі, не зобов'язаний займатися військовими справами (іноплемінник, присланий Константинополем! — В. Б.), виправдав свого князя-великороса, який, власне, і мусив очолити оборону Москви. Бачте — «князь відійшов», він чистий перед Богом і перед совістю! Як це не гірко, але у «великоросів» саме такий стандарт. Тут іншого не буває.

Хто, гадаєте, 1382 року очолив оборону Москви? Виявляється, «… з'явився гідний Воєвода, юний Князь Литовський на ім'я Остей, внук Ольгерда… Розумом своїм і великодушністю, такими важливими в момент небезпеки, він відновив порядок, заспокоїв серця, підбадьорив слабких» [1, том V, с. 46].

Поява на чолі оборони Москви Литовського князя розвіяла ще один міф російської історії — міф про єдність князя і «російського народу». Князь був сторонньою людиною. 1382 року він правив, тільки спираючись на монголо-татарський ярлик. Міг просто втекти у важку хвилину, як Димитрій Донський.

Варто також пам'ятати — Литва, на противагу Москві, ніколи не підкорялася Орді, навіть програючи окремі битви, не платила татаро-монголам данину, як це робили московити протягом сотень років. Через те Московія люто ненавиділа Литву та Україну, які не схилили голови перед Золотою Ордою. Велике Литовсько-Руське князівство, до якого входили народи Литви, України і Білорусії, було завжди тією скалкою в оці, яка нагадувала Московії про майже трьохсотлітнє приниження перед татаро-монгольськими зайдами.

На жаль, Москва і того разу була упокорена, знищена та спалена. Юний Литовський князь Остей загинув, захищаючи Москву. Князь Димитрій Донський відсидівся з родиною в далекій лісовій глухомані, очікуючи в страху, чи не розшукує його Тохтамиш.

Все-таки вижив! І навіть «святим» став згодом!

Така доля Москви 1382 року, через два роки після Куликовської битви.

«… Якими словами, — мовлять Літописці, — зобразимо тодішній вигляд Москви? Ця багатолюдна столиця була колись багата і славна, за один день загинула її краса, залишилися тільки дим, попіл, земля закривавлена, трупи і порожні, обгорілі церкви. Жахливе мовчання смерті переривалося тільки глухим стогоном поодиноких страждальців, посічених шаблями Татар, але ще не позбавлених життя…».

«Військо Тохтамиша пройшло по всьому Великому Князівству (про монархію, виявляється, і гадки нема! — В. Б.). Володимир, Звенигород, Юр'єв, Можайськ, Дмитрів пізнали долю Москви» [1, том V, с. 48–49].

На сцені з'являється й князь Димитрій. Татари ж бо пішли!

«Тохтамиш покинув нарешті Росію (автор веде мову про Московію. — В. Б.)…

З якою скорботою Димитрій і Князь Володимир Андрійович, приїхавши зі своїми Боярами в Москву, побачили її холодне попелище і звідали всі нещастя, які пережила батьківщина, такі неочікуваніпісля щасливої Донської битви!

«Батьки наші, — говорили зони, проливаючи сльози, — не перемагали Татар, але були щасливіші, ніж ми» [1, том V, с. 49].

Зібрати військо Димитрій забув. Та й звідки б воно взялося в лісовій глухомані. Прибув тільки зі своїми боярами. Де вже тут до війська, коли, за М. М. Карамзіним, лише в Москві «погребли мертвих» на «300 рублів» — 24 тисячі людей, не враховуючи тих, що заживо згоріли, потонули або були забрані Тохтамишем в рабство. За мінімальними підрахунками, зруйноване князівство втратило 1382 року понад 100 тисяч людей. Величезні втрати на ті далекі часи!

Цікаво, що татари не пробачили Мамаєві Куликовської поразки: вбили його. А боягуз, який втік від підданих і спричинив на свою землю страшну навалу, згодом був прозваний «Донським» та приєднаний до святих!

Князь Димитрій Іванович і далі випрошував у Золотої Орди «ярлик» на московське князювання. Коло замкнулося.

Аби завершити розмову про цього московського князя, подам такі слова М. М. Карамзіна, які підсумували служіння Димитрія Московії:

«Таким чином Літописці… не звинувачують його (князя Димитрія. — В. Б.) в тому, що він дозволив Тохтамишу розорити Велике Князівство (коли ганьба, тоді це не Русь, не Держава, а тільки — «Велике Князівство». Ось так! — В. Б.)… і цим продовжив рабство батьківщини до часів свого правнука.

Димитрій зробив, здається, іншу помилку: мав нагоду приєднати Рязань і Твер до Москви, але не скористався з неї…» [1. том V, с. 59–60].

Логіка великороса вражаюче проста: все можна простити Московському князеві — і загибель сотень тисяч побратимів, і боягузтво, і зрадництво, не можна тільки упускати можливість приєднати до Московії ще один шматок «землі російської». Тут потрібно хапати, не замислюючись.

Шановні читачі, даруйте авторові, — я втомлююся розгрібати цей історичний бруд і вигадки. Мені хочеться кинути дослідження, доторкнутися до чогось світлого, чистого. І я залишаю матеріал на місяці, оминаю його, щоб не ятрити душу. Але в історії великоросів нічого не змінюється понині. Хвилі шовінізму і плач за втраченими «землями руськими» знову й знову звалюються на людей із телебачення, радіо, з газет. І авторові нічого не залишається, як брати в руки «писання великоросів» і знову шукати правду, відсіваючи полову і брехню.

Після смерті Димитрія, про яку М. М. Карамзін сказав: «він не мав знань, почерпнутих у книгах, але знав Росію та науку правління», на князювання в Москві був посаджений Золотою Ордою його син Василь, який правив із 1389 до 1425 року.

«Димитрій покинув Росію… юний син його, Василь, відклав до часу думки (а чи були ці думки — нікому не відомо. Великоросам лише так хочеться думати! — В. Б.) про незалежність і був возведений на престол (Карамзін так і воліє півидше мати царя й престол! — В. Б.) у Володимирі Послом Царським (золотоординським Царем! — В. Б.), Шахматом» [1, том V, с. 68].

Не варто гадати, що в успадкуванні князівського престолу перевагу одразу мав Василь. Ні!

Послухайте, що каже про це професор С. М. Соловйов:

«Ярлик ханський не затверджував недоторканно на престолі ні великого, ні удільного князя, лише забезпечував волості (чуєте? — не держава Московська, а тільки волость Ординська. — В. Б.) їхні від татарської навали; в своїй боротьбі князі не звертали уваги на ярлики: вони знали, що кожен, хто привезе більше грошей в Орду, отримає ярлик і військо на допомогу!» [7, с. 193].

Слова С. М. Соловйова розвіяли міф великоросів про нібито свідоме та цілеспрямоване «збирання землі російської» московськими князями з прадавніх часів. Чистої води вигадка! Тривала звичайна боротьба за чужий шматок землі, за чужий хліб, за чуже багатство й майно. Московія в цьому, як ми бачимо, вела перед, застосовуючи вкрай брудні й принизливі прийоми.

Отож Василь, син Димитрія, як подяку за ярлик на московське князювання повіз великі дари в Золоту Орду: «Незабаром Великий Князь відправився до Хана… Він був прийнятий в Орді з дивовижною ласкою… Здавалося, що не данник, а друг і союзник відвідав Хана. Затвердивши Нижньогородську область за Князем Борисом Городецьким, Тохтамиш, згідно з думками Вельмож своїх, не засумнівався визнати Василя спадкоємним її Государем» [1, том V, с. 70–71].

Суть писання М. М. Карамзіна полягала в тому, що йому необхідно хоч якось прикрасити приниження Московського князя, який на колінах і в ярмі стояв перед Тохтамишем. Тому й з'являються з-під його пера такі «перли російського славослів'я»: «був прийнятий в Орді з дивовижною ласкою», «визнати Василя спадкоємним її Государем» та інші фантазії «великоросійських історичних документів».

Хочу нагадати — хан Золотої Орди давав кожному конкретному князеві ярлик на певне князювання. Йому не потрібен був додатковий «государ» серед васалів. Він сам був Государем! Вигадки М. М. Карамзіна чи інших російських істориків про історичну перевагу Московського князівства перед Тверським, Рязанським та іншими — звичайнісінький вимисел. У XV столітті поруч із великим Московським князівством існувало щонайменше чотири великих князівства, які жодним чином не підкорялися Москві. Ось вони: Рязанське, Ростовське, Ярославське, Тверське, не враховуючи республік Новгорода, Пскова і

В'ятки. Не варто плутати князя-Чингісида з його князівством. І навіть через сто років, уже в XVI столітті, ситуація не змінилася одразу.

Послухаймо професора В. О. Ключевського: «Однак ні Іван III (жив у 1440–1505 роках. — В. Б.), ні його старший син Василь (1479–1533 роки. — В. Б.) не були єдиними володарями Московського князівства, а ділили володіння ним із найближчими родичами, удільними московськими князями, і влада великого князя не розрослася ще настільки, щоб перетворити цих удільних володарів у звичайних підданих московського государя. Великий князь наразі стояв над удільними не обсягом влади, а лише кількістю сили, просторами володінь і сумою доходів» [6, с. 179–180].

Себто кількістю грошей, які давав його князівський престол. Тому за збором данини князь стежив пильно. Почитайте, як князь Василь збирав ханську данину: «Посол Великокняжий повідомив Новгородцям, що вони, з 1386 року платячи Донському (чуєте, як хитро пише «великорос»: не Димитрій, а Донський. Він вбиває нам у свідомість: мовляв, уже в ті роки Димитрій був Донським. Міф подається як правда. — В. Б.) народну данину, зобов'язані платити і синові його… Полки Московські, Коломенські, Звенигородські, Дмитровські… взяли Торжок і чимало бранців із-під Новгорода, куди сільські жителі з маєтком, з дітьми тікали від меча й неволі (московського меча і московської неволі. — В. Б.). Уже рать Московська, вчинивши помсту, повернулася… Привели сімдесят людей. Народ зібрався на площі, був свідком видовища жахливого. Засуджені на смерть, ці злочинці (лише не підкорилися Москві, відмовилися платити данину! — В. Б.) спливали кров'ю в муках, їм повільно відтинали руки, ноги і повторювали, що так гинуть вороги Государя Московського!» [1, том V, с. 73–74 |.

Москва збирала данину з величезною жорстокістю. Там була не лише данина Золотій Орді, а й власний московський шмат. А за власний шмат вони готові були кожного розтерзати, знищити, як і нині. Істина жорстока, видима неозброєним оком, лише, як завжди, прикрашена московитом.

М. М. Карамзін перестав би бути придворним істориком, якби не прибрехав де-небудь у своєму «писанні». Адже Димитрія Донським назвуть через 200 років, проте Карамзін, як скалку в око, впихає у свідомість читача: «данину платили з 1386 року Донському». Навіть не Золотій Орді, а Донському! Тож ханський лакей раптом після цієї «писанини» — наче диво?! — став государем. Такими прийомами фальсифікувалася російська історія. Після такого «писання» вона ставала «величною і прекрасною». Але то звичайний прийом московської еліти — видавати бажане за дійсне. Мовляв, уже в 1386 році Димитрій звався Донським і особисто мав данину з новгородської землі.

Зверніть увагу: жодною державністю московською не пахне. Тільки отримав князь Василь ярлик на князювання і право на збирання данини для хана. Попутно крав і собі. Але скільки гонору, скільки хвальби!

Князь не піклувався про розвиток та торгівлю міста Торжка. Це його не цікавило. Московського князя цікавила лише данина: гропіі, речі, їжа. Дивуватися не варто — це дрімучий, жорстокий деспот! Хіба нормальний, мислячий правитель віддасть наказ рубати на шматки 70 людей? Відповідь зрозуміла. Так чинять нелюди!

А далі погляньмо, які землі закріпив за Московією хан на початку XV століття. Лише прошу звернути увагу: М. М. Карамзін, коли пише про Московське князівство — улус, автоматично віддає йому всі землі інших «великоросійських» князівств, хоча вони були звичайними ворогуючими конкурентами. І в XV столітті не входили в князівство Московське. Їх ще мали завоювати в жорстокій боротьбі.

Отже, послухаймо:

«… Великий Князь сам поїхав до нього (Вітовта Литовського. — В. Б.) в Смоленськ, де серед веселих бенкетів і показної дружелюбності вони затвердили межі…

володінь. У цей час уже майже вся древня земля В'ятичів (нинішня Орловська губернія із частиною Калузької та Тульської) належала Литві: Карачев, Мценськ, Велев з іншими удільними містами Князів Чернігівських, нащадків Святого Михайла, які волею й неволею піддалися Вітовту. Захопивши Ржев і Великі Луки, пануючи від кордонів Псковських з одного боку до Галичини й Молдавії, а з іншого до берегів Оки, Курська, Сули і Дніпра, син Кестутіїв був Монархом усієї південної Росії (Русі. — В. Б.), залишаючи Василеві (Московському князеві. — В. Б.) бідну північ, так що Можайськ, Боровськ, Калуга, Олексин уже граничили з Литовським володінням» [1, том V, с. 85].

Мене завжди вражав підтекст думки великороса. Зверніть увагу, як подає думку «байкар історії». Натяками, напівправдою створює враження, що, мовляв, Литва незаконно захопила чужі землі. Але жодним словом не обмовляється, що й Москві ті землі не належали ніколи. Та й поїхав князь не сперечатися з приводу литовських завоювань, які більш послідовні ніж московсько-татарські, а закріпити лише кордони Золотої Орди. Такими писаннями створювалася московська «волохата правда» історії.

Однак навіть за такого «висвітлення» історії М. М. Карамзін підтвердив: на початок XV століття Московія — лише дрібний татарський улус із територією на 100–150 кілометрів навколо Москви, і нації великоросів немає — звичайні князівства-улуси, що ворогують між собою за чужий шматок землі та хліба. Немає єдиного народу, немає єдиної нації, князь не відчуває відповідальності за підопічних. Люди підкоряються грубій силі деспота.

Треба також відзначити, що й «південної Росії» у XV столітті не існувало. Отож туман, вимисли — ось улюблені «доважки брехні» російської історії. Автор не дотримується історичної правди, вона йому не потрібна. Бажання є законом великороса, а при цьому правда завжди небезпечна.

Ось уже й XV століття, а Москві не належить навіть найближча округа: Рязань, Твер, Смоленськ, не кажучи вже про Новгород, Псков і Вологду. Хоч би як намагалися «байкарі історії», але й вони іншого довести не зуміли.

Отже, московити увійшли в XV століття, маючи на чолі князя Василя Дмитровича. Яблуко недалеко відкотилося від яблуні, тобто Василь кращим від батька не був. Так само боявся, так само втікав під час небезпеки, так само принизливо бив поклони в Золотій Орді, просячи право на ярлик.

У XV столітті Московія, як і раніше, руйнувала та нищила прилеглих сусідів, піклуючись про збільшення наживи і доходу. Не будемо голослівні, послухаємо М. М. Карамзіна:

«Правління Василя Димитровича було для Новгородців часом неспокійним… Так рать Московська (простіше кажучи, банда або зграя. — В. Б.) без оголошення війни вступила у Двінську землю… взяла в полон Двінського Посадника, багатьох Бояр і скрізь грабувала без милосердя, але, розбита в Колмогорах, залишила бранців і втекла» [1, том V, с. 97].

Аналогічних прикладів можна подати безліч. Московити і великороси називали ці діяння «збиранням землі російської». Розсудливі люди називають такі дії завоюванням, розбоєм і геноцидом.

Сподіваюся, читачі помітили тенденцію М. М. Карамзіна: за першої-ліпшої нагоди, коли не йдеться про московське приниження або поразку, він намагається переконати, що ось, мовляв, погляньте — уже в XV столітті ми, великороси, мали государя. Не зубожілого, незначного князька-васала, а — государя!

Та Бог з ними, государя — то й государя.

Послухайте, як князь-московит «правив» у відповідальну хвилину:

«Одначе Василь Димитрієвич був здивований швидким походом Ханського війська і негайно відправив Боярина Юрія в стан його, щоб мати точні відомості про намір Татарського полководця, велів навіть збирати військо в містах, про всяк випадок. Та Едигей, затримавши Юрія, йшов уперед із великою поспішністю — і за кілька днів почули в Москві, що полки Ханські йдуть прямо до неї.

Ця звістка похитнула твердість Великокнязівської Ради, Василь (тепер він — не «ГЬсудар Московський», навіть не князь великий, а просто — якийсь Василь. — В. Б.) не ризикнув на битву в полі, зробив те ж, що його батько в подібних обставинах: виїхав (треба розуміти — втік! — В. Б.) із жінкою й дітьми в Кострому…

Але громадяни Московські судили інакше: нарікали, що ГЬсудар зраджує їх ворогу, рятуючи тільки себе і дітей…

Щоб Татари не могли підійти до стін Кремлівських, цей Князь велів запалити навколо посади. Кілька тисяч домів, де жили мирні сімейства працьовитих громадян, запалали в одну мить… Видовище було страшне: скрізь вогненні ріки і дим хмарами, сум'яття, крик, розпач. На довершення жаху, чимало лиходіїв (це ж не зайди, а самі московити, як і за всіх часів. — В. Б.) грабували в домах, ще не обійнятих полум'ям, і раділи загальному нещастю» [1, том V, с. 103–104].

Нарешті й М. М. Карамзін вимовив слово істини: «зраджує».

Людину, що покинула напризволяще своїх підданих у важку хвилину, іншим словом не називають. Саме так: зрадник і боягуз. Погляньте, яка дивовижа: сина за втечу все-таки назвали зрадником, хоча й мимохідь, а батечка — Димитрія, так званого Донського, — забоялися! Але ж вчинки їхні однакові, а боягузтво помітне неозброєним оком.

Якщо московит, а пізніше великорос, робив що-небудь для «збирання землі російської» та мав успіху цьому, йому прощалися будь-які падіння, будь-яка мерзота, відчайдушне боягузтво або зрадництво. Це великороси згодом замовчували…

Знову Московія була спалена і розорена. Але «збирач землі російської» залишився живий, здоровий. І незабаром «письменники» великоросійської історії проспівають цьому «Московському Государеві» оду хвалебну.

Однак спершу послухаймо М. М. Карамзіна — про навалу татар:

«Тим часом полки Татарські розсипалися по областях Великого Князівства, взяли Переславль-Залеський, Ростов, Дмитрів, Серпухов, Нижній Новгород, Городець, тобто, спалили їх, забрали в полон жителів, пограбували церкви і монастирі. Щасливий, хто міг урятуватися втечею (як ватажок! — В. Б.)\ Не було ані найменшого опору. Росіяни (їх ще нема, поки що — московити! — В. Б.) здавалися отарою овець, яку загризають хижі вовки… Бранців зв'язували й вели, як псів, на змичках, іноді один татарин гнав перед собою людей зо сорок» [1, том V, с. 105].

А що ж князь Московський? Де — він? Хто він тепер: «Государ» чи боягуз чужорідний?

«Полки Ханські, які гналися за Великим Князем (Московським. — В. Б.), не могли наздогнати його і, на жаль Едигея, прийшли назад» [1, том V, с. 105].

Оце так Государ Московський! Навіть татари, справжні степовики, не змогли наздогнати князя, що втікав!

Не слід забувати, що втікав князь дрімучими, непрохідними костромськими лісами, де раніше «торував шлях» його батько Димитрій Донський, який так само рятувався втечею від татаро-монголів у 1382 році. Де вже в костромських хащах шукати людей, збирати військо! Зберегти б власну шкуру — і то добре. Повернувшись із перегонів, князь Василь прочитав (хоча він і читати не вмів! Йому прочитали інші. — В. Б.) залишене Едигеєм послання:

«Від Едигея уклін до Василя… Все, писане тобою до Ханів про бідність народу Російського, є неправдою, ми нині самі бачили Улус (бачите, це держава Московська — улус?!. — В. Б.) твій і дізналися, що ти збираєш у ньому по рублю із двох сох; куди ж дівається срібло? Земля Християнська залишилася б ціла і неушкоджена, якби ти справно платив Ханську данину, а нині тікаєш, як раб!.. Подумай і навчися!» [1, том V с. 107].

Тож «Московський Государ» терміново прислухався до поради полководця Едигея. Одразу ж розпочав нові перегони. Цього разу наввипередки з Іоанном Тверським побіг за ханським ярликом у Золоту Орду. Послухайте:

«… намір Іоаннів (Великий князь Тверський. — В. Б.) їхати в Орду здавався Василю Димитрієвичу настільки небезпечним, що він зважився сам шукати прихильності Хана і з багатими дарами відправився в столицю Капчакську, куди його й провели всі знатні Вельможі» [1, том V, с. 109].

М. М. Карамзін не залишає великоросам ні найменшого натяку на велич Московії в XV столітті:

«Без сумніву, Василь (бачите, тут він уже не Государ Московський. — В. Б.), будучи в Ханській столиці, знову зобов'язався платити данину Моголам, він платив її, здається, аж до кінця життя свого, незважаючи на внутрішні безладдя, на часті зміни в Орді» [1, том V, с. 110].

Великоросійські «байкарі історії» пробачили Василеві всі мерзенні вчинки і криваві внутрішні безчинства, лише за одне покартали:

«Серед загального суму та сліз, як кажуть Літописці, Василь Димитрієвич помер на 53 році від народження, княжив 36 років і був Володарем розсудливим, не маючи люб'язних властивостей батька свого, добросердя, м'якості у вдачі, ні палкої військової мужності, ні великодушності геройської… підсиливши Державу Московську («писака історії» вже забув про улус Монгольський! — В. Б.) надбаннями важливими, зберігши її цілість від хижості Литовської… Може, він зробив помилку в політиці, давши змогу відпочити Вітовту, розбитому Ханом, може, йому варто було б відновити тоді дружелюбний зв'язок із Ордою, і разом із Олегом Рязанським вдарити на Литву, щоб з'єднати південну Русь із північною (тобто з Московією. — В. Б.)» [1, том V, с. 115–116].

Поиск по сайту: