ПОЧАТОК «ЗБИРАННЯ ЗЕМЛІ РОСІЙСЬКОЇ» 7 страница

За даними третього новгородського літопису, вбивства тривали п'ять тижнів, і щодня на той світ відправлялося зазвичай людей 500–600. Іноді кількість жертв зростала до півтори тисячі на день. Перший псковський літопис свідчить, що загалом загинуло близько 60 000 людей, як чоловіків, так і жінок…

Як би там не було, огидна різня набула жахливого розмаху, і коли Іванові більше нікого було вбивати, він обернув свою лють на неживі предмети. З особливим звірством кинувся він спершу на монастирі, припускаючи там зраду. Із тієї ж, імовірно, причини він узявся знищувати торгівлю й промисловість цього великого міста. Всі крамниці в місті та передмістях, а разом із ними й доми були розграбовані й зруйновані дощенту. Присутнім при цих руйнуваннях був сам цар. Опричники ж, якщо вірити літописам, нишпорили довкола верст за 200–250 від Новгорода і скрізь чинили те саме…

Новгород уже ніколи не оправився від завданого йому удару» [4, с. 275–278].

Так само, рівно через 425 років, у січні 1995 року, Росія повела свої війська і своїх опричників (ФСБ та ОМОН) на Чечню й повністю, як і багато років раніше, під корінь знищила місто Грозний. Який збіг! Суть Імперії ніколи не змінювалася, ніколи не зміниться. Ілюзії марні! Якщо в Новгороді Іван IV із московитами знищив понад 60 тисяч людей, то у 1995 році в Російської імперії апетит не зменшився — знищили в Чечні понад 100 тисяч людей.

Схилімо голови перед безвинними жертвами варварської імперії!..

Повернімося до Івана IV.

Ось як описує ці ж діяння царя російський релігійний філософ Георгій Петрович Федотов (1886–1951 р.) у книзі «Святий Філіп Митрополит Московський», перевиданій у Москві 1991 року (Париж, 1928, с. 81–82):

«… Люд утікав із насиджених місць, розорених опричниною. Села й міста порожніли. В цей час громадянська війна царя з народом набула нових форм. Розгрому і різанині піддавалися цілі міста. Ми чуємо це про Торжок та Коломну. В грудні 1569 р. були погромлені всі міста між Москвою і Новгородом. Це було справжнє військове завоювання в жорстокій воєнній ситуації XVI століття, завоювання землі, яка й не думала ні про повстання, ні про опір. Приводом був донос на новгородську владу, яка нібито збиралася здатися польському королеві. Але чим провинилися Клин, Твер, Вишній Волочок та інші міста на шляху царської раті?..

Убивства почалися вже в Клині. Таубе й Крузе пишуть, що в цьому місті Іван зустрів велику партію — 470 сімейств — псковичів, яких гнали, за його наказом, у Москву для заселення спустошених мором місцевостей. Усіх їх перебили разом із клинчанами. Люта орда наблизилася до Твері. Іван не ввійшов у місто, а зупинився в одному з найближчих монастирів. Військо грабувало місто, за наказом царя, почавши з духовенства. Палили те, чого не могли забрати, мучили й вбивали людей» [10, с. 81–82].

Хто може знайти в опису живий народний зв'язок Новгорода, Твері й Клина з Москвою 1570 року? Навіть у XVI столітті не існувало взаємного зв'язку і взаємної довіри між народами, які проживали на просторі від Смоленська й Пскова до Волги й Ками.

Хоч би які «байки» не розповідали російські наукові мужі на потребу Російської імперії, на виправдання таких діянь московських князів, а пізніше царів, — жорстокому варварству виправдань нема.

Новгород своєю культурою, своїм історичним розвитком, своєю економікою стояв значно вище від деспотичної Москви й Московії загалом. Московські князі та боярство бачили в цьому постійну загрозу для себе особисто і для князівства. Вони, крім фізичної сили й жорстокості, нічим не відзначалися. У той час, коли Новгород мав півтисячолітні культурні та економічні зв'язки з Києвом і Європою.

Опис варварського розбою ще раз засвідчує: Московія загалом навіть у XVI столітті була країною не слов'янського народу, а більш жорстокого, підступного, який мав зовсім іншу психологію, інше історичне коріння.

Г. П. Федотов думки, аналогічні до наших, висловив значно раніше:

«Весь російський народ був не лише жертвою царя Івана, а й співучасником його злочинів. Один із древніх істориків смути бачив загальну народну провину в «божевільному мовчанні» перед царем. Але мовчанням не обмежувалося потурання злу… І монастирі намагалися приписуватися до опричнини, заради матеріальних благ. Ми бачили інтриганів-єпископів і ченців у справі св. Філіпа. Це були злочини окремих осіб. Але вже вся російська церква і вся російська земля (Московія. — В. Б.) відповідали за собор єпископів, який засудив святителя» [10, с. 84].

Ось такі «калачі» випік церковний собор. Він і сьогодні «випікає» аналогічну продукцію. Згадайте бодай так зване «відлучення» від російської церкви Патріарха Київського і Всієї України-Руси Філарета, який давно покинув їхню церкву.

Російська православна церква жорстокого розбою правителів Московії ніколи не засуджувала, якщо чинився «на благо держави Московської». Бандитське знищення чеченського народу освячене церквою і в 1860 році, і в 1944 році; промовчала церква і в 1995 році, коли знищувалися дощенту міста і села Чечні-Ічкерії.

Накласти анафему на російських розбійників патріарх і його митрополити забули.

Теперішній владика Алексій II не посмів засудити їх і відмежуватися від діянь московської влади заради все тієї ж ідеї «великої й неподільної держави Московської».

Коли відсієш вагомі факти від словесного сміття великоросійської історії, очам відкривається зовсім інша, цілком пересічна, замішана на розбої й брехні, картина становлення Московської держави.

Ми вивчаємо один за одним трагічні періоди Російської імперії. І бачимо, як кожна подія фальшувалася на догоду великодержавній ідеології, як спотворювалися факти, як із фальпіі робилися далекоглядні висновки. Але будь-яка облуда цієї імперії завжди мала певну мету. Якщо вона запущена — отже, щось повинна обґрунтувати.

Так сталося з брехнею про казанських татар, історію завоювання яких настала пора викласти. Визначімося: хто ж вони насправді, як з'явилися в «середині Великоросії», через що були поневолені одними з перших і чому «великороси» так жорстоко повелися з великим і прадавнім народом?

Знову опиратимемося на праці російських авторів, не тільки тих, які писали сотні років тому, а й сучасних.

1946 року відбулася наукова сесія при Академії наук СРСР, організована Відділенням історії й філософії АН СРСР, Інститутом мови, літератури й історії Казанської філії АН СРСР. Вона проводилася 25 і 26 квітня у «великоросійській» столиці Москві. На сесії розглядалося питання про походження волзьких (казанських) татар. Головний висновок наукового форуму, — до речі, не обнародуваний ніде в СРСР, навіть у Казані, — був приголомшливий для звичайної людини, яка вірить великоросійській міфології: татари, виявилося, зовсім не є татарами. Вони — нащадки і спадкоємці волзьких булгар, які живуть на Волзі вже понад тисячу років. Тобто вони є народом більш давнім, ніж самі великороси. Зрозуміло, останньої фрази на сесії не вимовляли та, можливо, навіть побоювалися цієї думки. Але істину встановлено, від цього немає куди подітися.

На сесії було також встановлено, що татари (тобто булгари) у своєму походженні не мають жодного стосунку до монголо-татар, які підкорили стародавнє Суздальське князівство в жорстокому XIII столітті.

Виникає цілком логічне запитання: навіщо ж великоросам знадобилася нахабна й тяжка брехня? І виявилося, як завжди, — імперська потреба.

Історії Волзької Булгарії грисвячені численні праці. У нашому дослідженні немає необхідності займатися докладним викладом історії розвитку цього народу. Історики практично одноголосні в тому, що освоєння булгарами середнього Поволжя тривало мирно, без військових зіткнень. Булгари споруджували міста, підводили до них водопроводи, вирощували злакові й баштанні культури, виготовляли ювелірні вироби, обробляли шкіру й хутра, вели жваву торгівлю з країнами Сходу, Півдня і Європи. Булгари значно раніше від англійців почали виплавляти чавун, і від них цю технологію, разом з інженерами, запозичили московити.

Мандрівники тих часів повідомляють, що у Волзькій Булгарії ще в ті давні часи розвивалася культура, працювали мектебе й медресе, були свої вчені, історики, будівельники і майстри, були праці з різних галузей знань. Столиця — місто Булгар (розташовувалося за сто кілометрів від Казані) — була великим, як на ті часи, центром торгівлі.

Етнонім «татари» стосовно корінних людей, які жили на середній Волзі, є історичною вигадкою і черговою брехнею Російської імперії. Висновки, зроблені на сесії АН радянської імперії, що стояла, як і романовська, на сторожі інтересів великоросів, були засекречені, тиражовані лише тисячею примірників і спрямовані виключно за комуністичними партійними каналами.

Здавалося, навіщо Сталіну і його політичним поплічникам збирати цей науковий форум? Ми ж розуміємо, що зібрання могло відбутися й прийняти історично правильне рішення лише за згодою «великого вождя всіх народів».

Відповідь на це запитання проста: радянська, як і російська, історична наука — потужне знаряддя в справі підбурення народів. Протягом 1944 року Сталін зі своїми опричниками, тобто політбюро і урядом, виселив з історичної батьківщини в сибірські й азійські землі чимало народів, зокрема: кримських татар, чеченців, інгушів, турків-месхетинців, калмиків. Наукова сесія Академії наук покликана була вбити клин у середовище мусульманських народів Союзу, посіяти ворожнечу між ними, натравити «вірних» татар на «невірних».

Однак радянські історики, навіть після відкриття істини про булгарський народ, у своїх працях про татаро-монгольське завоювання під татарами розуміють волзьких булгар. Читачеві російської історії неможливо уявити, що йдеться не про казанських татар — про інших на схід від Москви ніколи нічого не мовилося. Так мислить і сучасна російська еліта. Нижче ми подамо міркування Солженіцина на цю тему.

Дрібні, брудні «фоли» та «помилки» супроводжують імперську історію з першого дня її появи. Послухаймо і почитаймо «великоросійського літописця» М. М. Карамзіна, його хвалебний вимисел, іменований «Історією держави Російської», написаний, як автор уже згадував, у 1803–1825 роках. Спочатку, однак, визначимося: навіщо Московії потрібні були Казань і землі Казанського ханства?

«Росія приступила до апостольської діяльності. На стінах Казані іслам зазнав поразки… Матеріально Казань була цінним здобутком. Якщо вона раніше і не загрожувала Москві, то все-таки, розташована на середній течії Волги, вона перетинала шлях на схід і перешкоджала природному розвитку її» [4, с. 188].

Бачите, як просто: на шляху до завоювання нових земель і нового грабежу на черзі стояла Казань із великими й багатими володіннями. Отже, її слід було завоювати. А знайти виправдання — великоросам розуму не забракне. Вони виправдати вміють будь-яку жорстокість. Зверніть увагу, повністю знищили в 1995 році, у добу найвищого розвитку цивілізації, місто Грозний — і як «із гуски вода». Навіть не хвилює, не тривожить совість. Така поведінка великоросів — звичайне явище.

К. Валишевський підтвердив: Казань у XV–XVI століттях не загрожувала Московії як князівству і загрожувати своєю міццю не могла. Отже, причина одна — придбання багатства, земель, чергове поневоления народу. Завоювавши булгар, знайшли йому «історичне обґрунтування».

«Нарешті, Казань була природним центром для численних диких народностей — черемисів, мордви, чувашів, вотяків, башкирів, які займали обидва береги Волги — нагірний і луговий» [4, с. 188–189].

Патріархально-дика Московія намагається принизити волзькі народи. Вони, мовляв, дикі! Так великороси мислять про себе і про інших. А що світові авторитети мають іншу думку — їм на це начхати.

Знищивши Казанське ханство, великороси отримали у володіння Волгу від сучасних Чебоксар до Саратова. В цьому й полягало головне завдання підкорення Казані. Інше — словесна полова Російської імперії і її «байкарів історії» — потрібне лише для прикриття цієї доволі брудної мети.

А тепер повернімося до М. М. Карамзіна. Ось як він описує ті події:

«Казанці не почували своєї слабкості… вони рахували всі безуспішні приступи наші (московитів. — В. Б.) до їхньої столиці, говорили один одному: «Не вперше бачимо Москвитян під стінами; не вперше втечуть вони геть, і будемо глузувати з них!» [1, том VIII, с. 211].

Сподіваюся, зрозуміло, хто кого намагався поневолити в XVI столітті, якщо навіть М. М. Карамзін, сфантазувавши думки жителів Казані, змушений був визнати появу москвитян 1552 року під їхніми стінами не вперше.

Звернімося до чітких фактів історії, яких завжди боялися російські історики. їм більше подобалося згадувати билини, міркувати про богообраний народ, простіше кажучи, каламутити воду й твердити, що так і було раніше. Що ж нам говорить історія? А ось що: у X–XIII століттях булгари вчинили на сусідні князівства 4 походи, а Рюриковичі — 10 походів; у XIV–XV століттях уже московити та ушкуйники не менше 7 разів «воювали» булгар. І воювали саме булгар, а не татар. Це співвідношення зберігається і в період Казанського ханства (або царства), коли московські війська з 1445 по 1552 роки у відповідь на 5 казанських походів учинили 11 вторгнень, причому більшість із них закінчувалися під стінами Казані (дані з журналу «Родина», № 8 за 1994 рік, с. 28.). Така матінка-правда. І подітися від неї немає куди. Жорстокий загарбник видимий неозброєним оком.

«19 серпня Государ (Іван IV. — В. Б.) із 150 000 воїнів був уже на Луговому боці Волги» [1, том VIII, с. 211].

«У цей день (20 серпня. — В. Б.) військо побачило перед собою Казань… де стояла фортеця з кам'яними мечетями і палацом» [1, том VIII, с. 211].

Ідеться не про дикий і темний народ, як намагалися нас переконувати сотні років великоросійські «байкарі історії». Ні! Московія ще жила в примітивних дерев'яних зрубах, а вже зазіхала на цілком розвинене суспільство із прекрасними палацами, будівництво яких потребувало серйозних і складних знань, уміння, та й високого рівня культури.

А ось як М. М. Карамзін описує саму битву:

«В диму, у вогні непохитні Росіяни відбивали кінноту, піхоту (звісно, казанську. — В. Б.) потужною дією своїх бійниць, рушничною стрільбою, списами і мечами; холоднокровно йшли вперед, відтіснили Татар у місто й наповнили його мости ворожими тілами… Але темрява не припинила битви; Казанці аж до ранку виходили і різалися з нашими. Не було відпочинку; ні воїни, ні Полководці не заплющували очей. Іоанн (Іван IV. — В. Б.) молився в церкві (зверніть увагу, читачі, де під час битви за Казань був Іван Грозний. — В. Б.) і щогодини посилав своїх найзнатніших сановників підбадьорювати військо…

Але військо наше протягом тижня стомилося до краю; завжди стояло зі зброєю, не мало часу відпочивати і, за браком їстівних припасів, харчувалося лише сухим хлібом…

Бажаючи вжити всіх засобів, щоб узяти Казань із меншим кровопролиттям, він (Іван Грозний. — В. Б.) велів службовцеві в його війську… Німецькому Розмислу (тобто інженерові. — В. Б.) робити підкоп від ріки Булака між Аталаковими та Тюменськими воротами» [1, том VIII, с. 214–216].

Підкоп робив німецький інженер для закладки порохового заряду й вибуху. Автор цими словами нагадує, хто ще з тих часів приносив московитам інженерну думку і пізнання. Як бачимо, все запозичувалося із Західної Європи, навіть інженери-фахівці. Свої ж бо вищі навчальні заклади з'являться тільки через 200 років. Хоча нам усе життя вбивали в голову, що Росія несла підкореним народам передову науку і культуру. Послухаймо далі:

«Тіла ворогів лежали купами. Воєводи виявили там чималу здобич, переночували і пішли далі, до Арського міста (поблизу Казані. — В. Б.), місцями приємними, дивно плодоносними, де Казанські Вельможі мали свої доми сільські, гарні й багаті. Росіяни купались в достатках; брали, що хотіли (вони завжди й скрізь так чинили! — В. Б.): хліб, мед, худобу; спалювали селища, вбивали жителів (зверніть, шановні читачі, увагу — вбивали мирних жителів, воїни були в Казані. — В. Б.), брали в полон лише жінок і дітей (тут уточнимо: грудних і не вищих — від землі до осі воза. — В. Б.). Громадяни Арські пішли в дальші ліси; але в домах і в крамницях залишалося ще чимало коштовностей, особливо різних хутр, куниць, білок. Звільнивши багатьох Християн-співвітчизників, що були там у неволі, Князь Олександр через десять днів повернувся з перемогою, з достатком дешевого продовольства, так що відтоді платили в стані 10 грошей за корову, а 20 за вола. (Тому й дешево, що награбоване! — В. Б.). Цар і військо були раді…

Іоанн велів біля Арських воріт підкопати тераси і землянки, де ховалися жителі (Казані. — В. Б.) від нашої стрілянини; ЗО вересня вони злетіли в повітря. Ця страшна дія пороху, хоча вже й не нова для Казанців, спричинила заціпеніння і тишу в місті на кілька хвилин…

Розпачливі Татари, зломлені, повершені зі стін і веж, стояли твердим оплотом на вулицях, рубалися шаблями, зчіплялися за руки з Росіянами, різалися ножами в жахливій січі. Билися на парканах, на покрівлях домів; скрізь топтали ногами голови й тіла… Наші долали у всіх місцях і тіснили Татар до укріпленого Палацу Царського. Сам Едигер… бився… раптом помітив, що юрби наші рідіють; бо Росіяни, опанувавши половиною міста, славного багатствами Азійської торгівлі, спокусилися його скарбами; залишаючи січу, почали розбивати доми, крамниці — і самі чиновники, яким наказав Государ іти з оголеними мечами за воїнами, щоб нікого з них не допускати до грабежу, накинулися на лакомину. Тут ожили легкодухі боягузи, які лежали на полі мовби мертві або поранені; а з обозів прибігли слуги, кашовари, навіть купці; всі жадали здобичі, хапали срібло, хутра, тканини; відносили в стан і знову поверталися в місто, не думаючи допомагати своїм у битві.

Казанці скористалися втомою наших воїнів (оце так Карамзін! Виявляється, скористалися не вульгарним грабунком, а — втомою! Така ось брехня дуже вартісна, необхідна для «великороса» — вона відводить від істини й виправдує будь-яку підлість. — В. Б.), вірних честі й доблесті (у розбої, виявляється, є «честь і доблесть»! — В. Б.); вдарили потужно й потіснили їх, на жах грабіжників, які всі негайно кинулися навтьоки, перелазили через стіну і волали: січуть! січуть!..

Місто було взяте й палало у різних місцях; січа припинилася, але кров лилася; роздратовані воїни різали всіх, кого знаходили в мечетях, в будинках, в ямах («великороси» вирізали в Казані все чоловіче населення, як варвари, якими вони й були в ті часи. — В. Б.), брали в полон дружин і дітей або чиновників. Двір Царський, вулиці, стіни, глибокі рови були завалені мертвими; від фортеці до Казанки, далі на лугах і в лісі ще лежали тіла та плили по річці. Пальба замовкла; в диму міста лунали тільки удари мечів, стогін тих, кого вбивали, клич переможців» [1, том VIII, с 217–225].

М. М. Карамзін був палким великоросом на службі в імперії й Государя. Він старанно запустив свою порцію «доважку брехні» й вимислу в історію імперії. Коли читаєш ці моторошні сторінки (для великороса — насолода!), думаєш, якою страшною ціною платили народи за «збирання землі російської». Казанці (булгари) лише в битві 1552 року втратили не менш, як 70 тисяч своїх синів і дочок.

Але М. М. Карамзін не був би великоросом, якби не спробував перекрутити факти, виправдати жорстоке завоювання Казані. Ось які слова він вкладає у вуста літописця:

«Марно Іоанн висловлював мирні пропозиції, мовлячи до обложених, що якщо вони не хочуть здатися, то нехай ідуть, куди їм завгодно, зі своїм Царем беззаконним, з усім маєтком, із жінками й дітьми; що ми вимагаємо лише міста, заснованого на землі Болгарській, у древньому надбанні Росії» [1, том VIII, с. 219].

Як хотіли — так і вертіли. Будь-який вимисел був виправданням. Але вкрай важливо простежити, як змінювалося історичне обґрунтування права Москви на підкорення Казані. Царські й монастирські канцелярії Московії в XVI–XVII століттях не вельми мудрували і обґрунтовували ці жорстокі завоювання належністю «землі Болгарської» «древньому надбанню Росії». Мовляв, тільки прихід на ці землі злих татар не дозволив Рюриковичам прибрати Волзьку Булгарію до рук.

Незабаром з'явилося більш універсальне пояснення.

За тією новою, не менш фальшивою версією, світ був ареною жорстокого протистояння християнства з язичництвом, тобто нехристами, до яких, звісно, зачисляли й мусульман. І Московія, як «богообраний народ» — згадайте думку про «третій Рим», — мала «законне право» на займання «пустельних» земель, заселених богонеугодними народами.

За твердженнями великоросійської еліти, цивільної і церковної, лише землі, зібрані жорстокою кров'ю в «священні рубежі», є землями добра та справедливості. Ця очевидна брехня живе досі. Згадайте Чечню — там все погано і жорстоко, в Росії — добре й правильно. Спроби звільнитися від великоросійських завойовників завжди розглядалися як замах на територіальну цілісність «святої й неподільної Русі». Цим духам просякнуті всі великоросійські писання, всі «літописні зводи» від «Казанської Історії» до «Никоновського літопису» і «Царственої книги».

Що ж стосується «священних рубежів», то згодом вони поширилися в Україну, Прибалтику, Казахстан, Кавказ, Сибір і Середню Азію, а потім досягли планетарних масштабів, включаючи частину Німеччини, Польшу, Угорщину, Чехію, Словаччину, Румунію, В'єтнам, Анголу, Ефіопію, Афганістан тощо. Скрізь, куди ступала нога «збирача землі російської», лилося море крові та сліз. Сьогодні з'явився такий собі Жириновський — новий «великорос», який мріє помити свої брудні чоботи у водах Індійського океану на нових «священних російських рубежах».

Так завоювання Казані поклало початок історичній безперервності великоросійських захоплень, освячених спершу російською церквою, а пізніше — ідеями комунізму. Сьогодні в Чечні Російська православна церква знову відпускає гріхи, заохочує вбивства заради збереження єдності «землі російської». Якими би шляхетними цілями не прикривалися діяння із захоплення Казані та поневолення її люду, загарбник, тобто Московія, перед обличчям історії виглядає деспотом і варваром.

А зараз погляньмо, як під час захоплення Казані поводився «цар» Московський Іван Грозний. Для сучасників це дуже цінно.

«До Івана прискакав, захекавшись, боярин: «Государю, час їхати. Твої люди вступають у бій із татарами і твій полк чекає тебе»… Але Іван поважно відповів одним із тих текстів священного писання, запас яких люди його часу і розумового розвитку зберігали у своєї пам'яті. Він мовив про користь тривалих молитв і не йшов нікуди. З'явився новий гонець.

Наступаючі війська слабшають; татари беруть гору; присутність государя на чолі війська необхідна… Іван глибоко зітхнув, із очей його полилися рясні сльози, і він гучним голосом просив про небесну допомогу…

Майбутній глава опричнини не був боягузом. Він був просто гідним нащадком московських князів, які збирали Русь, але не на бойовищі, не подвигами хоробрості, а шляхом темних інтриг, торгашества й скнарості, шляхом хитростей і стоїчних принижень. Учні східних государів засвоїли азійські схильності до розслаблення, зневагу до тілесних зусиль. Боротися, ризикувати, завдавати ударів і, у свою чергу, самим спізнати їх — це не діло государя, для цього в нього є підлеглі. Він повеліває, посилає людей на смерть і — молиться.

Бояри ж, які оточували Івана, дивилися на це трохи інакше. Цілком можливо, що хтось із них намагався навіть силою втягнути государя в битву. Але йому ще потрібно було прикластися до чудотворного образу Сергія, випити святої води, з'їсти проскури, отримати від свого духівника благословення, випросити у священнослужителів відпущення гріхів, перш ніж «іти постраждати за істинну віру»… Але й тепер, за свідченням Курбського, якому сам Іван не посмів заперечити, насилу вдалося змусити царя рушити вперед: бояри повинні були взяти коня його під вуздечку…» [4, с. 186–187].

Такий цар Іван IV: боягуз, як і його предки.

Після завоювання Казанського ханства у кров великоросів влилася рясна порція крові казанців. Але оскільки ми цим романом-дослідженням не зуміємо змінити вигадане великоросами ім'я булгарського народу, доводиться повернутися до поширеного — татари. Хоча автор вважає: необхідно повернути історичну справедливість і спростувати брехню імперії. Однак це справа самого народу. Як він вирішить, так і має бути.

Після остаточного приєднання Казанського ханства до Московії московита провели жорстке насильницьке прилучення татарського народу до християнської релігії. М. М. Карамзін у своїй книзі, том VIII, на сторінках 227–228, пише:

«Почуття державного блага, посилене пильністю Віри, спричиняло в переможців загальне яскраве захоплення, і Літописці мовлять про це завоювання із запалом Віршотворців (читач розуміє, наскільки чесні й достовірні праці цих «Літописців»! — В. Б.), закликаючи сучасників і потомство до великого видовища Казані (тобто її падіння. — В. Б.), оновлюваної заради Христа-Спасителя, осіненого хоругвами, прикрашеного церквами Православ'я».

Значна частина вихрещених татар із 1552 року аж до XX століття злилася, або, точніше буде сказано, влилася в націю великоросів. До речі, від них і тюрків, що влилися до складу великоросів, починаючи з XIII–XVI століть, починають свій родовід понад 25 % російської шляхти. Навіть побіжно ознайомившись із Оксамитовою Книгою родоводу російських дворян, можна назвати сотні прізвищ, які мають булгарське (а у великоросійському розумінні — татарське) походження. Хочеться нагадати великоросійській еліті, яка так переймається історичною величчю своєї нації, прізвища татар, які принесли славу імперії: Аракчеев, Бунін, Грибоедов, Державін, Достоєвський, Єнгалічев, Кантемир, Купрін, Мілюков, Плеханов, Панаев, Потебня, Рахманінов, Салтиков-Щедрін, Тургенев, Тимірязєв, Тенішев, Урусов, Шереметьев, Шаховський, Чаадаев, Ширінський-Шахматов та чимало інших.

Автор не подає сотень прізвищ шляхти, вихідців із зросійщених представників Золотої Орди, на кшталт Юсупових, Годунових, Черкаських. Не подає прізвищ великоросійського дворянства, яке походить із українського, німецького, єврейського, польського, грузинського, латиського та інших народів. Якщо уважно придивитися, то на долю самих великоросів серед дворянства, тобто знаті, припадає якась дещиця.

І щоб великороси не звинувачували автора в упередженості, — мовляв, спотворює історичні факти, — подам цитату, яка повністю спростовує обґрунтування підкорення Казані Москвою як прийшлого на береги Волги народу.

Жителі Казані — булгари — давні господарі середньоволзької землі, а прибулець — московит — був тільки жорстоким поневолювачем. Ось що писав Енциклопедичний словник Брокгауза і Ефрона в 1902 році: «У науці досі назва татари повністю спростована стосовно монголів і тунгусів, і залишена лише за тими тюркськими за мовою народностями, котрі майже повністю нині входять до складу Російської імперії, за якими вона збереглася через історичне непорозуміння, на відміну від інших тюркських народностей, які мають самостійну історичну назву (киргизи, туркмени, сарти, узбеки тощо)».

Настала пора усвідомити цю правду всім, і великоросам у тому числі. Автор цією пропозицією збирався закінчити дослідження завоювання Казані Московським князем Іваном Грозним. Однак саме в ті дні, а конкретно — 13 березня 1995 року на першій програмі московського телебачення йшла передача «Зустрічі з Солженіциним», де за столом сиділи і просторікували два сучасні великороси: О. І. Солженіцин і В. П. Лукін (колишній посол Росії в США, звільнений з цієї посади). Вражало імперське мислення цих людей.

У передачі йшлося про «погане» життя росіян у Литві, Латвії, Естонії. Добре вже, що два серйозні мужі не назвали ці країни Лівонією. Бо історія імперії досі війни Івана Грозного іменує лівонськими, тоді як насправді Московія воювала з Польщею, великим Литовським князівством і Швецією. Читач розуміє, чому предковічні землі Литви, Латвії та Естонії були прозвані Лівонією. Таким хитромудрим зиґзаґом великороси прибирали до рук не землі Литовської або Шведської держави, а землі неіснуючого народу. Та й ганьби менше, адже побили Москву не Польща, Швеція і Литва, а якась міфічна Лівонія. Усе та ж брехня заради імперії.

Повернімося до Солженіцина і Лукіна, які після підтакування один одному дійшли висновку, що балтійські народи не мають історичного права погано ставитися до російських людей, які живуть в їхніх країнах. Та ще й вимагати від Росії мало не контрибуцію за захоплення в колишні часи їхніх земель. Звичайна логіка великороса: любіть і поважайте, бо гірше буде вам же.

Але тут пан Солженіцин вимовив такі «шедеври», забути які неможливо. Він заявив, що в такому разі Росія має право зажадати компенсацію з татар казанських, які підкорили нас у часи татаро-монгольської навали.

Велика брехня живе й понині!

Гадаєте, пан Солженіцин не знає історичної правди? Знає! Це не та людина, яка не знає простих істин. Але брехня Російської імперії не вмре власною смертю. Вона завжди буде потрібна державникам-солженіциним, які мріють про відродження «великої й неподільної Росії».

Не слід нікому помилятися щодо цього.

За своїми далекосяжними наслідками рік 1552-й став для Московії воістину переломним. Саме із завоювання Волзької Булгарії Московський князь Іван IV чітко усвідомив усі переваги свого нового статусу — кримського сателіта.

Ми не повинні забувати, що підкорення Казані й Астрахані Московія здійснила за згодою Кримської Орди. Визнавши себе молодшими братами роду Гіреїв, московські князі не просто визнали кримських ханів своїми царями, а й одночасно отримали підтримку та заступництво Гіреїв, які царювали, а також певні права та обов'язки зі «збирання землі золотоординської» в нову єдину державу на чолі зі спадкоємцями роду Чингісидів — Гіреями.

Поиск по сайту: