ЗВІДКИ ПОХОДИТЬ МОСКВА ТА МОСКОВІЯ 4 страница

Особливо наголошую: професор Шахматов звернув нашу увагу на загрозу Києву зі сходу та з півдня. Саме така загроза при формуванні української нації існувала в X–XIII століттях. Пізніше, коли почалася навала поляків, з'явилася загроза із заходу, але на той час українська нація була сформована.

І варто не забувати ще про один фактор: після навали Батия слов'янські племена не могли мігрувати назустріч завойовникам. І пізніше, у XIV–XVI століттях, не могли волелюбні слов'янські племена з території України мігрувати в Московію у золотоординське ярмо. Незаперечна істина помітна кожному неупередженому дослідникові.

Розвалилася й ця так звана «теорія» великоросів — про переміщення слов'янського населення Подніпров'я в Московію. Дослідження академіка О. О. Шахматова спростували велику брехню. Згадаймо: саме слов'янські полки українців і литовців у 1362 році остаточно розгромили монголо-татар на Синіх Водах. Московія і її правителі ще 200 років цілували «опудало» на вірність ханові, тоді як Україна вже здобула свободу національного розвитку.

Варто також спростувати постулат про міграцію населення Новгорода і Пскова в Московію. Згадаймо, як писав псковський літописець: «вислав наших братів і сестер у місця далекі, де не бували ні батьки їхні, ані діди, ані прадіди». Тут наведено слова літописця про знищення й виселення псковитян у 1510 році. Прадавній очевидець спростував брехню великоросів.

Не витримала критики і розвалилася гіпотеза великоросів про «великоруськість» предковічного Києва і киян — полян. Її творці Погодін і Соболєвський змушені були самі відмовитися від великої примхи. Надто вже запізнилися великороси із запуском цієї брехні.

«Великоруськість» Києва О. О. Шахматов спростував такими словами:

«Ми повинні рішуче відкинути думку про те, що Київщина була в давнину населена не предками сучасних малорусів (українців), а предками сучасних представників інших руських народностей. Шукати в X–XI столітті (і пізніше! — В. Б.) біля Дніпра великоросів є справою марною, бо великоросійська народність походження нового…» [12, с. 52].

Резюмуючи, академік О. О. Шахматов заявляє: «Уся група малоруських (українських. — В. Б.) сучасних говорів значно цілісніше, ніж усі інші (білоруська і великоросійська. — В. Б.), зберегла свій зв'язок із древньою групою відповідних їй говорів на споконвічній території».

Таким чином, ми виявили істини, доведені самими великоросами. Ось вони:

1. Починаючи зі стародавніх часів, на території сьогоднішньої України жили споріднені слов'янські племена, які в процесі історичного розвитку утворили самобутній слов'янський народ — українців.

2. Великоросійський народ ніколи не мав родинного коріння з українським. Він утворений на базі фінських племен, які відтак змішалися з булгарським і татарським етносами. І постав він значно пізніше.

3. Повертаючись в історичне минуле, ми повинні з належною твердістю відкинути брехливі твердження великоросійських істориків про переміщення слов'янських племен із басейну рік Дніпра і Дністра в райони Оки, Мещери і Верхньої Волги в період X–XVI століть.

Не було історичної потреби слов'янським племенам (українцям) утікати в непрохідні, незвідані нетрі й драговину за тисячі кілометрів від рідної землі предків. Їм досить було «відсунутися» зовсім трохи від завойовників, які приходили зі сходу і півдня, у свої власні лісові масиви, що простягаються й нині на тисячу кілометрів від Чернігівської до Львівської землі. А в минулі часи, 700–900 років тому, лісові масиви української землі (Русі) сягали значно південніше.

Глибоке вивчення говірок української мови свідчить про збереження національного етносу на національній території.

Автор цієї книги мав ще одну можливість (яка буквально випадково випала йому) простежити підтвердження висловлених вище думок.

На початку шістдесятих років, у часи першої радянської відлиги, завдяки колишньому керівникові України Петрові Шелесту, було видано видатну національну серію досліджень «Історія міст і сіл УРСР». Ясна річ, у цих виданнях не обійшлося без великоросійського прокомуністичного впливу. Іншого тоді не могло бути. Імперія великоросів суворо стежила, щоб її постулати про «первородство» і «велич» неухильно сповідували. І в цьому сенсі «Історія міст і сіл УРСР» наскрізь фальшива.

Але власне історичні факти з «Історії міст і сіл УРСР» зросійщенню не піддаються. Не можна сфальсифікувати факт появи міста або села.

Отож уважно прочитаймо лише один том «Історії» — «Хмельницька область». Простежмо, скільки поселень українців виникло з IX по XVI століття на Поділлі? Які історичні зміни з погляду демографії відбулися на Поділлі за шість століть? Чи народ справді «перетік» у Московію, як тривалий час намагалися втовкмачити нам московити й великороси?

Із давніх-давен на подільській землі жили слов'янські племена: на півдні — уличі і тиверці, на півночі — дуліби і волиняни. З 1199 року вся територія сучасної Хмельницької області увійшла до складу Галицько-Волинського князівства. Стародавні київські літописи у IX — ХI століттях на подільській землі згадують 12 міст і городищ, зокрема Ізяслав, Полонне, Тихомль та інші. Але вже у наступні два століття (XII–XIII) на землі подільській зафіксовано більше 70 поселень і городищ. Наші предки не сиділи склавши руки, а посилено й цілеспрямовано трудилися, освоюючи рідні простори. У них не було ні часу, ні бажання робити «перетікання» в Московію.

Монголо-татарська орда насунула на Галицько-Волинське князівство в 1240 році. Справді, був мор по нашій землі. Але земля не спорожніла. Пограбувавши населення, церкви, монастирі, захопивши «ясак», завойовники відійшли у волзькі степи. На місцевих жителів, які залишилися, наклали данину.

З історичних літописів відомо, що князь Данило Галицький навіть їздив у Золоту Орду на поклін. І це було в українській історії. Але ще в тому ж XIII столітті, тобто за життя старого скореного покоління, галицько-волинські князі повстали проти татаро-монголів. Відмовилися підкорятися і платити данину. А в 1320 році великий князь Литовський покінчив із Золотою Ордою на українській землі.

Хоч як би словоблудили великоросійські історики, але в 1320 році український народ вигнав Орду з Києва. І здобув собі волю. Не українці, а московити ще майже 200 років перебували в рабстві.

Згодом, до навали поляків в Україну, життя на Поділлі було нелегким, але сприяло формуванню української нації.

Увійшовши до складу Великого Русько-Литовського князівства, український народ дістав перепочинок. Саме на той час він сформувався остаточно і увійшов у своє історичне русло буття.

До кінця XV століття лише в Кам'янець-Подільському воєводстві, де правили спочатку українізовані князі

Каріатовичі, а пізніше князі Острозькі, існувало 216 міст і поселень. А до другої половини XVI століття — понад 650, у тому числі 66 міст. І народ спілкувався українською мовою, сповідував переважно православ'я, і правили ним князі, які так само спілкувалися мовою українського народу. Цих досягнень у національному становленні не варто забувати.

Князі були достойні, не грабували сусідів, не вбивали підданих, як чинили московські. Уже в XIV столітті вони побудували великі кам'яні фортеці, такі як Кам'янець, Смотрич, Бакота тощо. Українські міста вже в ті часи жили за цивілізованими європейськими законами. У 1432 році місто Кам'янець-Подільський отримало Магдебурзьке право. За цим правом князь не міг переслідувати, а тим паче вбити людину. Населення міста жило, працювало і управлялося на підставі цивілізованих європейських законів.

У Московії до таких законів управління прийдуть лише наприкінці XVIII століття, та й то — із жорстокою сваволею царів і знаті.

Так слов'янське Поділля «перетікало» в Московію!

Вивчивши факти, треба раз і назавжди відкинути московський міф про первородство великоросів і забути про слов'янське споріднення українського і російського народів — це велика облуда, складена на догоду Російській імперії.

Нам доведеться усвідомити: великороси як нація розвивалися самобутньо в глухих, непрохідних лісах північного сходу Європи на базі фінських племен, які жили в тих місцях.

«Великоросія XIII–XV ст. зі своїми лісами, драговинами й болотами на кожному кроці загрожувала поселенцеві тисячами дрібних небезпек, непередбачених ускладнень і неприємностей… Ось чому село з одного або двох дворів є панівною формою розселення в північній Росії мало не до кінця XVII ст.» [5, с. 56–57].

І ще одну думку вважаю за потрібне процитувати:

«Руська людина з'явилася в північно-східних пустелях безсімейною у всьому печальному значенні, яке це слово мало у нас за старих часів. Самотня, закинута у світ варварів (маються на увазі фінські племена, які згодом стали великоросами. — В. Б.), остання, крайня з європейсько-християнської сім'ї, забута своїми й забувши про своїх…

Сумна, сувора, одноманітна природа не могла цілюще впливати на дух людини, розвивати в ній почуття краси, прагнення до прикрашання життя, підносити її над буденною одноманітністю, дарувати свято, таке необхідне для відновлення сил. Нечисленне народонаселення було розкидане на величезних пустельних просторах, які безупинно збільшувалися без відповідного множення народонаселення» [7, с. 226].

До цих слів нічого додати.

Шановні читачі, автор вдячний вам за спільне вивчення матеріалів першого розділу книги і сподівається, що ви не ображаєтеся на нього за пізнання часточки зворотного боку «парадного фасаду» Російської імперії. Навіть гірка правда не є зайвою, якщо веде до пізнання батьківщини, зрештою, до пізнання себе.

І щоб в історичному майбутньому знову й знову не повторювати одних і тих же помилок, які повторює Московія сотні років поспіль, покладаючись на одвічно облудні постулати, завжди корисно вивчити власну історію не лише «великих здобутків і перемог», а й жорстоких поразок, брехливих вигадок і брудних діянь.

Отже, що ж ми відкрили для себе «за парадною завісою» Великороси, що так завзято замовчували «штатні історики» імперії?

Проаналізувавши викладені факти історії, ми неминуче доходимо висновку про самобутнє походження народу — великоросів, яке не має нічого спільного з «перетіканням» слов'янських племен. Основою становлення російського народу були фінські племена, що жили в глухих лісових масивах від Тули, Рязані і Пензи до Біломор'я. Називали той народ за старих часів — Моксель!

Друга важлива істина, яку ми пізнали, — істина про самобутність українського народу. Український народ не мав історичних коренів, які б пов'язували його з московитами. Це цілком самобутній народ, який має прадавнє слов'янське коріння. Саме він, український народ, є спадкоємцем великої Русі!

Не можна далі брехати про «велике братерство слов'янських народів», бо російський народ у своїй масі завжди був «переважно фіно-татарським народом». І в цьому немає нічого поганого.

Ще одним приховуваним фактом імперії, який ми дослідимо в наступній главі, є час заснування Москви як поселення і час появи Московського князівства. Нині немає потреби приховувати факт походження Московського князівства у складі Золотої Орди як татарського улусу. Татаро-монголи справді були «хрещеними батьками» московської державності. У цьому явищі немає нічого протиприродного, необхідно лише визнати, що монголо-татари мали власну, як на ті часи, культуру й державне мислення. Помилково дивитися на них з висоти XXI століття як на диких і лютих варварів.

Така думка цілковито неправильна й облудна.

Частина друга

ЗВІДКИ ПОХОДИТЬ МОСКВА ТА МОСКОВІЯ

У цьому розділі разом із читачами розглянемо питання походження Суздальського князівства. Про те, що згодом від нього відбрунькувалися Ярославське, Тверське, Переяславське, Углицьке, Московське та інші князівства, ми знаємо зі звичайної шкільної історії. Але питання, як постала ростовсько-суздальська земля або, як її в давнину називали, «Залешанська», — завжди було в тумані, покрите одвічним мороком імперської облуди. І, як ми переконаємося, у цих діяннях імперії крився доволі прагматичний резон. Великоросам завжди хотілося починати свою історію не з якихось «сумнівних» князювань, а з появи Москви і великих московських князів. Мовляв, погляньте, як усе в нас сходиться: Київ почав утрачати свою велич і вплив, а Москва, як і личить спадкоємиці, перебрала до своїх рук слов'янську спадщину та слов'янську велич. Цим намагалися вселити собі й «інородцям» закономірність права Московії, а згодом великоросів, на спадщину Великого Київського князівства та права «збирання землі російської». Але сама Москва і Московія як князівство виникли в часи татаро-монгольського панування над суздальською землею, з веління хана Менгу-Тимура. Бо лише хан мав право подарувати землю й дозволяв створити поселення.

Ось про що свідчить історія:

«5 березня 1303 року помер князь Данило (Московський. — В. Б.)… Московське князівство було настільки маленьким, що Данило, зважаючи на все, не став ділити його уділи між своїми п'ятьма синами» [2, № 10, с. 7].

А ми знаємо, що він такого права не мав. Князь у всьому був залежний від хана. Князь Данило, який народився 1261 року, став першим удільним Московським князем орієнтовно в 1277 році. Точна дата невідома досі. У 1319 році Іван, четвертий син Данила, прозваний згодом Калитою, став новим Московським князем. Відтоді почала «рости вшир» Московія, відтоді вона стає відомою. Так з'явилася Москва й московське князівство.

Ми дослідимо це питання докладніше і переконаємося, що саме сини Олександра Невського на честь великих заслуг батька одержали право та можливість створити новий князівський престол у володіннях Золотої Орди. Олександр справді був відданий Орді й служив їй заповзято.

Однак повернімося до суздальської землі.

Дослідимо деякі безперечні факти з життя тієї землі з 1120 до 1237 року. Отже, звернемося до фактів історії. А запозичимо їх таки з великоросійських джерел, щоб нас не звинувачували в їх сумнівності. Хоча світові й українські джерела не містять «споконвічно заданої» великоросійської міфології.

Що нам незаперечно донесла історія з тих далеких часів? До початку XII століття Велике Київське князівство на сході й північному сході слов'янської землі закінчувалося Чернігівською землею. На той час рід київських князів Рюриковичів неймовірно розрісся, бо лише Володимир Мономах після своєї смерті в 1125 році залишив вісьмох синів, не враховуючи дядьків, братів, онуків. Але були ще Ярославичі, Ізяславичі, Всеволодовичі, Святославичі, Мстиславичі та ін.

Ясна річ, усій цій князівській братії Рюриковичів не вистачало «престолів». Кому щастило, той, сівши у своєму князівстві, яке іноді було маленьким поселенням із клаптиком землі, намагався, по-перше, ладити з населенням «міста», аби зберегти за собою та своїми спадкоємцями «престол», а по-друге, поглядав на сусідів, Рюриковичів, як би прихопити чужі «престоли» для збагачення.

Цей період став визначальним для майбутнього слов'янських і фінських племен.

Юрій Довгорукий — один із молодших синів Мономаха — залишився, волею долі, без князівського престолу і, згідно з тодішніми законами, змушений був іти у служіння до старших братів і дядьків або, зібравши дружину на кошти, що дісталися в спадщину, вирушити на пошуки й завоювання власного «престолу». А оскільки Рюриковичі на південь ходили доволі значними силами, знаючи молодецтво південних сусідів, довелося Юрію Довгорукому вирушити в безпечну, як на ті часи, «Залешанську землю».

В ту пору ці землі не входили до складу ні Чернігівського, ні Переяславського князівств. Землі фінів були відособлені. Інакше, як і всі інші, були б поділені між спадкоємцями Мономаха. А щоб читачі не думали, нібито автор мовить що-небудь «від себе», ось слова професора В. О. Ключевського:

«Юрій Довгорукий, один із молодших синів Мономаха, був першим серед цілої низки князів Ростовської області, яка при ньому відокремилася в окреме князівство: до того часу ця чудська глушина слугувала придатком південного князівства Переяславського» [6, с. 107–108].

Відшукавши на карті Переяслав, розташований південніше Києва, зрозуміємо, що вислів: «слугувала придатком південного князівства Переяславського» — є грубою натяжкою або, простіше кажучи, вигадкою, бо «придаток» лежав за тисячу кілометрів у непрохідних драговинах і нетрях, а до того ще й за чернігівськими володіннями. Так хитро писалася великоросійська історія.

Ми знаємо — окремі київські князі зрідка ходили в північно-східні завойовницькі походи. Деякі з них, як Святослав, навіть Волзьку Булгарію воювали. Але це не дає права стверджувати, що ростовсько-суздальська земля була власністю чи то Рюриковичів, чи то Великого Київського князівства.

Ця «своєрідна думка» висловлена побіжно. Для великороса такі діяння природні, вони не потребують доказів. Адже можуть вони нині безапеляційно стверджувати: «Чеченська земля — це Росія». І жоден розсудливий росіянин не обурюється з відвертої неправди. Спрацьовує логіка великороса, яка нагадує міркування відомого Попандопуло: «Моє, моє, моє… і це моє».

Прийшовши в «Залешанську землю» та знайшовши «престол», тобто пристанище, Юрій на певний час осів у тих землях, знайшов жінку серед місцевого племені, мав дітей. Треба бути неабияким фантазером, аби припустити, що в ту глухомань, крім князя-невдахи і його дружини, «потік» слов'янський народ. Навіть дружина князя була геть нечисленною. У глухих заболочених тайгових на ті часи землях фінських племен мокша, меря, весь, мурома, мещера було вельми непросто прогодувати юрмисько ледарів.

Навіть саме минуле князівського роду Рюриковичів заперечує факти «перетікального» плину подій. Згадаємо: ні за Олега, ні за Ігоря, ні за Ярослава або ж Мономаха, приходячи в Київ, Чернігів, Переяслав, Вишгород або йдучи з них, коли народ проганяв князя, селяни не «перетікали» з місця на місце разом із князем. Князів лише запрошували слов'янські громади правити і захищати їх, бо самі громади жили на своїй історичній батьківщині. Князі були зайдами, часто відображали інтереси племен і міст, але сам народ ніколи за ними не бігав. Маємо ще один брехливий постулат російської історії. Не можна підмінювати історію розвитку слов'янських племен Русі історією розмноження і «перетоку» династії Рюриковичів.

Тут, на півночі, народився в Юрія Довгорукого син Андрій, якого великороси прозвали «Боголюбським».

«Це був справжній північний князь, істинний суздалець-залешанин за своїми звичками й розумом, за своїм… вихованням. На півночі прожив він більшу частину свого життя, зовсім не бачивши півдня (Русі. — В. Б.). Батько дав йому в управління Володимир на Клязьмі, маленьке суздальське передмістя, що недавно виникло, і там Андрій княжив понад тридцять років, не побувавши в Києві» [6, с. 108].

Професорові дуже хочеться возвеличити початок правління як князя Юрія, так і Андрія. Однак для величі не було підстав, бо князівські хороми — дерев'яні зруби, що опалювалися «по-чорному», і «велич» північного князя полягала тільки в можливості безкарно грабувати місцеві фінські племена. Породжений і вихований у лісовій глухомані, серед фінського племені, князь Андрій закономірно порвав зі старими київськими звичаями, зі старою батьковою дружиною, тобто зі сторонньою знаттю. Іншого не могло бути. Середовище давалося взнаки.

Він знайшов опертя в «молодшій дружині», набраній з фінських племен, у молодих місцевих «отроках», рідних йому по материнській крові.

Послухаймо професора:

«Точнісінько так само не любив Андрій і старшої батькової дружини. Він навіть не поділяв із боярами (дружиною. — В. Б.) своїх розваг, не брав їх із собою на полювання, велів їм, за висловом літописця, «осібно втіху творити, де їм завгодно», а сам їздив на полювання лише з кількома отроками, людьми молодшої дружини. Нарешті, бажаючи панувати неподільно, Андрій прогнав із Ростовської землі слідом за своїми братами і племінниками й «передніх мужів» батька свого, тобто великих батькових бояр. Так чинив Андрій, як зауважував літописець, бажаючи бути «самовладцем» усієї Суздальської землі» [6, с. 112].

У цих словах, як і скрізь у своїй історії, великороси «трішки» брешуть. Питання не в бажанні бути «самовладцем» — на самодержавстві московити звихнулися. Питання в іншому. Бояри — дружинники, які прийшли з батьком Андрія і підкорили племена мокшу, мурому, мещеру, весь, мерю, а точніше — країну Моксель, мали іншу психологію. Це були освічені, як на той час, люди, колективістських дій і способу мислення, виховані демократією київської землі. Вони й там, у Суздалі і Ростові, намагалися насаджувати свої погляди й методи дій.

Але князь Андрій Боголюбський був породжений і вихований у фінському середовищі. Він із дитинства всотав звичаї фіно-мордовських племен. Недарма ж давній літописець стверджував, що це був справжній «князь-залешанин», тобто князь-варвар чи, по-іншому, князь-дикун.

Саме ті часи стали початком великоросів, з'явилася так звана «суздальська земля». Пізніше від неї відбрунькувалися володимирська, тверська, московська, рязанська та інші. Князі розмножувалися швидко і за дуже короткий час (50–80 років) на кожне фінське селище, на кожен обжитий фінський закуток було посаджено князя Рюриковича, народженого від матері мерянки, весянки, муромчанки, татарки або мещерки. Інакше не могло бути. У завойовницькі походи київські князі ніколи не брали з собою жінок. Згадайте слова С. М. Соловйова.

Саме так з'явилася фінська суздальська земля, а згодом — фінська Московія. Згадаймо — свого часу подібні процеси відбувалися і в київських слов'янських землях. Але якщо великороси повністю згодні з таким розвитком подій на землях віковічного слов'янського Києва, то стосовно Суздаля й Московії вони вдалися до різного роду вигадок про «перетікання» слов'янських племен. Облуду видно неозброєним оком. Вона потрібна для пояснення спорідненості фінської Московії зі слов'янським Києвом. Згодом ця спорідненість повинна була підтвердити право Москви на «збирання землі російської».

Ось іще приклад, який спростовує вигадки.

У 1169 році князь Андрій Боголюбський після жорстокого бою захопив Київ. Ми знаємо — на київський престол сідало багато князів, котрі мали і не мали на те права; були випадки військового захоплення київського престолу. Але князі київської землі ніколи не зазіхали на слов'янські святині — київські храми. Андрій же, захопивши Київ, розорив і місто, і храми.

«Союзники (Андрій Боголюбський із союзниками. — В. Б.) взяли Київ «списом» і «на щит», приступом, і розграбували його (1169 р.). Переможці, за розповідями літописця, не щадили нічого в Києві, ні храмів, ні жінок, ні дітей: «були тоді в Києві усі люди в стогоні й тузі, в скорботі нерозважній і сльозах безперестанних» [6, с. 109].

Зверніть увагу: сотні років нам намагалися втовкмачити, що прийшов князь-слов'янин, християнин і зруйнував православні святині. Несусвітня брехня! Неозброєним оком помітно: прийшов варвар, який не має ані найменшої спорідненості з цією землею, з київськими святинями. Тут і виникає закономірне питання: чи мав Андрій Боголюбський слов'янське коріння, чи був він сам християнином? Відповідь очевидна: слов'янські святині Києва не були святинями для князя-залешанина, виплеканого фінським племенем у чужій землі.

І професор В. О. Ключевський заявив: «В особі князя Андрія великорос уперше виступив на історичну сцену» [6, с. 113].

Такий він — перший великорос!

Такі родинні зв'язки Києва із Суздалем (Московією).

Автор дослідження розуміє — не всі великороси подібні до цього варвара-залешанина. Але поява першого такого великороса-князя дуже симптоматична. Всі наступні правителі Московії, а відтак держави Російської, були заражені зневагою до законів і людської моралі інших народів.

Послухайте, як поводився надалі князь Андрій, так званий «Боголюбський», від якого пішло плем'я великоросів:

«Виявивши в молодості на півдні стільки бойової доблесті (зверніть увагу: знищення Києва і його святинь у великоросів вважалося великою доблестю! — В. Б.) і політичної розважливості, він потім, живучи сиднем у своєму Боголюбові, наробив чимало дурниць: збирав і посилав великі раті грабувати то Київ, то Новгород, розкидав павутину властолюбного підступу по всій Російській землі зі свого темного закутка на Клязьмі. (Наразі ще навіть професорові соромно називати суздальський «темний закуток» російською землею! Але залишилося чекати недовго! — В. Б.) Повести справи так, щоб 400 новгородців на Білоозері змусили втекти семитисячну суздальську рать, потім організувати такий похід на Новгород, після якого новгородці продавали полонених суздальців утроє дешевше від овець, — усе це можна було зробити без Андрієвого розуму» [6, с. 112].

Яка гіркота великороса проступає в цих словах!

У чому розум Андрія — сказати важко: чи в бандитизмі, чи в злодійстві. Здавалося б, будь-яку людину оцінюють за сукупністю діянь. А християнська мораль князя Андрія його діяннями не підтверджена. Однак тут ми стикаємося з найбільшим парадоксом у мисленні великороса: усе, що робилося для звеличування Московії, — будь-яка мерзота, будь-яка підлість стосовно слов'янських сусідів і супротивників — вихваляється. Усе, що зроблене на шкоду Московії, — піддається анафемі.

Київ спалили — добре, пограбували Новгород — чудово. Але програвати у бійці майбутньому московитові не личить, то ганьба на голову Московії. Немає іншої логіки у великороса-державника!

І ще: всі автори-історики Російської імперії, а згодом — радянської, без докору совісті, як щось саме собою зрозуміле, переносять на суздальську, а далі на московську землі поняття «Русь» і «Руська земля» з першого дня появи Суздаля й Москви. Але ми переконуємося, з тих же російських джерел, що це далеко не так, якщо не сказати жорсткіше — абсолютно не так!

У суздальську землю втік князь-невдаха з роду Рюриковичів, якому не дісталося престолу на Русі. Русь — це слов'янські племена. І раптом, за велінням великоросів, так звана суздальська земля, населена фінськими племенами на чолі з князем Рюриковичем, стає частиною руської (слов'янської) землі, простіше кажучи — Руссю. Найбільший парадокс історії! Найбільша облуда, складена великоросами на потребу власної імперії, яка нічого спільного не має з істиною. Брехня з розмахом.

Поміркуймо: адже не стали із приходом князів-норманів стародавні кияни — поляни, деревляни, сіверяни, уличі, дуліби — норманами. Ні! Нікому навіть у страшному сні не примариться, що з приходом у Київ князя Олега і його дружини всі слов'янські племена раптом почали іменуватися норманськими, або норманською землею.

А всі індіанські племена Центральної та Південної Америки не стали іспанцями або іспанською землею після захоплення їх короною Іспанії. Залишилися індіанцями — навіть після того, як на індіанський престол зійшов віце-король Іспанії.

Але стосовно великих і гордих фінських племен: мокші, мері, муроми, весі, печори, мещері, пермі, марі — великороси вчинили страшний злочин, обікравши все: імена, землю, звичаї, приторочивши їм абсолютно далеке ім'я — Русь, замість їхнього ж таки споконвічного — Моксель! Ще одна засаднича брехня російської історії!

Отже, як же закінчив своє правління суздальською землею князь-залешанин — «перший великорос»?

Звернімося знову до професора В. О. Ключевського:

«Від часу своєї втечі з Вишгорода в 1155 р. Андрій упродовж майже 20-річного безвиїзного сидіння в своїй волості (виявляється, суздальська земля до 1175 року — лише волость, яка годувала «залешанина». — В. Б.) облаштував у ній таку адміністрацію, що одразу ж по смерті його там вчинилася цілковита анархія: всюди відбувалися грабежі й убивства, били посадників, тіунів та інпіих князівських чиновників (слід гадати, простому фінському людові не подобалися побори, насаджувані зайдами. — В. Б.) … Ніколи ще на русі (яку «залешанській» суздальській землі з'явилася Русь — відомо тільки великоросам. — В. Б.) жодна князівська смерть не супроводжувалася такими ганебними явищами. Причину цього слід шукати в поганому оточенні, яке створив собі князь Андрій своєю сваволею, неперебірливістю, зневагою до звичаїв. У змові проти нього брала участь навіть його друга жінка, родом із камської Болгарії (тобто татарка, а точніше, булгарка. — В. Б.), що мстила за зло, заподіяне Андрієм її батьківщині.

Літопис натякає, як погано облаштоване було суспільство, де жив Андрій: «ненавиділи князя Андрія свої домашні, — свідчить він, — і була гризня люта в Ростовській і Суздальській землі» [6, с. 113].

Автор сподівається, що ми підійшли до розуміння самої суті суспільства ростовсько-суздальської землі. Князь, який народився та був вихований на звичаях фінських племен, не міг правити цими племенами, застосовуючи батькові напрацьовані методи. Слов'янські й фінські племена вели різний спосіб життя, виховувалися різним середовищем. Психологія північного середовища наділила майбутнього першого великороса жорстокістю, недовірою до всіх, абсолютною байдужістю до культури, зневагою до чужих звичаїв тощо.

Це підтверджується фактами історичних подій, правдою, очищеною від зайвого лушпиння. Саме правди боялися й тікали від неї в нетрі фальшування великоросійські «байкарі історії». Неправда великоросійського істеблішменту щодо викладу імперської історії Московії привчила нас, читачів, до іншого потрактування подій і фактів. Імперія завжди їх тасувала, як шулер колоду карт. Але ми, подаючи факти, лише свідомо відкидаємо виправдувальну імперську брехню, залишаючи на поверхні самі факти історії. І в цій іпостасі факти свідчать зовсім про інше.

Поиск по сайту: