ЗВІДКИ ПОХОДИТЬ МОСКВА ТА МОСКОВІЯ 10 страница

Нарешті, саме за вказівкою князя Олександра і митрополита Кирила 1261 року в Сараї, при ставці хана, була заснована Сарська єпархія. Я сподіваюся, читачі розуміють, що єпархія повинна була обслуговувати значну кількість православного суздальського люду, який перебував у південних улусах Золотої Орди.

Саме за Олександра Невського в суздальській землі відбулося перенесення титулу всесвітнього царя з Візантійського імператора на хана Золотої Орди. Так хан Великого Степу став легітимним Царем у свідомості суздальських князів, священиків і народу. Цими діяннями Олександр Невський заклав наріжні камені в систему прилучення суздальської землі до єдиного «кровообігу» Золотої Орди.

Ясна річ, не все було так просто, як хотілося Олександрові. Дуже часто йому доводилося звертатися за військовою допомогою до монголо-татар, щоб ретельно виконати веління ханів, аби втихомирити люд, що збунтувався. Протягом 11 років Олександр Невський як мінімум п'ять разів приводив татаро-монгольські війська в суздальську й новгородську землі. Врахуйте, що татаро-монголи лише за допомогою Олександра Невського змогли підкорити великий Новгород. Як бачимо, серед суздальських князів знайшовся охочий зрадити новгородців.

Ось роки «найбільшого братання» Олександра Невського з татаро-монголами:

1252 рік. Олександр з допомогою військ анди Сартака вчинив переворот у суздальській землі, скинув брата Андрія, отримав від хана ярлик на великокнязівський володимирський престол. Скільки при цьому загинуло людей, великоросійські «байкарі історії» скромно замовчують.

1257 рік. Князь Олександр привів татаро-монгольські військові загони в суздальську землю. За їхньої застрашливої підтримки провів подушний перепис у Володимирському улусі. Бунтівників знищував безжалісно.

1257–1258 роки. У зимовий час князь Олександр повів татаро-монгольські загони і татарських чисельників у новгородську землю, намагаючись провести перепис населення Новгорода. Спалахнуло повстання. Сина Василя, який назвав батька зрадником, віддав на розтерзання татаро-монголам. Населення жорстоко покарав: «оному носа урезаша, а иному очи выимаша». У зв'язку з тим, що багато людей втекло у ліси, перепис населення не відбувся.

1259 рік. Олександр Невський вдруге привів татаро-монгольські війська й чисельників до Новгорода. Місто було повністю оточене й блоковане. Під страхом повного знищення Орда таки підкорила стародавній Новгород. Князь Олександр виконав своє «велике призначення». Скільки того разу загинуло новгородців, російські «оповідачі історії» замовчують.

1262 рік. Татаро-монгольські війська придушили бунт у суздальській землі, що спалахнув на ґрунті невдоволення при зборі данини. Князь Олександр брав особисту участь у придушенні бунту в Ростові, Володимирі, Суздалі, Ярославлі. Однак монгольські баскаки лишилися незадоволень Олександра терміново викликали в Орду, і оскільки було пролито татаро-монгольську кров, князь із Сараю живим не повернувся. На той час анди Сартака серед живих уже не було.

Хоч як намагався Олександр Невський вислужитися й догодити Золотій Орді, але закінчив життя, як і батько.

Не слід забувати, що з 11 років свого служіння татаро-монголам на престолі великого князя Олександр не менше 5 років провів у Золотій Орді, ретельно осягаючи татаро-монгольські звичаї та науку управління улусом. Тож коли російські історики сотні років вселяли всім і кожному (та й сьогодні тривають ці потуги), мовляв, князь Олександр служив тільки інтересам Російської держави, — це велика брехня імперії.

Коли генерал Власов повів свої дивізії проти дивізій генерала Конєва, він служив не Росії, а нацистській Німеччині, особисто — Гітлеру. У випадку з Олександром Невським було те ж, що й у випадку із Власовим. Князь Олександр справді служив своїй батьківщині, але тією батьківщиною була Золота Орда. Служив він і своєму володареві — ханові Золотої Орди. Російська двоїста мірка не має права на «вибіркове застосування».

Дуже приємно, що кращі, чесні російські уми нашого часу зрозуміли необхідність порятунку від брехливих міфів і вигадок.

Послухайте:

«Православна Візантія незабаром опинилася під владою турків, і Русь, відрізана від католицької Європи, наткнулася на залізну завісу. У підручниках історії подається епізод із житія Олександра Невського, де новгородський князь з гордістю відкидає пропозицію Папи (Римського. — В. Б.) прийняти королівську корону європейського государя з рук римського первосвященика.

Насправді ця гордість вилізла нам боком. Олександр Невський, такий пихатий із римськими послами, був надзвичайно сумирний і догідливий перед татаро-монгольським Ханом. Він покірно їздив в Орду одержувати ярлик на князювання і, на жаль, доповзав-таки рачки до ханського трону, як того вимагав звичай Орди. Крім того, він був змушений нещадно втихомирювати у своїх володіннях будь-які виступи проти татар і збирав данину для Хана, присмирюючи співвітчизників вогнем і мечем.

Дивний парадокс історії. Прийняти корону від Папи, як усі європейські государі, Олександр Невський вважав для себе ганьбою, а підповзати під ярмо і приймати ярлик на князювання від лютого ординця за ганьбу не мав» [37, с. 3].

Захоплений відвертою і слушною думкою Костянтина Кедрова. Коли ми читаємо «оди» М. М. Карамзіна, С. М. Соловйова або В. О. Ключевського про великого князя-«Государя», про «велич Государя Московського», то ні на хвилину не повинні забувати про повзання в ярмі, про цілування ніг хана, про цілування «опудала» цим «государем».

Повернімося знову до Олександра, так званого Невського. Сподіваюся, читачі зрозуміли, який великий кат своїх одноплемінників унаслідок брехні, вигадок і замовчування державною церковною елітою Росії став великим героєм російського народу.

Нарешті настав 1262 рік.

«…Великий Князь (Невський. — В. Б.) зважився їхати в Орду з виправданням і з дарами… Олександр знайшов Хана Берку в… Сараї… Хан… протримав Невського в Орді всю зиму й літо. Восени Олександр, уже слабкий здоров'ям, повернувся в Нижній Новгород і, приїхавши звідти в Городець, занедужав на тяжку хворобу, яка позбавила його життя 14 листопада (1263 року. — В. Б.)» [1, том IV, с. 204–205].

У зв'язку з таємниче хитрим описом смерті князя Олександра хочу розповісти цікаву деталь, яка прояснює смерть князя.

Як відомо, хан Батий помер 1256 року. Після його смерті ханом Золотої Орди став син Батия — Сартак. Ось як про це написав історик Л. М. Гумільов:

«Бату помер у 1256 р., і великий хан Мунке затвердив його спадкоємцем Сартака, який негайно посварився зі своїм дядьком Берке, заявивши йому: «Ти мусульманин, я ж тримаюся віри християнської; бачити обличчя мусульманське (для мене) нещастя».

Царевич не помилявся: через кілька днів після своєї необачної заяви він був отруєний. Ханський престол перейшов до його малолітнього сина Улакчі, за якого правила його бабуся, Баракчин-хатун, вдова Бату. Однак Улакчі помер так само швидко, як і його батько, а Баракчин, яка намагалася 1257 р. виїхати в Іран, була схоплена й страчена. Ханом став мусульманин Берке» [18, с. 174].

Імовірно, багаторічне спільне перебування Сартака й Олександра (1238–1252 роки) відіграло не останню роль у становленні християнського світогляду Сартака. Вочевидь, і хан Берке пам'ятав про анду Сартака — Олександра. Якщо смерть Сартака настала від отрути, то не думаю, що Олександра спіткала інша доля. Адже хан Берке розумів — не можна залишати живим анду Сартака. У 1262 році ханові минуло 53 роки — граничний, як на ті часи, вік. Справді, незабаром, 1266 року, хан Берке помер. Такі деталі цієї історії.

Настала черга правити братам і синам Олександра Невського. Погляньмо, як вони поводилися в землі Моксель і в Московії. А Московія — ось вона, вже близько!

У 1264 році великим князем Володимирським став Ярослав Ярославович, наступний за чергою брат Олександра. І цей князь «запанував» на володимирському престолі тільки з допомогою татаро-монгольських військ. Ось як хитро про цю подію мовлять російські історики:

«… Ярослав звернувся до хана і з його допомогою став великим князем» [25, с. 250].

Ярослав Ярославович, як і брати, з великим задоволенням водив татаро-монгольські загони в суздальську й новгородську землі. Навіть із досить завуальованих «писань» М. М. Карамзіна випливає, що він робив таке не менше двох разів із 1264 до 1270 року. Спочатку «заспокоював» великий Новгород, а пізніше, разом із Ордою, воював брата Василя.

Як не намагалися хани Золотої Орди втихомирити забіякуватих суздальських Рюриковичів, але ці князі, здавалося, збожеволіли на зраді один одного, на дикому розбої, на нахабному хабарництві. І кінець князя Ярослава, як незабаром стало зрозуміло, був не за горами. Молодший брат Василь, останній із Ярославичів, підсидів старшого.

«Великий князь Ярослав, за прикладом батька й Олександра Невського, намагався всіма способами догоджати Ханові, і так само, як вони, скінчив життя своє по дорозі з Орди, куди він їздив із братом Василем…» [1, том IV, с. 216].

Погляньте, навіть у М. М. Карамзіна — «великого співця» російської державності, проривається чистісінька істина. Батько (Ярослав Всеволодович) і син (Олександр Невський) померли в дорозі, повертаючись із Орди. І, ясна річ, були отруєні. Зверніть увагу — це нам повідомили власне російські джерела. Отже, маємо таку хронологію подій:

1246 рік. У дорозі, повертаючись із Орди, помер великий Володимирський князь Ярослав Всеволодович. Російські історики встановили, що він був отруєний монголо-татарами. А Плано Карпіні подав істину в чистому вигляді.

1263 рік. Повертаючись із Орди, помер у дорозі великий Володимирський князь Олександр Ярославович. Про його отруєння російські історики свідомо мовчать.

1271 рік. Повертаючись із Орди, помер в дорозі великий Володимирський князь Ярослав Ярославович. Його отруєння замовчується. Тут уже дещо прояснюється.

1276 рік. Повертаючись із Орди, помер у дорозі великий Володимирський князь Василь Ярославович. І у випадку з цим князем російські історики про отруєння мовчать (про князя читаймо нижче).

Здавалося б, смерть князів наставала за тотожних обставин, але чомусь історики, починаючи з другої смерті, почали замовчувати факт отруєння. Все пояснюється надзвичайно просто: не можна оголосити отруєного князя святим Російської православної церкви. І тоді, з веління російських православних ієрархів, в усі «літописні зводи» було запущено відповідний «доважок брехні». Чим не поступишся заради звеличування власних предків-державників!

Ось такими хитрими мазками писалася російська історична дійсність.

Повернімось до Ярослава Ярославовича. Саме цей князь разом із братом Василем зробили велику справу: випросили дозвіл у татаро-монгольського хана на заснування поселення Москва.

Послухаймо істориків російських:

«Ярослав Ярославович… У 1271 р. їздив в Орду із синами Невського і по дорозі назад помер» [25, с. 250].

Російські історики констатували, що наприкінці правління Ярослава Ярославовича спалахнула чергова сварка за великокнязівський престол між ним та його молодшим братом Василем. Хан Менгу-Тимур, який правив у той час в Золотій Орді, аби припинити брудні доноси Рюриковичів і встановити мир у своїх північних улусах, повелів прибути в Сарай Ярославові, Василеві та синам Олександра Невського. За законами, сини Олександра також вважалися онуками хана Бату, як і сам Менгу-Тимур.

Не варто забувати й такого нюансу: Батий і Берке були братами — синами Джучі (старшого сина Чингісхана). Але після смерті Берке на ханський престол Золотої Орди знову сів нащадок Батия, його внук Менгу-Тимур. А він знав, що Олександр Невський, ставши андою Сартака, поріднився з родом Батия.

Очевидно, обвинувачення в неблагонадійності князя Ярослава були настільки серйозними, що Ярослав був відсторонений від великокнязівської влади і отруєний, а Василь незабаром одержав ярлик на великокнязівський престол. Була вирішена доля й синів Олександра. За ними залишилися ярлики удільних князів: Дмитрові дістався Переславль-Залеський, Андрієві — Городець. Молодшому синові Олександра — Данилові 1271 року сповнилося лише 10 років. Але й про нього подбав хан Менгу-Тимур. Він повелів у 1272 році провести повторний перепис поселень і населення ростовсько-суздальської землі; повелів примусово заселити московський «лісовий куток» мордово-фінським людом, що блукав по лісах, та знатними татарами. Після досягнення Данилом повноліття у 1277-му (16 років!) вручив йому ярлик на Московське удільне князівство.

Отже, ми нарешті добралися до простої істини, яку так ретельно приховували великороси: селище Москва почало заселятися племенами Моксель із 1272 року, а удільне Московське князівство з'явилося в 1277 році. Саме хан Золотої Орди Менгу-Тимур, а не Юрій Довгорукий, став справжнім засновником Москви і Московського улусу.

Менгу-Тимур зробив синам Олександра ще один великий подарунок: саме їм, чий батько породичався з Чингісидами, він повелів залишити великокнязівський володимирський престол.

Надалі своєму власному дитяті — Московії, золотоординські хани сприятимуть у всьому. Завдяки допомозі й дозволу Сарая Московія незабаром стане на шлях розбою, так званого «збирання землі російської». Але саме поняття «збирання» з'явиться значно пізніше, коли на кістках тисяч убитих виникне імперія і їй знадобиться «велике й давнє минуле».

Тоді російська еліта почне красти чуже, щоб видати за своє. Вона навіть відмовиться від прабатьків своєї державності — татаро-монголів, не кажучи вже про відмову від свого корінного фінського етносу: мері, муроми, мещери, весі, печори, пермі, мокші, мордви.

Але повернімося до Ярослава Ярославовича, щоб підсумувати наші відомості про князя.

Ось як Ярослава характеризує М. М. Карамзін:

«Тіло його (князя Ярослава Ярославовича. — В. Б.) було відвезене для поховання у Твер. Літописці не кажуть ані слова про характер цього Князя; бачимо лише, що Ярослав не вмів ані задовольнятися обмеженою владою, ані сміло й рішуче утвердити самовладдя; кривдив народ і винився як злочинець; не відзначався ратним духом, оскільки не хотів сам вести військо, коли воно боролося з Німцями; не міг назватися й другом батьківщини, бо озброював Моголів супроти Новгорода» [1, том IV, с. 217].

Як жорстоко засудив князя «автор російської історії» М. М. Карамзін. Лише за те, що князь Ярослав свого часу (1252 рік) підтримав справедливість і став на бік князя Андрія, виступив проти Олександра, так званого Невського. Але за значно тяжчі гріхи: зраду рідного брата, знищення сина Василя, кількаразову різанину народу, зрадництво й віддання у рабство новгородців — Олександра Невського цей автор не те що не осуджував, навпаки — удостоїв хвалебної оди!

Ось вона — двоїста російська мірка! Тут неважливо, який ти насправді, які твої діяння. Важливо, щоб їх можна було подати як діяння во славу Московії, і квит.

Після «смерті по дорозі з Орди» Ярослава ярлик на володимирський великокнязівський престол одержав останній із братів Олександра Невського — Василь.

«У 1272 р. Василь Костромський став великим князем Володимирським (одержав ярлик на престол від хана Менгу-Тимура. — В. Б.). За нього був проведений другий татарський перепис» (населення. — В. Б.) [25, с. 251].

Як тільки Василь посів великокнязівський престол, настали великі чвари в землі суздальській: спочатку між ним і синами Невського, а пізніше між самими синами Олександра. Чвари тривали багато десятків років. Але особливо варварськими й жорстокими були у вісімдесяті й дев'яності роки, до кінця століття. Сини Невського, як побачимо, не поступалися рідному батькові щодо мерзотних діянь і зрадництва. 158

Повернімося до Василя Ярославовича. Простежмо добре відому закономірність зі «смертю по дорозі».

«Через два роки, спокійні для Росії (йдеться про суздальську землю. — В. Б.), Великий Князь вирушив до Хана… і… після повернення з Орди помер у Костромі… засмутивши Князів і народ, який шанував у ньому Государя (людина у ханському ярмі, — виявляється, все-таки государ! — В. Б.) розумного й добродушного. В його часи чиновники Могольські зробили… загальний перепис люду у всіх Російських (треба розуміти: суздальських і новгородських. — В. Б.) областях для сплати данини» [1, том IV, с. 223–224].

І князь Василь був отруєний — «через непотрібність». Сталося це в 1276 році.

А навіщо М. М. Карамзін зробив із князя государя — знає тільки він. За Карамзіним, і з ярмом на шиї можна бути государем, — очевидно, володарем ханського двору. Надто вже прагне мати государя «байкар історії». Але ж государ був — сидів у Сараї!

Звертає на себе увагу той факт, що М. М. Карамзін ні в чому не засуджує князя Василя — він добрий. Таку оцінку князь отримав тому, що не вийшов за рамки подальїпих вигадок великоросів.

Після смерті князя Василя на арену суздальської землі виходять забіякуваті й продажні сини Олександра, так званого Невського. Навіть «автор російської історії» М. М. Карамзін змушений був визнати, що за всіх поневірянь народу після навали Батия, він, народ, лише відпочивав. Напасть прийшла разом із синами Олександра Невського. Послухайте:

«У такому (доброму. — В. Б.) стані було Велике Князювання (Володимирське. — В. Б.), коли Дмитро Олександрович (на той час старший син Невського. — В. Б.) зійшов (у 1276 році. — В. Б.) на престол, на нещастя підданих і своє, на сором віку і крові Героя Невського» [1, том IV, с. 226].

Не перелічуватиму безліч лих, які принесли на суздальську землю сини Олександра, так званого Невського.

Ось лише короткий перелік їхніх «заслуг» перед великим Володимирським улусом:

«Дмитро Олександрович (? — 1294), син Олександра Невського… 1276 р. став великим князем Володимирським. Проти нього виступав його молодший брат Андрій Олександрович, який у 1281, 1285 і в 1293 р. приводив на Русь (земля Моксель. — В. Б.) татаро-монгольські раті.

Андрій Олександрович (? — 1304), син Олександра Невського… У 1281 р. намагався захопити володимирський престол (як бачимо, це аж ніяк не государ, а тільки нахлібник. — В. Б.) у свого брата Дмитра. Поїхавши в Орду, він одержав там ярлик і татарські війська (ось воно — справжнє право на «Російське велике князювання» в суздальській землі! — В. Б.). Але Дмитро звернувся по допомогу до хана Ногая (помилка свідома, Ногай був темником! — В. Б.)… із його допомогою відновив своє становище. У 1285 р. А(ндрій) О(лександрович) знову розпочав ворожі дії, але невдало. У 1293 р. А(ндрій) О(лександрович) втретє привів на Русь (тільки в улус-землю Моксель. — В. Б.) татар і з їхньою допомогою зайняв великокнязівський престол, на якому пробув ще 10 років» [25, с. 252].

Вчинки синів Невського характеризують їх як ділків, позбавлених моральних принципів, жорстоких поневолювачів одноплемінників, нарешті, людей, одержимих виключно особистою вигодою.

Воістину народ був геніальний, сказавши: яблуко від яблуні недалеко падає.

Зраду брата і брехливі доноси на ближнього сини перейняли у Невського. Тут нічого не вдієш. Таких лиходіїв-спадкоємців породив вигаданий герой «російської землі».

Дуже симптоматично, що чесні люди сучасної Росії усвідомлюють необхідність перестати вірити історичним міфам, себто позбутися «доважку брехні» в імперській історії. Ось слова, нехай ще не до кінця усвідомлені, але чесно сказані ректором Російського державного гуманітарного університету професором Юрієм Афанасьєвим 1997 року:

«Ось князь Олександр Невський… бив і мучив російських людей аж ніяк не менше, ніж татари» [38, с. 14].

Дуже обережно й делікатно сказав професор про людину, яка лише в Новгороді «оному носа урезаша, а иному очи выимаша». Професор намагався, гудячи, одночасно — вихваляти.

Я свідомо пропустив у вислові професора лише три слова: «святий і великий герой», бо, за логікою будь-якого земного цивілізованого народу, не може бути святою людина, котра не раз кромсала плоть віруючих у Бога одноплемінників. Це абсурд! Не можна, сказавши «а», не сказати «б», хоча сказати «б» забороняє Російська православна церква. Це її фарисейський вимисел про святість Олександра Невського. До Бога цей вимисел не має жодного стосунку.

Час навести бодай два приклади великого лиха, яке принесли в суздальську землю сини Олександра, так званого Невського. Страшний молох війни, гірший від Батиєвого, прокотився по землі народу Моксель від краю до краю з 1281 до 1293 року з примхи синів Олександра:

«Лестощами й дарунками піддобривши Хана, Андрій (син Олександра Невського. — В. Б.) одержав від нього грамоту (ярлик. — В. Б.) і військо, підступив до Мурома й велів усім Удільним Князям з'явитися до нього в стан (татаро-монгольський. — В. Б.) із їхніми дружинами… Здивований такою раптовою грозою, Великий Князь (Дмитро — син Невського. — В. Б.) шукав порятунку у втечі, а Татари, користаючись нагодою, нагадали Росії (Володимирському князівству. — В. Б.) час Батиїв. Муром, околиці Володимира, Суздаля, Юр'єва, Ростова, Твері, аж до Торжка, були розорені ними: вони палили й грабували доми, монастирі, церкви, не залишаючи ні ікон, ні посуду, ні книг, прикрашених багатими оправами (поцуплених у київських храмах Андрієм Боголюбським. — В. Б.), гнали людей юрбами в полон або вбивали… Переславль, удільне місто Дмитро ве, хотів оборонятися і був жахливо за те покараний, не залишилося жителя… який не оплакав би смерті батька або сина, брата або друга. Це нещастя сталося Грудня 19, у Різдво Христове церкви стояли порожні, замість священного співу чувся у місті лише плач і стогін. Андрій, лютий син батька настільки великого й люб'язного Росії, святкував сам із Татарами й, зробивши справу свою, відпустив їх із вдячністю до Хана» [1, том IV, с. 228–229].

Не слід гадати, що татаро-монголи приходили в суздальську землю тільки грабувати й убивати. Саме цю думку і прищеплювала нам сотні років офіційна Москва. Відверта неправда. На каральні набіги провокували татаро-монголів облудність і своєкорисливість князів. Князь вишукував компромат на свого родича, збирав свідків і дари й поспішно вирушав у Золоту Орду до хана, де компромат зводив у наклеп і жадав від хана справедливості. Природно, за підлі діяння спадкоємців Олександра Невського розплачуватися доводилося звичайному християнинові.

Золотоординські хани, як і будь-які правителі, жадали від своїх підданих — володимирських улусних князів (а статус їх був значно нижчий від татаро-монгольських баскаків) суворої покори законам Орди, чіткого збору й передачі данини до скарбниці хана, надсилання військових дружин для участі у військових походах. Князі ж були злодійкуваті, і підстави для доносу завжди були.

Лихо народу суздальської землі полягало ще й у тому, що брати Дмитро й Андрій задля особистих, корисливих вигод спиралися в Орді на різні військові сили: спочатку на законні війська хана, потім на війська темника, що відбився від ханських рук, Ногая (військовий чин, командував 10-ма тисячами війська).

Факти свідчать, що сини Олександра Невського спиралися на досвід батька, який свого часу зрадив власного брата — великого Володимирського князя — заради великокнязівського престолу.

Історія, як бачимо, повторилася, але Ті оцінка й виклад докорінно змінилися. Такі методи російської двоїстої мірки.

Шановні читачі, я міг би, користуючись лише російськими джерелами, навести безліч прикладів, як дощенту випалювалися селища суздальської землі, як винищувався народ і його надбання внаслідок злого наміру синів Олександра Невського. Але не робитиму цього. Подам лише останній опис так званої навали Дюденевої раті, що сталася 1293 року:

«Ногай сказав слово, і численні полки Моголів кинулися на руйнування. Дюдень, брат Хана Тохти, керував ними, а князі Андрій і Феодор вказували йому шлях у серце батьківщини. Дмитро був у Переславлі, не маючи відваги зустріти Дюденя ні зі зброєю, ні з переконливими доказами своєї невинності, він утік через Волок у віддалений Псков до вірного зятя Довмонта (литовський князь. — В. Б.). Татари йшли, щоб привести Андрія на Велике Князювання… Муром, Суздаль, Володимир, Юр'єв, Переславль, Углич, Коломна, Москва (ось вона — вперше з'явилася після 1277 року серед низки удільних володимирських князівств. — В. Б.), Дмитрів, Можайськ і ще кілька інших… були ними взяті як ворожі, люди полонені, жони й дівиці поневажені. Духівництво, вільне від данини Ханської, не врятувалося від загального нещастя; обкрадаючи церкви, Татари виламали… мідну підлогу Собору Володимирського, названу чудесною в літописах… Данило Олександрович Московський (молодший син Олександра Невського. — В. Б.), брат і союзник Андріїв, дружелюбно впустивши Татар у своє місто, не міг захистити його від грабежу. Жах панував усюди. Лише ліси дрімучі, якими ця частина Росії (земля Моксель. — В. Б.) тоді була вкрита, слугували притулком для хліборобів і громадян» [1, том IV, с. 233–234].

Нарешті, вперше ми побачили справжнє, а не міфічне поселення Москву і її удільного князя Данила. Відтоді (кінець XIII століття!) Московський улус стає відомим серед інших улусів Золотої Орди, породжений за велінням хана Золотої Орди й керований законами Орди. Не варто забувати, що Золота Орда XIII століття була розвиненою, передовою державою. Московія сотні років була її глибокою глушиною, яка не бажала освічуватися, запозичувати передову культуру інших провінцій (улусів) золотоординської імперії. Адже Казань на той час уже мала водопровід і вищі навчальні заклади, а в самій столиці імперії, Сараї, зводилися чудові палаци, каменем мостилися вулиці, будувалися водостоки.

Хоч як це дивно, але й Дмитро (син Невського), уже відмовившись від великокнязівського престолу на користь брата Андрія і дізнавшись, що його вотчина Переславль спалена, помер по дорозі біля Волока: чи його теж отруїли, чи — своєю смертю. Та цього разу Переславль спалили не татаро-монголи, а родичі Рюриковичі — князь Федір Ростиславович, так би мовити, «подбав» про ближнього.

На цьому ворожнеча між синами Олександра Невського не закінчилася. У брудну гру вступив молодший син — Данило. Знаючи, як середній брат Андрій наклепом скинув із великокнязівського престолу старшого брата Дмитра, він також спробував відокремитися від Андрія, щоб самому збирати й відвозити данину в Орду. Адже саме в цьому і полягала причина ворожнечі між братами. Розсудливий читач розуміє, який простір для злодійства відкривався перед князем, — не тільки через завищення кількості данини, а й через банальне утаювання татаро-монгольської частини. Бідолашного християнина оббирали князі та їхні посібники, як липку, — догола.

«Почалася (чергова. — В. Б.) чвара, що дійшла до верховного судилища Ханового, сам Великий Князь (Андрій. — В. Б.) їздив в Орду зі своєю молодою жоною, аби здобути милість Тохти. Посол Ханський, обраний за миротворця, скликав Князів у Володимир…

Татарин слухав підсудних із поважним і гордим виглядом, але не міг утримати їх у межах належної смиренності. Розпаленілі суперечкою Князі й Вельможі взялися було за мечі. Єпископи, Володимирський Симеон і Сарський Ісмаїл, ставши посередині гучного сонму, не дозволили братам битися. Суд закінчився миром або, краще сказати, нічим» [1, том IV, с. 241–242].

На щастя для суздальського населення, цього разу протистояння закінчилося швидко, бо Данило (перший московський князь) раптово помер у 1303 році.

Але почалися нові чвари між князями володимирськими, тверськими й рязанськими. Зрештою, князівські чвари набридли і ханові Золотої Орди. Хан знову повелів зібрати всіх князів та втихомирити неслухняних.

Послухаймо М. М. Карамзіна:

«Нарешті, Великий Князь (Андрій, син Невського. — В. Б.) був цілий рік в Орді, повернувся з Послами Тохти (хан Золотої Орди. — В. Б.). Князі з'іхалися в Переславль на загальний Сейм (восени 1303 року — В. Б.). Там у присутності Митрополита Максима читали ярлики, або грамоти Ханські, в яких цей гордовитий володар повідомляв свою верховну волю, хай насолоджується Велике Князівство (татаро-монгольський улус. — В. Б.) тишею, хай припиняться чвари Володарів, і кожен із них хай буде задоволений тим, що має (що дав хан — тому й радуйся! — В. Б.) [1, том IV, с. 244].

Хан Тохта не називав суздальських князів — «Володарями», ніколи жоден хан не вимовляв — «Велике Князівство». Цю дрібну неправду нам подають свідомо, як мізерну порцію наркотику, аби привчити до «російської величі». Князі були звичайними слугами свого хана, вони навіть одержували ярлик, у буквальному значенні одягнувши ярмо на шию. І «Велике Князівство» було лише складовою частиною Великого татаро-монгольського улусу. А хан у своїх ярликах-дозволах приблизно так і писав: «Я — Хан, із благовоління Великого Бога, велю моєму рабові Андрію, синові Олександра, дотримуватися законів Великої Орди в моєму Володимирському Улусі, вчасно збирати Ханську подушну данину…» і т. ін., у тому ж дусі.

Ніколи хан не вважав князя рівним собі. Навіть на прийомі в хана, як нам повідав Плано Карпіні, князь сидів на підлозі серед челяді й своїх підлеглих вельмож, нічим від них не відрізняючись. Така велич князя без мішури.

Закінчуючи цей розділ, хочу звернути увагу на ще один парадокс російської історії, що впадає у вічі. Зверніть увагу, як тільки доходить до родичів Олександра Невського, де в ході викладу є можливість зіставлення дат, то ці родичі чомусь «гублять» свої роки народження:

— брат Андрій Ярославович — (?) рік народження невідомий;

— син Дмитро Олександрович — (?) рік народження невідомий;

— син Андрій Олександрович — (?) рік народження невідомий;

Поиск по сайту: