АвтоАвтоматизацияАрхитектураАстрономияАудитБиологияБухгалтерияВоенное делоГенетикаГеографияГеологияГосударствоДомДругоеЖурналистика и СМИИзобретательствоИностранные языкиИнформатикаИскусствоИсторияКомпьютерыКулинарияКультураЛексикологияЛитератураЛогикаМаркетингМатематикаМашиностроениеМедицинаМенеджментМеталлы и СваркаМеханикаМузыкаНаселениеОбразованиеОхрана безопасности жизниОхрана ТрудаПедагогикаПолитикаПравоПриборостроениеПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРадиоРегилияСвязьСоциологияСпортСтандартизацияСтроительствоТехнологииТорговляТуризмФизикаФизиологияФилософияФинансыХимияХозяйствоЦеннообразованиеЧерчениеЭкологияЭконометрикаЭкономикаЭлектроникаЮриспунденкция

УКРАЇНСЬКА ЦИВІЛІЗАЦІЯ В ХХ СТОЛІТТІ 6 страница

Читайте также:
  1. IX. Карашар — Джунгария 1 страница
  2. IX. Карашар — Джунгария 2 страница
  3. IX. Карашар — Джунгария 3 страница
  4. IX. Карашар — Джунгария 4 страница
  5. IX. Карашар — Джунгария 5 страница
  6. IX. Карашар — Джунгария 6 страница
  7. IX. Карашар — Джунгария 7 страница
  8. IX. Карашар — Джунгария 8 страница
  9. IX. Карашар — Джунгария 9 страница
  10. А. Революційна українська партія (РУП)
  11. А. Українська демократична партія
  12. Августа 1981 года 1 страница

40 Панчук М.І. Боротьба КПЗУ за ідейне й організаційне зміцнення партійних лав і посилення впливу на маси. — К., 1982. — С.167.

462

 

41 Ярош Б.О. Тоталітарний режим на західноукраїнських землях. ЗО-50-ті роки XX століття. — Луцьк, 1995. — С.46.

42 Centralne Archiwum Woyskowe. — Dok.II. 371.2.173

43 Ленкавський Степан. Український націоналізм. Твори. — Т.1. — С.65-70.

44 Там само. — С.73.

45 Ярош Богдан. Карпато-Українська держава і кроки по шляху національної соборності на початковому етапі Другої світової війни в контексті геостратегічних процесів.// Наукові записки Інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАН України. — К., 2004, Вип 26 - С.206.

46 Магочій Павло Роберт. Формування національної самосвідомості: Підкарпатська Русь (1848-1948). Ужгород, 1994. — С.144-148.

47 Довідник з історії України. — К., 1995, ТЛІ — СІ8.

48 Ярош Богдан. — Карпато-Українська держава... — С.207—208.

49 Політичний терор і тероризм в Україні. — С.586.

50 Капустянський Микола. Військова підготовка ОУН.// Організація українських націоналістів. 1929—1954. — На чужині. — 1955. — С.138.

51 Горєлов Микола. «Українська держава» на львівському Ринку.// «Діалог. Україна і Німеччина». — 2000. — №1 — С.151.

52 «Самостійна Україна». — Чікаго, США. — 1981. — № 7-8. — С.8.

53 Мірчук Петро. Акт відродження української державності 30 червня 1941 року (його генеза та політичне й історичне значення). Друге видання. — Мюнхен, 1953. — С.60—61.

54 Там само. — С.13.

55 СССР-Германия, 1939—1941. Документы и материалы о советско-германских отношениях с сентября 1939 по июнь 1941 гг. — Вильнюс, 1989. - 4.2. — С.138.

56 Довженко Олександр. Україна у вогні. — К., 1990. — С.253.

57 Україна у Другій світовій війні. Уроки історії і сучасність. — К., 1995. -С.8.

58 Німецько-фашистський окупаційний режим на Україні 1941-1944 pp. - К., 1951. - С.195.

59 Коваль Михайло. Український театр воєнних дій Другої світової війни.// «Діалог. Україна і Німеччина». — 2000. — № 1. — С.148.

__________________463

60 Там само.

61 Геллер М., НекричА. Утопия у власти. — London, 1989. — С.501.

62 Кучер Володимир. Збройно-політичне протистояння: радянська влада проти національно-визвольного руху у повоєнні роки.// Наукові записки Інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАН України. Вип. 26. — С.238.



63 УПА в світлі документів боротьби за Українську Самостійну Соборну Державу 1942—1950 pp. (Збірка документів). — Мюнхен, 1957. — 4.2 —С.134.

64 Вєдєнєєв Дмитро. Погляди українських націоналістів на проблеми державотворення.// Наукові записки Інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАН України. Вип. 26. — С.78.

65 Полтава П. Хто такі бандерівці та за що вони борються. — Дрогобич, 1991. —С.21.

66 Див.: Політичний терор і тероризм в Україні. — С.770. 61 Довженко Олександр. Вказ. праця. — С.197—198.

68 Курас І. Ф. До проблеми української соборності.// Етнополітика. Історія і сучасність. — К., 1999. — С.245.

69 ГАРФ. - Ф.109. - Оп.1. - Ед.хр. 1769. - Л.2 об.

70 Цит. за: Дружбинський Валерій. «Союз нерушимый республик свободных...» Спогади.// «Дзеркало тижня». — 2002. — 21 грудня.

71 Маковійчук І.М., Пилявець Ю.Г. Голод на Україні у 1946—1947 pp.// Український історичний журнал. — 1990. — № 8. — С 29.

72 Васильєв Борис. Покаянные дни. // «Родина». —1990. — №10. — С.10-11.

73 Лисяк-Рудницький Іван. Новий Переяслав.// Історичні есе. — Т.2. — С.288-289.

74 Там само. — С.290.

75 Шелест П.Ю. Україно наша Радянська. — К., 1970. — С.28.

76 Шелест Петро. «Справжній суд історії ще попереду». Спогади. Щоденники. Документи. Матеріали. — К., 2003. — С.215.

77 Лисяк-Рудницький Іван. Україна в еволюції радянської системи.// Історичні есе. — Т.2. — С.311.

78 Солженицын А. В круге первом. — М., 1990. — С.154.

464______________________________________

79 Нагорна Л.П. Політична культура українського народу: історична ретроспектива і сучасні реалії. — К., 1998. — С. 134-136.

80 Нейган В. Толерантність та міжнародний правопорядок.// Політична думка. — 1995. — № 2-3. — С.11.

81 Лихолат А.В. Содружество народов СССР в борьбе за построение социализма. — М., 1976. — С.359.

82 Павленко Ю.В. Чи було створено нову цивілізацію в СРСР?// Сучасна цивілізація: гуманітарний аспект. К., 2004. — С. 175—177.

‡агрузка...

83 Дзюба І. Інтернаціоналізм чи русифікація?. — К., 1998. — С.21.

84 Там само. — С.28.

85 Там само. — С.52. (Вище ми наводили солженіцинські думки з приводу сталінської моделі комунізму, що могла успішно функціонувати лише у тоталітарно-номенклатурній формі, кожний відступ від якої руйнував підвалини режиму. Здійснені варіанти втілення в життя комуністичних постулатів мали таку ж само природу.Тож ідеалізація комуністичної доктрини в її первісному вигляді навряд-чи має право вважатися об'єктивною.)

86 Там само. — С.63.

87 Там само. — С.185.

88 Там само. -С.201.

89 Там само. - С. 191.

90 Кафарський Володимир. Комунізм і український національно-визвольний рух. — Івано-Франківськ, 2002. — С.628.

91 Обушний Микола. Дисидентський рух 60—80-х рр. XX ст. — вияв невдоволення обмеженим суверенітетом України.// Наукові записки Інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАН України. Вип.26. - С.253-259.

92 Кафарський Володимир. Вказ. праця. — С.677.

93 Маля М. Радянська трагедія: історія соціалізму в Росії 1917—1991 рр. — К., 2000. - С.382.

94 Кремень Василь, Табачник Дмитро, Ткаченко Василь. Україна і проблеми самоорієнташї. Критика історичного досвіду. — К., 2003. — Т.1.-С.330-331.

95 Політичний терор і тероризм в Україні. — С.871.

_______________465

Павленко Ю.В. История мировой цивилизации. — К., 2002. — С.700.

Бережин Ю.Е. Инки. Исторический опмт империй. — Л., 1991. — С.213-214.

Литвин В. Україна на межі тисячоліть (1991—2000 рр.). — К., 2000. - С.20.

Цит. за: Губський П.П. (Могилянський М.). Вихід П.О.Куліша з російського підданства та поворот до російського підданства (1882—1891 рр.): За архівними матеріалами.// Записки історично-філологічного відділу Української академії наук. — К., 1927, Кн. 13/14. -С. 162-164.

30 5-2

466____________________________________________

|Розділ 20. УКРАЇНСЬКА ЦИВІЛІЗАЦІЯ ДОБИ НЕЗАЛЕЖНОСТІ: ПРОБЛЕМИ І ПЕРСПЕКТИВИ

Цивілізаційна структура пострадянського простору складається нині з кількох світів (східнохристиянського або поствізантійського — православного, мусульманського і західнохристиянського), що вказує на досить складну конфігурацію цієї частини Євразії. На ній домінує православно-постправославний світ, що сполучається з мусульмансько-постмусульманським, головним чином, тюркомовним, на всьому просторі степової смуги даного материка. Практично вся ця територія (з угасанням від заходу на схід) тривалий час перебувала і перебуває в межах західного впливу. Роки більшовицького панування глибоко підірвали тут власне цивілізаційне підґрунтя (і східнохристиянське, і, меншою мірою, мусульманське). В останні роки їх ерозія збільшується квазіамериканізацією, що нав'язується засобами масової інформації.

Тож розмови про наявність радянського, пострадянського чи навіть євразійського цивілізаційного світу безпідставні. Євразія, в розумінні євразійців, перетинає не тільки макроетнічні спільності, зокрема — слов'янську і тюркську, але й устояні традиційні цивілізаційні світи. Власного глибинного ідейно-ціннісно-мотиваційного підґрунтя вона не має, що і засвідчено відсутністю в її межах релігійної спільності. Тривале ж домінування православної традиції (у її вихолощеній петровсько-катеринівською секуляризацією формі) свідчить лише про перевагу тут російського етносу з його національно-релігійними традиціями. Масового навернення в православ'я тюркських чи монгольських народів не відбулося.

Однак не слід ігнорувати реалії Євразії як природно-кліматичного, економіко-географічного і геополітичного цілого, раніше сформованого в державних рамках старої Росії та СРСР, а тепер (у своїй основній частині) такого, що перебуває у невизначеному, погано структурованому симбіозі СНД. Цей радянсько-

________________467

пострадянсько-євразійський феномен можна було б визначити поняттям «квазіцивілізація».

Крах Радянського Союзу в сполученні з різким зростанням світової ролі транснаціональних компаній, що маніпулюють спекулятивним капіталом, і багатьма іншими обставинами визначив дезорганізацію євразійського простору з тенденцією до дрейфу його частин до споріднених їм цивілізацій. Це яскраво виявилося в країнах Прибалтики і в багатьох державах зі стійкою багатовіковою мусульманською традицією. Однак Росія, Україна і Білорусь, а також Казахстан і Киргизстан опинилися в складнішій ситуації. Через глибинні цивілізаційні (крім економічних, соціальних, ментально-ціннісних та ін.) особливості три перші держави в принципі з труднощами різних порядків можуть інтегруватися у світ Заходу. Подібно до них і дві інші (як і, скажімо, Татарстан чи Башкортостан у складі Російської Федерації) не відчувають себе цілком «своїми» ні в Мусульманському, ні, тим більше, у Християнському світах. Цивілізаційна природа цих країн глибоко підірвана й деформована трагічними експериментами XX ст., що випали на їх долю.

Відтак, як вже відзначалося, маємо підстави стверджувати, що СРСР, тим більше сучасний пострадянсько-євразійський простір єдиною цивілізацією не був і не міг бути. В цьому радянсько-пострадянсько-євразійська спільнота принципово відрізняється від великих, за багатьма зовнішніми ознаками схожих на неї, традиційних цивілізаційних світів.1

Але така глобальна і важлива проблема є темою окремої фундаментальної праці і тому тут розглядатися не буде. Мета даної книги — розкриття основних сторін української цивілізаційної історії, до якої й повернемось.

Як відзначив академік НАН України ВЛитвин: «Проголошення 24 серпня 1991 р. Акта про незалежність України увінчало всю попередню історію українського народу. Розтягнуті на довгі віки визвольні змагання за вільне життя на власній землі у суверенній державі переможно справдилися на зламі тисячоліть». При цьому він згадав слова голови першого українського уряду XX ст. В.Винниченка:

 

30*5-2

468___________________________________

«О, Господи, яка то страшна, тяжка річ відродження національної державності. Як вона в історичній перспективі буде уявлятися легкою, само собою зрозумілою, природною, і як трудно, з якими нелюдськими зусиллями, хитрощами, з яким, часом, одчаєм, люттю й сміхом доводиться тягати те каміння державности й складати його в той будинок, в якому будуть так зручно жити наші нащадки».2

Україна виходила на рівень реального державотворення кілька разів: 1654, 1918 та 1991 рр. І незмінним «співучасником» цих подій виступала Росія. В останньому випадку слід бути вдячними якраз їй за те, що вона показала всім іншим союзним соціалістичним республікам приклад, як скористатися своїми конституційними правами, аби стати незалежними державами. Не можна не розуміти, що ситуація 1990—1991 рр. уможливилася тільки завдяки унікальному збігові політичних обставин і чинників. Тоді дуже швидко, протягом кількох тижнів, у Москві припинилося протистояння двох принципово різних державних організмів, і вона визначила свою політику щодо колишніх національних республік СРСР. Визначили свою політику щодо Москви й колишні союзні республіки. Ця політика різна: від Туркменістану до Білорусі, але її основоположна складова всюди однакова — захист державного суверенітету.

Довгі роки Україна боролася, аби її кордони були визнані Росією. Біловезький процес, який розпочався 1991 р., закінчився підписанням 1997 р. та наступною ратифікацією Договору про дружбу, співробітництво та партнерство між двома державами. Найважливішою для української сторони була стаття 2: «Високі Договірні Сторони, відповідно до положень Статуту ООН і зобов'язань по Заключному акту наради з безпеки й співпраці в Європі, поважають територіальну цілісність одна одної та підтверджують непорушність існуючих між ними кордонів».

Ми ще повернемось до більш детального розгляду цього важливого документа, а тут лише приведемо думку академіка НАН України І.Кураса, що «...нема у світі двох інших держав, історичні долі котрих переплелись би тісніше, ніж долі України та Росії. Спільне етнічне й цивілізаційне коріння, що проростають в Київську Русь, довгочасове

____________469

перебування в одній державі, спільне переборення світових катаклізмів, подібні економічні системи — це далеко не повне перерахування наших глобальних зв'язків. В той же час двом великим слов'янським народам було тісно в одній зверхдержаві. Закони еволюції вимагали, щоб у XXI століття наші держави ввійшли самостійними одиницями, а нації — в кінці-кінців — стали політично повноцінними. «Розлучення» 1991р. було історичною закономірністю й пройшло на диво цивілізовано».3

Вийшовши зі складу СРСР і проголосивши незалежність, Україна зустрілася з великими труднощами саме цивілізаційного плану. В ній не існувало громадянського суспільства, населення західних областей й решти країни значно відрізнялися як за своїм менталітетом, так і за політичною культурою. Український дослідник М.Рябчук, на наш погляд, адекватно проаналізував коло проблем, які повстали перед Україною в контексті створення громадянського суспільства. Сучасна наука визначає громадянське суспільство, наголошує він, як сферу суспільного життя, у якій люди як приватні громадяни взаємодіють між собою, витворюючи власні організації, непідпорядковані державі. Інакше кажучи, це суспільство, в основі якого лежить розгалужена мережа незалежних від держави інституцій, об'єднань та організацій, створених самими громадянами для виявлення й здійснення різноманітних громадських ініціатив, задоволення своїх суспільних потреб та обстоювання своїх колективних інтересів. З-поміж різних, безумовно важливих, аспектів громадянського суспільства найсуттєвішим для утвердження демократії є здатність людей узгодженими й осмисленими діями впливати на уряд. Поступова інституалізація цього суспільного виклику (спершу — ліберально-буржуазна, згодом — соціал-демократична) у всевладній державі власне й отримала на Заході назву «громадянського суспільства».

Розвинене громадянське суспільство є, таким чином, інсти-туціалізованим виявом суспільного плюралізму і водночас його ефективним гарантом перед авторитарними чи тоталітарними тенденціями держави або певних суспільних сил. Інакше кажучи,

 

470____________________________________________

громадянське суспільство не просто передбачає формальний розподіл влади та баланс інтересів, а й своїми інституціями забезпечує громадський контроль за цим розподілом та підтримує згаданий баланс. З одного боку, громадянське суспільство привчає громадян до того, що вони можуть і мусять впливати на суспільне життя осмисленим, цілеспрямованим і легальним чином через відповідні самодіяльні інституції. А з іншого боку, привчає державу до відповідальності і звітності перед громадянами, відіграючи таким чином не лише посередницьку, а й важливу формотворчу роль у плані виховання певної політичної культури і вдосконалення механізмів взаємодії між особою і державою.

Громадянське суспільство в Україні має свої зародкові традиції в елементах місцевого самоврядування давньоруських міст та спробах суспільної, зокрема економічної, емансипації в рамках кодифікованого права. Ці елементи стають особливо помітними в XVI—XVII ст., після включення українських земель у великою мірою європеїзований юридичний простір Речі Посполитої. В Україні поступово розвивається місцеве самоврядування і незалежне судочинство, з'являються громадські організації (церковні братства, цехові об'єднання) та освітні заклади (школи, колегіуми) тощо. Водночас процеси зародження громадянського суспільства в Україні і подолання середньовічної станової системи суттєво обмежуються невисокою урбанізованістю краю, економічною відсталістю та загальним колоніально-упослідженим статусом українського населення. Наприкінці XVIII ст., після інкорпорації Росією Правобережної України та ліквідації гетьманської автономії на Лівобережжі, процеси громадянської емансипації в Україні взагалі перериваються — в умовах жорстко-авторитарної, деспотичної імперії.

Єдиним винятком стають західноукраїнські землі, головним чином Галичина, котрі після поділу Польщі наприкінці XVIII ст. потрапляють до складу Австрійської імперії Габсбургів. Тут, в умовах конституційної, парламентської монархії та дарованих нею відносних ліберально-демократичних свобод, громадянське суспільство

________________471

формується більш-менш за тою самою моделлю, що й у інших країнах Центрально-Східної Європи. Наприкінці XIX — на початку XX ст. в Галичині вже існує практично весь спектр інституцій громадянського суспільства: молодіжні, жіночі, спортивні, релігійні, культурно-освітні і навіть наукові (НТШ) організації, кредитівки й кооперативи, професійні спілки, незалежна преса і, зрештою, повноцінні політичні партії.

У міжвоєнний період ці інституції збереглися під авторитарним польським режимом і лише в 1939 р. були знищені тоталітарною радянською владою. Традиція відносно тривалого розвитку громадянського суспільства в Галичині виявилась, однак, вирішальною для подальшого відновлення його інституцій через півстоліття, в умовах відносної суспільної лібералізації, викликаної в СССР політикою «перебудови». Характерною рисою інституцій громадянського суспільства, що почали масово виникати наприкінці 1980-х рр. у Галичині (швидше й масовіше, ніж деінде в Україні), була їхня всіляко підкреслювана спадкоємність щодо реальних, а часами й міфічних попередників із передвоєнної Галичини (газети «Віче» та «Поступ», журнали «Дзвін», «Літопис Червоної Калини», Записки НТШ, товариство «Просвіта», Марийське товариство милосердя, молодіжні організації СНУМ та «Пласт», Студентське братство, футбольний клуб «Галичина», театр-кабаре «Не журись!» тощо).

Становлення громадянського суспільства у Східній Україні відбувалось у значно складніших вмовах, внаслідок чого його повноцінне існування у більшості регіонів, особливо на периферії, залишається досі проблематичним. У деспотично-авторитарній Російській імперії зародки громадянського суспільства змогли з'явитися лише в другій половині XIX ст. (після відносно ліберальних реформ 1860-х рр.), проте в Україні вони стали справді помітними лише після революції 1905 р. Невдовзі, однак, більшовицький режим ліквідував ці зародки, виявивши, зокрема, характерну відмінність між авторитаризмом, який лише обмежує (більше чи менше) становлення і діяльність інституцій громадянського суспільства, та тоталітаризмом, який ці інституції повністю знищує або ж одержавлює (всі т.зв.

 

472_________________________________________

«громадські організації» не відіграють за тоталітарного «соціалізму» жодної самостійної ролі, а є лише додатками до партійно-державного апарату).

Дослідники відзначають, як правило, три головні перешкоди на шляху формування повноцінного громадянського суспільства у сьогоднішній Україні. По-перше — це етатистська спадщина радянських часів, звичка населення до державного патерналізму, його громадянська пасивність та відчуженість. По-друге — це мовно-культурна різнорідність населення, яка великою мірою розділяє інституції громадянського суспільства за мовно-етнічним принципом, замість робити їх загальнонаціональними/загальногромадянськими. І, по-третє, — це відсутність справжніх економічних реформ, а отже, й відсутність економічних підстав для емансипації громадян від тотально регулюючої-розподіляючої, патерналістської держави. Як і в усіх домодерних суспільствах, переважним джерелом добробуту в сьогоднішній Україні є близькість до влади, а не справді легальна та ефективна господарська діяльність. Відтак, утвердження самодіяльного, економічно незалежного від держави і непідвладного її примхам громадянина — як основи повноцінного громадянського суспільства — залишається в сьогоднішній Україні проблематичним.

З одного боку, як уже зазначалося, західні українці, завдяки відносно сприятливішим умовам для соціального й національного розвитку, спромоглися пройти в XIX столітті типовий для більшості бездержавних народів шлях націєтворення і вийти з «доби націоналізму» цілком модерною європейською нацією — з чіткою національною самосвідомістю й повноцінним громадянським суспільством.

Натомість, жителі Наддніпрянської України в умовах незрівнянно репресивнішої Російської імперії (котра взагалі не визнавала українців окремим народом) виявилися фатально затриманими чи навіть зупиненими в своєму національному й громадянському розвиткові — на рівні' домодерного етносу з низьким рівнем національної самосвідомості й практично без жодних громадянських інституцій. Східні й західні українці ввійшли таким чином у

_____________473

XX століття як, по суті, дві різні нації, а точніше — як дві історичні іпостасі одної нації, домодерної і модерної, — репрезентуючи унікальний випадок синхронного співіснування діахронних, по суті, явищ.

Більшовицький режим, хоч і «возз'єднав» українські землі в одній державі, не згладив, а радше поглибив суттєві відмінності між «двома Українами» — східною й західною. Практично не утискаючи українців за етнічною ознакою (радянська влада не відрізнялася під цим оглядом від царської, трактуючи українців як «своїх», тобто де-факто як «різновид» росіян), більшовики, однак, усіляко дискримінували українців за ознакою мовною та регіональною, ставлячись до західних (і взагалі україномовних) українців як до «націоналістів», тобто потенційних «зрадників». Не зумівши ефективно асимілювати модерну українську націю, що сформувалася за Збручем, більшовики досить успішно русифікували й совєтизували домодерний український етнос на сході, прищепивши йому своє власне (російсько-імперське) підозріливо-упереджене ставлення до «західняків», а відтак і до всіх їхніх ініціатив — не лише «націоналістичних» (мовно-культурних), а й суто громадянських (суспільно-політичних, економічних тощо).

І все ж навіть незначного ослаблення тотального контролю й терору з боку Держави та, відповідно, розрідження атмосфери повсюдного страху та підозрілості після смерті Сталіна було досить для поступового відродження певних елементів громадянського суспільства в СРСР. «Неформальні» громадські організації — як політичного, так і аполітичного характеру (від дисидентських груп до різноманітних «неформальних» об'єднань — рокерів, хіпі, футбольних фанатів, шанувальників інтелектуальних фільмів та езотеричної філософії, клубів туристів тощо) — пережили брежнєвські репресії й бурхливо розквітли наприкінці 80-х років, у добу горбачовської «перебудови». Емансипація новонародженого громадянського суспільства від тоталітарної держави збіглася з емансипацією національних республік від наднаціональної імперії. У рамках цього двоєдиного процесу відбулося природне поєднання національно-визвольних і загальнодемократичних програм і вимог у так званому

 

474_________________________________________

«націонал-демократичному» русі, що виник у багатьох радянських республіках, включно з Україною.

1991 року, після розпаду СРСР, з'ясувалося, однак, що ні українські «націоналісти», ні «демократи» не є досить сильними і впливовими, щоб відсунути від влади правлячу комуністичну номенклатуру. Незалежна Україна постала таким чином як наслідок тактичного компромісу між «націонал-демократами» й прагматичною частиною номенклатури (названої згодом, не без певного перебільшення, «націонал-комуністами»). Обидва партнери потребували одне одного, щоб визволити Україну з-під контролю Москви й нейтралізувати протидію консервативнішої, проімперської частини номенклатури. Контрольний пакет акцій залишився, однак, в руках «націонал-комуністів», котрі зреклися марксизму й розпустили компартію, проте зберегли криптокомуністичну політику, номенклатурні зв'язки, позиції, інституції, навички мислення та поведінки.

В Україні так і не відбулося правдивої декомунізації й десовєтизації, а, отже, й жодних по-справжньому ефективних і послідовних реформ не було здійснено — ні в економіці, ні, зрештою, в інших сферах. Водночас посткомуністична номенклатура («партія влади» за Кравчука й «олігархія» за Кучми) напрочуд успішно маргіналізувала націонал-демократичну опозицію, кооптувавши й скомпрометувавши її лідерів і зруйнувавши її організаційно. А головне — вона досягла неабияких успіхів у «прихватизації» державної власності, перекачуванні грошей за кордон і утриманні влади найрізноманітнішими засобами.

Цивілізаційна дилема українських націонал-демократів, спокушених амбітним проектом «розбудови держави» (після численних Історичних невдач) під проводом посткомуністичної номенклатури стала ще одним парадоксом становлення незалежної України. Йдеться тут передусім про наслідки їхньої внутрішньої амбівалентності і, відповідно, двоїстого характеру їхніх цілей і їхньої політичної поведінки. З одного боку, як «демократи» вони зобов'язані були начебто захищати громадянське суспільство й демократичні цінності

475

від авторитарної держави. З іншого боку, як «націоналісти» вони відчували потребу захищати націю, себто (великою мірою) ту ж таки державу. Поки всі загрози і для демократії, і для нації походили ззовні, від московського «Центру», в їхній позиції не відчувалося двоїстості. Але як тільки тоталітарна імперія розвалилася й обидва завдання — громадянського й національного визволення — виявилися начебто виконаними, двоїстість їхньої позиції відразу обернулася двозначністю. У формально незалежній українській державі їм довелося робити нелегкий вибір між двома несумісними пріоритетами: захищати і далі демократію та громадянське суспільство від усе ще радянської й великою мірою антидемократичної держави, а чи навпаки — заради захисту незміцнілої ще української держави заплющувати очі на її криптокомуністичний, олігархічно-мафійний характер і фліртувати з некомпетентною, скорумпованою номенклатурою задля потреб вельми сумнівної «національної єдності».

Ще більшу загрозу для української незалежності становить вкрай низька («домодерна») національна самосвідомість населення, котре складається з великої російської меншини (понад 20 % громадян) і ще більшої групи русифікованих українців (приблизно 30 % населення). Ця остання група, суттєво відрізняючись за своїми цінностями й орієнтаціями і від власне росіян, і від україномовних українців, великою мірою зумовлює загальну амбівалентність українського населення й суттєво ускладнює процеси державонацієтворення та розвиток громадянського суспільства.

До останнього часу Україна перебувала ніби у зачарованому колі: повноцінне громадянське суспільство й модерна політична нація не мали шансів повстати без усунення від влади посткомуністичної олігархії, а усунути цю олігархію було практично неможливо без достатньо дозрілого громадянського суспільства й розвиненої національної самосвідомості.4 І лише революційні події, які супроводжували перемогу на виборах президента у 2004 році В.Ющенка, нарешті розірвали це коло, довели, що попри всі перешкоди цивілізаційний процес в Україні вийшов на новий якісний щабель.

 

476_____________

Як слушно зазначає один з сучасних українських політологів, істотам, які вищі на зріст від трав'яного покриву, дуже важко спостерігати за процесами, що відбуваються у траві. В українському суспільстві, як в цій траві, років п'ятнадцять вже тривають процеси, простежити за якими стара влада або не могла, або не хотіла. Рано чи пізно вони мали піднятися над «травою» і стати видимими. І якщо б влада зазвичай заглядала глибоко в середину суспільних процесів, вона б побачила, що в «траві» дозріває нова епоха, нове суспільство, з новою ментальністю, з новими підходами, з новими характерами і новими цілями.

Минулої осені ця нова парость під впливом енергії боротьби, підживлена допомогою Заходу, інтенсифікувала свій зріст і раптом, для багатьох абсолютно несподівано, піднялася над «травою» й стала видимим як щось принципово нове. Але це нове суспільство було ще досить слабким, щоб висунути своїх же лідерів. Тому воно використало лідерів, які існували у видимій частині суспільства, «понад травою». Нове суспільство пішло за старими лідерами, але на дуже коротку відстань. Нова епоха надзвичайно скоро висуне нових зверхників. Молодих, з відмінною освітою, без старих звичок і поглядів, без радянського тягаря, який все ж таки висить за спиною начебто нової влади. Ось чому можемо говорити про те, що зміни в Україні лише починаються.5


1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 | 27 | 28 | 29 | 30 | 31 | 32 | 33 | 34 | 35 | 36 | 37 | 38 | 39 | 40 | 41 | 42 | 43 |


Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Студалл.Орг (0.019 сек.)