АвтоАвтоматизацияАрхитектураАстрономияАудитБиологияБухгалтерияВоенное делоГенетикаГеографияГеологияГосударствоДомДругоеЖурналистика и СМИИзобретательствоИностранные языкиИнформатикаИскусствоИсторияКомпьютерыКулинарияКультураЛексикологияЛитератураЛогикаМаркетингМатематикаМашиностроениеМедицинаМенеджментМеталлы и СваркаМеханикаМузыкаНаселениеОбразованиеОхрана безопасности жизниОхрана ТрудаПедагогикаПолитикаПравоПриборостроениеПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРадиоРегилияСвязьСоциологияСпортСтандартизацияСтроительствоТехнологииТорговляТуризмФизикаФизиологияФилософияФинансыХимияХозяйствоЦеннообразованиеЧерчениеЭкологияЭконометрикаЭкономикаЭлектроникаЮриспунденкция

ГОВОРИ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ 7 страница

Читайте также:
  1. IX. Карашар — Джунгария 1 страница
  2. IX. Карашар — Джунгария 2 страница
  3. IX. Карашар — Джунгария 3 страница
  4. IX. Карашар — Джунгария 4 страница
  5. IX. Карашар — Джунгария 5 страница
  6. IX. Карашар — Джунгария 6 страница
  7. IX. Карашар — Джунгария 7 страница
  8. IX. Карашар — Джунгария 8 страница
  9. IX. Карашар — Джунгария 9 страница
  10. Августа 1981 года 1 страница
  11. Августа 1981 года 2 страница
  12. Августа 1981 года 3 страница

________________________________________151

На думку І.Баранова, навернення хозар до іудаїзму якраз в Тавриці і поява в її головних політичних та релігійних центрах хозарських громад мало політичне, а не релігійне забарвлення. Ці події ознаменували фактичне включення всього півострова (за винятком Херсонеса) до складу каганату8. Його панування тут припинилось в другій половині X ст.

В етнічному відношенні найбільш вірогідним поповненням місцевого кримського населення були тюрко-болгари з Приазов'я, а потім з Поволжя (власне хозари, мабуть, займали лише частину вищих постів у соціальній ієрархії). Та не слід забувати і про роль беків — за походженням болгар, — які після війн з халіфатом власне і контролювали військо каганату. Тому, вірогідно, було б більш доцільним говорити не про «Кримську Хозарію», а про «Кримську Болгарію» у складі Хозарського каганату9.

Дещо іншою була ситуація в північно-західній зоні Хозарського каганату, куди входили й східні області сучасної України. Тут в середині VIII ст. з'явився значний масив алано-ассобуртаського населення, що сталося у зв'язку з міграцією з передгірських районів Північного Кавказу. Причини, що призвели до такого переселення, ще до кінця не з'ясовані. Окремі дослідники вважають, що міграція стала наслідком кровопролитних арабо-хозарських воєн у Закавказзі, куди були втягнуті й алани. Інші знаходять пояснення у можливому пересуванні в район Кисловодської котловини булгарських груп, які витіснили звідти алан. Треті вбачають у переселенні алан на північ спробу рятування від епідемії чуми. Четверті пояснюють таку міграцію результатом внутрішнього соціально-економічного розвитку тогочасного суспільства. Та як би не вирішувалось це питання, слід визнати, що така великомасштабна політична акція була б неможливою без підтримки з боку власне хозар або ж всупереч їх політичним інтересам10.

У згаданий час на високих правих берегах Сіверського Донця, Оскола, Дону формується добре сконсолідоване аланське об'єднання, представники якого засновують мережу стаціонарних

152_____________________________________________

поселень, будують, мабуть, не без участі центральної хозарської влади, білокам'яні замки-фортеці. В той же період, вірогідно, вони без особливих зусиль підкорюють місцеве слов'янське населення.



Васали хозар — алано-болгари (останні теж поступово переселяються і на ці землі) — ще у VIII ст. формують буферну зону напівзалежного, обкладеного даниною населення між своєю територією і основним масивом жителів півночі й північного заходу лісової зони Східної Європи. Цей буфер і ця група підвладних каганату племен в кінці IX — на початку X ст. стає об'єктом уваги зверхників Київської Русі, а повний перехід даних територій під їх протекторат в середині X ст. (а далі й повністю в структуру східнослов'янської держави) вказує на послаблення хозарського впливу у Східній Європі.

Протягом VIII — початку IX ст. алани все тісніше консолідуються з болгарами. Структура їх суспільства все більше набирає ранньофеодальних ознак. В цей період у алано-болгар складається територіальна громада, типова для початкового етапу розвитку феодальних інституцій. Суспільні відносини розвиваються на основі військово-феодального принципа із збереженням рудиментів родових відносин, що було характерним не лише для алан-землеробів, але і для кочовиків-болгар. Кожна родова одиниця вливається в певне територіальне й військове утворення, котре можна розглядати і як військово-феодальну або ж феодально-адміністративну одиницю".

Головним населеним пунктом в цій частині Хозарського каганату був центр в районі сучасного села Верхній Салтів під Харковом. Він був не лише військово-адміністративним осередком, а й торговим містом у верхів'ях Сіверського Дінця. З півднем він був пов'язаний як суходольним, так і водним шляхом — по річці. Вище судноплавство на відносно великих за розмірами суднах навряд чи було можливим, а це стало ще однією причиною виникнення саме у Верхньому Салтові значного митно-перевалочного пункту, що сприяло активному росту міста з різноманітним етнічним населенням, ремісниками й торговим

________________________________________153

людом (місцевим та прибулим). Польові роботи в окрузі згаданого сучасного села, як і нижче — на Середньому Донці біля с.Маяки — дали назву культурі, яка стала археологічним відображенням матеріальної культури населення каганату — салтово-маяцької, а саме змішане населення часто називають «салтівцями».

‡агрузка...

Але, звичайно, основним центром був Ітіль — столиця в пониззях Волги, яка описана у вже згаданому листі Іосифа. Місто поділялось на дві частини; володар разом із військом та почтом проживав у західній, мури якої зводилися з цегли. Сам палац споруджено з обпаленої цегли (це була прерогатива лише кагана, всі інші будівлі зводились із цегли-сирцю); в лівобережній частині проживало багато купців, розташовувались торгові місця, культові споруди, учбові заклади, проживало різноетнічне населення. Перевірити цю та іншу інформацію нині неможливо — місто знаходиться на дні «рукотворного» моря.

Арабські середньовічні автори відзначають досить специфічну структуру верховної влади у хозар. На чолі їх стояв каган, який користувався значними почестями, але одночасно не мав ніякої влади. Він був лише номінальним главою держави, а реальна влада була сконцентрована в руках царя, котрого одні автори називають «ільк» — перший, а інші — «іша» або «бек». Каган постійно знаходився у своєму палаці, котрий було збудовано вище палацу царя. У нього був золотий трон з балдахіном. Сам цар входив до нього не інакше як босими ногами, тримаючи в руках шматок палаючого дерева для очищення. Він падав ниць перед каганом і залишався на відстані від нього до тих пір, поки не отримував дозволу наблизитись. Окрім царя-бека до кагана допускались кендер-каган і чаушиар (воротар) — два сановники, рівні за статусом царю. Народу каган показувався дуже рідко — раз на чотири місяці — і то у супроводі всього війська, котре, однак, рухалось за ним на значній відстані. Ті, хто їх зустрічав, повинні бути падати ниць і підніматися не раніше, ніж володар зникав з поля зору, так що, по суті, каган залишався невидимим для народу. В палаці кагана знаходився великий гарем. За звичаєм він мав

154__________________________________________

25 дружин, які були дочками васальних володарів. Окрім того, у нього було 60 наложниць. Ховали його у складній споруді, начебто під водою, а всім тим, хто здійснював церемонію, потім відрубували голови. Не лише кагану, але й його могилі хозари віддавали неабиякі почесті. Кожен, хто проходив повз місця поховання, приносив йому поклоніння, вершник спішувався і сідав на коня не раніше, ніж могила зникала з поля зору.

З особою кагана хозари пов'язували своє благополуччя; всі незгоди вони приписували послабленню його божественної сили. Коли в землях хозар траплялась посуха, або хозари терпіли поразку у війні, або ж відбувалися інші негаразди, то чернь і знать ішли до царя і заявляли йому: «ми приписуємо свої нещастя цьому кагану, його існування приносить нам біду. Вбий його або ж віддай його нам — ми його вб'ємо». Іноді цар погоджувався з цією вимогою і або видавав кагана народу, або вбивав його сам; в інших випадках ставав на захист кагана і відкидав звинувачення. За свідченнями Ібн-Фадлана, каган не міг правити більше 40-ка років; після цього строку його вбивали, бо на думку хозар, розум його слабшав, як і божественна сила, а тому він не міг приносити користі своєму народу.

Каган обирався завжди з одного й того ж знатного роду, члени якого в X ст. не вирізнялися багатством. Якщо хтось з них приймав мусульманство, то він автоматично втрачав право на місце кагана: ним міг бути лише іудей. Становище хозарського кагана нагадує роль, яку у багатьох народів відігравав священний цар, котрий із згасанням своєї магічної сили повинен був вмерти, частіше за все від рук того, хто успадковує його владу. Згідно з арабським твором «Худуд ал-алем», хозарські кагани походили з роду Ашина.

Нащадки цієї тюркської династії з часом втратили реальну силу й потрапили в повне підпорядкування до представників місцевої могутньої знаті — тобто кагани перетворились лише на символ традиційної влади. Реальні важелі управління перейшли до бека — представника болгарської частини суспільства. Він вирішував справи війни та миру, керував військовими операціями, управляв

____________________________________155

залежними володарями, збирав данину й різні податки, судив та призначав покарання, взагалі, був повним володарем у своїй державі. Бек оточував себе великими почестями, жив у великому цегляному палаці, а під час виїздів його оточувала велика та добре навчена озброєна сторожа. У нього на утриманні постійно знаходилось більш ніж 10-тисячне кінне військо — достатній «аргумент» для вирішення спірних питань12.

Управління місцевостями, підвладними територіями інших народів проводила стара родова аристократія. А реальними виконавцями «височайшої волі» в центральних областях були державні чиновники — тудуни (вони часто контролювали й місцеву знать). В містах, окрім них, реальну владу мали судді, які судили (кожний конкретно) за певними законами: християн — за християнським, мусульман — за Кораном, іудеїв — за Талмудом, язичників — за традиційними законами громади.

Різноманітне за своїм складом населення мало і специфічні риси свого господарства, які з часом нівелювались. Так, хозари і болгари — природні кочівники — в цьому плані еволюціонували від кочового способу життя до осілого (лише каган і його могутні васали кожного року відправлялись у тривалу кочівку). Та специфіка даного суспільства полягала в тому, що до землеробства люди приходили не лише вищевказаним шляхом. Адже значну частину «салтівців» складали алани — жителі північнокавказького регіону, де заняття землеробством мало давні традиції. Не змінили вони цьому заняттю і на нових місцях розселення. Розвивались також різноманітні ремесла, мисливство, рибальство.

Але особливо ефективними стали посередницькі операції в міжнародній торгівлі. Хозари з самого початку ствердили свій контроль над найважливішими транзитними шляхами зі Східної Європи в країни Передньої Азії. Один із найбільш важливих з них проходив уздовж західного берега Каспійського моря до гирла Волги, а потім вгору по цій річці. Вище він роздвоювався: одна лінія вгору йшла на північ, в країну волзьких булгар і далі, а друга переходила на Дон і далі на Сіверський Донець. Ще один варіант

156_________________________________________

західного напрямку йшов із Середнього Подніпров'я через Крим і Таманський півострів знову на Дон і далі на схід. Та пізніше ця посередницька роль отримала й негативне значення — економіка, в основному, почала спиратися на перепродаж, а держава ставала паразитуючим органом, котрий залежав не від внутрішніх, а від зовнішніх факторів. Безсумнівно, це значно ослаблювало сам каганат.

Характеризуючи ж в цілому культуру розглянутого середньовічного утворення, слід навести точку зору С.Плетньової, яка з цього приводу відзначала: «...культура Хазарского каганата, представляющая собой культуру болгарских, или, вернее, болгаро-аланских племен, создана этнически родственными племенами и является, следовательно, этнической. Тем не менее обьединение различных групп этих народов в различные государства привело к тому, что внутри каждого из них складывалась общая государственная культура. На примере Дунайского и Волжского болгарских государств этот процесс прослеживаетея очень хорошо. Уже в X в. в каждом из них была высокая своеобразная культура, сложившаяся на базе салтово-маяцкой. Что же касается Хазарского каганата, то там процесе сложения государственной «хазарской» культури был прерван печенежским нашествием и походами Святослава, ударившими по центрам каганата — Итилю, Саркелу, Таматархе. Зато на примере Хазарского каганата мы можем проследить, как начинала складываться культура средневекового феодального государства кочевников»13.

Згадана дослідниця розглядає й ті фактори, котрі вплинули на цей процес.

Першою умовою був перехід кочівників від кочування до напівосілості та землеробства. Перехід до напівосілості був пов'язаний із внутрішніми та зовнішніми подіями, котрі стимулювали цей процес. У даному випадку особливу роль відіграли арабські війни, пересування значної частини населення на нові землі, активізація взаємодій із сусідами-землеробами, збіднілість кочовиків, розорених війною, феодалізація суспільства

________________________________157

й встановлення міцної центральної влади «царя» — вищого феодального сюзерена.

Друга умова носить виключно економічний характер — це розвиток ремесел (в першу чергу — гончарного) й розширення внутрішніх торговельних зв'язків.

Третя умова полягає у складенні на всій території держави однієї мови (в каганаті — тюркської) і появи писемності, яка проникла, мабуть, широко і в народні маси.

Четверта умова — це прийняття єдиної державної релігії, що відповідала новим суспільним відносинам, а конкретно —- іудаїзму. Щоправда, нова релігія каганату глибоко не проникла в народ. Мабуть, у нової хозарської державної релігії просто не вистачило часу отримати повну перемогу над язичницькими уявленнями, що були традиційними у тюрків з давніх часів14.

Після вже згаданого походу князя Святослава Ігоревича каганат як соціальний організм, можливо, ще деякий час проіснував і повністю був ліквідований в 50—60-х роках XI ст. Пам'ять про хозар найдовше зберігалась на заході їхніх колишніх володінь — в Криму, але і тут виступає лише як географічне поняття. Найменування Криму Хозарією засвідчено якраз у XI ст. Хозарією або Газарією Крим називався в італійських документах, коли на його узбережжі існували генуезькі колонії15.

Але на початку II тис. н.е. хозари зникають зі сторінок історії не лише як політичне утворення, а й як народ. Л.Гумільов відзначав: «Однако не только зтническую целостность потеряли хазарн, но даже и то, что кажется неотьемлемым, — память, или, говоря строго научно, зтническую традицию. Потомки хазар забыли о том, что они были хазарами, а потомки хазарских евреев забыли о той стране, где жили и действовали их предки. Последнее понятно: для иудеев низовья Волги были не родиной, а «стадионом» для пробы сил; поэтому вспоминать о трагической неудаче для них не имело практического смысла. Вот по этим-то причинам Хазария стала страной без исторических источников: письменних, вещественных и этнографических, т.е. зафиксированных в

258_____________________________________________

обрядах и верованиях»16. І все ж: «Три века существования Хазарского государства не могли пройти бесследно, и умалять историческое значение хазар столь же, если не больше, неправильно, как и, наоборот, преувеличивать сыгранную ими роль»17.

Комплексний підхід до всіх наявних матеріалів дозволяє реконструювати історію цього народу, історію його цивілізації, яка мала певний вплив і зробила свій внесок у цивілізаційний поступ на українських землях.

Література

1 Голб Норман и Прицак Омельян. Хазарско-еврейские документи X века. — М.-Иерусалим, 1997. — С.66, 74-75.

2 Толочко П.П. Древний Киев. — К., 1983. — С.ЗЗ.

3 Новосельцев А.П. Хазарское государство и его роль в истории

Восточной Европы и Кавказа. — М., 1990. — С.З.

4 Приходним О.М. Степове населення України та східні слов'яни (друга половина І тис. н.е.). — К.-Чернівці, 2001 р. — С.26.

5 Иванов А.А. Раннесредневековые подкурганные кочевнические захоронения второй половини VII—первой половини IX вв. Нижнего Дона и Волго-Донского междуречья. — Автореф. дис.на соиск. уч. степ. канд. ист. наук. — Волгоград, 2000.

6 Артамонов М.И. История хазар. — Л., 1962. — С 10, 11, 385—386.

7 ГадлоА.В. Этническая история Северного Кавказа X—XIII вв. — С-Пб., 1994. - С.8-9.

8 Баранов И.А. Таврика в эпоху раннего средневековья. — К., 1990. — С.148-151.

9 Моця А.П. Население Хазарского каганата в Юго-Восточном Криму.// Сугдейский сборник. — К.-Судак, 2004. — С.279.

10 Афанасьев Г.Е. Донские аланы. — М., 1993. — С.151.

11 Тортика А.А. Восточнославянские племена Днепровского Левобережья, Подонья-Придонечья в контексте хазарской истории: этнополитическая модель взаимоотношений.// Хазарский альманах. — Харьков, 2002. — Т.1. — С. 144—146.

12 Артамонов М.И. Вказ. праця. — С.408—411.

____________________________________159

13 Плетнева С.А. От кочевий к городам. Салтово-маяцкая культура.// Материалы и исследования по археологии СССР. — 1987. — № 142. -С. 189.

14 Там само.

15 Новосельцев А.П. Вказ. праця. — С.231; Артамонов М.И. Вказ. праця. — С.444.

16 Гумилев Л.Н. Древняя Русь и Великая степь. — М., 1992. — С.214-215.

17 Артамонов М.И. Вказ. праця. — С.38.

160

 

Розділ 11 ДЕРЖАВА РУСІВ

Історія першої східнослов'янської держави продовжує залишатись актуальною темою досліджень протягом досить тривалого часу. Але якщо в попередні періоди основний акцент робився на доказ того, що суспільство Східної Європи в середньовічну епоху ні в чому не відрізнялось від суспільства Європи Західної, то нині ця проблематика все частіше використовується для ствердження виключного права того чи іншого сучасного східнослов'янського народу на тисячолітню спадщину, а також для обґрунтування теорії цивілізаційного поділу Європи за т. зв. «лінією Хатінгтона».

Слід нагадати, що «Київська Русь», або «Давня Русь» чи «Русь-Україна» — це кабінетні терміни. Адже сучасники називали цю державу «Руська земля» або «Русь». Перша із вищевказаних назв з'явилась на основі розробки московськими книжниками XVI ст., а пізніше М.Карамзіним, С.Соловйовим, В.Ключевським та іншими істориками Російської імперії концепції про генеалогічну безперервність протягом тривалого часу правлячого у Москві князівського роду. Одночасно з обґрунтуванням вказаної теорії виникли й терміни «Київська Русь», «Володимирська Русь», «Московська Русь» — за назвами центрів концентрації в той чи інший час владних функцій. Цієї концепції дотримується і більшість сучасних російських (і не тільки російських) істориків.

Останнім часом робляться спроби знову скоригувати історичні події кінця І тис. н. е.: місто Ладога на далекій східнослов'янській Півночі проголошується першою столицею Русі, з якої пізніше ця місія переходить до Новгорода Великого, а лише потім вже до Києва. Але тут слід відзначити, що не всі російські сучасні дослідники перейшли на такі «ура-патріотичні» рейки. Останні

______________________________________________________161

відзначають, що вищезгадане невелике місто як столиця — це модернізм понять, його краще вважати за першу резиденцію представників князівської династії Рюриковичів.1

Окремо необхідно зауважити, що на сьогодні існує більш як півтора десятка гіпотез про походження Русі. Окрім найбільш відомої варязької, та її різновиду норманської, можна перерахувати готську чи пов'язану з нею герульську, кельтську, полабсько-поморську, прусько-литовську, роську й русанську, волзьку, руську, грецьку, латинську, ревксинальсько-роксоланську, карельську та ін.2

Ведучи мову про київський період історії східнослов'янської середньовічної цивілізації відзначимо, що територія Середнього Подніпров'я дійсно була центром Русі. Тому про Київ все ж і далі слід говорити як про основний урбаністичний центр в цьому європейському регіоні, що зафіксував ще князь Олег, який у 882 р., знищивши стару династію Києвичів, об'єднав північні та південні території і саме його назвав «матір'ю міст руських».3

Окрім цього літописного повідомлення, численні згадки в різних списках локалізують Русь саме на півдні східнослов'янської держави. Це стосується не лише південних літописних зводів, а й новгородських, де Приладожжя та і загалом Новгородщина завжди зветься «вься Новгородская область». Така ж стабільність в термінології прослідковується по відношенню до назви «Русь» в її середньодніпровському географічному визначенні: сюди з Новгорода Великого приходять єпископи, князі та посадники для вирішення своїх різноманітних проблем і питань, завоювання влади, координації дій та ін. Прикладами на підтвердження такої думки можуть бути повідомлення про події, що, зокрема, відбувалися в ту добу: у 1132 р. «Вь се же лето ходи Всеволодь вь Русь Переяславлю (тобто із Новгорода до Переяславля Руського, нині Переяслава-Хмельницького); в 1136 р. «Вь то же лето, на зиму, иде вь Русь архиепископь Нифонть сь лучьшими мужи и часта кьіяньі сь церниговьци стояце противу собе, и множество нои»; в 1142 р. «Епископь и купце и слы новгородьскыя не пущаху

(І 5 2

162__________________________________________

из Руси (тобто із Києва); в 1149 р. «Иде архиепископ Новгородскьш Нифонть вь Русь» та численні інші випадки.4

Як ядро держави визначає Середнє Подніпров'я і візантійський імператор Костянтин Багрянородний, який в X ст. вказував на північні райони східнослов'янської ойкумени як на «Зовнішню Русь», звідки кораблі йдуть до центру, тобто на середньо-дніпровський південь: «...із зовнішньої Росії в Константинополь прибувають являються одні із Немогарда (тобто Новгорода), у котрому сидів Сфендослав (князь Святослав), син Інгора (Ігоря Старого), архонта Росії, а інші із фортеці Мілініскі (тобто Смоленська), із Теліуци (тобто Любеча), Чернігогі (тобто Чернігова) і з Вусеграда (тобто Вишгорода). Отже всі вони спускаються рікою Дніпро і сходяться в фортеці Кіоава (тобто Києва)...»5. Костянтин заодно описав маршрут знаменитого шляху «із варяг в греки» — основної торгової артерії Східної Європи, що зв'язувала балтійський та чорноморський світи. Але, у зв'язку з більш розвинутим півднем і поступаючими звідси різноманітними товарами, було б більш вірно іменувати цей шлях «із грек у варяги».

До речі, більш пізніші назви «Мала» та «Велика» Росія безпосередньо стосуються вищезгаданої ситуації територіального визначення різних регіонів східнослов'янського світу. Адже терміни «Маіог» та «Міпог» в середньовічних джерелах використовувались не для означення розмірів чи площ (велика — мала), а для розмежування політико-адміністративних частин тієї чи іншої країни. «Мала» частина — то метрополія, а «велика» — то територія розселення певного народу.6 Лише пізніше приведена вище семантика слів змінилася і терміни почали використовуватись в протилежному значенні.

Вказуючи на саму появу назви «Русь», слід відзначити, що інформації з цього приводу явно недостатньо. Заради справедливості зазначимо, що Середнє Подніпров'я не єдине місце, яке джерела називають територією проживання русів. Вони відомі і в Прибалтиці (острів Рюген), Подунав'ї (Рузара марка і Рутенська

__________________163

марка), Тюрінгії і Саксонії (Рейнланд), Прикаспії і навіть у Північній Африці («руська» колонія). Можна, звичайно, припускати, що в результаті якихось подій єдиний народ розсіявся по світу. Але, як слушно відмічає академік П.Толочко, до цього часу ніхто не зумів цього довести. Висновки, побудовані на подібному звучанні назв, на нашу думку, не видаються переконливими.

Вперше назва «Русь» зустрічається в арабській літературі і належить середньоазійському вченому IX ст. ал-Хорезмі. У своєму географічному творі «Книга картин землі», написаному між 836 і 847 рр., він згадує ріку Друс (Данапрос-Дніпро), яка бере початок з Руської гори (Джабал-Рус). Ібн-Хордадбех, який написав у 80-ті роки IX ст. «Книгу шляхів і країн», зазначав: «Якщо говорити про купців ар-Рус, то це один із різновидів слов'ян». А в творі невідомого автора IX ст. «Худуд-ал-Алам» є повідомлення, що «країна русів знаходиться між горою печенігів на сході, рікою Рутою на півдні і слов'янами на заході. Царя їхнього звуть хакан Русів».

Серед аргументів, що використовуються для підтвердження північного походження назви «Русь», незмінно присутнє свідчення Бертинської хроніки єпископа Пруденція 838—839 рр. про посольство русів. Коли посли прибули до Константинополя, вони відрекомендувалися представниками народу «Рос» (RHOS), посланцями від хакана (CHACANUS) «заради дружби». Пізніше вони у складі посольства візантійського імператора Феофіла дісталися до столиці франкського королівства Інгельхейма. Тут їх прийняв імператор Людовік І Благочестивий. Під час бесіди з'ясувалося, що вони власне не руси, а шведи (свеони).

Багатьом це зізнання послів здається беззаперечним аргументом на користь північного походження назви «Русь». Насправді ж висновок тут може бути швидше зворотний. Уточнення послів заслуговує на увагу. Тотожність варягів і русів заперечена самими варягами. Вони справді не були русами, але перебували у них на службі і, в даному випадку, справедливо виступали їх представниками. Шведи будуть входити до складу посольств русів до Константинополя і пізніше, наприклад, за Олега та Ігоря, але їх

11*5-2

164_______________________________________

етнічне походження не може мати безпосереднього відношення до характеристики держави, від імені якої вони виступали.

«Але незалежно від походження в період східнослов'янської політичної і культурної консолідації назва «Русь» була тотожна назві «слов'яни». Щоб переконатися в цьому досить подивитися, в якому розумінні літопис вживає вислови «Руські гради», «ми від роду Руського», «Русин» та ін. Безперечно, що вже у IX—X ст. колишні міжплемінні східнослов'янські союзи — поляни, древляни, сіверяни, кривичі, волиняни, дреговичі, уличі, дуліби, словени та інші — злились у велику спільність, яка отримала назву «роду Руського», «Русі».7

Та поява назви і процес формування центральної частини країни із столичним містом — це різні речі. Тому слушно тут процитувати думку відомого історика С.Юшкова: «Надзвичайно характерне ставлення Святослава (вищезгаданого великого князя київського) до окремих земель, які входили до складу його держави: коли новгородці прийшли просити собі князя, то Святослав з презирством спитав: «А бы пошел кто к вам?».

Як відомо, пізніші князі дорожили цим великим центром і всіляко намагались закріпити його за собою».8

Це спостереження вченого XX ст. можна підтвердити й текстами перших русько-візантійських договорів, в яких київська державна верхівка показала найважливіше значення для неї в той час певних градів та прилягаючих до них земель. Так, у договорі 907 р. князь Олег вимагав данини: «...первое на Кієвь, также и на Черниговь, и на Переяславь, и на Польтескь, и на Ростовь, и на Любечь, и на прочая городы. По тем бо городомь седяху князя подь Ольгом суще». А в договорі 945 р. вже князь Ігор вимагає матеріальне утримання в столиці Візантійської імперії — місті Константинополі для своїх послів та купців, котрі приходять, «...первоє от града Києва, и паки ис Чернигова, и ис Пєрєяславля, и прочии городы».9

Як бачимо, ні Ладоги, ні Новгорода Великого, ні Пскова, ні Ізборська, ні Білоозера — основних центрів Північної Русі — у вищевказаних документах не називається. Вони, мабуть,

 

165

відносились в той час до «прочих градов», тобто менш важливих, з точки зору київських зверхників X ст., населених пунктів.

Пояснення вищеприведеним незаперечним історичним фактам про значення різних східноєвропейських регіонів у процесі формування першої східнослов'янської держави вже раніше дав вчений, якого аж ніяк не можна звинуватити в «українському буржуазному націоналізмі» за партійною термінологією радянських часів: «Багатий матеріал різноманітних джерел переконує нас в тому, що східнослов'янська державність визрівала на півдні, в багатій та родючій лісостеповій смузі Середнього Подніпров'я — пише Б.Рибаков. Тут за тисячі років до Київської Русі було відоме землеробство. Темп історичного розвитку тут, на півдні, був значно більш швидким, ніж на далекій лісовій та болотистій півночі з її пісними ґрунтами. На півдні, на місці майбутнього ядра Київської Русі, за тисячу років до заснування Києва склались «царства» землеробів-борисфенітів, в котрих слід вбачати праслов'ян; в «траянові віки» (II—IV століття нашої ери) тут відродилось експортне землеробство, що призвело до досить високого рівня соціального розвитку.

Смоленська, полоцька, новгородська, ростовська північ такої багатої спадщини не отримала і розвивалась набагато повільніше. Навіть у XII столітті, коли південь і північ багато в чому вже зрівнялися, лісові сусіди жителів півдня все ще викликали у них іронічні характеристики «звериньского» способу життя північних лісових племен.

При аналізі незрозумілих і часом суперечливих історичних джерел історик зобов'язаний виходити із аксіоми нерівномірності історичного розвитку, котра у нашому випадку проявляється чітко й конкретно. Ми повинні ставитися з великою підозрою та недовірою до тих джерел, котрі будуть підносити нам Північ як місце зародження руської державності, і повинні будемо вияснити причини такої явної тенденційності».10

З процесом становлення Київської Русі тісно пов'язаний процес формування її територіального простору. Слід нагадати, що «... під

166______________________________________________


1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 | 27 | 28 | 29 | 30 | 31 | 32 | 33 | 34 | 35 | 36 | 37 | 38 | 39 | 40 | 41 | 42 | 43 |


Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Студалл.Орг (0.021 сек.)