АвтоАвтоматизацияАрхитектураАстрономияАудитБиологияБухгалтерияВоенное делоГенетикаГеографияГеологияГосударствоДомДругоеЖурналистика и СМИИзобретательствоИностранные языкиИнформатикаИскусствоИсторияКомпьютерыКулинарияКультураЛексикологияЛитератураЛогикаМаркетингМатематикаМашиностроениеМедицинаМенеджментМеталлы и СваркаМеханикаМузыкаНаселениеОбразованиеОхрана безопасности жизниОхрана ТрудаПедагогикаПолитикаПравоПриборостроениеПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРадиоРегилияСвязьСоциологияСпортСтандартизацияСтроительствоТехнологииТорговляТуризмФизикаФизиологияФилософияФинансыХимияХозяйствоЦеннообразованиеЧерчениеЭкологияЭконометрикаЭкономикаЭлектроникаЮриспунденкция

СКЛАДОВА ЧАСТИНА ЛИТВИ І ПОЛЬЩІ 9 страница

Читайте также:
  1. IX. Карашар — Джунгария 1 страница
  2. IX. Карашар — Джунгария 2 страница
  3. IX. Карашар — Джунгария 3 страница
  4. IX. Карашар — Джунгария 4 страница
  5. IX. Карашар — Джунгария 5 страница
  6. IX. Карашар — Джунгария 6 страница
  7. IX. Карашар — Джунгария 7 страница
  8. IX. Карашар — Джунгария 8 страница
  9. IX. Карашар — Джунгария 9 страница
  10. Августа 1981 года 1 страница
  11. Августа 1981 года 2 страница
  12. Августа 1981 года 3 страница

Особливе піднесення москвофільства почалося з 1859 р., коли управління Галичиною повністю перейшло під польську адміністрацію, яка стала посередником між галичанами та віденським урядом. Призначений намісником Галичини польський граф Голуховський систематично переслідував все, що заважало полонізації краю. Його жертвами стали перш за все діячі русофільської партії, зокрема, Я.Головацький, який з 1848 р. посідав кафедру російської мови і літератури у Львівському університеті.

330___________________________________________

Голуховський не тільки витіснив його з університету, а й звільнив з двох львівських гімназій та заборонив для використання складені ним підручники. Найбільше обурення галичан викликав висунутий Голуховським проект введення в дію латинської абетки, т.зв. «абецадла», який мав на меті остаточне спольщення краю.73

Придушення 1863 р. польського повстання в Росії загострило національний антагонізм в Галичині. Представники культурного москвофільства стали схилятися до москвофільства політичного. Коли російський уряд почав запрошувати для боротьби з польським елементом на Холмщині на священницькі та вчительські посади галичан, сотні галицьких українців виїхали до Росії, що ще більше зміцнило москвофільські настрої. Після поразки Австрії у війні з Прусією в 1866 р. галицькі москвофіли відверто сподівалися й вимагали приєднання Галичини до Російської імперії. Цілий ряд видатних галицьких діячів, які раніше відстоювали принципи української автономії, заявили про національно-культурну єдність Галицької Русі з Великою Росією. Я.Головацький, І.Гушалевич, І.Наумович, Б.Дідицький та інші наполегливо пропагували москвофільські ідеї. Заснована 1861 р. газета «Слово», яка раніше не мала виразного москвофільського забарвлення, все частіше заявляла, що русини вважають себе за таких само «русских», як і великороси. Наумович у кінці 1866 р. відверто проголосив це з трибуни Сейму.

Австрія, аби не бути пошматованою між Росією й Прусією, мала шукати вихід у реформуванні своєї політичної системи. 1867 р. було укладено, а наступного року проведено в життя договір про створення дуалістичної монархії — Австро-Угорщини з центром у Відні. Ведення і фінансування закордонних справ і оборони вважалося «спільною справою» обох половин монархії, а всіма іншими адміністративними питаннями мали піклуватись, з одного боку, імператор і віденський парламент — у 17 австрійських коронних землях, а, з другого, — імператор (як угорський король) разом із будапештським парламентом — в Угорському королівстві. Незважаючи на те, що у конституції нової імперії формально гарантувалася рівність всіх національностей в обох половинах



_____331

монархії, в Підкарпатті українці потрапили у повну залежність від угорської, а в Галичині — польської адміністрації. Російську мову було витіснено зі шкіл, повсюдно закривалися русофільські громадські організації.74

У Відні було розроблено план приєднання до дуалістичної імперії всієї України в якості третьої складової Габсбурзької монархії — Українського королівства. Претендент на її трон принц Вільгельм Габсбурзький прийняв ім'я Василя Вишиваного й перейшов в уніатську віру. Для того, щоб перевести ці плани у практичну площину, віденська адміністрація почала підтримувати в Галичині т.зв. «народну» партію, яка мала поборювати москвофілів.75

Це співпало в часі з тим, коли до Галичини докотилися хвилі українського національного руху з Наддніпрянщини. «Кобзар» Шевченка, твори Куліша, «Основа» та інші українські видання дійшли до Галичини, захопили галицьку молодь та підтримали народницький рух, аналогічний до руху у Великій Україні. Почали засновуватися студентські громади, твори Шевченка ставали народною біблією, з'явилася мода на національний одяг, національну культуру тощо.

У Галичині відкрилися народовські періодичні видання: «Правда», «Діло», «Зоря», «Батьківщина», «Мета» та ін. Почалися і особисті зв'язки з діячами з Наддніпрянської України — П.Кулішем, О.Кониським, М.Драгомановим. Коли москвофіли опанували такі поважні культурні установи як Галицько-Руську Матицю, Ставропігійський інститут і Народний Дім, народовці заснували в 1866 р. товариство «Просвіта», а в 1873 р. — «Товариство імені Шевченка».

‡агрузка...

Розвиток національного руху в Галичині невпинно поширювався і набув великого значення в загальноукраїнському масштабі. Коли російський уряд розпочав репресії проти українського руху, то національну видавничу справу, яку заборонили в Росії, було перенесено в Галичину, де, в умовах вільнішого конституційного життя, існувала можливість її дальшого розвитку. І хоча в суспільно-політичних поглядах наддніпрянців і галичан існували значні

332______________

розбіжності, зумовлені різницею обставин, в яких відбувалося громадське життя в двох імперіях, користь від такої взаємодії важко переоцінити: українці, розділені не тільки державними, але й цивілізаційними кордонами, почали відчувати себе єдиною нацією.

Більше того, галичани неодноразово показували наддніпрянцям приклади того, як відстоювати свої права. 1902 року галицькі студенти у відповідь на заборону влади відкрити у Львові український університет, припинили своє навчання в цьому місті й ухвалили рішення навчатися в інших країнах. Студентів підтримали широкі народні маси, передусім селянські. Повернувшись додому на канікули, студенти розгорнули по селах активну просвітянську діяльність. «І стало диво в світі: забитий хлоп почув в собі людину, — писав з цього приводу відомий український діяч, харківський адвокат М.Міхновський. — Літом того ж року відбувся грандіозний страйк, майже вся українська Галичина застрайкувала... Які великі наслідки для усієї української Галичини, для долі українського пролетаріату в ній, мав студентський національно-український рух за національну академію! Можна покласти як безперечну правду, що Галичина прокинулась до свідомого життя з того часу... Маленька Галичина, завбільшки Полтавської губернії, а проявила такий героїзм! Нам, російським українцям, великій 25-мільйонній масі, доводиться у галичан учитися. Дивлячися на Галичину, можна уявити собі, які колосальні наслідки були б і в нас, коли б наші студенти так само відверто і завзято виставили народний прапор за національну академію, за українську викладову мову в ній. Яка страшна хвиля пройшла б по всій Україні од краю до краю! Наша нація, несвідомий сільський і міський пролетаріат одкрив би собі очі і побачив би на собі пута і тавро рабства і дізнався б, хто його вороги»76.

З огляду на інтереси панівних націй Австро-Угорської імперії, провінційним українським теренам була відведена роль аграрно-сировинного придатку «спадкових земель» монархії. Існуючий напівколоніальний статус стримував зростання продуктивних сил Галичини, Буковини та Закарпаття, через що вони залишалися найбільш відсталими в економічному відношенні та жебрацькими

____333

регіонами Австро-Угорщини. Це призводило до консервації віджилих господарсько-економічних відносин у вигляді поширеного поміщицького землеволодіння, незначного розвитку місцевої промисловості й торгівлі, слабкої урбанізації, найнижчого рівня життя та найвищої надлишкової робочої сили в імперії, що в свою чергу стримувало висхідний розвиток української нації, її політичну самореалізацію. Тому не випадково на початку XX ст. до 94% української громади Галичини та Буковини займалися виключно сільським господарством (для порівняння, румунськомовне — 90%, сербо-хорватське — 86,9%, словенське — 75,4%, польське — 65,6%, чеське — 43,1%, німецьке — 33,5%). Крім того, саме з цих регіонів почалася масова трудова іміграція українців до Нового Світу.

Наявна національна та соціально-політична дискримінація стали причиною вкрай низького представництва українців у владних структурах імперії на рівні як загальноімперському, так і регіонів, у представницьких та адміністративних органах, до яких кожна національна спільнота намагалася провести власних представників для захисту відповідних соціальних груп і національних загалів.

Вкрай низьким залишалося представництво українців у сфері адміністративного управління. Так, до складу загальноімперських центральних органів управління та австрійського уряду станом на 1.01.1914 р. з 6293 осіб входило 25 українців (0,39%). Для порівняння: німці мали 75%, чехи — 10,3%, поляки — 4,9%, угорці — 4,4%, румуни — 0,4%. Зрозуміло, що українці посідали там другорядні посади.

Не кращою була ситуація й на регіональному рівні — в коронних краях. Згідно з даними 1914 р., в Галичині на 300 високопоставлених урядових чиновників-поляків припадало 25 українських. Подібною ситуація була й на Буковині. 1900 року в крайових установах нараховувалося 169 українців-службовців. Вони складали 9,2% від кількості всіх службовців, значно поступаючись іншим загалам: німцям — у 5,4 рази, румунам — в 1,2 рази, полякам, які поступалися українцям у десять разів, — в 1,44.

Із запровадженням у 70-х рр. XIX ст. «широкого провінційного самоврядування», що стосувалося виключно Австрії, становище

334___________________________________________

українців досить ускладнилося. Оскільки Відень як верховний арбітр самоусувався, боротьба за панування на регіональному рівні — в коронних краях, що були переважно поліетнічними масивами, призвела до загострення національного протистояння, збільшила апетит «державницьких» націй до поглинання слабких меншин, до яких належали й українці.

Як наслідок попереднього домінування, не зважаючи на формальну рівність поляків і українців, з кінця 60-х рр. XIX ст. Галичина була перетворена на «польську» провінцію, де державна адміністрація, судочинство, органи крайового та повітового самоуправління, освіти й культури опановувалися польськими колами, які цілеспрямовано продовжували політику суцільної полонізації. Так, якщо в першій виборчій кампанії до Галицького сейму 1861 р. українці з 150 депутатських мандатів змогли отримати 49 (найбільший відсоток за період 1861-1913 рр.), то у 1876 р. до сейму пройшли тільки 14 українців, у 1883 р. — 11, 1899 р. — 16.

У суміжній Буковині адміністративне управління залишалося в руках німецької бюрократії, яка з часом була «розмита» представниками інших націй — румунів, євреїв, поляків, частково українців. У краї ситуація складалась для української меншини сприятливіше. Це пояснювалося відсутністю відчутної переваги будь-якого етносу, що унеможливлювало монополію на владу й за умов конкурентної боротьби давало сприятливі шанси й українцям як найчисленнішому етносу.

Ситуація для українців дещо поліпшилася на початку XX ст., коли із введенням нового виборчого закону до віденського парламенту 1907 року було обрано 32 українці. Поступово зміцнювалися позиції українців і в сеймах. Однак, незважаючи на збільшення українського представництва в законодавчих та представницьких органах і на пов'язані з тим нові, хоч досить непевні перспективи, українці на початку XX ст. і надалі були усунуті від провідних політичних процесів держави. Низку вимог української громади щодо реальної рівності з іншими національними загалами, не говорячи вже про засади національного самоуправління, вирішення нагальних соціально-

_____335

економічних проблем, що перетворювало «українську проблему» на політичну, так і не було вирішено.

Виходячи із цих реалій, український політичний рух імперії на зламі XIX—XX ст. висунув домагання наступної демократизації політичної системи держави, розширення участі в ній українства та вирішення українського питання шляхом утворення національно-територіальної автономії зі Східної Галичини та Буковини в складі федеративної Австрії. Про Угорську Русь питання не піднімалося аж до 1918 р. Національна автономія розглядалася як відповідний механізм, що мав допомогти українцям заволодіти місцевою виконавчою та законодавчою владою, а це в свою чергу — сприяти досягненню політичної рівноправності з іншими народами, вільного й необмеженого розвитку української нації. Теза про політичну самостійність України в її соборницькому спрямуванні розглядалася провідними політичними партіями — національними демократами, радикалами та соціал-демократами — як максимальна програма.

До речі, подібні горизонти бачення вирішення національного питання були притаманні й іншим недержавним народам імперії. Зокрема, поряд із відродженням самостійної Польщі, провідні польські політичні сили головну увагу приділяли досягненню широкої автономії Галичини. Чехи здебільшого бажали об'єднання земель корони св. Вацлава (на той час окремі адміністративні одиниці — Богемія, Моравія, Сілезія) в національну автономію, в кращому випадку стати третім рівним партнером у триєдиній монархії. Подібну досить маловірогідну ідею триалізму, окрім створення власної держави поза межами імперії, висловлювали сербо-хорвати тощо.

Лише початок Першої світової війни викликав пильний інтерес уряду до українського питання. Зрозуміло, що причиною цього слугували суттєві військові та геополітичні чинники. Потреба внутрішнього зміцнення Австрії викликала до життя ініціативу уряду (серпень 1914 р.), в якій висловлювався намір після переможного завершення війни поділити Галичину на окремі українську та польську частини. Існували й складніші проекти модернізації Австрії, які також

336___________________________________________

стосувалися долі українців. Для зміцнення німецьких позицій проти слов'янської більшості було запропоновано утворити з Австрії дві групи земель — Західноавстрійську (німецько-чеську) та Східно-австрійську (польсько-українську) з двопалатними парламентами та спільними державно-адміністративними органами. До складу останньої, де українці мали отримати культурно-національну автономію, повинні були входити Галичина, Буковина, Конгресова Польща, Волинь і Поділля.

Однак, розуміючи, що складовою успіху східної політики було вирішення українського питання, основний зміст якого зводився до української автономії, Відень мав намір ставитися до згаданої проблеми здебільшого в площині обіцянок, запевняючи українців у своїй прихильності. Адже будь-який варіант вирішення українських прагнень, самих по собі далеко не стратегічних, мав викликати небезпечні процеси, які б порушували баланс сил та цілісність імперії.

З появою нового стратегічного партнера — Польщі, питання української автономії було взагалі зняте з порядку денного політичного життя. Згідно з маніфестом кайзера Німеччини та імператора Австро-Угорщини (листопад 1916 р.) було проголошено утворення Конгресової Польщі на відвойованих у Росії землях. Намагання зберегти цілісність монархії примусило Відень проголосити неподільність Галичини та намір надати їй широку автономію. Це означало остаточну відмову поділу Галичини за етнічною ознакою, консервацію в ній пануючих позицій поляків, тобто брутальне нехтування правами українського народу. З втратою підтримки Відня українство виявилося цілком безпорадним, через що протягом 1916—1918 рр. було вимушене гарячково напружувати зусилля для недопущення поглинання українських земель Польщею.

До речі, в роки війни Буковина також стала об'єктом імперіалістичної експансії та суперечливих дій австрійського уряду, що повністю перекреслювало її державотворчі намагання. Ворожі блоки — Антанта та Центральні країни, не зважаючи на інтереси українців, розглядали буковинські українські землі як предмет торгу

_____337

за потенційного союзника — Румунію. Лише вступ останньої у війну на боці Антанти в серпні 1916 р. усунув реальну перспективу поглинання Буковини Румунією з відома Відня.

Таким чином, роки війни, на які українці покладали великі надії щодо створення кардинальних умов для зміни свого становища в політичній системі, власного державотворення, принесли лише невтішні, але цілком передбачувані реалії.

Цілком природно, що революційні події в Росії та початок новітнього державотворення ряду європейських народів, перш за все українців на Наддніпрянщині, сприяло активізації національного руху в Західній Україні. Однак відчутні втрати, яких зазнало українство воєнної доби, російська окупація значних теренів Галичини та Буковини, яка тривала до другої половини 1917 р., стримували цей процес. Безрезультатно, за фактичного потурання сильнішим націям, завершилися численні раунди переговорів політичного проводу українства протягом 1917-1918 рр. з імператором, урядом, де, зокрема, виносилася на обговорення проблема утворення українського державного тіла в Австрії. Влада була не в змозі виконати українських домагань і не бажала брати на себе жодних зобов'язань.

Лише переконавшись у втраті будь-яких надій на легітимне вирішення українського питання, у прямій протидії імперської адміністрації та досить небезпечних аспіраціях інших національних загалів, у другій половині 1918 р. українське національне керівництво в особі депутатського корпусу, лідерів політичних партій фактично вперше було вимушене відійти від легальних методів боротьби, й розпочало таємну підготовку до реалізації права на самовизначення.

В ніч на 1 листопада 1918 р. (на той час вже проголосили свою державну незалежність Чехословаччина, Сербо-Хорвато-Словенська держава, Угорщина) за наказом новоствореної Української Національної Ради розпочалося повстання у Львові. Інтернований імперський намісник був вимушений формально передати державну владу до УНРади, яка фактично й юридично стала право-наступницею Австрії в українських областях. Процес самочинного

22 5-2

338_______________________________________________

перебрання влади українською адміністрацією відбувався й на Буковині. В історії західноукраїнського народу розпочалася нова сторінка — боротьба за утворення на власній землі незалежної Української держави, але за умов суцільної військової руйнації, міжнародного невизнання та початку зовнішньої інтервенції ця справа була майже безнадійною.77

Але повернімося до становища українців у Російській імперії. Часткова лібералізація суспільно-політичного життя в ході революційних подій 1905 р. в Росії розглядається в новітній історіографії як реакція царизму на зростаючий національно-визвольний рух, одним з видів якого стало утворення Української думської громади в І і II Державних Думах, її вимоги щодо надання автономії Україні, запровадження української мови в школах, судах та місцевих адміністративних органах. На основі статті М. Грушевського «Наші вимоги», в якій йшлося про національно-територіальну децентралізацію Російської імперії, була розроблена Декларація про автономію України. І хоч текст цього документу досі не віднайдено, на підставі інших джерел можна стверджувати, що Декларація закликала до чіткого розмежування повноважень центральних і місцевих органів, передбачала забезпечення в Україні прав національних меншин на підставі спеціального закону. Але достроковий розпуск Думи перешкодив реалізувати ідеї Декларації.

Своєю опорою в проведенні великодержавницької політики на окраїнах царизм розглядав насамперед росіян. З другої половини XVII ст. помітно стала зростати міграція росіян на Україну, особливо на Лівобережжя, Причорномор'я і в Крим, зумовлена двома чинниками: збільшенням військових залог після Березневих статей 1654 р. і стихійною втечею старовірів, що переслідувалися так званими реформами Никона. Після зруйнування Запорозької Січі і ліквідації Гетьманщини російська експансія набула політичного характеру, хоча із зазначених вище причин, була малоефективною. Наприкінці XIX — на початку XX ст. росіяни складали понад 8 відсотків населення України. Більшість з них проживали в містах Півдня та Слобожанщини. Їх численність зростала у зв'язку з розвитком

промисловості і транспорту, спорудженням металургійних підприємств, вугільних шахт, залізниць тощо. Царизм цілеспрямовано підтримував і захищав інтереси росіян, надавав їм різноманітні привілеї, особливо дворянам, поміщикам, військовим і чиновникам, розглядаючи їх як свою опору в проведенні русифікації та асиміляції українців і представників інших етносів.

Розповсюдженою є думка, що влада в значній мірі штучно стримувала економічний розвиток українських губерній, розглядаючи їх як сировинний придаток імперії і ринок збуту російських товарів. Але справедливості заради слід відзначити й позитивні тенденції в економічному відношенні. Це, в першу чергу, відноситься до сільськогосподарського виробництва і пов'язано з аграрною реформою П.Столипіна.

Справа у тому, що українське село мало низку особливостей, що відрізняли його від російського. В Україні індивідуальне селянське землеволодіння переважало над общинним. Селянські громади були слабкими й не відігравали тут такої ролі, як у російському селі. Громадська форма землекористування в Україні не прижилася, а там, де її примусово насаджували, виникав активний спротив населення.

Ані реформи, ані розвиток капіталістичних відносин не змогли істотно змінити соціальну структуру в Україні. Навіть на рубежі XIX—XX ст. 93% українців залишалися селянами, що визначальним чином впливало на суспільну свідомість, культуру, побут, систему моральних цінностей українського народу.

П.Столипін протягом 1905—1910 рр. став запроваджувати нову аграрну реформу, головною метою якої було створення на селі значного прошарку заможних селян, щоб піднести продуктивність сільськогосподарського виробництва. Розрахована на 20 років, реформа передбачала закріплення в приватну власність по всій імперії всіх ділянок надільної общинної землі, якими користувались селяни.

У результаті цієї реформи сільська община була позбавлена права виступати єдиною незаперечною розпорядницею в справі перерозподілу орних земель і пасовищ. Кожен селянин дістав право

22*5-2

340_________________________________

продажу свого земельного наділу або купівлі землі. Виходячи з громад, заможні селяни могли вимагати об'єднання належних їм у різних місцях земельних угідь в одне рівноцінне, яке називалося «відрубом», а то й взагалі виселятися за межі села та створювати своє окреме хуторське господарство. Новостворений Селянський банк надавав «відрубникам» і «хуторянам» грошові кредити для господарського облаштування.

Столипінська аграрна реформа на українських землях, де вже було чимало заможних селян (найбільше — на Правобережжі й Півдні України), мала цілком позитивні наслідки. До 1917 р. 65% землі перебувало у власності селян. Реформа сприяла розвитку ринкових відносин, ширшому застосуванню машин і добрив, що зумовлювало зростання товарності сільського господарства. Але значна кількість бідняцьких господарств була малопродуктивною й малотоварною, що обумовлювалося невисокою середньою врожайністю зернових. В той же час реформа не зачепила поміщицьких землеволодінь.

Одним із важливих її елементів була міграційна політика уряду, про яку вже згадувалось вище. Але чверть із переселенців повернулась назад. Незвичні природно-кліматичні умови, брак реальної допомоги з боку урядовців не дозволили їм закріпитися на освоюваних землях. Тому повного успіху заходи щодо переселення селян не мали.78

Напередодні Першої світової війни в Державній Думі Росії проходила гостра дискусія щодо ставлення до українського національного руху. Депутат-чорносотенець Савенко звинуватив його активістів у тому, що вони нібито пропагують ідею відірвання від Росії Малоросії від Волги й до Кавказу та введення її до складу Австро-Угорщини на федеративних засадах, як автономної одиниці. Йому відповів відомий діяч кадетської партії П.Мілюков. На засіданні Думи 19 лютого 1914 року, коли обговорювалося питання про дозвіл на проведення Шевченківських свят в Україні, він, зокрема, зазначив: «Український рух, без сумніву, існує, і спинити його не можна. Все питання в тому — кого ви хочете бачити в цьому русі — друга чи ворога?

_____341

Сепаратичного руху ще нема на Україні. Коли і є зародки його, то дуже слабі. Але сепаратизм можна виховати. І дійсні сепаратисти — це ті, хто справді робить на користь Австрії, це — Савенко та його політичні друзі.

У мене в руках книга Стеда, бувшого кореспондента «Таймсу» у Відні, про Габсбурзьку монархію. В цій праці, далекій від теперішньої теми нашої суперечки, Стед каже з приводу питання про український університет: «Австрійський уряд не звертав ніякої уваги на вимоги українців, поки йому не прийшло в голову, що університет міг би служити могутнім центром притягання для 25 міліонів малоросів Росії і міг би поширювати між російськими малоросами австрійський вплив. Коли австрійський уряд зрозумів велике значіння українського культурного центру в межах Австрії, то сам імператор вплинув у відомому напрямі на господарів цієї країни - поляків. Відбувалися довгі переговори між поляками й українцями і врешті сталася польсько-українська згода, наслідками якої може бути згодом те, що українці будуть мати львівський національний університет. Але коли? Стед каже: «Коли відносини між Росією та Австрією поліпшають, українцям довго доведеться чекати свого університету. Хіба що, — додає він, — Росія поверне цю зброю проти Австрії, відкривши український університет у Києві». Чужинець стоїть на певному, справедливому шляху. Нам не треба гадати про майбутнє, бо в минувщині ми маємо увесь необхідний матеріал для перевірки його висновків. Коли почався український рух в Галичині, ворожий Росії? Це були 60-ті роки. Коли Валуєв заявив категорично, що малоросійської мови не було, нема і не буде, зразу почала утворюватися українська літературна і наукова мова за кордоном.

Англієць Стед справедливо зазначає, ніби австрійці зрозуміли, що український університет у Львові — це могутній захід до поширення австрійського впливу на російській Україні. Але ви не тільки про український університет — ви й слухати не хочете про українську школу. Пригадайте, що як тільки року 1906 дозволили українські журнали, газети й книги, так інтерес до львівських видань зник. Тепер, коли українці починають голосно казати, що всяка надія на Росію — це

342______________________________________

утопія, їм доводиться шукати порятунку в сепаратизмі. Ми вертаємося до звичок дореформених часів. Ми віднімаємо в українців останню надію на те, що їх становище в межах Росії буде краще. Коли ви будете й далі провадити теперішню політику, то справжніх сепаратистів доведеться рахувати тисячами й мільйонами».79

Як бачимо, навіть далекі від симпатій до українського руху, але освічені й розумні російські діячі, усвідомлювали: цивілізаційний процес неможливо зупинити заборонами та репресіями. Величезний український етнос, століттями законсервований в різних імперських структурах, з ослабленням останніх, неминуче мав просуватися по шляху до національного відродження з усіма його атрибутами: мовою, культурними традиціями, власними органами місцевого самоврядування. Тільки підтримуючи цей процес Росія мала шанси втримати Україну в імперській обоймі. Але, як ми вже зазначали, Російська імперія була побудована на зовсім інших цивілізаційних засадах, які заперечували будь-які прогресивні зрушення. А, отже, протиріччя між російським та українським націоналізмами ставали дедалі непримиреннішими.

Останній період існування Російської імперії — час Першої світової війни, коли Росія планувала силою зброї відвоювати західні східнослов'янські території (в першу чергу Східну Галичину, Північну Буковину та Закарпаття), а Австро-Угорщина та Німеччина воліли приєднати до себе нові східні землі. Внаслідок свого географічного розташування Україна, як і в попередні століття, знову потрапила до виру подій, а еліта українства розділилась на кілька таборів.

Інтелігенція, що мешкала в межах Російської імперії, очікувала, що війна створить умови для піднесення національного руху й сприятиме демократичному розв'язанню українського питання. Так, редактор журналу «Украинская жизнь» Симон Петлюра в своїй статті «Війна та українці» відзначав, що серед українців немає австрійської орієнтації й вони сповнені бажання виконати свій громадянський обов'язок перед Росією. Одночасно він висловлював сподівання, що по завершенню війни ставлення російського уряду до українців зміниться на краще та українське питання буде поставлене на порядок денний.80

343

На це Головна українська рада у Львові відповідала: «Історичний ворог України не може спокійно дивитися, що не вся Україна в його руках, що не весь український народ стогне поневолений під його пануванням, що існує частина української землі, де український народ... може жити своїм національним життям... Перемога Росії мала би принести українському народові австро-угорської монархії те саме ярмо, в якім стогне ЗО мільйонів українського народу в Російській імперії. Теперішня хвиля кличе український народ стати однодушно проти царської імперії, при тій державі, в якій українське національне життя найшло свободу розвитку. Перемога Австро-Угорської монархії буде нашою перемогою. І чим більша буде поразка Росії, тим швидше виб'є година визволення України».81

Були і такі, що виступали з гаслами типу «Геть війну!» і просто дотримувались нейтралітету.

Для народів Європи це були важкі часи. По відношенню до Правобережної України тяжкі наслідки воєнних операцій підсилювались ще й тим, що території переходили з рук у руки, а в результаті цього в першу чергу страждали маси простого народу. Для всієї Російської імперії це була катастрофа: вона програла війну і припинила існування.

А щодо українського руху, то він переходив у нову фазу практичних зусиль у справі завоювання за допомогою зброї права на відродження національної державності. Причому вся попередня діяльність учасників українського руху на дипломатичній, військово-політичній, культурно-освітній царині не минула марно.


1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 | 27 | 28 | 29 | 30 | 31 | 32 | 33 | 34 | 35 | 36 | 37 | 38 | 39 | 40 | 41 | 42 | 43 |


Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Студалл.Орг (0.015 сек.)