АвтоАвтоматизацияАрхитектураАстрономияАудитБиологияБухгалтерияВоенное делоГенетикаГеографияГеологияГосударствоДомДругоеЖурналистика и СМИИзобретательствоИностранные языкиИнформатикаИскусствоИсторияКомпьютерыКулинарияКультураЛексикологияЛитератураЛогикаМаркетингМатематикаМашиностроениеМедицинаМенеджментМеталлы и СваркаМеханикаМузыкаНаселениеОбразованиеОхрана безопасности жизниОхрана ТрудаПедагогикаПолитикаПравоПриборостроениеПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРадиоРегилияСвязьСоциологияСпортСтандартизацияСтроительствоТехнологииТорговляТуризмФизикаФизиологияФилософияФинансыХимияХозяйствоЦеннообразованиеЧерчениеЭкологияЭконометрикаЭкономикаЭлектроникаЮриспунденкция

СКЛАДОВА ЧАСТИНА ЛИТВИ І ПОЛЬЩІ 3 страница

Читайте также:
  1. IX. Карашар — Джунгария 1 страница
  2. IX. Карашар — Джунгария 2 страница
  3. IX. Карашар — Джунгария 3 страница
  4. IX. Карашар — Джунгария 4 страница
  5. IX. Карашар — Джунгария 5 страница
  6. IX. Карашар — Джунгария 6 страница
  7. IX. Карашар — Джунгария 7 страница
  8. IX. Карашар — Джунгария 8 страница
  9. IX. Карашар — Джунгария 9 страница
  10. Августа 1981 года 1 страница
  11. Августа 1981 года 2 страница
  12. Августа 1981 года 3 страница

16*5-2

244__________________________________

невиробничій сферах, індекси несільськогосподарського, невиробничого населенння, інтелігенції.

Відносно господарської спеціалізації центральною проблемою є аналіз кількості цехів і цеховиків. Так, порівняння ревізій міста Переяслава 1726 і 1732рр. засвідчує скорочення цехів з 10 до 9. У 1732р. тут були такі цехи: кушнірський цех мав 36 цеховиків, шевський — 54, ткацький — 26, ковальський — 5, бондарський — 10, різницький — 7, кравецький — 12, гончарський — 14, перепечайський цех — 6.

Порівняно з 1726 р. ситуація змінилася: відсутні калачницький, музицький і мірошницький цехи, з'явився новий цех перепечайський. Якщо у 1727 р. цеховиків було 236 (57 можних, 154 убогих, 25 мірошників), то у 1732 р. їх залишилося 170. Подібний аналіз дає змогу вичленити основні тенденції соціально-економічного розвитку.

Політична підсистема характеризується інституціалізованими відносинами між людьми, тобто системою права, звичаїв, організації влади й управління, організації громадянського життя, партій, громадських рухів.

У політичних структурах Гетьманщини переважали міське, сільське, козацьке самоврядування громадян, республіка на рівні державного управління. Серед соціальних структур (соціальна основа) переважали вільний озброєний люд, який будував своє життя на основі козацького (дружинного) побуту, але община не була соціальним фундаментом.

Для козацтва характерне заперечення монархічного врядування для своєї самоорганізації і відсутність монархізму як соціальної цінності.

Російські дослідники дійшли висновку, що «самодержавне, т.е. формирование сильного центра, стоящего вне политической борьбы и считающегося неприкосновенным, является главной особенностью политической культури Московского государства, возникшего в конце средних веков»14. В Україні був зовсім інший стан. Відмінність української і російської політичної культури того періоду полягала в тому, що політичний стрижень в Українській козацькій державі — гетьманство — завжди стояв у центрі політичної боротьби і тим паче

 

245

нічого спільного не мав з недоторканістю монархічної влади. Боротьба за гетьманську булаву була суттю політичної боротьби в Україні, і до того часу, поки така боротьба мала сенс, існувала держава.



Щодо періоду національно-визвольної війни дослідники подають кілька класифікацій політичних угруповань «радикальне, національно-патріотичне й помірковане, що перебували на діаметрально протилежних позиціях у підходах до створюваної моделі соціально-економічних відносин і політичної форми правління»15. До радикального угруповання відносять традиційно М.Кривоноса, Д.Нечая, М.Гладкого, Л.Мозирю16, але всі ці діячі належали до часів гетьманування Б.Хмельницького і загинули протягом 1649—1652 рр.

Виходячи з класифікації старшини та їх угруповань за походженням, часом і тривалістю отримання старшинського уряду, внутрітрадиційних регіональних підходів, зовнішньополітичної орієнтації, відзначимо її неоднорідність. Привертає увагу той факт, що головним джерелом її формування була покозачена шляхта. За часом отримання урядів вони розподілялися на старшину дореволюційного часу і періоду революційних перетворень, за регіональними особливостями старшину центрального (корінних полків), західного (козацько-шляхетських полків), північно-східного (полків Чернігівського воєводства), південно-східного (полків січової орієнтації і впливу). За зовнішньополітичними симпатіями і орієнтаціями старшина поділялася на самостійницьку, пропольську, промосковську, протурецьку, протатарську.

Віднаходимо іншу класифікацію згідно із зовнішньополітичними симпатіями. «Відтоді й до кінця Гетьманщини утворилося та існувало кілька традиційних «партій»: кримська, шведська, московська і польська. За Виговського лідерами цих партій були: П.Тетеря та І.Груша — польської, М.Пушкар та І.Барабані — московської, Г. Лісницький — кримської, Ю.Немирич (до листопада 1657 р.) — шведської»17, — підсумовує свої погляди з цього питання дослідниця Т.Яковлєва. Зазначимо, що в той період за зовнішньополітичною орієнтацією крім самостійницької, чітко проявили себе в козацькому середовищі лише пропольська (І.Виговський, І.Груша, П.Тетеря) та

‡агрузка...

246 _________________

промосковська (М.Пушкар, І.Безпалий, С.Голяховський, І.Силка) орієнтації. Шведська орієнтація, до якої більш схильні були старшини полків Брацлавщини, може розглядатися як різновид самостійницької. Протурецькоорієнтованої частини старшини в цей період виявити не вдалося, хоча Виговський здійснював спробу пошуку васальної залежності від Туреччини18. Використання кримської карти під протекторатом султана було традиційною козацькою політикою.

Культурна підсистема включає в себе духовне життя, створення й поширення кодів — лінгвістичних, етнічних, естетичних, наукових, релігійних та інших, тобто всю сферу символів, знаків, норм, цінностей, що забезпечують комунікацію людей.

На перший план виходить вивчення ролі мови, інформації і суспільної свідомості, організації освіти, наукові, філософські та інші теорії. Моноетнічний склад городової козацької спільноти був основою національної мовної безпеки і загалом стійкості культурної підсистеми, яку зруйновано в наступний історичний період.

Культурологічними критеріями є наявність елітної культури, тобто культури населення, безпосередньо не пов'язаного з виробництвом, відсоток осіб, які включені в елітарну культуру, здатність до об'єктивізації, збереження і трансформації знань.

Нещодавно з'явилися дослідження щодо світогляду козацької старшини. Проте вважати, що це питання вичерпане, не варто. Світогляд (розумова діяльність, духовне начало) протягом шести поколінь — явище не стале, а динамічне. Його треба досліджувати для кожного покоління окремо, навіть при такому вивченні необхідно вичленяти періоди. Застосування методу періодизації — неодмінна умова світоглядних досліджень. Світогляд козака чи старшини часів Богдана Хмельницького і його ж світогляд у момент падіння Чигирина — це зовсім різні речі, вже не кажучи про світогляд військового канцеляриста 30-х років чи полкового старшини 60-х років XVIII ст.

Емоційна основа (чесноти і пороки) козацтва характеризується активністю. Чеснотами вважали незалежність та енергію, які становили суспільну цінність для козацтва. До пороків відносили

____________________________ 247

особисту гордість, схильність до самоуправства, чварів. Козацтво характеризується активним ставленням до природи, перетворенням її з метою підкорення людській спільноті, що було ознакою європейської цивілізації. Праця визнавалася як засіб перетворюючої діяльності, а не спосіб збагачення. Багатство не відносилося до суспільно-духовних цінностей, що відрізняло козацтво від шляхти і було наріжним каменем протистояння протягом 1657—1687 рр. у конфлікті покозаченої шляхти з самим козацтвом.

Відносна свобода від релігії була провідною для основної частини членів суспільства, тому умовно названа «козацька цивілізація» за цим критерієм є підваріантом західної цивілізації. Відмінність її від східної в тому, що пізнання не пов'язане з теософічною ідеєю. Чиста філософія й чисте мистецтво — набагато ближчі козацтву.19

Процеси державотворення продовжувались на обох берегах Дніпра з перемінним успіхом ще тривалий час: на Правобережжі близько 100 років, а на Лівобережжі майже до кінця XVIII ст. Так, на середину 80-х років XVII ст. відбулося правове оформлення кордону між трьома державами — Річчю Посполитою, Україною (Гетьманщина, Малоросія) та Росією. Крім того, тоді визначився і західний рубіж власне українських і російських земель. Згідно з трактатом 1686 р. — договір про «Вічний мир» між Росією та Польщею — досить чітко розмежовувалися лівобережний і правобережний регіони, які мали риси практично автономних держав у складі різних великих утворень з тією лише різницею, що Правобережжя юридично не відокремлювалося від Польщі на противагу Лівобережжю, розмежованому з Росією.20

На початку XVIII ст., за часів гетьманування І.Мазепи, знову посилилась тенденція об'єднання під однією булавою обох берегів Дніпра. Навіть у іменних указах і грамотах його нерідко називали гетьманом «Війська Запорожського обоих сторон Днепра». Сам він часто підписувався «Гетьман Войска его царского пресветлаго величества Запорожскаго».

Та політика «його величності» була іншою. По-перше, кардинально збільшилося використання царським урядом людських

248__________________________________________

та матеріальних ресурсів України. Така ситуація загрожувала економічним виснаженням та соціальним незадоволенням. По-друге, проблема соборності (єдності Право- і Лівобережної Наддніпрянщини) -— одна з найважливіших для української старшини, незадовільне для української сторони вирішення якої вже тричі (1656, 1667, 1686 рр.) викликало масовий рух у Війську Запорозькому, знову була вирішена негативно. По-третє, і найголовніше: політика Петра І продемонструвала, що він відчуває за собою достатньо сил, щоби відкрито ігнорувати інтереси української автономії на користь «загальноросійського блага». Зневажання традиції та права для досягнення цілком конкретних цілей, ставлення до української автономії як до суто адміністративної одиниці показали, що доля Війська Запорозького залежитиме не від переговорів чи уточнення норм українсько-російських договорів, а від практичних потреб царського уряду — зовнішньополітичних, військових, економічних тощо. Російська влада дала чітко зрозуміти українським підданим, що вона не бачить жодних правових обмежень у здійсненні будь-яких своїх рішень у Війську Запорозькому. У 1700—1703 рр. політика царського уряду заклала основи для нового народження політичної течії, зорієнтованої на вихід української автономої зі складу Російської держави.21

Цьому сприяла і поведінка оточення Петра І. Ось як про це повідомляє М.Аркас: «На той час, як Петро пробував у Київі, Гетьман зробив за-для Царя банкет. На тому банкеті була уся українська старшина і московські вельможі, котрі були коло Царя, по-між ними й Меншиков. По обіді Меншиков узяв Мазепу за руку і, сівши з ним осторонь, почав йому казати так, що де-хто з старшини і полковників чули: «Гетьмане Іване Степановичу! Час братись за ворогів», — промовив він, підморгуючи на страшину. Потім почав говорити йому, що для спокою Царської величності і на користь самого Гетьмана, треба викоренити всю старшину; за це й будучі Царі славитумуть його, як найвірнішого з Гетьманів.

«Небезпечно, — промовив Гетьман — не скінчивши однієї війни з ворогом, розпочинати другу хатню війну».

«Чи цих ворогів (себ-то, козаків та старшину) боятись і жаліти?!», — одказав Меншиков. Але тут Петро встав, щоб їхати, і розмова на тому урвалася. Як Цар і російські вельможі поїхали, Гетьман звернувся до старшини і полковників з такою промовою:

«Чи чули, що казав князь? І таку пісню співають мені раз-у-раз у Москві і скрізь. Не попусти Боже, щоб сталося по їх думці!». Тут вже й старшина, почувши такеє, почала ремствувати: служать козаки Цареві без усякої противности, послушливим серцем, своїм коштом робили такі далекі походи у Інфлянти, Польщу, Литву, у Донські городи і Казанське царство ...Козаки гинуть там, терплячи тяжку зневагу і образу від московських начальників, і за все це їм така дяка!». В додатку до цього Гетьман казав: «Я сам добре знаю, що думають заподіяти зі мною і з вами: мене хотять довольнити князівським титулом Римської держави, усю старшину викоринити, міста наші під себе підгорнути, посадити своїх воєводів або губернаторів; як що наші підуть навпроти то за Волгу усіх перегнати, а Україну своїми московськими людьми осадити».

Це дуже збентежило усіх хто там був, і з того часу, з того банкету, почалося ще більше ремство на москалів. Старшина почала збиратись, то в обозного Ломиковського, то в кого з полковників або старшини. У полковника Апостола, котрий достав з бібліотеки Печерського монастиря «Гадяцькі пакти», тобто умови Гетьмана Виговського про федераційну спілку України з Польщею, довго радились про це і перечитували ту умову. Козацьке поспільство теж було неспокійне і гомоніло по хатах та шинках».22

Подальші події відомі: гетьман переходить на бік шведського короля Карла XII, Росія виграє Полтавську битву, а сам І.Мазепа помирає в еміграції. Ще одна спроба відновлення стабільної української державності закінчилась повною невдачею. Та українці не опустили руки у цій справі.

У 1710 р. на козацькій раді під Бендерами гетьманом (першим в еміграції) було обрано П.Орлика. Тодіж між ним і старшиною укладається угода про взаємні права та обов'язки. Оскільки вона обґрунтовувала також державний лад України, то справедливо

250__________________________________________

вважається в історіографії українською Коституцією (Додаток). її значення полягає в наступних моментах.

По-перше, «Конституція Орлика» («Бендерська Конституція») проголошувала поновлення суверенності козацької України під номінальною протекцією шведського короля: «Подібно до того, як будь-яка держава існує і міцніє завдяки недоторканій цілосності кордонів, так і наша батьківщина, Мала Русь, нехай лишається у своїх кордонах, затверджених угодами Польської Речі Посполитої, славетної Порти Оттоманської і Московського Царства, зокрема тих, що по річці Случ, які визнані за правління Богдана Хмельницького як володіння гетьмана і Війська Запорозького вищезгаданою Польською Річчю Посполитою і навічно встановлені та підтверджені силою договорів». З цього випливає, що з поля зору її творців випав західний регіон, а це в свою чергу засвідчує відхід навіть патріотично налаштованих політиків від виробленої в середині XVII ст. Б.Хмельницьким ідеї соборності Української держави в її етнічних межах.

По-друге, вона спрямовулася проти встановлення в державі монархічної форми правління в особі спадкоємного гетьманату й передбачала утвердження ідеї олігархічної республіки. Як підкреслювалося в одній із статей, було вирішено «навічно зберігати у Війську Запорозькому такий закон, щоб у нашій батьківщині першість належала Генеральній старшині ... Цій генеральній старшині, Полковникам і Генеральним радникам належить давати поради теперішньому ясновельможному Гетьману та його наступникам про цілісність батьківщини, про її загальне благо й про всі публічні справи. Без їхнього попереднього рішення і згоди, на власний розсуд (гетьмана) нічого не повинне ні починатися, ні вирішуватися, ні здійснюватися». Визначальна роль у політичному житті країни відводилася Генеральній раді, що мала збиратися тричі на рік: на Різдво, Великдень і Покрову.23 Але здійснитися означеним планам не судилося.

Цьому сприяли як зовнішні, так і внутрішні фактори, зокрема й позиція запорожців, які в 1734 р. відповідали П.Орлику:

«Ясне вельможний Мосце пане Филиппь Орликь, Гетьмане, нашь вельце ласковій мосце Пане и добродею ...

______________________________________251

За чимъ уже сего рады же для помощи къ вамъ нашего войска да не изволите большъ до насъ писати, за неже естесмо уже Ея Императорского Величества мы войско Запорожское слуги, а не Ганскіе, которой имемо до живота оть рода в родъ служить и за счастливое Ея владеніе и всего посполитого Христианскаго народу становиться; тако отвествуемъ и поклон нашъ войсковый вашей вельможности воздаючи назавше застаемъ...»24. «Імператорська величність» через кілька десятиліть «віддячила» своїх слуг, але про це трохи пізніше. Тут слід відзначити, що ще одна спроба відстоювання українського автономізму відбулася в часи останнього гетьмана К.Розумовського, коли знову була реанімована ідея спадкоємного гетьманату і зміцнились позиції патріотично налаштованого угруповання старшини. В 1763 р. були вироблені рекомендації щодо змісту «Прохання шляхетства і старшин разом з гетьманом про відновлення різних старовинних прав Малоросії», до яких увійшли наступні положення:

- порушувалось питання про підтвердження попередніх прав і вольностей, особливо тих, які Олексій Михайлович визнавав «у час підданства гетьмана Богдана Хмельницького»;

- старшина намагалася домогтися самостійності у проведенні внутрішньої політики, прохала дозволу на скликання кожного року сеймів (генеральних рад) і місцевих сеймиків;

- звертає на себе увагу прагнення добитися повернення до складу Гетьманщини територій, втрачених у часи гетьманування І.Самойловича та К.Розумовського;

- висувалась ідея витворення самостійної судової системи;

- панівні верства намагались зміцнити своє становище в суспільстві тих часів;

- чітко визначилась тенденція сформувати власну фінансово-бюджетну систему з незалежними від російської скарбниці статтями прибутків і витрат;

- пропонувалося скасувати безплатне утримання на території України військ, що перебували тут усупереч «прав гетьмана Богдана Хмельницького пунктів»;

252__________________________________________

- духовенство мало дістати право на «вільні на духовні чини вибори» з наступним підтвердженням вибору імператрицею; належало підтвердити окремим містам магдебурське право та відкрити університети й гімназії «за зразком» іноземних;

- пропонувалося іноземцям, котрі не мають перед Україною заслуг, не давати земель і чинів; місцевому купецтву дозволялося вільно торгувати в межах Гетьманщини та за її кордонами, таке ж право повинні були отримати стосовно козацької України іноземні купці; мали бути поновлені митниці на кордоні з Росією й скасовані на польському та турецькому кордонах; відкупи та монополії слід було ліквідувати;

- українському народові належало виплатити компенсації за побори й утримання російської армії під час останньої війни, а в майбутньому щоб «все на готові гроші куплялося».

Попри всю соціальну обмеженість цього політичного маніфесту, безперечно, він відбивав національні інтереси розвитку козацької України. Якби його вдалося реалізувати, це, по суті, означало б не що інше, як укладання нового договору з Росією, котрий передбачав істотну зміну політичного статусу козацької України, а саме: з царини обмеженої автономії в складі імперії він переходив до царини міждержавних відносин за зразком протекції чи васалітету.25

Це в повній мірі могло вписуватись у довготривалу зовнішню політику Української держави, правителі якої часто визнавали одночасну підлеглість кільком сусіднім монархічним володарям. Так, гетьман Б.Хмельницький протягом 1654-1657 рр. перебував у номінальній васальній залежності від московського царя й турецького султана та хотів здобути трансільванський і шведський сюзеренітет. І.Виговоський у 1658 р. спочатку підкорявся московському цареві й шведському королеві, а потім перейшов під протекторат польського короля й одночасно шукав захисту в австрійського імператора. Гетьман Ю.Хмельницький був у московській залежності, яку в 1660 р. обміняв на польську протекцію, після чого хотів здобути захист турецького султана. П.Дорошенко протягом 1669—1676 рр. визнавав себе підлеглим щодо польського

____________________________________________253

короля і турецького султана, а завершив московською протекцією. Гетьман І. Мазепа довгий час перебував під скіпетром російських монархів (1687—1708 рр.), а потім польського та шведського королів. Його наступник П.Орлик визнавав зверхність шведського короля і турецького султана, але у Конституції 1710 р. заклав положення про самостійне існування козацької держави. Витоки такої поведінки творців міжнародної політики гетьманів слід шукати у практиці міждержавних стосунків даного регіону Європи в ті часи.

Більш ніж півстоліття українські правителі, зважаючи на суперництво сильних сусідніх держав, були вимушені проводити політику маневрування між ними, переходити з одного боку на інший, відмовлятися від одного сюзерена на користь іншого. Тим самим забезпечувалася міжнародно-правова легітимність тогочасної Української держави. Інколи гетьмани визнавали залежність від кількох монархів одночасно, але це робилося лише заради того, щоб зберегти свою державу від інкорпорації до інших державних утворень.26 Цю політику вони намагались продовжувати і далі, але історична ситуація була не на українському боці.

Петербурзький двір вирішив добитися остаточної ліквідації політичної автономії України. У таємній інструкції генерал-прокуророві сенату Катерина II писала: «Мала Рося, Ліфляндія і Фінляндія суть провінції, які правляться дарованими їм привілеями, порушувати ці привілеї зразу було б не пристойно, але й не можна вважати ці провінції чужими й поводитися з ними як з чужими землями, це була б дурниця. Ці провінції так само, як і Смоленщину, треба зручними способами привести до того, щоб вони обрусіли й перестали дивитись, як вовки в ліс. Приступити до цього буде дуже легко, якщо розумні люди будуть обрані начальниками цих провінцій. Коли ж у Маларосії не буде гетьмана, то треба намагатися, щоб цей час і назва гетьманів зникли».

В 1764 р. це і сталося. Інститут гетьманства було ліквідовано, а для управління Лівобережною Україною і Запорожжям створювалася Малоросійська колегія. До Січі справа дійшла 1775 р., коли її укріплення були знищені, архів вивезено, а представників вищої

254_____________________________________________

січової старшини жорстоко покарано. Після цього перейшли до ліквідації залишків української автономії: полково-сотенного військово-адмністративного устрою та козацького війська.

Але негативні моменти в тогочасній українській історії поєдналися і з важливим позитивним фактором. Як вже відзначалось на початку розділу, на кінець XVIII ст. в основному завершилося формування національної території України. Важливу роль в цьому відіграли міграційні процеси, які в окремих регонах країни мали свої особливості. На Лівобережжі, Слобожанщині й частково Правобережжі найінтенсивніше заселення відбувалось у першій половині, в Новоросії — у другій половині XVIII ст. Для західноукраїнських земель були характерні імпульсивні міграції, що мали час від часу і зворотний народний колонізаційний рух. Першорядне місце в освоєнні незаселених земель на території України належало українському народові. Поряд з ним активну участь брали вихідці з Росії, а також Білорусії, Литви, Молдови, Грузії тощо. Певну частину населення Правобережжя у цей період становили польські селяни та міщани, а на західноукраїнських землях — німецькі та угорські колоністи.

Заселення неосвоєних або запустілих земель проходило, як правило, двома шляхами:

- у вигляді стихійної вільнонародної колонізації;

- спрямовувалося та визначалося царським урядом і місцевою владою.

На характер і розвиток міграцій помітно впливала кріпосна політика, суть якої полягала в утрудненні переселення, в бюрократичній опіці пересування людності, в роздаванні (прямому або шляхом продажу чи оренди) земель можновладцям. Особливо активно вона почала використовуватись у час поступового знищення українських державних засад. Окрім того, важливе значення у формуванні української національної території мала поява нових, значних економічних, політичних і культурних осередків — міст. Вони ставали центрами консолідації українського населення.27 Говорячи про козацьку цивілізацію, ми зразу ж виділяємо серед

________________________________________________255

прошарків населення пізньосередньовічної України цей стан як «локомотив» у розвитку тогочасної державності. Але й самі козаки ділилися на дві основні групи — власне запорожців та реєстрових. Зміст козацьких «прав і вольностей» полягав у їхніх економічних («майнових») правах на «хутори, сіножаті, луки, ниви, зорані поля, ставки, млини», «бджолині десятини і поволівщину» та іншу власність; на право забезпечення вільного життя батьків і матерів козаків, а також вдів. Вищевказані умови відносилися до реєстрових чи городових козаків. Але сюзерен повинен був виконувати певні зобов'язання і перед запорожцями Нижнього Дніпра: можливість здобування «козацького хліба» у морських та сухопутних походах, заняття уходництвом (полювання на звіра та рибальство) й несплата з нього чиншу.

Більш докладно основи існування запорожців у складі Російської імперії змалював Д.Яворницький: «... всякому, кто бы он ни был, откуда бы не пришел в Запорожье, доступ был свободен в Сичь при следующих пяти условиях... По первому обязательству требовалось, чтобы поступивший в Сичь был дворянином, поповичем, козаком, татарином, турком, вообще всем, чем угодно, но не крестьянином. И кроме того неженатым человеком. Впрочем, это условие часто обходилось, так как всякий мог назвать себя и вольным, и бессемейным; зато раз принятый в Сичь, козак должен был вести строго целомудренную жизнь и карался смертной казнью, если вводил в Сичь женщину, не исключая матери или сестры. По второму обязательству требовалось, чтобы поступивший в Сичь, если он не бьш русским, забыл свою природную речь и говорил козацкою, т.е. малоросийскою речью, это условие никогда не нарушалось. По третьему обязательству поступивший в Сичь должен бьш присягнуть верно, неизменно и до конца своей жизни служить русскому престолу и принести в том присягу в церкви перед престолом божьим. По четвертому обязательству поступивший в Сичь должен был непременно исповедовать православную веру, признать ее догматы, соблюдать посты, знать символы веры и молитву Господню; если он бьш католиком или лютеранин, должен бьіл принять православне;

256__________________________________________

если же он был жид или магометанин, должен был креститься торжественно в «греко-русскую веру». По пятому обязательству поступивший в Сичь должен был сперва присмотреться к порядкам войсковым, изучить приемы сичевого рыцарства и потом уже записываться в число испытанных товарищей, что могло быть не раньше, как по истечению семи лет.

Само собой разумеется, что все эти условия сложились в более позднее время, как это видно, например, из третьего условия, которое могло явиться только с принятия подданства России со стороны запорожского войска. В более раннее время, нужно думать, для поступления в Сичь требования были гораздо проще».

Далі дослідник характеризує сам устрій громади низововго козацтва: «Эти начала — свобода, равноправность, братство, товарищество, православная вера, безженность, борьба с неверными, освобождение из плена христианских невольников и защита слабых против сильных... Взятое в целом составе, запорожское войско делилось на сичевых и зимовых Козаков. Первые, собственно, и составляли настоящий цвет казачества...». «Как вход в Сичь, так и выход из нее не был затруднителен. На Запорожье говорят, что они «войско вольное, — кто хочеть, приходить по воле, и отходить по воле». Определенного срока для пребывания в Сичи поступившего в нее не полагалось: всяк мог выходить из нее, когда ему было угодно. Уходил козак из Сичи, если у него являлось желание служить в каком-либо из украинских городов; уходил козак, когда задумал жениться и обзавестись собственным хозяйством; уходил и тогда, когда ему просто надоела жизнь в Сичи или, как говорили сичевики, когда он «зажирів від козацького хліба». Впрочем, ушедший из Сичи, вновь мог быть принят в нее, если изъявлял на то свое желание, вернувшись назад и хвативши где-нибудь «шилом патоки» или «узнавши, по чім ківш лиха».28

Повертаючись до розгляду державних структур «Українського гетьманату» («Війська Запорозького»), що виник у результаті революційних подій 1648—1676 pp., слід згадати думку В. Липинського, що: «Військо Запорізьке — в другій добі повстання —

 

257

це вже тільки титул: це традиційна, почесна, аристократична назва із скритим під нею зовсім іншим ніж перед повстанням і з початку повстання змістом. Цей клас, що зветься тепер Військом Запорозьким, не має вже нічого спільного з дійсним Запоріжжям, із Січчю, з нерозореним степом із полукочовим укладом ловецько-уходницького і військово-добичницького старого запорожського козацького життя. Запорожський Січовий Кіш — а «кіш» в татарскій мові означає спілку чабанів — хоча і існує, але за Гетьмана Хмельницького перестає відігравати будь-яку політичну ролю».29 З ним солідаризується Д.Дорошенко, який вказує на те, що коли відбувалась присяга московському цареві, то Б.Хмельницький не вважав потрібним привести до неї запорожців на тій основі, як він пояснював російській стороні, що вони — люди незначні, «маленькі».30

Відомо, що формування станових ознак українського козацтва відбувалося в другій половині XVI — середині XVIII ст. Їх правові засади знайшли втілення у «козацьких вольностях», про що вже згадувалось вище, і які надавалися перебуваючим на державній службі. Права і привілеї мали визначати місце козацтва в усіх сферах суспільних відносин. Водночас влада вбачала в козаках виключно військовий контингент. Економічною підоймою становлення козацької верстви виступало землеволодіння. Практика надання реєстровим козакам володінь як винагороди за службу утверджувалася лише в роки гетьманування Б.Хмельницького. А регулятором взаємовідносин серед козацтва стало право, основні засади якого були вироблені ще в запорозькій громаді.31

Але на власне запорозьких землях основна частина територій використовувалася лише для занять скотарством, мисливством, рибальством всією громадою. Основні засоби для забезпечення життєдіяльності отримувались за рахунок військової здобичі, обміну та виділених ресурсів (гроші, провізія, військові припаси з державної казни). Красномовним у цьому відношенні є список 1757 р. подарунків низових козаків, який вказує на їх економічні «можливості»:


1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 | 27 | 28 | 29 | 30 | 31 | 32 | 33 | 34 | 35 | 36 | 37 | 38 | 39 | 40 | 41 | 42 | 43 |


Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Студалл.Орг (0.02 сек.)