АвтоАвтоматизацияАрхитектураАстрономияАудитБиологияБухгалтерияВоенное делоГенетикаГеографияГеологияГосударствоДомДругоеЖурналистика и СМИИзобретательствоИностранные языкиИнформатикаИскусствоИсторияКомпьютерыКулинарияКультураЛексикологияЛитератураЛогикаМаркетингМатематикаМашиностроениеМедицинаМенеджментМеталлы и СваркаМеханикаМузыкаНаселениеОбразованиеОхрана безопасности жизниОхрана ТрудаПедагогикаПолитикаПравоПриборостроениеПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРадиоРегилияСвязьСоциологияСпортСтандартизацияСтроительствоТехнологииТорговляТуризмФизикаФизиологияФилософияФинансыХимияХозяйствоЦеннообразованиеЧерчениеЭкологияЭконометрикаЭкономикаЭлектроникаЮриспунденкция

СКЛАДОВА ЧАСТИНА ЛИТВИ І ПОЛЬЩІ 10 страница

Читайте также:
  1. IX. Карашар — Джунгария 1 страница
  2. IX. Карашар — Джунгария 2 страница
  3. IX. Карашар — Джунгария 3 страница
  4. IX. Карашар — Джунгария 4 страница
  5. IX. Карашар — Джунгария 5 страница
  6. IX. Карашар — Джунгария 6 страница
  7. IX. Карашар — Джунгария 7 страница
  8. IX. Карашар — Джунгария 8 страница
  9. IX. Карашар — Джунгария 9 страница
  10. Августа 1981 года 1 страница
  11. Августа 1981 года 2 страница
  12. Августа 1981 года 3 страница

У складних умовах бездержавності, різноманітних зазіхань з боку шовіністичних кіл сусідніх народів невпинно кристалізувалася національна свідомість широкого загалу українського суспільства. Засвідчена численними інтерпеляціями до світової громадськості й урядів іноземних держав, воля українців до самовизначення мала як противників, так і співчуваючих. Зусиллями кількох поколінь борців у XIX — на початку XX ст. «українське питання перетворилося на актуальну проблему міжнародного життя, а український народ — з об'єкта на суб'єкт міжнародного права».82

344_____________________________________

Слід підкреслити, що Україна в цей час почала розглядатися зарубіжними геополітиками як самостійний гравець на світовій арені. Зокрема, про неї йшла мова в проекті німецьких вчених «Середня Європа» («Mitteleuropa»).

Кінцевою метою цього проекту було створення на терені між Францією та Росією, між Балтійським, Адріатичним та Чорним морями спільного економічного, культурного й правового простору, що охоплював би народи, які за більшістю характеристик — історичних, культурних, господарчих, релігійно-етичних тощо — засвідчували близькість.

Рух набув організаційної цілісності після виходу з друку у жовтні 1915 року книги Ф.Науманна «Середня Європа», яка мала величезний розголос; 1916 р. книга була перекладена французькою, англійською та угорською мовами, у наступні два роки — шведською, італійською та російською.83

Ще напередодні виходу в світ «Середньої Європи», оцінюючи в низці статей наслідки російської агресії, Ф.Науманн висловлює стурбованість долею східноєвропейських народів — вимріяна мета самостійності, титанічні зусилля останніх десятиріч за умов здійснення російських планів будуть зведені нанівець: стосується це румунів і болгарів, так само як стосується це фінів, литовців, естонців, поляків, рутенців у Росії. Тверезо оцінюючи розстановку сил у центрально-європейському регіоні, він констатує, що розбудова державності поляками, чехами, литовцями, естонцями, рутенцями (українцями) залежатиме від сприяння або, навпаки, протидії з боку Росії чи Німеччини — для самостійного існування вони ще надто слабкі, а тому — «як міжнародна сила, простягаємо ми меншим сусіднім середньоєвропейським народам руку й пропонуємо зважитися рушити шляхом з нами до майбутнього».84



У праці «Середня Європа» Науманн розгортає своє бачення нової спільноти. Основоположним аргументом на її користь є належність усіх народів означеного регіону до єдиного «середньоєвропейського типу»85, єдиної «середньоєвропейської людської групи (Menschheitsgruppe Mitteleuropa)»86, гомогенність якої, попри

345

конфесійні, національні, мовні відмінності, визначена однотипністю соціокультурного ландшафту та господарчих структур, а також однаковою трудовою етикою — схожим «господарчим темпераментом», «господарчим характером», що надає змогу казати про єдиний «середньоєвропейський господарчий народ»87, який сповідує єдину «нову соціально-економічну конфесію»88.

Водночас стан середньоєвропейської спільноти характеризує, з огляду на сусідню західноєвропейську, певна незрілість, неостаточна сформованість, перебування у фазі становлення: «наш середньоєвропейський тип ще не досяг довершеності, він ще формується. ... Ми, якби мені було дозволено так висловитися, історичний напівфабрикат, та очікуємо саме на день завершення.... Ми маємо за собою багато снаги, дуже багато якості, маємо також хист до праці, проте лише зараз має початися вища школа: навколо німців зростає культура Середньої Європи, зростає тип людини, що є середня між французами, італійцями, турками, росіянами, скандинавами. Прагнемо ж цього середньоєвропейця».89

Науманн впевнений, що кожен з середньоєвропейських народів є носієм рис і якостей, яких дещо бракує іншим; мета Середньої Європи є поєднання німецьких та ненімецьких первістків таким чином, щоби, уникнувши зверхності німецького елементу, використати взаємну компліментарність на користь спільного блага: «Не панування, проте поєднання! Ми маємо більше кінських сил, ви — більше мелодії. Ми міркуємо переважно кількостями, кращі з вас — якостями. Тож зіллємо разом те, на що ми здатні окремо...»90.

Ідеологічним підґрунтям Середньої Європи є сукупність принципів консерватизму та лібералізму, плекання існуючих традицій та інституцій, поєднане з реалізмом і прагматизмом щодо інновацій. Державно-політичний устрій Середньої Європи Науманн визначає як союз (Вund — спілка, федерація, конфедерація) — союз держав, союз народів, наддержава: «Жодна держава, що увійде до цієї наддержави, не позбудеться державної самостійності, як не офіруватиме вона задля цього свого власного тяжко здобутого й кров'ю захищеного суверенітету.... Натомість, в інтересах усіх учасників, щоб не повстали

‡агрузка...

346_______________________________________________

нестримні плани переплавлення. Іншими словами: під титулом Середньої Європи створюється не нова держава, проте створюється союз існуючих»91. Саме таку модель східноєвропейської спілки пропонував 1882 р. К.Франц: «Природно, з цього не постане жодне національне тіло та взагалі жодна держава. Це має бути союз (Вund) і то навіть з вельми різних елементів... Централізації та уніформійності слід категорично уникнути»92. З появою Середньої Європи скасовується актуальність небезпечних, з огляду на наслідки, різноманітних панславістських та всенімецьких проектів, а також планів Великої Сербії, Великої Румунії і т.ін. Центром розташування адміністративних органів Середньої Європи мала бути Прага.

З культурно-цивілізаційних міркувань Науманн рішуче відкидає будь-яку можливість спілки Німеччини з Росією, яка лише компенсувала б поганий стан господарства останньої для подальшої військової експансії: «Наше культурне почуття протестує проти цього, й наші серця ніколи на це не погодяться. Краще бути малими та самотніми, ніж російськими»93.

Ідея Середньої Європи, проте, виявилася мало сумісною з тогочасною реальністю. Революція 1917 р. в Росії, а також поразка Німеччини у Світовій війні усунули з порядку денного це питання.94

Український народ у процесі його розвитку в складі різних імперій супроводжували, з одного боку, вироблення відносної національної єдності, а, з іншого — певні відмінності у психіці, культурі, політичному та економічному способах життя.

Протягом століть Галичина, Підкарпаття і Буковина належали до іншої держави, до іншої церкви, ніж Велика Україна, і жили під іншими (польськими, німецькими, угорськими, румунськими) культурними впливами. М.Грушевський зазначав, що якби Галичина і Велика Україна не піклувалися кожна про зближення, то за 20—30 років вони утворили б дві різні національності на єдиній етнічній основі, як серби і хорвати — дві частини сербського племені, що внаслідок політичних та релігійних обставин спромоглися розійтися до повного відокремлення. Наддніпрянці — це переважно люди східноєвропейської культури і свідомості. Вони, хоча і відрізняються

347

від росіян, проте з останніми їх єднає дуже багато: спільність історичної долі, війни, трагедії і преремоги, релігія і культура, оскільки 10—12 і 7—8 поколінь українців відповідно на Лівобережній і Правобережній Україні формувалися разом з росіянами і у складі Російської імперії. В той же час — слушно відзначає академік НАН України Ю.Пахомов, — у Великій Україні, на противагу Росії, віками формувався індивідуалізм. Тут в більшій мірі, ніж в Росії, культивувалася приватна власність, кріпацтво було менш пригноблюючим й існувало не так довго. Соціальні відносини характеризувалися більшою демократичністю. Інтенсивною, як і в Росії, була взаємодія української культури й інших культур. Але тут, на відміну від Росії, мав місце не стільки синтез та ефект синергії, скільки конформізм, який компенсувався культом благоустрою.95

Цивілізаційні підвалини галичан і підкарпатців генетично формувалися під впливом західноєвропейської — австро-німецької, польської та угорської культур, звичаїв і традицій. Західні українці зазнали багатовікової асиміляції і виробили навіть типово західноєвропейські, щоправда з українським підґрунтям, культурні, релігійні та побутові традиції.

Переслідування російським царизмом всього українського перенесло центр національного руху з Києва до Галичини. Це мало подвійне значення. По-перше, літературна мова вироблялася на основі західноукраїнського діалекту, а не полтавського чи київського, тобто більш далекого від російських говірок. По-друге, польська мова, а не російська, стала джерелом нових абстрагованих і наукових словоутворень. Двоякий вплив на формування української цивілізації в Галичині мав і факт її багатовікового розвитку у складі Польщі. З одного боку, дискримінація галичан поляками як меншовартісної нації, на відміну від нівелюючого інтернаціоналізму російської імперської політики, яка довгий час вважала українців «теж росіянами» й допускала їх до російської дворянської адміністративної еліти, змушувала галичан зберігати в усіх історичних катаклізмах «український дух» завдяки своїй близькості до Заходу та опорі на уніатську церкву. Хоча слід зауважити, що католицька церква, яка

348_______________________________________________

утворила культурну спільність Західної Європи, де історично опинилась і Галичина, відвела останній роль своєрідного посередника між Сходом і Заходом. З іншого ж боку, західноукраїнська інтелігенція зберегла типові риси польсько-шляхетського панства, зокрема схильність до диференціації своїх земляків на «верхи» та «низи».

Цивілізаційні відмінності між українцями Наддніпрянщини і Галичини утворилися не лише у діалектах мови, психології та церковних конфесіях, а й у правосвідомості. Загальноросійське право у Наддніпрянській Україні, хоча й існувало завжди з українізованими рецензіями, було остаточно введене в 1840 р., проте на рівні звичаєвого права серед 90 % населення залишалося право українське з притаманним йому постулатом рівності. В Галичині з 1435 р. замість українського права був уведений католицький польський «Вісліцький статут», а в 1797 р. — австрійське право, з його заохоченням підприємництва і нагромадження.

Водночас, аналіз етнополітичних та етнопсихологічних відмінностей між наддніпрянцями і галичанами дає змогу зробити висновок, що народні основи у Наддніпрянській і Західній Україні залишилися, незважаючи на перелічені вище фактори, дуже близькими.96

Українська цивілізація витримала іспит існування в різних за своєю природою імперіях й після їх розвалу продовжила свій розвиток в нових соціально-політичних умовах.

Література

1 Рафальський О. О. Переяславський договір України з Росією

1654 року. Ретроспективний аналіз. — К., 2004. — 294 с.

2 Ростислав Лащенко. Переяславський договір 1654 р. між Україною і царем Московським.// Переяславська Рада 1654 року (Історіографія та дослідження). — К., 2003. — С.83.

3 Смолій В.А., Степанков В.С. Українська державна ідея XVII—XVIIIстоліть: проблеми формування, еволюції, реалізації. — К., 1997. — С.82-85.

4 Історія України. — К., 2002. — С.105.

5 Драгоманов Михайло. Пропащий час. Українці під Московським

царством (1654-1876).// Драгоманов М.П. Вибране. — К., 1991. — С.570-572.

349

6 Степанков Валерій. Проблема возз'єднання козацької України в контексті міжнародних відносин Центрально-Східної Європи (остання чверть XVII ст.).// Україна в Центрально-Східній Європі (з найдавніших часів до XVIII ст.). — Вип.2. — К., 2002. — С.265—266.

7 Брайчевський М. Приєднання чи возз'єднання. Триптих.// Переяславська рада 1654 року (історіографія та дослідження). — С.399.

8 Смолій Валерій. Іван Мазепа.// Володарі гетьманської булави. — К., 1994.-С.391.

9Липинський В'ячеслав. Україна на переломі. 1657—1659. Замітки до історії українського державного будівництва в XVII століттю. — Відень, 1920. -С.67-68.

10 Грушевський Михайло. На українські теми. «Мазепинство» і «Богданівство».// Діалог. Україна і Росія. — 2002. — № 3. — С.105-111.

11 Там само. - С. 108.

12 Рафальський О.О. Вказ. праця. — С.55.

!3 Липинський В'ячеслав. Вказ. праця. — С.28.

14 Там само. - С.28-29.

15 Дзюба Олена. Українці в культурному житті Росії (XVIII ст.): причини міграції.// Россия и Украина: история взаимоотношений. — М., 1997. - С.115-116,118-122.

16 Огієнко Іван. Українська культура: коротка історія культурного життя українського народу. — К., 1992. — С.43.

17 ПыпинъА. Исторія русской литературы. — Изд. 2-е. — Т.2. — СПб., 1902. — С.260, 298, 316, 324, 380; Морозовъ П. Феофанъ Прокоповичъ. — СПб., 1880. — С.61.

18 Рафальський О.О. Вказ. праця. — С.69—70.

19 Безсоновъ П.А. Белоруссия песни. — М., 1871. — C.VI.

20 Лисяк-Рудницький Іван. Переяслав: історія і міф.// Історичні есе. — К., 1994. - Т. і — С.72.

21 Див. наприклад: Rieber A. (ed.). The politics of autocracy. Letters of Alexander II to prince A.I.Bariatinskii 1857—1864. — Paris, 1966.

22 Карамзин II.M. Записки о Древней и новой России в её политическом и гражданском отношениях. —- М., 1991. —- С.91.

23 Милюков П.Н. Очерки по истории русской культуры. -— СПб., 1909. — С.197.

350________________________________________

24 ЮрійМ.Ф. Соціокультурний світ України. — К., 2004. — С.191-192.

25 Семенникова Л.И. Россия в мировом сообществе цивилизаций. — Брянск, 1995.— С. 109.

26 Тойнби А.Дж. Цивилизация перед судом истории. — СПб., 1996. — С. 114.

27 Доклады министра народного просвещения С.С.Уварова императору Николаю I. — М., 1995. — Кн.1. — С.71.

28 Випгтенер Ц.К. Граф Сергей Семёнович Уваров и его время. — СПб., 1999.— СИЗ.

29 Див.: Обозрение действий правительства за истекшее пятилетие.// Журнал министерства народного просвещения. — 1839. — № 1. — С.8.

30 Там само.

31 Доклады министра народного просвещения... — С.71—72.

32 Десятилетие министерства народного просвещения. — СПб., 1864. — С.71.

33 Там само. — С.З.

34 Там само.-С. 107.

35 Зорин A.JI. Идеология «православия-самодержавия-народности»: опыт реконструкции.// Новое литературное обозрение. — 1997. — Т.26.-С.98.

36 Реєнт Олександр. Україна в імперську добу (XIX — початок XX ст.). —-К., 2003. - С.9.

37 Anderson В. Imagined Communites: Reflections on the Origins and Spread of Nationalism. — London, 1983.

38 Ibid. - P.6.

39 Лисяк-Рудницький Іван. Між історією і політикою. — Мюнхен, 1973. — С.239-240.

40 Миллер А. И. «Украинский вопрос» в политике властей и русском общественном мнении (вторая половина XIX в.). — СПб., 2000. — С.10—11.

41 КюстинА. Николаевская Россия. — М., 1998. — С.316.

42 Див.: Миллер А.И. Вказ. праця. — С.12.

43 Когут Зенон. Російський централізм і українська автономія. Ліквідація гетьманщини. 1760-1830. — К., 1996. — С.259.

44 Грушевський Mux. Украинство в России, его запросы и нужды. — СПб., 1906.- С.9,10.

_____351

45 Драгоманов М. Чудацькі думки про українську національну справу.//Драгоманов М.П. Вибране. — С.554—555.

46 Дорошенко Дмитро. Нарис історії України. — К., 1992. — Т.2. — С.9,10.

47 KappelerA. Bemerkungen zur Nationalbildung der Rassen.// A.Kappeler (Hg.), Die Rassen. Ihr Nationalbewustsein in Geschichte und Gegenwart. — K61n, 1990. — S.21.

48 Каппелер А. Мазепинцы, малороссы, хохлы: украинцы в этнической иерархии Российской империи.// Россия и Украина: история взаимоотношений. — С. 134—135.

49 Грицак Ярослав. Нарис історії України. Формування модерної української нації ХІХ-ХХ століття. — К., 1996. — С.29.

50 Реєнт Олександр. Вказ. праця. — С.75.

51 Брайчевський Михайло. Конспект історії України. — К., 1993. — С.112.

52 Историческое развитие Интернационала. — М.-Л., 1966. — 4.1. — С.350.

53 Дорошенко Дмитро. Вказ. праця. — С.280.

54 Там само. — С.281.

55 Книга буття українського народу.// Кирило-Мефодіївське товариство. У 3 т. — К., 1991. — Т.1. — С. 160-162.

56 Там само. — С. 165.

57 Там само. — С. 166.

58 Там само. — С. 167.

59 Там само. — С.168.

60 Левенець Ю. Теоретико-методологічні засади української суспільно-політичної думки: проблеми становлення та розвитку (друга половина XIX- початок XX століття). — К., 2001. — С.325-333.

61 Миллер А.И. Вказ. праця. — С.40.

62 Шпортюк Роман. Імперія та нації. — К., 2000. — С.48.

63 Kristof Ladis K.D. The Russian Image of Russia: An Applied Study in Geopolitical Methodology.// Ch. A. Fischer (ed.). Essays in Political Geography. — London, 1968. — P.349-350.

64 Дзюба Іван. Україна перед Сфінксом майбутнього. — К, 2001. — СЮ.

65 Драгоманов М.П. Листи На Наддніпрянську Україну.// Драгоманов

352___________________________________________________

М.П. Літературно-публіцистичні праці у двох томах. — К., 1970. — Т.1.-С.472.

66 Там само. — С.479.

67 Кремень Василь, Табачник Дмитро, Ткаченко Василь. Україна: альтернативи поступу. Критика історичного досвіду. — К., 1996. — С.І96.

68 Дорошенко Дмитро. Вказ. праця. — С.252.

69 Манусевич А.Я. Очерки по истории Польши. — М., 1953. — С.52; Дорошенко Дмитро. Вказ. праця. — С.258.

70 Манусевич А.Я. Вказ. праця. — С.51—54, 68, 72.

71 Яремчук В.Д. Австрійська цивілізаційна місія і українство.// Сучасна цивілізація: гуманітарний аспект. — К., 2004. — С.431—432.

72 Магочій Павло Роберт. Формування національної самосвідомості: Підкарпатська Русь (1848-1948). — Ужгород, 1994. — С.ЗЗ.

73 Ульянов Н.И. Происхождение украинского сепаратизма. — М., 1996. — С.210-214.

74 Магочій Павло Роберт. Вказ. праця. — С.39; Дорошенко Дмитро. Вказ. праця. — С.307.

75 Ульянов Н.И. Вказ. праця. — С.215.

76 Цит. за: Мірчук Петро. Микола Міхновський апостол української державності. — Філадельфія, 1960. — С.42.

77 Яремчук В.Д. Вказ. праця. — С.232-238.

78 Історія України. - К., 2002. - С.160-161.

79 Цит. за: Чикаленко Євген. Щоденник. — К., 2004. — Т. 1 — С.318.

80 Петлюра С Статті, листи, документи. — Нью-Йорк, 1956. — Т.1 — С.184-187.

81 Левицький К. Історія визвольних змагань Галицьких українців з часу світової війни 1914-1918. — Львів, 1929. — Т.Н. — С.489.

82 Реєнт Олександр. Вказ. праця. — С.104.

83 Див.: Науманн Ф. Середня Европа. — Пгд. — 1918.

84 Там само. С.475

83 Naumann F. Mitteleuropa. — Koln, 1915. — S.554. 86 Ibid. — S.665.

87 Ibid

88 Ibid

89 Ibid

90 Ibid

- S.597.

- S.600.

- S.554-555.

- S.627.

_____353

91 Ibid. - S.735.

92Franz C. Die Weltpolitik unter besonderer Bezugnahme auf Deutschland. Chemnitz. — 1882. — S.69.

93 Ibid. — S.675.

94 Левицький Вадим. Україна в геополітичних концепціях першої третини XX століття // Українська державність у XX столітті. — К., 1996.-С.130-134.

95 Пахомов Ю.Н. Мировые цивилизации: проблемы и перспективы.// Сучасна цивілізація: гуманітарний аспект. — С.28.

96 Юрій М.Ф. Вказ. праця. — С.704-708.

23 5-2

354

 

Розділ 18. УКРАЇНСЬКА ІДЕЯ В XX СТОЛІТТІ ЯК ЦИВІЛІЗАЦІЙНИЙ ЧИННИК

Конкретні історичні події та глобальні процеси, які відбувалися на території Східної Європи в кінці XIX — на початку XX ст. призвели й до ґрунтовних розробок на ниві українства як європейського явища. З'явилась ціла плеяда політиків і науковців, які вивели розробку цієї проблеми на новий фундаментальний рівень. їхні ідеї та концепції в значній мірі не загубили своєї актуальності й сьогодні. Оскільки ж ідеологія є одним з наріжних каменів цивілізаційного процесу, ми присвячуємо її аналізові окремий розділ.

У зазначений період українську політичну думку репрезентувало чимало оригінальних мислителів, у яких підходи до проблем цивілізаційного державотворення багато в чому були відмінні. Такі постаті як М.Драгоманов, М.Грушевський, М.Міхновський, В.Липинський, Д.Донцов небезпідставно вважаються діячами європейського ґатунку. Так, М.Драгоманову були властиві певні ліберальні погляди (хоч вони з часом зазнали відчутних змін), які, в свою чергу, відбивалися на його переконанні, що політичне життя значно ширше від державних стосунків. Ідея сильної держави сприймалася ним з великим упередженням. Надмірна концентрація влади, вважав він, неодмінно веде до відчуження централізованої влади від загальнонаціонального життя. Будучи переконаним федералістом, М.Драгоманов доводив на прикладах історії, як загальнонаціональні інтереси у цьому випадку неминуче перетворювалися на зовнішню машкару, за якою приховувалася (а інколи й не приховувалася) необмежена воля диктатора або самодержця. Найяскравішим доказом тут була історія Росії, котра збирала землі і концентрувала їх навколо єдиного центру, а потім знищувала рештки місцевого самоврядування і поневолювала народи.

Державництво М.Грушевського ґрунтувалося на вивченні проблем нації та національності в історичному контексті. Сам факт існування

355

українського народу важив для М.Грушевського незрівнянно більше за будь-які історичні прецеденти, серед яких його опоненти виділяли Київську Русь або Галицько-Волинське князівство. «Мы исходимъ, — писав він, — прежде всего из того факта, что украинскій народъ, около 5/6 котораго (в числе свыше 25 милліонов) занимаетъ в Россіи скромную территорію с ясно выраженными этнографическими границами, — по своимъ психофізическимь свойствамъ, по исторически сложившимся особенностямъ, своего частнаго и общественнаго быта, по складу экономическихъ отношений, по культурнымъ и общественнымъ традиціямь, представляєте вполне определенную этнографическую и национальную особь, которая... должна найти благопріятньїя условія для своего культурнаго и общественнаго развития и національнаго самоопределенія».1

Націонал-радикали, навпаки, висували на перший план позаісторичний характер нації. М.Міхновський, автор відомої праці «Самостійна Україна», публічно заявив про законне право українського народу самостійно вирішувати свої проблеми, пропонував облишити розмови про історію походження українців і росіян, а закликав до боротьби за визволення, при цьому виправдовуючи будь-які її форми. «...Доки хоч на однім клапті української території пануватиме чужинець, — писав він, — доти українська інтелігенція не покладе оружжя, доти всі покоління українців йтимуть на війну. Війна провадитиметься усіма засобами, і боротьба культурна уважається також відповідною, як і боротьба фізичною силою. Потреба боротьби випливає з факту нашого національного існування»2.

Д.Донцов і В.Липинський — кожний у свій спосіб — так чи інакше вибудовували державницькі теорії, беручи до уваги згадані концепції.

Але, слід відзначити, що на початку XX століття в Україні найвпливовішою ідеологією був соціалізм. Від перших спроб утворення політичних партій у Наддніпрянській Україні та визвольних змагань 1917-1920 pp. (окрім недовгого періоду Гетьманщини) всі українські (і псевдоукраїнські) уряди в Наддніпрянщині були соціалістичними. Інтегральний націоналізм Донцова в цілому не мав значного впливу. Консерватор Липинський на своїй батьківщині був

23*5-2

356____________________________________

лише самотнім голосом у пустелі (про них докладніше мова піде далі). У часи Центральної Ради проблеми «буржуазних» міністрів, яка так турбувала російський Тимчасовий уряд на початку його існування, просто не було, оскільки практично не було несоціалістичних політичних діячів у Києві.

Культ соціалістичного інтернаціоналізму в Україні призвів до того, що чимало українських соціалістів боялися навіть думати про моделювання майбутньої української державності, оскільки перебували під постійним тиском — як внутрішнім, так і зовнішнім. Українські та російські партійці стояли на засадничо різних позиціях. У програмах українських соціалістичних партій важливе місце займали вимоги національно-територіальної автономії. Саме ці вимоги викликали шалений опір російських колег, які традиційно сприймали Україну як невіддільну частину Росії. Тому так легко записували українців до стану контрреволюціонерів, дрібнобуржуазників тощо. ї як наслідок — останні почали на всі боки відхрещуватися від звинувачень в сепаратизмі, самостійництві й лякатися навіть тіні незалежної української держави. Зокрема, вони на початку століття являли собою класичний приклад соціально-некомплектного народу, тобто народу, де чужа домінація отримала структурний характер у тому сенсі, що навіть на територіях, де дана група складала переважну більшість населення, майже всі визначальні ролі в суспільному розподілі праці, крім найменш престижних, були зайняті представниками інших народів3. Після Валуєвського циркуляра 1863 та Емського указу 1876 рр. підросійські українці не мали легального доступу до рідномовних школи та літератури (до 1905 р.). І навіть у невеликих містах, де у 1870 р. міщани розмовляли місцевими українськими говірками, на початку століття «переважала мова російська або суміш російської й української»4. Навіть у 1917 р. українці ще були переважно селянським народом, мало втягненим у індустріальний розвиток свого краю. Профспілки та робітничий клас були російськомовними. Так само міська торгівля та панський маєток. «Буржуазність» — ось те ключове слово, яке домінувало на той час в українській політичній думці. У 1909 р. один український активіст говорив, що український рух був слабосилим саме

357

через відсутність української буржуазії5. А В.Винниченко у 1917 р. вихваляв «буржуазність» як чинник єдності народу, в змаганні за соціальну і національну справедливість6. Усі українські політичні діячі визнавали це доведеним фактом.

Закономірно, що з десятками мільйонів селян, двома десятками тисяч інтелігентів та індивідуалами серед інших класів тільки та ідеологія мала шанс отримати масову підтримку, яка могла дати артикуляцію національним та соціальним домаганням селянства, котре ще носило на собі залишки кріпацтва. Більш того, з другої половини XIX ст. у Європі взагалі домінував масовий соціалістичний рух, ідеологія якого здавалася найбільш «прогресивною», «модною», у контексті якого поневолені народи могли сподіватися знайти союзників у спільній боротьбі за свободу та справедливість.

У 1917 р., згідно з соціалістичним проектом, у російській державі вищі класи втратили свою політичну роль, поступившись місцем на політичній арені «представникам трудящих». Такі «трудящі» в Україні фактично складалися з двох груп, які дуже мало розуміли одна одну: україномовне селянство (близько 80% тодішнього населення) та переважно російськомовний міській пролетаріат і солдати. В Україні розвивалися практично дві революції, цілі яких, поза ілюзорну схожість соціальних гасел, були, по суті, різні. У середовищі російськомовного робітничого клаеу революція в Україні мала всі загальні ознаки російської революції — ради робітничих і солдатських депутатів та місцеві організації головних російських політичних партій. Тут, по суті, розвивався лише місцевий варіант загальноросійської революції.

Три політичні партії домінували в організованому українстві, Центральній Раді і Директорії Української Народної Республіки — Українська соціал-демократична робітнича партія (УСДРП), Українська партія соціалістів-революціонерів (УПСР) і напівліберальна Українська партія соціалістів-федералістів (УПСФ). УСДРП мала найбільш досвідчених партійних діячів, але прагнула представляти дуже нечисленну суспільну групу — україномовних пролетарів. Інші дві партії фактично постали й прийняли платформи тільки в 1917 р. Найсильнішою партією була УПСР, що походила від гуртка, який в

 

1903 р. прагнув примирити доктрини Драгоманова й Маркса. Вона була побудована на базі селянського кооперативного руху7. УПСФ організувалася на основі Товариства українських поступовців з переважно старих культурних і наукових діячів і являла собою найпрагматичніше крило українського руху.


1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 | 27 | 28 | 29 | 30 | 31 | 32 | 33 | 34 | 35 | 36 | 37 | 38 | 39 | 40 | 41 | 42 | 43 |


Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Студалл.Орг (0.027 сек.)